Василь Федорович Антонів — голова Товариства української культури «Славутич», професор, доктор медичних наук, заслужений діяч РФ, дійсний член Міжнародної Академії оториноларингології та хірургії голови й шиї, Міжнародної Академії інформатизації при ООН, почесний професор Тернопільського медичного університету ім. Г. Горбачевського, виконує обов’язки відповідального секретаря та заступника головного редактора в провідних наукових спеціальних журналах «Вестник оториноларингологии» (Москва) та «Российская оториноларингология» (Санкт-Петербург).
А приводом для нашої зустрічі з Василем Федоровичем як з головою Товариства української культури «Славутич» стало 200-річчя Тараса Шевченка, яке будемо відзначати наступного року.
— Василю Федоровичу, на Вашу думку, про Тараса Григоровича ми все вже знаємо, чи й донині він для нас залишається недописаною книгою?
— Незважаючи на такий поважний вік, наш Великий Кобзар і досі залишається молодим. Про нього дійсно написано багато доброго, але чимало і несправедливого. Тому, думаю, ще не одне покоління буде відкривати для себе нові й нові сторінки його життя та його творчості.
— Яке місце серед інших книг для Вас посідає «Кобзар»?
— З Тарасом та його «Кобзарем» я пройшов усіма дорогами життя. Народився я в чудовому лемківському селі Ославиці Сяніцького повіту Ряшівської області. Вдома ми спілкувалися нашим милозвучним лемківським діалектом. Бабуся водила мене, а частіше носила на руках до дитячого садочку, де на стіні висів портрет Тараса Шевченка. Було це в далекому 1939 році. Наші вихователі спілкувалися із нами українською, розповідали про нашого поета і читали книжечку «Тарасові шляхи». Це і був початок моїх шляхів із Тарасом.
— Поділіться, будь ласка, спогадами.
— Я ніколи не розлучаюся з «Кобзарем». І багато разів моє життя було тісно пов’язано зі вшануванням пам’яті про Поета.
Ми, українці, щорічно святкуємо день народження Тараса. У початковій і середній школі це були гарно організовані свята. У Чернівецькому медінституті ми відзначали ці дні не групою чи курсом, а самостійно збиралися в гуртожитку і йшли до Шевченківського парку на схилах гори за прекрасною спорудою Чернівецького університету, звідки було видно повноводний Прут і його весняні розливи. Там ми читали вірші із Шевченкового «Кобзаря».
У 1961 році мене з чималою групою перших випускників Тернопільського медінституту направили на роботу на Донбас. Три роки я працював оториноларингологом районної лікарні у місті Краснодоні Луганської області. Ми, молоді лікарі, випускники медвузів України, вперше там організували вечір, присвячений дню народження Тараса, тим самим започаткувавши Шевченківські свята, що згодом стали традиційними та щорічними.
— А з якого року Ви в Москві?
— З 1964-го. Саме тоді відзначали 150-річчя з дня народження Тараса Григоровича. Але, на жаль, на святкування я не встиг, бо приїхав наприкінці літа, тоді як усі святкування відбулися в березні.
— Але Ви все одно стали одним із перших, кому пощастило побачити пам’ятник та відчути масштабність і грандіозність тодішніх шевченківських заходів.
— Цей пам’ятник на набережній Тараса Шевченка перед готелем «Україна» над Москвою-рікою встановили величавий, на мою думку, один із кращих у світі. З тих пір на невисокому пагорбі зі штучного граніту стоїть наш Тарас. Його плащ, що розвівається на зустрічному вітрі, наче крила, розправлений за його спиною. І це дуже символічно: Шевченко наче опирається всіляким негараздам і несправедливостям долі.
― І завжди вільно вшановували його пам’ять?
― За більшовицької влади ми приходили сюди невеликими групами або поодинці і завжди бачили у сквері представника КДБ, що сидів у цивільному одязі на лавці. Лише з 1989 року почали приходити до пам’ятника Тарасові 9 березня організовано та без застороги.
― А щось змінилося, коли було організовано Товариство української культури «Славутич»?
― Це був 1988 рік. Президентом став льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу, четвертий космонавт України Павло Романович Попович. А я був обраний головою Товариства. У нас тоді був маленький офіс в Леонтіївському провулку. У дні роковин Кобзаря ми збиралися саме там і організовано йшли на набережну Шевченка. Покладали квіти, читали вірші, співали пісні на слова Тараса. І завжди завершували наші свята священним для українців «Заповітом», який об’єднував нас, зміцнював наш український дух.
― Мабуть, поступово Ви починали відчувати себе більш вільно у своїх національних проявах?
― Пізніше стали приходити сюди вже разом з представниками Посольства України в Російській Федерації. Біля пам’ятника стояла почесна варта, під супровід кобзи співали патріотичні пісні та історичні думи. Все це тішило душу і серце, бо розуміли, що Україна є, вона встає з колін, рве кайдани, розправляє плечі.
― А де відзначало тоді Шевченкові річниці Товариство?
― Кілька років поспіль в актовому залі Інституту сталі і сплавів, що вміщував до 2 000 осіб. Кожного разу зал був переповненим. Ми запрошували відомих співаків з України, кобзарів, до цього свята готувались наші діточки ― учні Української недільної школи. Тільки уявіть, що свято відкриває п’яти–шестирічний хлопчик у вишиванці, який речитативом під супровід бандури (бандурист зі Львова Михайло Баран) читає Заповіт. Зал слухав стоячи. Слова Тараса з вуст дитини долинали до кожного серця, а струни наших душ дзвеніли в унісон з Тарасовими словами і чарівними звуками бандури. «…Світились слова рідної мови, падали зерном на серце чисте…» А далі послання «І мертвим, і живим…». Ми чули голос Тараса, бо це було послання нам, живим українцям, не в Україні сущим. Але в той момент ми всі були наче в Україні.
На Кавказі йшла війна, в Ічкерії лилася кров, а зі сцени, наче краплини розплавленого металу і палаючі іскри, лилися слова:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день Божий довбе ребра
Й серце розбиває.
Розбиває та не вип’є
Живущої крові ―
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
― Василю Федоровичу, Ви ― лікар-хірург. Зрозуміло, що вільного часу не так і багато, але точно знаю, що Ви не пориваєте зв’язків із Батьківщиною…
― Україна для мене багато значить. Я слідкую за всім, що там відбувається. І болить за те душа. Нерідко до мене приїжджають хворі з України. Які для мене стають майже рідними. Приходять зі своїми бідами, хворобами…
І в продовження теми нашої розмови розповім про такий випадок.
Ще за радянської влади приїхав до мене з Донбасу чоловік середнього віку, хоча на вигляд йому було років сімдесят. Так його підточувала тяжка хвороба ― злоякісна пухлина гортані. Він прожив нелегке життя. Сімнадцятирічним хлопцем відразу після війни з сотнями, та ні, з тисячами таких же хлопців і дівчат був вивезений серед зими на далеку північ, до Архангельської області. Багато хто там загинув від голоду, холоду, хвороб і виснажливої праці. Розповідав мені: «Всі сильні, дужі, швидко помирали, а такі, як я, малі, виживали. Багато років потому повернувся додому в Україну. Маю сім’ю. Та ось, бачте, захворів».
День операції. Лежить він і пошепки молиться. Операція пройшла успішно. Через кілька днів я запитав його, яку молитву він читав. І він написав, бо говорити ще не міг: «Я читав Шевченків “Заповіт”».
Більшість українців — люди побожні, вірять в Бога, ходять до церкви. В кожній хаті поруч із іконами, як правило, на найпочеснішому місці стояв гарно вбраний рушниками портрет Тараса Шевченка. І не дивно, що майже у кожній оселі був і є Шевченків «Кобзар» — наша Біблія, а Шевченків «Заповіт» — наша молитва, наш «Отче наш».
— Ви, здається, були очевидцем відкриття пам’ятника Кобзареві в Санкт-Петербурзі.
— У світі багато пам’ятників Тарасу Григоровичу. Ми, українці, волею долі розсипані по світах. І майже всюди, де наші співвітчизники проживають компактно, є пам’ятник геніальному Тарасу, доля якого міцно була пов’язана з Росією. Тут пройшли його молоді роки, тут його викупили з кріпацтва. Але більшу частину життя — юнацькі та останні роки — Тарас провів у Петрограді. Та, незважаючи на це, на березі Неви пам’ятник Кобзареві встановили набагато пізніше, ніж у Москві, де він бував, власне, проїздом.
Рішення встановити пам’ятник Шевченкові у тоді ще Ленінграді ухвалили на початку 1990-х років. Його автор — всесвітньовідомий скульптор Леонід Моложанин, як і Тарас Григорович, народився в Україні, а вчився в Петрограді (зараз живе і працює в Канаді). У 1993 році пам’ятник був готовий. Почалося вирішення «складних» питань — де, коли і хто буде його встановлювати. Минуло сім (!) років. Уже збігав до кінця 2000-й, а навіть з місцем для пам’ятника ще не визначилися.
Українці світу, і в першу чергу Українського товариства ім. Тараса Шевченка у Петербурзі та московського Товариства «Славутич» вважали, що встановити пам’ятник бажано весною 2001 року та приурочити відкриття до річниці перевезення праху Тараса в Україну. Але цієї урочистої події, в якій збиралися взяти участь українські громади світу, так і не відбулося.
Двадцятого грудня того ж року я поїхав до Петербурга, аби 21-го виступити опонентом на захисті докторської дисертації у Воєнно-медичній академії ім. С. М. Кірова. І саме там я випадково довідався, що 22 грудня в Петербурзі будуть відкривати пам’ятник Тарасу Шевченкові. Не повірив. Зв’язався з керівництвом Українського товариства ім. Тараса Шевченка, і вони запросили мене на засідання, присвячене саме цій події.
— Чому так поспішно і несподівано після семи років зволікання, серед зими, вирішили нарешті встановити пам’ятник?
— Виявилося, що тими днями до Москви приїхав Президент України Леонід Кучма, і разом з Президентом Росії Володимиром Путіним вони приїжджають до Петербурга на відкриття якоїсь електростанції, вартої уваги президентів обох країн. Заразом було вирішено зробити ще одну добру справу ― відкрити пам’ятник Тарасу Шевченку.
— І як це все відбувалося?
— У призначений час разом із професором Воєнно-медичної академії Терентієм Зубиком та іншими членами українського товариства ми поїхали на лівий берег Неви (зараз ця площа носить ім’я Тараса Шевченка). Було холодно. Низько пливли темно-сірі хмари. По дорозі зустрічали дорослих і дітей з квітами та маленькими синьо-жовтими прапорцями.
На невеликій площі стояв пам’ятник заввишки три метри, прикритий полотном. Зібралось приблизно чоловік 150–200. Спочатку стояли групами, що поступово злилися в один гурт. Призначений час уже минув, а президенти затримувалися. Хтось розпочав пісню на слова Шевченка, що цілком відповідала ситуації, ― «По діброві вітер виє, гуляє по полю…». Кількість співаків збільшувалась. Пісня міцніла, набирала сили, піднімалася все вище і вище. Здавалось, що вона ось-ось сягне невисокого темно-сірого неба і полине над холодним Петербургом. Раптом почулось: «Їдуть, їдуть!» Пісня стихла.
Машини зупинились. Із них вийшли президенти і очільники міста, за ними ― охорона. Підійшли до постаменту. Під супровід російського та українського гімнів полотно спало до підніжжя пам’ятника і перед нами постав у бронзі молодий, але… невеселий Тарас.
Урядовці поклали букети та піднялися на трибуну. Першим виступив мер Володимир Яковлєв. Він говорив про інтернаціоналізм спорудження у Петербурзі пам’ятника українцеві Тарасові Шевченку. Згадав і слова Шевченка про Петроград: «…Церкви, та палати, / Та пани пузаті, / І ні однісінької хати…» Виступили з короткими промовами і президенти. Зійшли з трибуни та поїхали. Опісля зняв шапку та вклонився громаді Леонід Моложанин: «Все, що я хотів казати, я сказав у бронзі». Президенти поспішали і не мали змоги вислухати великого майстра, подякувати йому за роботу та потиснути руку. Тихо й понуро люди розійшлися, а треба було помолитися і заспівати «Заповіт».
— Ви буваєте в рідних місцях?
— Нещодавно ми з членом ради Товариства української культури «Славутич» Василем Марусяком відвідали селище міського типу Степань на Рівненщині. Там у нас обох є добрі й давні друзі. Послухали повстанських пісень і почули дуже трагічну, але цікаву життєву історію.
Навколо Степаня, над річкою Горинь, розкидані численні хутори. Серед них і хутір Липинських. Їх син Степан після закінчення середньої школи, у 1964 році, вступив до Львівського державного медінституту. На 5-му курсі його заарештували органи КДБ. Хвиля арештів тоді прокотилася багатьма учбовими закладами Львова та інших міст України. До родичів прийшли люди з листом, підготовленим органами КДБ, нібито від батьків сину з проханням відмовитися від своїх переконань, інакше вони відмовляються від нього. Батьків переконували, що це врятує їх дитину. Родичі листа підписали, та син додому так і не повернувся. Лише у 1971 чи 1972 році до Степаня приїхав чоловік із листом. Кому він був адресований, так і невідомо, але ті, хто його бачили і читали, говорили, що в ньому Степан повідомив про свою долю. І закінчувався лист… Шевченковими словами: «Караюсь, мучусь, але не каюсь».
Ці слова Великого Кобзаря повторив не тільки Степан Липинський, їх повторювали сотні тисяч синів і дочок України, що до останнього подиху боролись за волю і незалежність України, за нашу державність.
— Василю Федоровичу, яку роль відіграє Національний культурний центр України в Москві в сучасному шевченкознавстві?
— Ви не випадково називаєте книгу про діяльність Центру, над якою зараз працюєте, «Шевченків дім на Арбаті». Це цілком відповідає дійсності. Про перебування Тараса Григоровича в Москві генеральним директором Культурного центру Володимиром Мельниченком написані фундаментальні праці, які стали значним внеском у світове шевченкознавство. Тут відзначаються всі річниці Кобзаря концертами, виставками, творчими зустрічами з відомими шевченкознавцями Росії та України. Давно стали традиційними панахиди у храмах, пов’язаних з життям та смертю Кобзаря.
— На Вашу думку, Шевченкове слово й досі має надзвичайну силу?
— Тарасове слово нас береже. Воно є оберегом та антидотом, що захищають нас від страшних хвороб, і разом із тим від денаціоналізації.
На завершення хочу повторити слова нашого Генія, сказані ним на адресу Івана Котляревського: «Будеш, батьку, панувати / Поки живуть люди, / Поки сонце в небі світить, / Тебе не забудуть» і переадресувати їх йому самому.
Ассоль Овсянникова-Мелентьєва.
-
- Пам’ятник Тарасу Шевченку на набережній Шевченка в Москві сьогодні
