Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 21.06.15

Друзів не повернеш, вічним сплять…

3Напередодні Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні члени Товариства української культури “Славутич” віддали шану славутичанинові, ветеранові Другої світової війни Костянтинові Сергійовичу Онищукові, поклавши квіти до його могили на Щербинському кладовищі у Москві.

 

Згадуючи земляка, побратима, член Товариства Віталій Миронович Ляшук розповів, що народився Костянтин Сергійович 2 січня 1924 року на Волині, в Ковельському районі, селі Грабів. 21 травня 1944 року прийняв присягу. Проте згодом був поранений. Відправлений у відставку як полковник медичної служби з правом носити військову форму. Дуже пишався цим.

У 1948 році, будучи студентом Львівського медичного інституту, на Очаковському кладавищі поховав маму. Довгий час мріяв відвідати могилу батька в Канаді, але не встиг. Вдівець, так написано в його військовому квиткові. Перша дружина його була родом з України, в цьому шлюбі народився старший син Сергій (у записній книжці покійного значиться, що син мешкає в Адлері, має дітей). З нею не склалося, а друга, від якої народився молодший син, загинула в автокатастрофі.

За життя Костянтин Сергійович був нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора та Трудового Червоного Прапора, багатьма медалями. У 1961 році закінчив Воєнно-медичну академію імені С. Кірова. Працював урологом, його цінували як висококваліфікованого хірурга. Отримав ступінь кандидата медичних наук. До нього за допомогою дуже часто зверталися не лише колеги-офіцери, а й друзі, земляки.

Перед тим, як покинути цей світ 1 жовтня 2002 року, Костянтин Сергійович просив друга: “Миронович, я знаю, що ти на Щербинському кладовищі поховав маму, уступи своє місце, тоді я вже буду не забутий”.

“Це було його бажання, я не міг його з точністю виконати, але поховав таки на Щербинці, – продовжує свою розповідь Віталій Миронович. – За рік чи за півтора до смерті до нього нібито приїздив старший син з невісткою. Проте будь-які спроби зв’язатися з ним після смерті батька виявилися даремними, надто кріпкою виявилася його дружба з оковитою. Вже після похорону у свідченні нотаріусу я написав, що є два сини, обидва Сергії. Про молодшого знаю, що у Сичовці Смоленської області лікувався від наркозалежності, згодом у Підмосков’ї. Помер від передозування наркотиків.

Щоб гідно поховати друга, я звернувся в ГУВН (головне управління виконання наказів), працівники якого допомогли юридично оформити дозвіл  на поховання, оскільки молодшого сина на похорон батька не відпустили, а старший відмовився. Чимало оббивав порогів, соціальні служби пропонували поховати тіло як “не затребуване”. Але я справу довів до кінця, щоправда на це пішов майже місяць. Телефонував до Києва, Ковеля за тими номерами, які знайшов у записнику покійного, московські телефони набирав – усім повідомив. Помер Костянтин Сергійович у шпиталі, в Красногорську. Проблему із затримкою поховання допоміг вирішити заступник головного лікаря: тіло заморозили й відправили у Лефортово.

Поховали Костянтина Сергійовича з військовими почестями, салютом і гімном”.

Віталій Миронович і надалі опікується вже могилкою друга, поставив пам’ятник, огорожку. Часто навідується, дбає про поховання, приносить квіти. Згадує, що Костянтин Сергійович був щиром сином України, це відчувалося в його розмовах. Познайомилися в Товаристві української культури “Славутич”, одного разу зустрівшись в Культурному центрі України в Москві. Разом брали участь у багатьох заходах. Часто бували в гостях один в одного. У Костянтина Сергійовича  було дуже багато книг, він мав можливість отримувати те, чого в книгарнях не було. Література була в основному мемуарною… На старості він все прагнув відвідати Волинь, батьківщину не встиг.

“Отак життя захисника Вітчизни пішло прахом… – зітхає Віталій Миронович. – Поховати було нікому, окрім тієї громади, яка йшла сюди під холодним осіннім дощем.

Хочу ще покласти на могилку гранітну плиту, а потім привести сюди своїх дочок й онучок, наказати, а згодом дати і папір, щоб мене поховали поруч. Бо все заростає бур’янами, деревами… А тут хороше місце, біля дороги…” .

 

На світлинах: члени Товариства української культури “Славутич” Микола Харенко,  Віктор Гуменюк, Анатолій Вишневський, Віталій Ляшук.

Текст і фото: Олена Марченко.

2