Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 24.03.14

До 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка

Тарас Шевченко 1860 р.

Тарас Шевченко
1860 р.

Найдовше перебування в Москві Тараса Григоровича Шевченка випало на березень 1858 року, точніше — з 10 до 26 березня. Поет тоді жив у Михайла Семеновича Щепкіна і разом із ним «споглядав Москву», познайомився з багатьма представниками «московської вчено-літературної знаменитості».

Ми продовжуємо друкувати цикл статей про перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року.

 

Стаття 9

Володимир Мельниченко,

генеральний директор Національного культурного

центру України в Москві,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

Тарас Шевченко в Москві

(березень 1858 року)

 

Тарас Шевченко:

«Я зустрівся і познайомився з ними…»

 

Важливим результатом поетового перебування в Москві стало знайомство з багатьма московськими інтелектуалами, що відбулося, в основному дякуючи Михайлу Щепкіну. В цьому контексті особливо важливим були дві колективні зустрічі — обіди 24 і 25 березня.

Про 24 березня Шевченко занотував у щоденнику:

«Отправились в книжный магазин Н.М. Щепкина и ком. , где и осталися обедать. Обед был званый. Николай Михайлович праздновал новоселье своего магазина и по этому случаю задал пир московской учено-литературной знаменитости. И что это за очаровательная знаменитость! Молодая, живая, увлекающаяся, свободная! Здесь я встретил Бабста, Чичерина, Кетчера, Мина, Кронеберга-сына, Афанасьева, Станкевича, Корша, Крузе и многих других. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми. И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М.С. Щепкину».

Зроблю тут невеликий відступ про Михайла Щепкіна, котрий організував усі московські зустрічі Тараса Шевченка. Феномен позапартійної й позагурткової постаті Щепкіна, якого «всі до єдиного руського чоловіка знають» (Шевченко) був відомий у Москві. Письменник Іван Панаєв свідчив: «Щепкина ценили и любили все литераторы, и все были близки с ним».

Розповідаючи в «Былом и думах» про післяпушкінські московські гуртки інтелектуалів, Герцен згадував успіх артиста серед них. Після смерті Щепкіна він відзначив особливу привабливість феномену Майстра: «Его все любили без ума: дамы и студенты, пожилые люди и девочки. Его появление вносило покой, его добродушный упрёк останавливал злые споры, его кроткая улыбка любящего старика заставляла улыбаться, его безграничная способность извинять другого, находить облегчающие причины — была школой гуманности».

Отже, Щепкіна знали й любили в обох ідеологічних таборах — слов’янофілів і західників, артиста високо цінували Віссаріон Бєлінський і Олександр Герцен, передусім, за те, що він першим «став нетеатральним на театрі». За точним спостереженням критика Олександра Урусова, у Щепкіна «сходились люди самых противоположных направлений и подчинялись примирительному влиянию высокой личности» . Щепкінознавець Олександр Кізеветтер наголошував: «Щепкин был в одинаковой мере своим человеком и в славянофильском и в западническом кругах…» Не випадково відзначення 50-річного ювілею сценічної діяльності Щепкіна в Москві в листопаді 1855 року набуло широкого громадського резонансу, йому аплодували і західники, і слов’янофіли. Сергій Аксаков наголошував: «Щепкин нашел в московском обществе дружеский литературный круг, в который приняли его с радостью и где вполне оценили его талант, природный ум, любовь к искусству и жажду образования». Це літературне коло було широким і включало в себе представників різних ідеологічних течій того часу. Такий висновок було зроблено ще за часів Щепкіна, й нам його варто пам’ятати. В’ячеслав Якушкін, розповідаючи про ювілейні урочистості в 1855 році, прямо зазначав: «На этом празднике соединились представители противоположных лагерей. Михаил Семёнович, связанный тесной дружбой с главными сторонниками западнического направления, был также близок и со многими славянофилами: на его юбилее замолкла вражда, тут искренне соединились и западники, и славянофилы».

У книзі Юрія Соболєва «М. С. Щепкин», яка вийшла на початку 30-х років минулого століття однією з перших в серії «Жизнь замечательных людей», зазначалося: «Він зберіг любов усіх і сам свою любов поділяв на рівні частини між усіма». Навіть у радянські часи в оцінці громадянської позиції Щепкіна була відсутня категоричність, відчувалася двоїстість. Скажімо: «Щепкин… был покладист и непривередлив в сфере политико-гражданских отношений. Вот почему, живя в Москве и находясь в тесной дружбе с Белинским, Герценом, Грановским , он сохранял в то же время вполне приятельские отношения с Погодиным, Шевырёвым, и это принималось как нечто естественное» . Як бачимо, жорстка класова максима завершувалася визнанням того, що в обстановці реального часу реальні добрі стосунки Щепкіна з крупними представниками різних ідеологічних сил були та сприймалися природними.

Принаймні, Щепкін без ідеологічних намірів знайомив Шевченка з численними своїми друзями, серед яких були люди різних поглядів. Шевченко прекрасно знав про це, і в його поведінці в Москві не було нічого такого, що могло б зашкодити другові. На відміну від майбутніх дослідників поет не будував умоглядних ідеологічних конструкцій.

Мені довелося виступити на «Щепкінських читаннях» у Будинку-музеї М. С. Щепкіна в Москві з доповіддю «Шевченко і Щепкін». В ній наголошувалося, що в історії мистецтва знайдеться небагато прикладів такої яскравої, безкорисливої, щирої дружби як у Шевченка та Щепкіна. Саме дружба, а не політична меркантильність, визначала порухи душ обох українських геніїв.

Отже, знайомства Щепкіна мали фактично системний характер і ввібрали в себе кращих представників інтелектуальної еліти російського суспільства. Це дало Шевченкові унікальну змогу в дуже стислі строки, кажучи його словами, зустрітися з ними, наче з давно знайомими людьми.

Тарас Григорович добре розумів, що за нові дружні спілкування він завдячує своєму славетному другові. Шевченкова щира радість від зустрічі з молодими і московськими західниками справді була настільки повною, що навіть тепер енергетично передається зацікавленому читачеві поетового щоденника. Шевченка можна зрозуміти. Влітку 1856 року він писав Семену Гулаку-Артемовському з Новопетровського укріплення: «…Якби ти побачив, меж яким людом верчуся я оці десять літ. Та не дай Господи, щоб і приснилося тобі коли-небудь такі недолюди, а я у їх “в кулаке сижу” — давят, без всякого милосердия давят, а я повинен ще і кланяться, а то візьме разом та й роздавить, як ту вошу меж ногтями». Вирвавшись нарешті із заслання, поет жадібно ковтав повітря вистражданої свободи й особливо цінував знайомства та зустрічі з новими, талановитими людьми.

Немає змоги розповісти про кожного з учасників обіду в книжковому магазині. Зазначу лише, що з дев’яти відомих осіб, названих Шевченком, шестеро були молодшими за нього від 4 до 14 років і троє народилися на 4-5 років раніше за поета; навіть найстаршому — Миколі Кетчеру — не виповнилося ще п’ятдесяти. Всі вони були повні сил, енергії, завзяття; мислили й говорили, тим паче в своєму середовищі, розкуто, глибоко, критично й цікаво; буяли творчими ідеями та планами на майбутнє; ставилися до Шевченка з сердечною доброзичливістю. Вражає сам перелік професій і захоплень, творчих сфер і занять, у яких ці люди були справжніми фахівцями й досягли значних висот: поезія і проза, журналістика і публіцистика, перекладацька справа і правознавство, медицина, економіка, історія, філософія, фольклористика, зоологія. Блискучий ряд енергійних діячів, які співчували піднесенню демократичного руху в Росії і щиро прагнули прислужитися йому своєю працею. Такий енергетичний згусток інтелектуальних сил і можливостей Шевченко сприйняв із радістю і захватом, він убирав у себе вимріяну в засланні творчу атмосферу, насолоджувався спілкуванням з людьми, якими був зачарований. Шевченко щиро назвав їх молодими, живими, вільними, пристрасними. Поет відчував себе, як риба у воді, в цьому вишуканому колі людей, які здалися йому близькими духом, і навіть знайомими, більше того, рідними.

Після зустрічі з західниками ліберального напрямку наступного дня — 25 березня — Тарас Григорович потрапив у гущу відомих слов’янофілів, а в щоденнику зазначив:

«Многоуважаемый М. А. Максимович задал мне обед1, на который пригласил, между прочим, и ветхих деньми товарищей своих Погодина и Шевырева. Погодин еще не так стар, как я его воображал себе, Шевырев старше и, несмотря на седенькую свою благопристойную физиономию, почтения к себе не внушает. Сладкий до тошноты старичок. В конце обеда амфитрион2 прочел в честь мою стихи собственного сочинения. А после обеда милейшая хозяйка3 пропела несколько малороссийских песен, и восхищённые гости разошлись хто куда…»

Між іншим, Михайлу Погодіну не було й шістдесяти, а Степану Шевирьову тільки-но перевалило за п’ятдесят. Отже, Тарас Григорович в ті дні відчував себе молодим, власне, він таким і був. Очевидно, що Шевирьов поетові відразу не сподобався, в щоденнику московського періоду більше немає такої жорсткої, нещадної характеристики. Письмен ник, історик літератури і критик, професор Московського університету, декан історико-філологічного факультету в 1846—1854 роках, автор офі-

____________________

1 Обід відбувся 25 березня на велике свято Благовіщення: «Максимович дал нам обед на Благовещение по случаю возвращения Шевченка» (Григорій Галаган). Проте деякі дослідники, нічтоже сумяшеся, пишуть, що Максимович влаштував обід «у своїй квартирі “на Благовещенке”». Це — помилка.

2 Міфологічний герой, що славився своєю гостинністю.

3 Учасниця урочистого обіду Євдокія Єлагіна звернула увагу на те, що Марія Максимович «очень к нему милостива».

 

ційної історії університету (1855 рік), академік петербурзької Академії наук, діяч правого крила слов’янофільства Степан Шевирьов був великодержавником і монархістом, але, водночас, дружив з Миколою Гоголем.

Один раз побачивши Шевирьова, Шевченко потрясаюче тонко відчув те, що відзначали люди, які давно знали його. Скажімо, поетів знайомий Олексій Плещеєв ще в 1849 році писав: «…Ничего не может быть пакостнее хари Шевырёва, какой-то паточной, приторной…» Як це схоже на Шевченкове «сладкий до тошноты старичок»!

Другий знаковий представник і теоретик «офіційної народності», відомий історик і журналіст, академік петербурзької Академії наук Михайло Погодін не викликав явних негативних емоцій у поета, лише здався молодшим, ніж Шевченко чекав. Чи знав поет, що він був сином кріпака? В 24 роки Погодін вже читав у Московському університеті лекції з «політичної історії», в 1825—1844 роках — професор університету, його учнями були Сергій Соловйов і Осип Бодянський. Погодін і Шевирьов, які в 1831—1856 роках разом видавали друкований орган слов’янофілів філософсько-літературний журнал «Москвитянин», неодноразово віртуально перетиналися з Шевченком. Зокрема, вони сприяли публікації в «Москвитянине» (1843, № 11) схвальної рецензії Федора Кітченка на Шевченкових «Гайдамаків», а в 1855 році Погодін сам позитивно писав про цей твір у «Москвитянине». Через Бодянського Погодін передавав «мешканцеві Мангишлаку літопис Величка», сподіваючись, що поет буде надсилати матеріали до «Москвитянина».

Ось як трактував цю зустріч Павло Зайцев: «…Максимович, мабуть, щоб зробити більшу честь поетові, запросив до себе й двох видатних московських учених — Шевирьова й Погодіна. Зробив це щиро, але для Шевченка не було ніякої приємності в товаристві цих стовпів “самодержавія, православія і народности”, але ж ні гніватися, ні ображатися не міг: знав, що старого опортуніста не переробить, а Максимович у ролі гостинного амфітріона зробив усе, щоб і своїм московським гостям, і Шевченкові довести, як він його цінить і шанує…»

Справді, Михайло Погодін і Степан Шевирьов були найжорсткішими виразниками ідеї «офіційної народності», глашатаями уваровської формули «православ’я, самодержавства і народності», вони благоговіли перед історичною владою Росії. Не випадково навіть Олексій Хомяков та його друзі в багатьох питаннях відмежовувалися і від Шевирьова, і від Погодіна. Що й говорити про Шевченка, ставлення якого до царизму та його панславістської політики не варто переказувати. Проте, мабуть, конкретна побутова поетова поведінка не була щохвилинним виявом антицаристської позиції, а її поточна мотивація не зумовлювалася виключно соціально-політичними факторами. Мені більше до душі зважене трактування ситуації в «Біографії» Шевченка, підготовленій майже півстоліття тому в Одеському державному університеті ім. М.І. Мечникова: «Але як би застережливо, чи навіть негативно не поставився Шевченко до деяких нових своїх знайомств, зустрітися вперше з цими людьми було безперечно цікаво — особливо ж після десяти років відірваності від громадського й літературного життя».

У Москві Шевченкові доводилося спілкуватися не лише з однодумцями, і він не уникав цього. Суспільно-політичні погляди нових московських знайомих, навіть тих, яких він називав «очаровательной знаменитостью», далеко не завжди збігалися з Шевченковими, проте великий поет не спрощував людських стосунків, не зводив їх у побуті до класових розмежувань. Тож і нам не слід цього робити. Російський поет Яків Полонський (познайомився з Шевченком у 1858 році), згадуючи про палку й жорстку суперечку з Шевченком з приводу пушкінської «Полтави», писав: «Удивляюсь, как после такого спора Шевченко и до конца дней своих сохранил ко мне искреннюю приязнь и всегда при встрече на улице готов был в обе щеки целовать меня; удивляюсь потому, что Шевченко не был из числа людей, способных легко мириться с теми, кто думал иначе, чем он — особенно, если предметом этих дум или спора была его родина». Насправді, дивуватися не було чого, бо Шевченко добре розумів, що реальне життя завжди складніше й барвистіше від ідеологічних і, навіть, наукових імперативів і приписів. Поет умів поважати іншу, навіть протилежну, точку зору, він приятелював з людьми, які були її знаковими носіями, проте ніколи не заміщав свою любов до Батьківщини конформістською ввічливістю.

Очевидно, треба чітко розмежовувати і чесно зважувати «pro» і «contra», добрі Шевченкові стосунки з конкретними людьми й у конкретний час і неминуче розставання з ними, коли йшлося про життєві святині, принципи і цінності. Розмежовувати і зважувати, але не розбазарювати, не жертвувати першим заради рафінованого чи більшовицького розуміння другого. До того ж, оцінка поведінки і вчинків поета в конкретному історичному та побутовому контексті середини ХІХ століття має здійснюватися в рамках побуту і моралі саме цього конкретного історичного часу. Інакше ми скотимося в ідеологічне смакування, свідому упередженість, міфотворчість.

Хто ще був на обіді у Максимовича? Михайло Щепкін, сини Аксакова — Іван і Костянтин, а також: відомий публіцист і громадський діяч, слов’янофіл Олександр Кошелєв з дружиною Ольгою Шевченко; поетовий знайомий ще з 40-х років український поміщик-меценат, діяч громадського руху, ліберал Григорій Галаган; російський історик, бібліограф, археограф Петро Бартенєв; мати слов’янофілів Івана й Петра Киреєвських Євдокія Єлагіна.

До речі, Єлагіна згадувала: «После обеда Шевченко, хозяйка и Галаган стали петь малороссийские песни и премило, Максимович сказал спич стихами, совсем был в восторге…» Отже, співала не лише дружина Максимовича Марія, про що не міг не написати захоплений нею Тарас Григорович, але й він сам. Це підтверджував і Галаган, який писав: «После обеда Шевченко прелестно пел с женою Максимовича. А москали слушали хорошо…» Безперечно, Тарас Григорович Шевченко відчув те величезне хвилювання й захоплення його творчістю, яке переживав не лише Максимович, але й інші гості. Це було розлито в атмосфері зустрічі. Втім, Шевченко добре розумів, що не всім його творчість до кінця зрозуміла й душевно близька, він не мав ілюзій стосовно того ж Шевирьова.

Апофеозом поваги і любові до Шевченка стало урочисте виголошення Максимовичем свого вірша1, про що він сам свідчив: «На перепутьи, в Москве, за обедом, данным Шевченку, прочитано было следующее стихотворение: 25 марта 1858».

На святе Благовіщеннє

Тебе привітаю,

Що ти, друже мій, вернувся

З далекого краю!

Ой, як друже за тобою

Тужила Вкраїна;

Усе тебе споминала,

А як мати сина.

 

Шевченко слухав, глибоко зворушений. Та й інші гості були схвильовані, а Щепкін ридма ридав. Сам Максимович ледве стримував сльози.

Хвалить Бога!.. Вже й ти з нами

Наш любий Кобзарю!

Бувай здоров-нам — на радість,

А собі — на славу.

Перебув ти тяжке лихо

І лиху недолю;

Заспівай же нових пісень

____________________

1 Текст цього вірша Максимович передав через Григорія Галагана в Петербург; і Шевченко отримав його вже наступного дня після прибуття в місто — 28 березня. Цей текст надруковано в журналі «Основа» (1861, № 6).

 

Про людськую волю;

Заспівай нам таких пісень,

Щоб мати Вкраїна

Веселилась, що на славу

Тебе породила!1

 

Як і передбачав добрий і щирий Максимович, обід перетворився на справжнє пошанування великого українця.

Коли вони вийшли на вулицю, було тихо й прохолодно, йшов сніг, і Тарас Григорович почувався щасливим…

 

(Закінчення буде).

 

____________________________

1 В кінці 1858 року Максимович висловив практично таку саму думку в листі до Шевченка: «Ой як рада б була уся Україна, да й Московщина, побачити твою ватагу» (віршів — В.М.).