Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 26.03.14

До 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка

vokzal1Найдовше перебування в Москві Тараса Григоровича Шевченка випало на березень 1858 року, точніше — з 10 до 26 березня. Поет тоді жив у Михайла Семеновича Щепкіна і разом із ним «споглядав Москву», познайомився з багатьма представниками «московської вчено-літературної знаменитості».

Ми завершуємо цикл статей про перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року.

 

Стаття 10                             

Володимир Мельниченко,

генеральний директор Національного культурного

центру України в Москві,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Тарас Шевченко в Москві

(березень 1858 року)

Тарас Шевченко:

«Залишив я гостинну Москву»

Підбиваючи підсумки Шевченкового перебування в Москві, згадав його доброго знайомого Льва Жемчужникова, який так писав про Шевченкову долю: «У кого в житті можна перелічити дні горя, у нього щасливі дні». На мій погляд, не буде перебільшенням сказати, що березневі дні 1858 року в Москві були для Шевченка щасливими. Вони стали яскравою концентрованою антитезою до тих сотень і тисяч стражденних днів, які поет провів у засланні: «Нудьга, крий Мати Божа, яка нудьга сидіть склавши руки, і так сидіть дні, місяці і годи. О Господи, сохрани всякого чоловіка од такої живої смерті!»

В Москві буяло живе життя! І Шевченко, хоч і ненадовго, сповна занурився в нього, з щемливою радістю відчув, що поетична слава його, незважаючи на довгі роки відсутності в Першопрестольній, зростала. Тарас Григорович був радий новим знайомствам: «В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться».

Для Шевченка було життєво важливо переконатися, що після десятиліття відірваності від цивілізації він стояв на рівні освіченості московських інтелектуалів, а широчінь його культурних інтересів, духовних запитів і, головне, творчий доробок та потужний потенціал українського поета вразили москвичів.

Зустрічі та знайомства в Москві, безперечно, були важливими та знаковими для духовного космосу поета, який після заслання повертався до повноцінного життя. Напевне, траплялися випадки, коли за зовнішньою гостинністю і світською чемністю поет інтуїтивно вгадував людську нещирість і аристократичну зарозумілість. Далеко не всі люди, з якими Шевченко спілкувався в Москві, поділяли його погляди, і великий українець добре бачив і знав, що не з усіма йому по дорозі. Поет розумів, що часто-густо симпатії та інтерес до малоросійської теми висловлювалися людьми, які вважали Україну невід’ємною частиною Росії, а українців — російського народу. Таке ставлення до «малоросів» як органічної частини російського народу було в Шевченкові часи та й впродовж усього ХІХ століття офіційною позицією влади і переконанням більшості освічених росіян, у тому числі тих, з якими він зустрівся й познайомився в Москві. Лише генію було відкрито те, чого вони не розуміли чи не хотіли розуміти. Поет єдиний обігнав час, однозначно заявивши, що в росіян «народ і слово, і у нас народ і слово».

Про свій від’їзд із Москви Шевченко занотував коротко:

«В 9-ть часов утра расстался я с Михайлом Семеновичем Щепкиным и с его семейством. Он уехал в Ярославль1, а, я забравши свою мизерию, поехал к железной дороге и в 2-ва часа, закупоренный в вагоне, оставил я гостеприимную Москву»2.

…Виконувач обов’язків московського обер-поліцмейстера полковник Кропоткін уже збирався на обід, коли повідомили, що в касі Миколаївського вокзалу взяв білет на потяг до Петербурга піднаглядний Тарас Шевченко. Смакуючи наперед сите застілля, не обтяжене недавнім Постом, князь не відразу зрозумів усі тонкощі ситуації, що склалася. «Хай від’їжджає, й без нього справ вистачає» — лінькувато подумав Кропоткін. І тут його пройняло: «Наказували слідкувати за цим відомим малоросом! Очей не спускати! І все це височайшим повелінням! Але ж його підлеглі жодного разу не доповідали, що робив Шевченко в Москві…Нероби і лобуряки!»

Обер-поліцмейстер Кропоткін чудово знав про приписи та накази, які супроводжували поета і художника Шевченка з десятилітнього заслання, про таємну справу, заведену на нього у вересні 1857 року в канцелярії московського генерал-губернатора Арсенія Закревського…

Цю справу — «Рядового Оренбургского батальона Шевченко» — було вперше знайдено мною через півтораста років у Центральному історичному архіві Москви. Вона й воскресила московську сторінку біографії Тараса Григоровича.

____________________

1 26 березня Щепкін виїхав з театром на гастролі до Ярославля. Його дружина Олена Щепкіна в той день писала синові в Самару: «Сейчас мы отца проводили и Шевченко. Отца выпроводили в Ярославль, а Шевченко в Петербург».

2 Шевченко від’їжджав з єдиного тоді в Москві Миколаївського залізничного вокзалу, збудованого за проектом нелюбого йому Костянтина Тона в 1844—1849 роках. Поет вперше користувався залізницею.

Виявляється, Кропоткіну доповідали про бородатого Шевченка з червоним оком та запаленим висипкою чолом, який ходив разом з артистом Щепкіним Москвою. Більше того, кілька днів тому їх обох бачили поряд з домом обер-поліцмейстера — завертали до Сергія Аксакова. Та це не прописано на папері, а хто ж оцінюватиме роботу поліції на слух. Виходить, що піднаглядний Шевченко виїздить із Москви, а полковник Кропоткін навіть не доповів про його… приїзд у письмовому вигляді! Зовсім недавно вступив у виконання обов’язків і фактично проігнорував вказівку згори! Подібне добром не закінчується, так і генеральське звання може віддалитися… Князь дратівливо вилаявся і велів викликати управляючого канцелярією. Невідомо, що Кропоткін говорив йому, та трапився мені в архіві папір, який він тоді підписав:

«Господину Московскому Военному Генерал Губернатору

Исправляющего должность

Московского Обер Полицмейстера

Рапорт

Означенный в предписаниях Вашего Сиятельства к бывшему Г-ну Обер-Полицмейстеру и ко мне, от 26 сентября прошлого года и 5 сего марта за №№ 1066 и 219, отставной рядовой Тарас Шевченко прибыл из Нижнегородской губернии проездом в СПетербург и остановился Сретенской части 1 квартала в доме Щепотьева.

О чем имею честь донести Вашему сиятельству, присовокупляя, что за Шевченко до выезда его отселе в СПетербург, строгий полицейский надзор учрежден.

Флигель-адъютант, полковник, князь Кропоткин.

№ 332.

“26” марта 1858 года»[1].

Кропоткін уважно прочитав папір, залишився задоволеним його службовою улесливістю та діловою лаконічністю, схвально відзначив, що звернення до воєнного генерал-губернатора написане цілковито з великих початкових літер, які виписані особливо красиво та вишукано, як втім, і назва його  — Кропоткіна — посади. Особисто вписуючи свої регалії та старанно виводячи підпис, він знову відчув якесь внутрішнє занепокоєння і знову уважно прочитав в рапорт. Потім різко і рішуче підкреслив у кінці четвертого рядка: «отставной рядо-»; перенос цього слова, три літери — «вой» він уже не чіпав, оскільки перо мимохіть потяглося до справжнього джерела роздратування полковника — прізвища піднаглядного. Коли Кропоткін гнівливо підкреслив два слова — «Тарас Шевченко» — його рука здригнулася, і документ це назавжди закарбував…

Відверто брехливий рапорт про Шевченка підписав виконувач обов’язків московського обер-поліцмейстера. Та Кропоткіна можна зрозуміти: не хотів полковник втрачати цю вигідну посаду. Ніяк не хотів! Тому й згрішив мимоволі. До того ж був упевнений, що воєнний генерал-губурнатор Арсеній Закревський не вникатиме в цю справу, тим більше не стане перевіряти. Інакше полковник не посмів би доповідати про прибуття в Москву піднаглядного Шевченка в день його … від’їзду.

Взагалі в цей час поліцейський нагляд був поставлений поганенько. Постійні агенти вешталися ринками і трактирами, дуже рідко проникали в будинки «пристойного товариства», в якому обертався всі дні свого перебування в Москві Шевченко. Шпигуни-добровольці приносили, як правило, фальшиві донесення, які часто були результатом зведення дрібних рахунків. Оточення Шевченка в Москві таких осіб не вміщувало. Що стосується постійного нагляду, то він, за словами дослідника Петра Кошеля, «певно, здійснювався відносно рідко і найчастіше працював вхолосту».

Утім, обер-поліцмейстера стурбувало зовсім інше: йому ще треба було доповісти про «відбуття» піднаглядного Шевченка з Москви. Кропоткін із цим справився блискуче. Вичекавши  декілька дні, він звернувся до Закревського знову:

«Господину Московскому Военному Генерал Губернатору

Исправляющего должность

Московского Обер Полицмейстера

Рапорт

В дополнение к рапорту моему от 26 минувшего марта за № 332 имею честь донести, что отставной рядовой Шевченко 4 сего апреля выехал из Москвы в СПетербург.

Флигель-адъютант, полковник, князь Кропоткин.

№ 368.

“9” апреля 1858 года»[2].

Як бачимо, на цей раз московський обер-поліцмейстер не спішив доповідати відверту неправду, все одно Шевченко давно відбув із Москви. Зрештою, в канцелярії московського військового генерал-губернатора про це не знали і, отримавши рапорт Кропоткіна, 12 квітня наклали на ньому резолюцію: «Уведомить С.Петербургского Военного генерал-губернатора». Той, очевидно, здивувався надто пізньому повідомленню про опального поета, який уже понад півмісяця жив у Петербурзі…

Судячи з усього, від’їзд Шевченка з Москви прискорило ще й те, що Щепкін їхав на гастролі до Ярославля. Навіть вранці 26 березня Тарас Григорович, мабуть, підлаштувався під його відбуття з дому, бо ж виїхав за п’ять годин до потягу. Втім, згідно з правилами, на вокзал потрібно було приїхати не пізніше, як за годину до відправлення. До того ж, пасажир мав обов’язково пред’явити свій паспорт поліцейському чиновникові, який знаходився на вокзалі. Для вчорашнього засланця Шевченка це була нешвидка і неприємна процедура. Тільки після відмітки поліціянта він міг взяти квитка, який, між іншим, був тоді величезного розміру з позначенням усіх попутних станцій, а всього їх було 34. Речі треба було здати в багаж за півгодини до відходу поїзда.

Та навіть після проходження всіх формальностей часу залишалося досить, і Тарас Григорович, який уперше користувався залізницею, неспішно прогулювався вздовж  потягу, з цікавістю розглядаючи його. Спереду пишався великий паровоз: труба в нього була довгою і тонкою з невеликим потовщенням унизу, як хомут, а колеса — величезні — в ріст високої людини, вони досягали середини локомотивного котла. Колеса такого розміру розвивали велику швидкість (близько 40 верст на годину); що більше коло, то більшу відстань проходить паровоз при одному оберті колеса.

Всі пасажирські вагони були однакового сірого кольору1 і вразили Тараса Григоровича своєю довжиною. Він навіть відміряв її кроками — виходило близько 24 аршинів. І справді, як кажуть, «дом на колесах». У вагоні I класу поміщалось 28 пасажирів, які могли лежати на м’яких диванах, а в вагоні ΙΙ класу — 52 м’яких глибоких крісла. У вагонах III класу пасажири послуговувалися дерев’яними лавками на 90 чоловік. Усі вагони були виготовлені повністю із дерева, кажуть, що на весь вагон витрачали не більше трьох-п’яти кілограмів цвяхів і гвинтів.

Невідомо, в якому вагоні їхав із Москви Шевченко, та можна припустити, що це був вагон ΙΙ класу. Навряд чи поет захотів би їхати з дуже багатими людьми, котрі платили за поїздку близько 20 рублів, а ось у вагоні II класу — з середніми чиновниками, офіцерами, купцями — за 13 рублів — цілком можливо. Нагадаю, що за дорогу з Нижнього Новгорода в

______________________________

1 Фарбування вагонів у різні кольори запровадили лише в 1879 році. Вагони І класу були синіми; ІІ класу — помаранчеві; ІІІ класу і вантажні — зелені, поштові — коричневі. Своєю строкатістю поїзд нагадував яскраву афішу.

Москву спочатку на санях, а потім «на телізі», яка тривала з усіма шляховими незручностями, весняним бездоріжжям, тряскою і т.д. і т. п. дві з четвертиною доби (56 годин), Шевченко заплатив випадковому жандармському унтер-офіцеру 10 рублів (і це недорого). Хоча, зрештою, Тарас Григорович міг узяти квитка і за 7 рублів у вагоні ΙΙΙ класу, призначеного для «простого люду».

Цікаво, щó саме Шевченко мав на увазі, коли записав у щоденнику: «закупоренный в вагоне, оставил я Москву». Те, що в III класі було все-таки тіснувато чи будь-який вагон йому нагадував гарбуза з насінням чи банку з огірками? Можливо, поет вважав, як його новий знайомий Борис Чичерін, котрий писав: «И природа, и воздух — все теряет свою прелесть, когда сидишь в запертом вагоне…» (виділено мною. — В. М.).

Згадаємо, що в «Путешествии с удовольствием и не без морали» Шевченко описав чимало мальовничих історій, що трапилися під час подорожі на конях, зокрема, у бричці, в колясці та «на тройке добрых почтовых лошадей». Однак він не залишив ні найменшого штриха до своєї першої подорожі в потязі, та можна здогадатися, що з особливими проблемами він не зіткнувся. Погода була нехолодною, бо в іншому разі переїзд в неопалюваному вагоні запам’ятався би напевно.

У день від’їзду з Москви Тарас Григорович записав:

«В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С.Т. Аксакова».

Це були останні слова в щоденнику, що стосувалися московського березня. Краще не скажеш!


[1] Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47. спр. 130, арк. 11.

[2] Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47. спр. 130, арк. 12.