Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 28.02.14

Шевченко Тарас Григорович

Taras_Shevchenko_selfportrait_oil_1840Шевченків друг, московський українець із Варви, професор Осип Бодянський якось мудро зауважив: «В жизни народов, как и человека, бывают события, воспоминание коих всякий раз погружает мыслящие умы в невольные думы. Особенно это надо заметить о годовщине их, когда они, так сказать, сами напрашиваются». 200 років з дня народження Тараса Шевченка — надзвичайна подія в житті українського народу і не тільки. Волею історії Кобзар ототожений із Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка… Ми розуміємо його настільки, наскільки розуміємо себе — свій час і Україну в ньому. Шевченко сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти в його час. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.

*     *     *

Батько поета, художника, мислителя Григорій Іванович Шевченко, по вуличному — Грушівський (1781–1825), та його предки по батькові родом із села Кирилівка Звенигородського повіту Київської губернії (тепер — с. Шевченкове Звенигородського р-ну Черкаської обл.). Мати Катерина Яківна Шевченко (1783–1823, дівоче прізв. — Бойко) — із сусіднього села Моринці. Яким Бойко, дід Тараса по лінії матері, походить із Прикарпаття, де діяли ватаги опришків легендарного отамана Олекси Довбуша. Одну з таких ватаг очолював Іван Бойко (Бойчук), можливо, батько або родич Якима Бойка. Родина Шевченків після одруження в 1802 р. жила в Кирилівці, а в 1810 р. перебралася в Моринці, де 25 лютого (за старим стилем) 1814 року народився Тарас, дитинство якого пройшло в Кирилівці, куди наприкінці 1815 р. повернулися його батьки. За переписом кріпаків у березні 1816 р. Григорій Шевченко і його сини Микита й Тарас записані в Кирилівці у дворі Івана Шевченка (Шевця). Саме дід Іван, який, імовірно, був учасником народного повстання — Коліївщини, своїми розповідями про «ту славу козачу» заронив у голову онука почуття власної гідності, прагнення волелюбства і спротиву пригніченню. Кирилівка належала великому поміщикові Василю Васильовичу Енґельґардтові, з 1828 р. — Павлові Васильовичу Енґельґардтові, а згодом його синові.

Родина Григорія Шевченка жила спочатку біля його батька, а пізніше — у своїй, придбаній хаті з садибою. 1823 р. померла мати Тараса. Батько одружився із вдовою Оксаною Терещенко, яка мала своїх трьох дітей. 1825 р. помер батько, який перший розгадав незвичайне обдарування Тараса і сподівався вивчити сина, розвинути його талант. Саме завдяки батькові він у вісім років почав навчатися в кирилівській церкві, де вчителем був дяк Павло Рубан. Там і пробудився його хист до малювання. Тараса забрав до себе дядько Павло Іванович Шевченко, в якого він наймитував. Згодом спрага навчання привела його до кирилівського приходського дячка Петра Богорського, який учив грамоти сільських дітей.

Поневіряння по чужих людях, наймитування, покари різками, приниження і знущання виявили такі властивості його вдачі «по врожденной мне продерзости характера» (Шевченко), як непокірність, упертість, зухвалість, нестримний потяг до свободи, викличне бунтарство, протест проти насильства. Шевченко часто усамітнювався, захоплювався переписуванням творів Сковороди, псалмів, акафістів, житіїв, рисуванням «вугіллям на коморі і стайні півнів, людей», церков і навіть київської дзвіниці, займався віршуванням, виготовленням рукописних книжечок, читав старослов’янською псалтир, псалми, тропарі, служив, заступаючи дяків на похоронах. Особливо любив слухати кобзарів. Радів кожній можливості подорожувати, захоплювався природою рідного краю. Вже в дитинстві в Шевченкові виробилося особливе відчуття і сприйняття краси створеного Богом світу, гармонії кольорів і звуків.

У 15-літньому віці Тарас потрапив до панського двору у Вільшані спочатку для опанування науки кухарства, а згодом став козачком у пана Енґельґардта, де крадькома перемальовував картини, що прикрашали панські покої.

Восени 1829 р. Павло Енґельґардт — поручник лейб-гвардії — вирушив до Варшави, де стояв його уланський полк. У панському обозі перебував і Шевченко, який від управителя маєтку П. Енґельґардта Івана Димовського вже мав рекомендацію як майбутнього «покойового маляра». Дорога пролягала через Київ містами і селами України, Білорусії до Вільна (Вільнюса), де він наповнив свою душу незабутніми живописними і музичними враженнями, романтичним коханням та глибшим усвідомленням свого національного «я», підсиленого наростанням і перебігом польського загальнонаціонального повстання. Чи не тоді у молодого Шевченка визріло переконання, що деспотичний імперський режим Росії, який так жорстоко придушував національно-визвольні рухи, вільну думку і пригнічував людську і національну гідність, стане його нестерпним переслідувачем-тираном?

Наприкінці зими 1831 р. Шевченко в обозі пана Енґельґардта прибув до Санкт-Петербурга. Там після численних прохань Тараса — «кімнатного живописця» — Павло Енґельґардт дав згоду на його навчання протягом чотирьох років у майстра петербурзького малярського цеху Василя Григоровича Ширяєва, який виконував оздоблювальні роботи в палацах петербурзької знаті. Шевченко брав участь в оздобленні щойно побудованих Сенату, Синоду, розписував петербурзький Великий, Александринський, Михайлівський театри. Водночас Шевченко приступив до створення власних історичних і міфологічних композицій («Смерть Лукреції», «Смерть Віргінії», «Смерть Сократа», «Смерть Богдана Хмельницького» та ряду інших).

У 1836 р. відбулася зустріч Тараса Шевченка з художником-українцем Іваном Максимовичем Сошенком, який навчався в Академії мистецтв. Сошенко познайомив Тараса із земляками — письменниками Євгеном Гребінкою і Нестором Кукольником, художником Аполлоном Мокрицьким, конференц-секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, а також із академіком Олексієм Венеціановим.

Шевченко активно займався самоосвітою. Багато читав книг із історії України, літератури, мистецтва, фольклору, передані йому з особистої бібліотеки Євгеном Гребінкою. Відвідував постійно Ермітаж, мріяв про навчання в Академії мистецтв. Але йому, кріпакові, туди вступ був заборонений. І хоча перед Енґельґардтом клопоталися про звільнення Тараса з кріпацтва такі впливові діячі культури і мистецтва, як поет Василь Жуковський, придворний живописець Олексій Венеціанов, граф Михайло Вієльгорський, власник талановитого кріпака — автора живописних портретів і акварелів не хотів відпускати молодого художника на волю. Довелося вмовляти прибулого до Петербурга Карла Брюллова, якого за картину «Останній день Помпеї» безмірно звеличувала вся Європа, написати портрет Василя Жуковського і розіграти його в лотерею.

Лотерея, в якій взяли участь і члени царської родини, відбулася 16 квітня 1838 року. Було зібрано для викупу необхідні 2500 рублів і 25 квітня 1838 року поет Василь Жуковський вручив у майстерні Карла Брюллова Шевченкові відпускну.

Тарас одержав право відвідувати рисувальні класи Академії мистецтв, його вчителем зголосився бути сам Брюллов. Створені ним власні композиції, акварельні портрети, перші живописні роботи були високо оцінені, а деякі з них експонувалися на академічних виставках, були нагороджені Радою Академії мистецтв срібною медаллю ІІ ступеня й відзначені Комітетом Товариства заохочення художників.

Шевченко удосконалював свою майстерність рисувальника і живописця, водночас продовжуючи поетичну діяльність, розпочату ще до визволення з кріпацтва. Його перші ліричні та драматичні твори вражали природністю образного самовираження, виразністю співпереживання, чутливістю сприйняття природи, щирістю співчуття до драматичної долі своїх героїв. Завдяки Євгену Гребінці, який наполіг на оприлюдненні приховуваних Шевченком поезій, та сприянню українського поміщика Петра Мартоса в 1840 р. з’явилася друком перша поетична книга Шевченка «Кобзар», у якій було вісім творів: поема «Катерина», вірші «До Основ’яненка», «Тарасова ніч», «Думи мої, думи мої…», «Перебендя», «Тополя», «Думка», «Іван Підкова».

Досконалість поетичної мови, чистої, свіжої, добутої з глибоких джерел усного народного мовлення та багатих покладів національного фольклору, душевно щира сповідальність у висловленні своєї любові до рідного слова, до свого народу та України, природна чистота звучання і краса ліричного виповідання внутрішніх переживань долі української людини — все це вразило і захопило багатьох читачів цього послання до України, що його з волі поета начебто озвучив і поніс «меж люди» духовний проповідник, речник національної долі й слави — Кобзар (Перебендя). Йому Шевченко доручив донести до свого уявного, духовно ослабленого, морально пригніченого народу щире, добре, святе слово, яким він сподівався відродити, оживити притлумлені колоніальним гнітом українські душі.

Шевченко уповав на слово народне, яке може почути і сприйняти передусім та душа, яка цим словом живе, послуговується ним у щасті й горі та яке чи не єдине захищає його народ від повної денаціоналізації.

Ідея утвердження Слова, його проростання істиною у свідомості й душах українських людей, віра в його місійне покликання були визначальними у творчому самозвершенні Шевченка. Слово в його поезіях виконує функцію духовного наставництва, національно свідомого просвітителя затемнених невільництвом душ, звільнення їх від пітьми і скверни.

Поет посилав в Україну думи свої, своє віще Слово до людей темних, незрячих, убогих, відсилав Слово правди і волі заради того, щоб і вбогодухі сановники, і трудящі люди «на їх окраденій землі» причастилися істиною і очистилися духом. Шевченко гнівно таврував, спопеляв із саркастичним блиском інфікованих вірусом яничарства, зрадництва, угодовства, незалежно від того, хто він — ясновельможний гетьман чи син батька, який проливав кров «за Мóскву і Варшаву», а тепер чваниться, що добре ходить у ярмі, «ще лучше, як батьки ходили».

Україна за часів Шевченка втрачала останні рубежі державності, російська імперська ідентичність цілеспрямовано впроваджувалася на українських землях, до того ж, освічені верстви України в більшості своїй русифікувалися, перекочувалися до імперських центрів та вислужувалися перед царським престолом заради чинів, нагород, маєтків…

Нелегко було зупиняти російську культурну експансію в Україну, яка впроваджувалася також зусиллями інтегрованих в імперську культуру українських інтелектуалів, українських талантів, обнадіяних можливостями своєї творчої самореалізації в духовному і культурному просторі самої Росії. Українське культурне та інтелектуальне життя тоді ледве жевріло, не було (за окремими винятками — журнали «Украинский вестник», «Украинский журнал», «Украинский альманах» на Лівобережжі) ні україномовного друку і преси, мало, вкрай мало з’являлося таких діячів українського духовного відродження, як Іван Котляревський, Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка… Проте процес формування української новолітературної мови і молодої української писемності з появою «Кобзаря» Шевченка набув виразного прискорення.

Тарас Григорович усвідомлював, що доля нової української літератури залежить від формування літературної мови на основі народного розмовного мовлення, а для цього слід створити сприятливий духовний клімат, духовне поле для оприявлення українського Слова. Тому Шевченко покладав надії саме на народну мову, носієм якої було українське селянство. Українська мова в ті часи залишалася чи не єдиною виразною ознакою національної ідентичності українців.

Ясність, виразність, народнопісенна тональність, народна символічна образність і простота поетичного мовлення, вираженого засобами фольклорної поетики — все це сприяло здійсненню діалогу між поетом і читачем, для якого він і готував у формі послання-привітання свої думи, свої надії, свої мрії.

У 1841 р. поет завершив поему «Гайдамаки», задум якої виник ще 1839 р. Того ж року перший розділ поеми «Галайда» було надруковано в альманасі «Ластівка» Євгена Гребінки та окремим виданням без назви. Повний текст поеми через заборону цензури з’явився окремою книжечкою лише в березні 1842 р.

Шевченко подав жанрово розлоге поетичне виповідання однієї з найдраматичніших сторінок національної історії, видобутої поетом із народних переказів, балад, пісень, із уст тих, хто бачив ці події на власні очі, хто знав учасників повстання 1768 р. під назвою Коліївщина. Тому Шевченко ввів у поему їхні голоси, розгорнув сцени масових дійств.

Подальша літературна діяльність Шевченка, його поетична творчість відіграла головну роль в утвердженні загальноукраїнської літературної мови, народності й національної літератури.

Туга за рідним краєм, невтолиме бажання відвідати Україну, побачитися з родичами здійснилося весною 1843 р. Перша подорож в Україну тривала з другої половини травня 1843 р. до середини лютого 1844 р. Шевченко вирушив разом із Євгеном Гребінкою та його сестрою Людмилою із завданням замалювати людей, краєвиди, історичні пам’ятки, а згодом створити масштабну серію «Живописна Україна». Побував у Качанівці, Києві, на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, здійснив подорож по Дніпру від Києва до Хортиці — на місце колишньої Запорозької Січі. Всюди записував народні пісні, перекази, замальовував монастирі, церкви, історичні місця, створив низку портретів і картин, писав російською мовою поему «Тризна», присвячену княжні Варварі Рєпніній, якій пізніше й подарував рукопис. Восени 1843 р. відвідав рідне село Кирилівку, де побачився з братами, сестрою та 87-річним дідом Іваном, портрет якого там і намалював. Шевченко написав живописні портрети дітей Василя Рєпніна, Р. Лукомського, Маєвської, Ганни Закревської, Платона і Віктора Закревських, Пантелеймона Куліша, автопортрет, кілька жанрових картин («Хата батьків Шевченка в Кирилівці», «Вдовина хата на Україні», «Селянська родина», «На пасіці», «Сліпий» та ін.), виконав ряд етюдів з натури, ескізів олівцем для майбутнього альбому «Живописна Україна».

Враження від перебування в Україні після 12-літньої розлуки в Шевченка були сумними. Великі розчарування принесло йому спілкування з українськими поміщиками, які, за окремими винятками, виявилися жорстокими кріпосниками і часто бездумно гасили слабенькі прояви національного життя, нещадно визискували свого ж українця — селянина-кріпака. У листі до Якова Кухаренка від 26 листопада 1844 року Шевченко писав: «Був я уторік на Україні — був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися». Ці мотиви гіркого розчарування і обурення принизливо безнадійним станом України, розіп’ятої на хресті колоніальної політики самодержавної Росії, емоційно болісно висловлені в циклі поезій «Три літа».

Повертаючись у лютому 1844 р. із України, Шевченко зупинився в Москві, де подружився з Михайлом Щепкіним. Там, у Москві, 19 лютого 1844 року, він написав знаковий для увиразнення своєї світоглядної позиції вірш «Чигрине, Чигрине…». Це була перша в українській літературі чітко означена, безкомпромісна оцінка трагічного приєднання України до деспотичної Росії, вчинена в Переяславі невеликою частиною козацької верхівки. Водночас він гірко дорікав сучасникам — «юродивим дітям» України за ганебне яничарство, за готовність німувати в рабстві, служити імперії і тримати своїх земляків у кріпосницькій неволі. Проте в цій політичній інвективі поет висловлював надію на національне воскресіння, яке можливе лише тоді, коли дух свободи наповнить народні сподівання на давно очікувану волю.

Шевченко прибув наприкінці лютого 1844 року до Петербурга і відновив навчання в Академії мистецтв. У цьому ж році петербурзький книгар Іван Лисенков, якому Шевченко 8 лютого 1843 року продав увесь тираж поеми «Гайдамаки» разом із правом на перевидання «Кобзаря» 1840 р., випустив у світ «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки».

Шевченко клопотався викупом із кріпацтва своїх братів і сестри, збирав кошти завдяки передплаті «Живописної України» та продажу опублікованих окремими книжечками поем «Гайдамаки», «Гамалія» і «Тризна», перекладав з російської мови українською свою п’єсу «Назар Стодоля», яка незабаром була поставлена в студентському домашньому театрі петербурзької Медико-хірургічної академії.

У березні 1845 р. Рада Академії мистецтв нагородила Шевченка за успіхи в живопису срібною медаллю ІІ ступеня та удостоїла його звання вільного художника. Але тільки 18 листопада 1845 року Загальні збори Академії мистецтв затвердили Шевченка у званні некласного художника із живопису історичного і портретного.

25 березня 1845 року Шевченко вирушив в Україну через Москву, де зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським. Побував в Яготині, в Києві, завітав до Кирилівки, після повернення до Києва розпочав роботу в Археографічній комісії. Багато подорожував Україною з метою проведення за завданням Археографічної комісії історико-етнографічних досліджень та збирання необхідного матеріалу для нових випусків «Живописної України». Розпочав роботу над поемою-містерією «Великий льох», над поемами «Єретик» і «Сліпий», написав вірші «Не завидуй багатому…», «Не женися на багатій…», «Стоїть в селі Суботові», завершив перший варіант поеми «Кавказ» та поему «Наймичка».

Особливо плідним був грудень 1845 р., коли Шевченко завершив у селі В’юнищі гостросатиричний твір «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє», написав вірші «Холодний Яр», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі…», «Три літа», цикл переспівів із Псалтиря «Давидові псалми» і свій безсмертний «Заповіт» — «Як умру, то поховайте…».

Протягом 1843–1845 рр. поет скомпонував рукописну збірку — альбом у простій картонній оправі, складений із десяти зшитків. Він начисто переписав до збірки усі завершені поезії періоду 1843–1845 рр., починаючи із найраннішого твору «Розрита могила» і завершуючи найпізнішим — «Як умру, то поховайте…». Поет включив до цієї рукописної книги, назву якої взяв із  однойменної поезії «Три літа», такі знакові в його ідейному та духовному «прозріванні» твори, що не могли бути опубліковані через гостру антисамодержавну, антикріпосницьку спрямованість: «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Великий льох», «Холодний  Яр» та ін.

У цій різножанровій лірично-драматичній сповіді про глибоке розчарування, гіркий біль і душевні муки, спричинені побаченим і почутим у зневоленій, похмурій, безнадійній Україні, Шевченко відкрився болісно щирим, чесним прозрінням-усвідомленням  справжнього стану національного буття і першопричин  принизливого  колоніального стану  України.

Під час проживання в Києві у квітні–вересні 1846 р. Шевченко виконав ряд малюнків, акварелей, рисунків, сепій, зробив начерки олівцем краєвидів міста, замалював Києво-Печерську лавру, взяв участь у розкопках могили Переп’ят. На Київщині записав від селян народні пісні. У вересні вирушив за завданням Археографічної комісії у подорож на Поділля і Волинь. Після повернення до Києва взяв участь у засіданнях Кирило-Мефодіївського товариства.

На початку 1847 р. Шевченко обійняв посаду вчителя малювання в Київському університеті. Поет закінчив роботу над поемою «Осика», почав готувати до друку нове видання своїх творів, яке мали надрукувати в Києві. В той же час студент Київського університету Олексій Петров написав донос про Кирило-Мефодіївське братство і про роль у ньому Шевченка.

5 квітня 1847 року на дніпровській переправі в Києві Шевченко був заарештований і під суворим караулом відправлений до Петербурга, де його доставили в каземат ІІІ відділу Петропавлівської фортеці. Протягом квітня–травня 1847 р. Шевченко, перебуваючи в казематі, написав цикл віршів, відомих під назвою «В казематі»: «Ой одна я, одна…», «За байраком байрак…», «Мені однаково, чи буду…», «Не кидай матері! — казали…», «Чого ти ходиш на могилу?..», «Ой три шляхи широкії…», «Веселе сонечко ховалось», «Садок вишневий коло хати…», «Рано-вранці новобранці…», «В неволі тяжко, хоча й волі…», «Косар», «Чи ми ще зійдемося знову?..», «Не спалося, а ніч, як море…».

30 травня 1847 року Шевченкові оголосили суворий вирок — заслання без терміну із царською забороною писати і малювати. Як особливо небезпечного державного злочинця, Шевченка терміново вже другого дня після суду відправили у супроводі жандарма до Оренбурга, а звідти — до Орської фортеці. Там, позбавлений можливості писати, крім листів, і малювати, Шевченко заводить свій перший «захалявний зошит», у якому записує власні поетичні твори. Так почала народжуватися рукописна збірка поезій 1846–1850 рр., яка складається з 27 оправлених разом саморобних зшиточків мініатюрного формату, відома під назвою «Мала книжечка». Шевченко начисто звів «невольничу поезію», але виправлення й зміни почав вносити у тексти ще в Новопетровському укріпленні, а згодом продовжував редакційно-творчу роботу в Нижньому Новгороді, Москві та Петербурзі. Більшість відредагованих творів поет переписав із «Малої книжки» до «Більшої книжки». Шевченка в Орській фортеці зарахували до складу Аральської описової експедиції, а незабаром відправили у сповнений небезпек степовий похід до Раїмського укріплення. Солдат-художник виконував під час степового походу в Раїмі, в плаванні по Сирдар’ї та берегами Аральського моря акварельні малюнки, сепії, рисунки в олівці, начерки, ескізи, малював пейзажі. Перебуваючи на Косаралі, протягом вересня–грудня 1848 р. написав 53 поетичні і понад 70 малярських творів. У Раїмському укріпленні в першій половині 1849 р. створив, незважаючи на заборону, 16 поезій, в Оренбурзі в січні–квітні 1850 р. — 11 поезій і поему «Петрусь». Скаржачись на здоров’я, Шевченко клопотався про дозвіл малювати і полегшити його долю, але столиця імперії такого дозволу не давала.

За доносом прапорщика М. Г. Ісаєва, який повідомляв про те, що Шевченко порушує монаршу волю: ходить у цивільному одязі, таємно складає вірші і малює — його заарештовують і відправляють на гарнізонну вахту, а незабаром і до Орської фортеці, де беруть під варту на головній гауптвахті. Після проведення слідчих дій «рядового из политических преступников Тараса Шевченка» відправляють із Орської фортеці на військову службу до Новопетровського укріплення. По дорозі в Оренбург поет зустрівся з Броніславом Залеським, а в Уральську познайомився із поляком Максиміліаном Ятовтом, який пізніше згадував: «Я розмовляв з ним довго про все… незалежна Україна була метою його мрій, революція була його прагненням; можна сказати, що він дивився на світ крізь червоні окуляри».

З 1850 р. у поетичній творчості Шевченка сталася вимушена шестирічна перерва, хоча він продовжував, порушуючи царську заборону, таємно займатися малюванням. У квітні 1851 р. рядового 4-ї роти Оренбургського 1-го лінійного батальйону Тараса Шевченка включили до складу експедиції, яка вирушала для розшуку покладів кам’яного вугілля в горах Каратау. Протягом трьох тижнів експедиційної подорожі Шевченко виконав багато композицій, рисунків-ескізів, етюдів. Із числа малярських творів періоду заслання в Новопетровському укріпленні до нас дійшло 179 малюнків, серед них — 128 пейзажів Каратау.

Перебуваючи в Новопетровському укріпленні, Шевченко брав активну участь в аматорському драматичному гуртку: готував до постановки вистави, сам грав на сцені, танцював. Поблизу Новопетровського укріплення він натрапив на добру глину та алебастр, почав ліпити, оскільки не було заборони на заняття скульптурою. Виконав скульптуру «Христос» і барельєф «Тріо», який передав до Петербурга своєму щирому другові, співакові Семенові Гулаку-Артемовському.

Водночас поет змушений був нести тяжку солдатську повинність — тільки в 1852 р. рядовий Шевченко відбув 63 караули. За період із 1852 до 1858 р. він, за його ж словами, написав близько двох десятків повістей російською мовою, з яких до нас дійшло тільки дев’ять: «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Близнецы», «Художник», «Капитанша», «Прогулка с удовольствием и не без морали».

12 червня 1857 року Шевченко, плекаючи надію незабаром вирватися із цієї «безграничной тюрьмы», почав писати щоденник («Журнал»). Він знає, що за його звільнення від солдатської каторги — «этого десятилетнего мрачного чистилища», клопочуться президент Академії мистецтв велика княгиня Марія Миколаївна, його щира приятелька Анастасія Толстая, її чоловік, віце-президент Федір Толстой, командир Окремого Оренбурзького корпусу В. О. Перовський…

Нарешті 2 серпня 1857 року Шевченко вибув із Новопетровського укріплення на рибальському човні до Астрахані. У його формулярному списку ще 28 травня було записано: «По высочайшему повеПоблизу Новопетровського укріплення він натрапляє на добру глину і алеба лению уволен от службы с воспрещением въезда в обе столицы и жительства в них, с тем чтобы он имел жительство впредь до окончательного увольнения его на родину в Оренбурге». Та комендант Новопетровського укріплення І. О. Усков, співчуваючи Шевченкові, видав йому карантинне свідоцтво на виїзд до Астрахані й документ на право проїзду до Петербурга. Із Астрахані Шевченко 22 серпня 1857 року вирушив на пароплаві «Князь Пожарский» до Нижнього Новгороду. Командир Окремого Оренбурзького корпусу О. А. Катенін зобов’язав нижньогородського губернатора звільненого від солдатської служби поета повернути до Оренбурга, проте Шевченко, оголосивши себе хворим, залишився в Нижньому Новгороді майже на шість місяців.

Уже в перші три–чотири дні перебування «на волі» («Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив’язі» — повідомить 12 листопада 1857 року свого друга Михайла Щепкіна) Шевченко написав поему «Неофіти», продовжив енергійну творчу працю — виконав рисунки в олівці, начерки, особливо багато зробив портретів — більше 20, 3 автопортрети, багато малюнків, писав театральні рецензії, вів щоденник, написав триптих «Доля», «Муза», «Слава», переписав поему «Княжна», відкривши нею рукописну «Більшу книжку», опрацьовув поему «Відьма»…

Політична система в особі царя Миколи І позбавила геніального поета і художника свободи творчої самореалізації, тому йому доводилося долати ці заборони, обмеження — шукати можливості, аби вивести себе, фізично ув’язненого, обмеженого і творчо закутого забороною писати і малювати, за межі несвободи, туди, «за обрій», де його думка, уява, фантазія відкривалися в образному слові, в кольорах. Тільки через творчість Шевченко міг реалізувати себе, оприявити свою внутрішню свободу. У щоденнику він висловив надію на те, що після звільнення, коли він, дасть Бог, вирветься на свободу, його поетична творчість розкрилиться, вірші «потекут плавнее, свободнее и проще и веселее». Гарантією такого майбутнього вільного творчого самовияву був для Шевченка його дух, його внутрішня свобода і свобода мислення.

Шевченкове буття-в-собі спрямовувалося завдяки усвідомленню ним самим його особливої місії як творця, як духовного провісника, національного пророка. Тому він у щоденнику радісно зізнався в тому, що йому вдалося зберегти себе, свій внутрішній образ, своє місійне покликання: «Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поручения прошли, как будто не касаясь мене… Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо». І це промовисто засвідчує поема «Неофіти», якою поет заповів сучасникам і нащадкам, що його дух не ослаб, його віра в добре, тихе, кротке, святе Слово, яке має ожити і просвітити огортані мороком безнадії душі, жива, що своєї позиції тираноборця він не змінив.

Деспотична влада, в кому б вона не була персоніфікована — в царях Давидові, Саулі, Нероні, Петрові І, Катерині ІІ, Миколі І чи Олександрові ІІ, вона була для Шевченка уособленням зла. І навіть після десяти років суворого невільництва він не плекав ілюзій щодо майбутнього російської імперської системи — вона продукувала і продукуватиме зло. Поет так вважав, коли писав ще до ув’язнення поеми «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», такої ж позиції він дотримувався і після «мрачной монотонной десятилетней драмы», коли писав поему «Неофіти» та «Юродивого».

Шевченко не поспішав видавати «Неофітів», бо добре усвідомлював, що цензура легко розгадає цю притчу про муки і страждання за віру перших християн у стародавньому Римі, зауважить ці іронічно-саркастичні натяки та сатиричні інвективи, спрямовані на щойно померлого царя Миколу І та на його наступника Олександра ІІ, співставить із поемами «Сон», «Кавказ», з його віршами… Не порятує автора «Неофітів» ні запевнення, що це беззаконіє творилось «не за гетьманів і царів», а начебто за Нерона.

Росії

Тойді й на світі не було…

І хіба не вгадується в образі Алкіда розіп’ятий на хресті святого, чесного Слова сам поет —

Не неофіт новий,

А апостол великого

Христового слова?

Поетична муза Шевченка не знесилилася в цьому жорстокому вертепі поневірянь, військової муштри, знущань лукавих кривдників. Його літературні твори, що народилися після шестилітньої перерви в поетичному самовираженні — а саме — поема «Неофіти», вірші «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», а також всі інші поезії, написані після каторжного десятиліття, емоційно чутливі, інвективно реагують на світ і події, виграють безжальними сатирично-саркастичними спалахами поетового гніву, осуду і розвінчання імперії зла. Його образна і символічна мова виражає внутрішні порухи живої душі, яка не змирилася зі злом і ніколи з ним не примириться. І хоча поет бачив, що виходу із містичного кола зла, із цього жорстокого кола зовнішньої несвободи немає, поки існує ця самодержавна система, він не вважав своїм національним обов’язком і далі обстоювати право свого народу на власне вільне й незалежне життя, заступатися за рідне слово українського народу, за національну честь і гідність української людини.

Нарешті Шевченкові було дозволено жити у столиці. 8 березня 1858 року він покинув Нижній Новгород і відправився до Москви, де зупинився у свого друга Михайла Щепкіна. Поет нездужав, але працював. Намалював портрет Щепкіна, зустрівся через одинадцять років розлуки з княжною Варварою Рєпніною, відвідав Михайла Максимовича, оглянув Москву і познайомився з московською культурною елітою.

26 березня Шевченко поїздом відбув до Петербурга. Зупинився в помешканні свого найщирішого друга М. Лазаревського, з яким відвідав благодійників поета графів Толстих. Звістка про повернення Шевченка із заслання сколихнула весь Петербург. Петербурзька культурна, літературно-мистецька еліта, аристократичні кола, студентство і земляки — всі хотіли бачити Шевченка, прийняти його, почути його слово. Слава і популярність поета і художника зростала з кожним днем. Та Шевченко прагнув повернутися до Академії мистецтв, освоїти мистецтво гравірування, домогтися видання своїх творів під назвою «Поезія Т. Шевченка», у тому числі — «Кобзаря» і «Гайдамаків».

Часто відвідував Ермітаж, там працював, виконував ряд живописних портретів, серію малюнків олівцем, сепією, виготовив ряд офортів, ескізів… На початку червня 1858 р. поселився в приміщенні Академії мистецтв, де облаштував квартиру-майстерню. Намалював портрет знаменитого чорношкірого актора Айри Олдріджа, з яким близько зійшовся та подружився. Нарешті відбулася зустріч із Марком Вовчком. Написав вірш «Марку Вовчку», а згодом подарував письменниці «Кобзар» 1860 р. із дарчим написом, автограф поеми «Неофіти», Біблію видання 1824 р., яку мав із собою на засланні. Поезії Шевченка активно перекладали російською мовою Л. О. Мей, О. М. Плещеєв, М. С. Курочкін, М. В. Гербель, П. І. Вейнберг, Л. П. Блюммер, М. Д. Мизко. Шевченко подав на розгляд Раді Академії мистецтв дві гравюри на здобуття звання академіка з гравірування на міді.

25 травня 1859 року поет нарешті отримав у обер-поліцмейстера Петербурга «за № 208 свидетельство на свободный проезд» в Київську, Чернігівську і Полтавську губернії, куди вже були надіслані ІІІ відділом доручення про встановлення «должного наблюдения» за відставним рядовим, який жив у Петербурзі під суворим наглядом поліції, жандармів і академічного начальства.

Виклопотана з великими труднощами поїздка в Україну на п’ять місяців «для поправления здоровья и для рисования с натури этюдов» тривала недовго. Подорожуючи Київщиною, художник малював пейзажі, виконував малюнки пером, олівцем, написав портрет М. В. Максимовича, підшукав земельну ділянку поближче до Дніпра, біля села Пекарів. Та за ведення «крамольних» розмов його заарештували і вислали до Києва під нагляд поліції. У серпні 1859 р. Шевченкові було дозволено повернутися до Петербурга.

У Лейпцігу видавництво Вольфанга Герґарда випустило в 1859 р. збірник «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», в якому було вперше надруковано «Кавказ», «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте…», «Розрита могила», «За думою дума роєм вилітає…», «І мертвим, і живим…».

У 1860 р. у друкарні П. О. Куліша виходить у світ «Кобзар» накладом 6050 примірників. Шевченко за допомогою інженера-архітектора Ф. І. Черненка склав план хати, яку замірився побудувати над Дніпром, продовжив клопотатися купівлею землі, викупом із кріпацтва братів Микити, Йосипа і сестри Ярини та пошуками нареченої. Згодом повідомив Варфоломія Шевченка, що «заходивсь жениться» на кріпачці, сироті Ликері і попросив посадити на майбутній садибі яблуню і грушу «на пам’ять 1860 року 28 июля» — у цей день Шевченко запропонував Ликері Полусмак вийти за нього заміж, і та дала згоду.

На урочистому річному засіданні Академії мистецтв у вересні 1860 р. Шевченко був удостоєний звання академіка «за искусство и познания в гравировальном искусстве». Восени 1860 р. з’являється «Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов, изданном под редакцией Н. В. Гербеля». Шевченко пише вірші «Дівча любе, чорнобриве…», «Ой діброво — темний гаю!..», «Молитва» («Царям, всесвітнім шинкарям…»), «Царів, кровавих шинкарів…», «Злоначинающих спини…», «Колись-то ще, во время оно…», «Тим неситим очам…», «Плач Ярославни», «Умре муж велій в власяниці…», «Гімн черничий», «Над Дніпровою сагою…», «Росли укупочці, зросли…», «Світе ясний, світе тихий!..», «З передсвіта до вечора…», «Ликері» («Моя ти любо! мій ти друже!»), «Барвінок цвів і зеленів…», «І Архімед, і Галілей…», «Л.» («Поставлю хату і кімнату…»), «Кума моя і я…», «Не нарікаю я на Бога…», «Титарівна-Немирівна…», «Хоча лежачого й не б’ють…», «І тут, і всюди — скрізь погано…», «Ой люди! люди небораки!», «Якби з ким сісти хліба з’їсти…», «І день іде, і ніч іде…», «Тече вода з-під явора…», «Якось-то йдучи уночі…», «Бували войни й військовії свари…», «Н. Т.» («Великомученице кумо!..»), «Зійшлись, побрались, поєднались…».

У серії «Сельская библиотека» окремими виданнями з’являються поеми «Псалми Давидові», «Наймичка», «Тополя», «Катерина», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Думи мої, думи мої…», кожне  тиражем 3 000 примірників.

У цьому ж 1860 р. Шевченко виконав ряд малярських творів: «Натюрморт», «Хлопчик-натурник», «Натурниця», «Автопортрет у світлому костюмі», «Портрет Ф. А. Бруні», «Портрет Ф. П. Толстого», «Портрет Л. М. Жемчужникова», «Портрет Л. І. Зотової», автопортрет у темному костюмі (офорт), автопортрет із бородою (офорт), «Вірсавія» (офорт), «Автопортрет із свічкою», «Автопортрет» (олія), «Дуб» (офорт), портрет Ликері Полусмак, автопортрет у шапці й кожусі (офорт).

Початок 1861 р. ознаменувався виходом у світ букваря для сільських шкіл України накладом 10 000 примірників і ціною по 3 копійки за книжечку під назвою «Букварь южнорусский». Шевченко нездужав, писав до Варфоломія Шевченка: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає…» Проте художник пересилив себе і виконав «Портрет П. К. Клодта», «Портрет І. І. Горностаєва», «Автопортрет», працював над портретом невідомої, написав останній свій вірш «Чи не покинуть, нам, небого…».

26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 року опів на шосту ранку у квартирі-майстерні Академії мистецтв Тарас Шевченко помер. Після відправлення панахиди в академічній церкві і виголошення промов П. О. Кулішем, В. М. Білозерським, М. І. Костомаровим, В. Курочкіним, представником поляків В. Ю. Хорошевським та ін. похоронна процесія направилася на Смоленське кладовище. Відкриту труну несли на плечах друзі поета, за труною йшли студенти і викладачі університету та Академії мистецтв, письменники і художники М. О. Некрасов, М. Є. Салтиков-Щедрін, Ф. М. Достоєвський, М. Л. Михайлов, Л. М. Жемчужников, М. С. Лєсков, І. І. Панаєв, О. М. Пипін, М. С. Курочкін…

Виконуючи заповіт геніального поета і художника, згодом друзі і знайомі викопали труну з прахом Шевченка, вклали в цинкову, запаяли, встановили  на  спеціальному ресорному возі,  накрили її червоною китайкою і в супроводі Г. М. Честахівського та О. М. Лазаревського відправили в Україну. Повсюди траурні дроги з труною Шевченка зустрічали з квітами, відбувалися панахиди, часто ці зустрічі перетворювалися на народні демонстрації.

У Києві труну на ніч поставили в церкві Різдва Христового на Подолі, звідси багатотисячна траурна процесія провела тіло Шевченка до пароплава «Кременчуг», яким труна була доставлена до Канева. Її супроводжували брати поета Микита, Йосип, сестра Ярина, Варфоломій Шевченко, О. М. Лазаревський, Г. М. Честахівський, І. М. Сошенко, В. М. Забіла, студенти Київського університету.

В Успенській церкві Канева відбулася багатолюдна панахида і на другий день, 10 травня (22 травня за новим стилем), відбувся похорон Тараса Шевченка на Чернечій горі.

До кінця своїх земних днів і довго ще по смерті Шевченко буде перебувати під пильним оком деспотичної системи. І за життя він не корився, не жив смиренно, бунтуючи своїм гнівним і правдивим словом, і після завершення земного шляху його Слово, як і його страдницька доля і національна слава, надихає нові й нові покоління борців за національне самоствердження.

Микола Жулинський,

директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка

НАН України, академік НАН України, лауреат

Національної премії України

імені Тараса Шевченка