Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 31.10.15

До 140-річчя з дня народження Олександра Кошиця. Геній хорового мистецтва / К 140-летию со дня рождения Александра Кошица. Гений хорового искусства

аватар

У Національному культурному центрі України в Москві відбулася друга зустріч у рамках проекту «До 140-річчя з дня народження Олександра Кошиця».

Вечір розпочався з безсмертних рядків вірша Володимира Самійленка «Україні»:

Ти звеш мене, й на голос милий твій

З гарячою любов’ю я полину;

Поки живуть думки в душі моїй,

Про тебе, ненько, думати не кину.

Як мрію чистую з найкращих мрій,

Я заховаю в серці Україну,

І мрія та, як світище ясне,

Шляхом правдивим поведе мене…

І не випадково. Бо це був улюблений вірш Олександра Кошиця.

Ім’я Олександра Антоновича — великого українського хорового диригента, композитора й етнографа — десятки років було в Україні під суворою забороною.

Виступи Української Республіканської капели О. Кошиця по країнах Європи, а потім і Північної та Південної Америки, були справді тріумфальними. Численні слухачі з перших концертів були буквально вражені почутим і побаченим і захоплено повторювали: «Так ось вони які, українці! Так ось які їхні чарівні пісні-самоцвіти! Ось вона яка їхня Україна!»

Михайло Головащенко у передмові до книги «З піснею через світ» пише: «Він (О. Кошиць. — А. О.), мов біблійний пророк, віщав народам світу про те, що є на земній кулі держава Україна… є великий український народ зі своєю прадавньою і славною історією, високою окремішньою музичною культурою і традиціями».

Але невдовзі Олександр Кошиць зі своїми співаками-побратимами змушені були стати політичними емігрантами. Опинившись у США, він також керує хором, пише хорові світські та духовні твори, обробки народних українських пісень і починає писати спогади, які довів до 1919 року. Це — своєрідна автобіографія митця, сповідь душі людини, яка прожила надзвичайно багате, змістовне життя, зустрічалася фактично з усіма передовими діячами літератури і мистецтва України кінця ХІХ — початку ХХ століття — М. Лисенком, К. Стеценком, М. Леонтовичем, Я. Степовим, О. Мишугою, М. Садовським, П. Саксаганським, І. Карпенком-Карим, М. Коцюбинським, В. Самійленком та багатьма іншими.

Маючи незвичайно тривку й глибоку пам’ять, спостережливість, вміння робити узагальнення й висновки, і при всьому цьому неабиякий письменницький хист, Олександр Кошиць буквально живописує, розповідаючи про своє дитинство, навчання та працю, про все бачене і пережите. Він так тонко, переконливо і майстерно змальовує численні постаті, події, ситуації, картини природи, що вони здаються читачеві ніби живими доторканнями – він наче стає не лише свідком, а й співучасником описуваного.

Саме цим спогадам присвятила частину свого виступу ведуча круглого столу заслужений працівник культури України та Росії Вікторія Скопенко, зачитавши уривки зі вступної статті Михайла Головащенка до книги «Спомини».

Олександр Антонович зумів закохати в Україну майже цілий світ. І зробив це винятково за допомогою української чарівниці-пісні, завдяки високому мистецтву її виконання.

Без перебільшення, таку ж мету переслідували ті, хто у вже далекому 1995 році замислив і втілив у життя масштабний пісенний проект — Всеросійський фестиваль-конкурс імені Олександра Кошиця українських хорових колективів та вокальних ансамблів. Серед сподвижників була Вікторія Скопенко; автор ідеї архівіст Олена Рязанцева; член Міжнародної Спілки музичних діячів, член Спілки театральних діячів РФ, член Міжрегіонального шаляпінського центру, режисер і ведуча Українського музичного салону, кінорежисер Віра Федорченко та інші.

Своїми спогадами про те, як все починалося і, головне, набувало сили та розголосу, поділилася багаторічний член журі, народна артистка Росії, професор Державної академії слов’янської культури Лариса Миколаївна Трухіна:

― Про прекрасне можна говорити безкінечно. Дуже багато людей вперше чули ім’я Кошиця. І коли на фестиваль приїздили колективи з усієї Росії та України, це завжди було свято. Хочу вклонитися всім, хто створював це диво. Ми не відчували себе ні суддями, ні журі. Хотілося тільки дякувати за те, що зберігають свою культуру, пам’ятають рідну мову, збираються разом, живуть і дихають піснями. І сьогодні я мрію про те, щоб це свято ніколи не закінчувалося.

Серед тих, хто знайшов багато добрих слів для української пісні, був і заслужений діяч мистецтв РФ, композитор, професор Московського державного університету культури та мистецтв Юрій Андрійович Зацарний:

― З творчістю Кошиця я зіткнувся ще в 1971 році, коли мене призначили головним хормейстером Кубанського хору. Кубань це злиття Росії та України. Природно, у наших програмах звучали і російські, й українські пісні, що неможливо розірвати. І їхнє взаємопроникнення продовжується, тому що світ музики ― це світ, який не може бути в розладі, а тільки у дружбі.

Віра Федорченко згадала про поїздку до Америки:

― Нам поталанило «доторкнулися» до хору Кошиця в Канаді, коли їздили до Америки і виступали в Монреалі. Неочікувано після концерту до нас підійшла жінка і подарувала фото Кошиця з його капелою, зроблене за два роки до його смерті. Тоді нас дуже підтримали українці, які живуть в Америці, ми зустрічалися з Лідією Корсун ― журналісткою з Києва, яка  подарувала нам книгу «Еврика на все життя», в якій зібрано біографії видатних українців, що волею долі опинилися за кордоном. Серед них є сторінки і про Олександра Антоновича.

Окрім усього, вже зазначеного, було показано фільм, присвячений Олександру Кошицю, а також фотографії ― фотолітопис фестивалю-конкурсу. І наприкінці вечора всіх присутніх порадував музичним виступом заступник голови РГО «Українська національно-культурна автономія Санкт-Петербургу» по культурі, композитор і виконавець, письменник, засновник конкурсу «Українська ліра» у Санкт-Петербурзі Валентин Іващенко, виконавши а-капелла на власні слова пісню «Ми — не шматок відірваний, ми – частка України…» та «Не спи, моя рідна земля».

Ассоль ОВСЯННИКОВА-МЕЛЕНТЬЄВА.

Фото автора.

К 140-летию со дня рождения Александра Кошица.

Гений хорового искусства

 

В Национальном культурном центре Украины в Москве состоялась вторая встреча в рамках проекта «К 140-летию со дня рождения Александра Кошица».

Вечер начался с бессмертных строк стихотворения Владимира Самойленко «Украина»:

Ти звеш мене, й на голос милий твій

З гарячою любов’ю я полину;

Поки живуть думки в душі моїй,

Про тебе, ненько, думати не кину.

Як мрію чистую з найкращих мрій,

Я заховаю в серці Україну,

І мрія та, як світище ясне,

Шляхом правдивим поведе мене…

И не случайно. Потому что это был любимый стих Александра Кошица.

Имя Александра Антоновича – великого украинского хорового дирижера, композитора и этнографа – десятки лет в Украине было под строгим запретом.

Выступления Украинской Республиканской капеллы А. Кошица по странам Европы, а затем и Северной и Южной Америки, были действительно триумфальными. Многочисленные слушатели с первых концертов были буквально поражены услышанным и увиденным и восторженно повторяли: «Да вот они какие, украинцы! Так вот каковы их волшебные песни-самоцветы! Вот она какая их Украина »

Михаил Головащенко в предисловии к книге «З піснею через світ» пишет: «Он (А. Кошиц. – А. О.), как библейский пророк, вещал народам мира о том, что есть на земном шаре государство Украина… есть великий украинский народ со своей древней и славной историей, высокой отдельной музыкальной культурой и традициями».

Но вскоре Александр Кошиц со своими певцами-побратимами вынужден был стать политическим эмигрантом. Оказавшись в США, он также руководит хором, пишет хоровые светские и духовные произведения, делает обработки народных украинских песен и начинает писать воспоминания, которые довел до 1919 года. Это – своеобразная автобиография художника, исповедь души человека, который прожил чрезвычайно богатую, содержательную жизнь, встречался фактически со всеми передовыми деятелями литературы и искусства Украины конца XIX – начала ХХ века – Н. Лысенко, К. Стеценко, М. Леонтовичем, Я. Степным , А. Мишугой, М. Садовским, П. Саксаганским, И. Карпенко-Карым, М. Коцюбинским, В. Самойленко и многими другими.

Имея необычно прочную и глубокую память, наблюдательность, умение делать обобщения и выводы, и при этом большой писательский талант, Александр Кошиц буквально живописует, рассказывая о своем детстве, обучении и труде, обо всем виденном и пережитом. Он так тонко, убедительно и искусно описывает многочисленные фигуры, события, ситуации, картины природы, что они кажутся читателю будто живыми прикосновениями – он как бы становится не только свидетелем, но и соучастником описываемого.

Именно этим воспоминаниям посвятила часть своего выступления ведущая круглого стола заслуженный работник культуры Украины и России Виктория Скопенко, зачитав отрывки из вступительной статьи Михаила Головащенко к книге «Воспоминания».

Александр Антонович сумел влюбить в Украину почти весь мир. И сделал это исключительно с помощью украинской волшебницы-песни, благодаря высокому искусству ее выполнения.

Без преувеличения, такую же цель преследовали те, кто в уже далеком 1995 году задумал и воплотил в жизнь масштабный песенный проект – Всероссийский фестиваль-конкурс имени Александра Кошица Украинских хоровых коллективов и вокальных ансамблей. Среди сподвижников была Виктория Скопенко; автор идеи архивист Елена Рязанцева; член Международного союза музыкальных деятелей, член Союза театральных деятелей РФ, член Межрегионального Шаляпинского центра, режиссер и ведущая Украинского музыкального салона, кинорежиссер Вера Федорченко и другие.

Своими воспоминаниями о том, как все начиналось и, главное, приобретало силы и огласки, поделилась многолетний член жюри, народная артистка России, профессор Государственной академии славянской культуры Лариса Николаевна Трухина:

- О прекрасном можно говорить бесконечно. Очень много людей впервые слышали имя Кошица. И когда на фестиваль приезжали коллективы со всей России и Украины, это всегда был праздник. Хочу поклониться всем, кто создавал это чудо. Мы не чувствовали себя ни судьями, ни жюри. Хотелось только благодарить за то, что сохраняют свою культуру, помнят родной язык, собираются вместе, живут и дышат песнями. И сегодня я мечтаю о том, чтобы этот праздник никогда не заканчивалось.

Среди тех, кто нашел много хороших слов для украинской песни, был и заслуженный деятель искусств РФ, композитор, профессор Московского государственного университета культуры и искусств Юрий Андреевич Зацарный:

- С творчеством Кошица я столкнулся еще в 1971 году, когда меня назначили главным хормейстером Кубанского хора. Кубань – это слияние России и Украины. Естественно, в наших программах звучали и русские, и украинские песни, невозможно разорвать. И их взаимопроникновение продолжается, потому что мир музыки – это мир, который не может быть в расстройстве, а только в дружбе.

Вера Федорченко вспомнила о поездке в Америку:

- Нам повезло «прикоснуться» к хору Кошица в Канаде, когда ездили в Америку и выступали в Монреале. Неожиданно после концерта к нам подошла женщина и подарила фото Кошица с его капеллой, сделанное за два года до его смерти. Тогда нас очень поддержали украинцы, живущие в Америке, мы встречались с Лидией Корсун – журналисткой из Киева, которая некоторое время спустя подарила нам книгу «Эврика на всю жизнь», где собраны биографии выдающихся украинцев, волею судьбы оказавшихся за рубежом. Среди них есть страницы и об Александре Антоновиче.

Кроме всего уже указанного, был показан фильм, посвященный Александру Кошицу, а также фотографии – фотолетопись фестиваля-конкурса. И в конце вечера всех присутствующих порадовал музыкальным выступлением заместитель председателя РОО «Украинская национально-культурная автономия Санкт-Петербурга» по культуре, композитор и исполнитель, писатель, основатель конкурса «Украинская лира» в Санкт-Петербурге Валентин Иващенко, исполнив а-капелла на собственные слова песню «Ми — не шматок відірваний, ми – частка України…» и «Не спи, моя рідна земля».

Ассоль Овсянникова-Мелентьева.

Фото автора.