Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 15.09.14

До 210-річчя з дня народження Михайла Максимовича

115 вересня працівники Національного культурного центру України в Москві поклали квіти до меморіальної дошки Михайлу Максимовичу з нагоди 210-річчя з дня його народження.

Пам’ятний знак було встановлено у 2004 році на старій будівлі Московського державного університету університету імені Михайла Ломоносова, яка розташована в самому серці столиці – на вулиці Моховій.

 

Наша довідка:

Українського історик, етнограф, фольклорист, перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Максимович народився у 1804 році на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині — с. Богуславець Золотоніського р-ну Черкаської обл.) у родині збіднілого дворянина. Захистивши магістерську дисертацію “Про системи рослинного царства”, отримав посаду ад’юнкта. У 1832 р. був відправлений на Кавказ, звідки привіз багаті колекції. Закінчив Московський університет (1823), викладав у ньому ботаніку (з 1833 р. — професор).

У 1834−1835 рр. став першим ректором новоствореного Київського університету Св. Володимира, а згодом — деканом філософського факультету. 1845 р. за станом здоров’я вийшов у відставку й оселився на своєму хуторі Михайлова Гора поблизу с. Прохорівка (нині Канівського р-ну Черкаської обл.). Займався науковою роботою. У 1857 р. завідував редакцією “Русской Беседы” і сприяв відродженню “Общества любителей российской словесности”. Почесний член Московського, Петербурзького, Київського і Новоросійського (Одеса) університетів, багатьох наукових товариств, з 1871 р. — член-кореспондент Петербурзької АН. Брав участь у роботі Тимчасової комісії з розгляду стародавніх актів, був одним із ініціаторів археологічних розкопок у Києві.

Перу Михайла Максимовича належить величезна кількість праць з найрізноманітніших галузей: ботаніки, історії, мовознавства, етнографії. Автор першої природознавчої книги для народу “Книга Наума…” (1833), де сформулював уявлення про обмін речовин, клітинну будову організмів та еволюцію тваринного світу, що дає підставу вважати його одним із попередників Ч. Дарвіна. Історичні праці вченого “Звідки пішла Руська земля за розповіддю Нестерової повісті і за іншими старовинними писаннями руськими” (1837), “Про походження варягів-русів” (1841) спрямовані проти норманістських поглядів на походження східних слов’ян та виникнення давньоруської держави. Чимало праць присвятив історії українського козацтва, національно-визвольній і соціальній боротьбі селянства, історії Гайдамацького руху (“Вісті про гайдамаків”, 1845; “Розповіді про Коліївщину”, 1875). Максимович був одним із перших істориків, який наголошував на історичному значенні визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Найзначнішою з мовознавчих праць ученого є “Історія давньої руської словесності»” (1839). Джерелом формування й розвитку літературної мови вважав народну творчість. Його видання “Малоросійські пісні” (1827), “Українські народні пісні” (1834), “Збірник українських пісень” (1849), “Дні й місяці українського селянина” (1856) поклали початок української фольклористики.

Перебував у центрі громадського і культурного життя тогочасної України та Росії. Підтримував творчі й особисті зв’язки з багатьма видатними діячами культури (Т. Шевченком, Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Костомаровим, О. Пушкіним, М. Гоголем, М. Щепкіним, В. Бєлінським, А. Міцкевичем та ін.). Визначну роль відіграв у розвитку української журналістики як видавець альманахів “Денница” (1830−1834), “Киевлянин” (1840−1841, 1850) та “Украинец” (1859, 1864), переклав російською та українською мовами “Слово о полку Ігоревім”. Діяльність М. Максимовича високо оцінювали Т. Шевченко, О. Герцен, І. Франко.

Помер 22 листопада 1873 року на хуторі Михайлова Гора, де й похований.