Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 16.09.15

«Його пристрасть і гнів, його радощі й муки…»

1Вечір пам’яті членів Товариства української культури «Славутич» Костянтина Онищука (1924−2002) та Віктора Поліщука (1932−2013), який відбувся 15 вересня у Національному культурному центрі України в Москві, сюжетною канвою дещо нагадував рядки із вірша Василя Симоненка “Дід помер”, а емоційною напругою був більше схожий на спробу осягнути і зафіксувати в конкретний момент часу сенс і філософію людського буття загалом та долю українців поза межами держави зокрема.

Спогадами про друзів поділилися члени Товариства Віталій ЛЯШУК, Анатолій МАНУЙЛЕНКО. Перш за все згадували про побратимів як про вірних синів України, які щодень уболівали за долю держави не лише думками, а й конкретними справами.

Віталій ЛЯШУК, який постійно опікується могилкою свого близького друга Костянтина Онищука, поставив пам’ятник, огорожку. Часто навідується, дбає про поховання, приносить квіти. А нещодавно увічнив пам’ять, поклавши на могилку гранітну плиту з пам’ятним написом. На зустріч Товариства прийшов із відеозаписом прощання української громади з Костянтином Онищуком холодного дощового жовтневого дня 2002 року…

Анатолій МАНУЙЛЕНКО із запалом згадав дні, коли пліч-о-пліч працював із Віктором Поліщуком. Історик, військовий, інженер, палкий українець! Написав кілька томів історії України, й інші книги. На першому світовому Конгресі українців був делегатом від Товариства, де склав присягу на вірність Україні…

У ході вечора присутні запалили свічку і пом’янули побратимів хвилиною мовчання. Також переглянули фотоматеріали із архіву членів Товариства Віталія ЛЯШУКА та Віктора ГУМЕНЮКА.

***

Василь Симоненко

Дід умер

От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе…
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.