Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 14.03.14

До 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка

Shzepkin

Найдовше перебування в Москві Тараса Григоровича Шевченка випало на березень 1858 року, точніше — з 10 до 26 березня. Поет тоді жив у Михайла Семеновича Щепкіна і разом із ним «споглядав Москву», познайомився з багатьма представниками «московської вчено-літературної знаменитості».

Ми продовжуємо друкувати цикл статей про перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року.

 

                                      Стаття 2                               

Володимир Мельниченко,

генеральний директор Національного культурного

центру України в Москві,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Тарас Шевченко в Москві

(березень 1858 року)

Тарас Шевченко:

«Намалював портрет Михайла Семеновича»

Приїзд до Москви був затьмарений хворобою, початок якої Шевченко зафіксував у щоденнику 10 березня: «В три часа пополудни 8 марта оставил Нижний на санях, а во Владимир приехал 9-го ночью на телеге. Кроме этого весьма обыкновенного явления в настоящее время года, ничего особенного не случилось, кроме лёгкого воспаления в левом глазе и зуда на лбу. Во Владимире я взял розовой воды и думал всё покончить этим ароматическим медикаментом. А вышло не так, как я думал».

Вже 11 березня, коли Шевченко переселився до Щепкіна, стан його здоров’я значно погіршився: «… Глаз мой распух и покраснел, а на лбу образовалося несколько групп прыщей». Отже, в дорозі Тарас Григорович, очевидно, застудився, до того ж загострилася цинга, якою він тяжко хворів на засланні.

До лікаря Шевченко звернувся відразу, як тільки поселився у Щепкіна: «Облобызав моего великого друга, отправился я к доктору Ван-Путерену, моему нижегородскому знакомому». Як свідчить «Российский медицинский список на 1858 год», Дмитро Іванович Ван-Путерен був у Нижньому Новгороді молодшим лікарем приказа громадської опіки і лікарем міського дворянського інституту. Шевченко нещодавно — 20 січня — проводжав його з Нижнього Новгорода в Москву і Петербург. Лікар уважно оглянув поета: «Он прописал мне английскую соль, зелёный пластырь, диету и по крайней мере неделю не выходить на улицу. Вот тебе и столица!» 12 березня, Дмитро Ван-Путерен знову відвідав Шевченка вдома. Це був освічений і досвідчений лікар, автор ряду наукових праць, зокрема про інфекційні захворювання. Шевченко записав у щоденнику: «Посетил меня доктор Ван-Путерен, прибавил еще два лекарства для внутреннего и наружного употребления. И посулил мне по крайней мере неделю заточения и поста. Веселенькая перспектива!» Того ж дня повідомив Михайла Лазаревського в Петербурзі: «Я в Москві, нездужаю. Око розпухло і почервоніло, трохи з лоба не вилазить. Доктор посадив мене на дієту1 і не велів виходить на улицю. От тобі і столиця!.. Доктор говорить, що я неділю або й дві остануся в Москві».

13 березня Ван-Путерен повернувся до Нижнього Новгорода, натомість рекомендував Шевченку свого приятеля, лікаря-німця, який у той день до хворого не прийшов. І Тарас Григорович звернувся за допомогою до Щепкіна: «пригласить медика, какого он лучше знает, потому что болезнь моя не шутя меня беспокоит. Михайло Семенович пригласил доктора Мина. Завтра я его дожидаю».

Наступного дня Шевченко зафіксував у щоденнику: «После обеда явились ко мне два доктора, хорошо еще, что не вдруг. Приятель Ван-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Мин — пильнавскую воду и диету. Я решился следовать совету последнего.

Дмитрий Егорович Мин — ученый, переводчик Данта и еще более ученый и опытный медик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония.

У старого друга моего Михайла Семеновича везде и во всем поэзия, у него и домашний медик поэт».

Дмитро Мін (1818 — 1885) заслуговує на нашу увагу. Він справді був не тільки поетом і перекладачем, але й блискучим медиком. Вихідець із сім’ї інженера, Мін здобув вищу освіту спочатку в Московській практичній академії комерційних наук, а згодом у Московському відділенні Петербурзької медико-хірургічної академії, яку закінчив у 1839 році з золотою медаллю. Затим 16 років працював ординатором в Єкатерининській лікарні, виявив глибокий інтерес до патологоанатомії, яка тоді тільки оформлювалась в самостійну медичну дисципліну. 1848 року захистив дисертацію з питань патологічної анатомії. Довгий час працював у Московському університеті, зокрема проректором. Якраз у 1858 році Дмитро Мін став дійсним членом Товариства аматорів російської словесності й двічі виступав на публічних зборах з читанням своїх перекладів Данте й Шіллера. Він перекладав також Шекспіра, Байрона, Петрарку. Про громадську вагомість постаті Міна в тодішньому літературному світі свідчить те, що його прізвище стояло серед прізвищ відомих російських літераторів і діячів культури, які восени 1858 року протестували проти антисемітської статті в журналі «Иллюстрация». Цього протеста підписав і Шевченко.

Так що спілкування з Міном було приємним для Шевченка. До того ж лікар, очевидно, правильно поставив діагноз, і лікування, призначене ним, швидко давало позитивні результати. 15 березня Шевченко зафіксував у щоденнику: «Мне, слава Богу, лучше, скоро, может быть, они (лікарі — В.М.) для меня будут совсем не нужны. Как бы это хорошо было». Того ж дня поет відзначив особливу турботу про нього свого друга Михайла Щепкіна: «Михайло Семёнович ухаживает за мною, как за капризным больным ребенком. Добрейшее создание!»

16 березня Дмитро Мін знову побував у Шевченка, проте, крім дієти і пільнавської води, нічого не додав до лікування: «Дня через три обещает выпустить на улицу. Ах, как бы было хорошо!» Проте, записавши це, Шевченко вже працює — малює портрет свого друга Михайла Щепкіна. Роботою захопився настільки, що був незадоволений несподіваним приходом гостей — Михайла Максимовича, потім Андрія Маркевича: «Пренаивнейшие посетители. Им и в голову не пришла поговорка, что не вовремя гость — хуже татарина2. А, кажется, люди умные, а простой вещи не понимают». Двадцять років тому в шевченкознавчій літературі було висловлено думку про те, що цей запис зумовлений негативним ставленням поета до Максимовича, про те вона безпідставна. Маємо справу з роздратуванням художника, увагу якого відвернули від творчого процесу3. Не випадково Шевченко переклав на непроханих гостей і своє невдоволення портретом Щепкіна: «Нарисовал портрет не совсем удачно Михайла Семёновича. Причиной неудачи были сначала Максимович, а потом Маркович».

Втім, цій самокритиці далеко до тієї, яку Шевченко залишив у своєму щоденнику 26 червня 1857 року: «О живописи мне теперь и думать нечего. Я и прежде не был даже и посредственным живописцем. А теперь и подавно. Десять лет неупражнения в состоянии сделать и из великого виртуоза самого обыкновенного кабашного балалаешника. Следовательно, о живописи мне и думать нечего».

У світовому малярстві, мабуть, не знайдеться більше такого самокатування й самозречення. Проте насправді й після десяти моторошних років царської заборони писати й малювати Бог залишив Шевченкові геній поета й художника. Портрет Щепкіна, виконаний на тонованому папері італійським і білим олівцями, — чудовий! Щепкінознавець Борис Земенков писав, що портрет «належить до кращих зображень великого актора». Біограф Щепкіна Віталій Івашнєв захоплюється: «…Один из лучших портретов Михаила Семёновича — на нём предстаёт человек уже преклонных лет, но сохранивший проницательный ум, живость взгляда, благородство и поэтичность натуры… По одному этому портрету нетрудно представить, какое многообразие оттенков чувств, настроений, порывов души могли наблюдать современники Щепкина в общении с ним, в ролях, исполняемых на сцене».

Акумульовані в Шевченковому портреті життєві простота і доброта Щепкіна, роблять його образ, сказати б, артистично припіднятим і величним в розумінні, сформульованому Львом Толстим: «Нет величия там, где нет простоты, добра и правды».

Перед нами вишукано елегантний, статечний і натхненний Щепкін, який, зацікавлено припіднявши брови, що, здається, ще й збільшує його високочолість, дивиться на нас ясними, відкритими і вдумливими очима. Ліве око прикрито повіком трохи більше, і цей штрих, який, очевидно, взятий із життя, зворушує своєю живою точністю. Повні губи, що видають людину добру й чуйну, помітно зачеплені гіркотою прожитих літ. Обличчя великого артиста випромінює вистраждану мудрість, і можна лише дивуватися й захоплюватися психологічно тонкою, виразною й точною характеристикою портретиста Шевченка.

Добре видно, що художник вклав у портрет всю глибоку повагу й щиру любов до Щепкіна.

Щоб переконатися в цьому варто порівняти Шевченкову роботу з портретом Щепкіна пензля талановитого художника Василя Пукірєва, виконаного рівно за рік до Шевченка — в березні 1857 року. 20 березня Олена Дмитрівна писала сину Олександру Михайловичу про чоловіка: «Он сидит теперь дома4, и с него какой-то молодой человек5 снимает портрет. Теперь очень похож, что-то будет в отделке?» Михайло Семенович справді «дуже схожий» і на літографії, зробленій того ж року за малюнком Пукірєва. Проте майстерна фотографічна точність не йде в порівняння з одухотвореністю, залюбленістю Шевченкового сприйняття старшого друга.

(Далі буде).

_____________________

1 В «Словнику мови Шевченка» це слово зареєстровано в даному контексті. Там сказано, що поет вживав його один раз. Насправді, в щоденнику Шевченко пише про призначення йому лікарями дієти ще тричі — 14, 16 і 17 березня.

2 Це прислів’я Шевченко застосував якось і до самого себе. 14 липня 1857 року записав у щоденнику з приводу того, що, здається, невчасно зайшов у гості: «Я вспомнил пословицу: “Не вовремя гость — хуже татарина” и взялся за фуражку».

315 червня 1857 року Шевченко занотував у щоденнику, що почав малювати портрет підпоручика Миколи Бажанова в киргизькій кибитці: «Прекрасное освещение. И я с охотой принялся за работу. Черт принес приятельницу (особа не встановлена. — В.М.). Я закрыл портфель и вышел из кибитки».

4 У зв’язку з Великим постом театри були закриті, і Щепкін більше знаходився вдома.

5 Василю Пукірєву було тоді 25 років.