Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 20.02.15

Духовний провідник українського народу

1Двісті років тому на небосхилі української національної долі з’явилась в образі геніального поета і художника провідна зоря, завдяки якій знесилений колоніальним упослідженням народ побачив, з якого боку, мовлячи словами Вергілія, постає світанок правди.

Духовне світло Шевченкового Слова розсіяло густий морок імперського зневаження української людини, українського народу, його мови, історії, прав.

Днями і ночами цей уярмлений народ чекав, коли прийде до нього «апостол правди і науки» і возвістить йому свою любов і святую правду. І він прийшов в образі мученика свободи, захисника його честі, національної та людської гідності.

В Орській фортеці, в цій «покинутій Богом пустині», солдат Тарас Шевченко розпочав своє каторжне десятиліття із таємного переписування власних поетичних творів у тоненькі зшитки, творені ним зі згорнутого вчетверо подвійного аркуша поштового паперу. На 29-й сторінці одного з цих 27 зшитків, що склали рукописну, так звану «захалявну» або «Малу книжку», принижений ганебною солдатчиною, але духовно нескорений поет провістить про усвідомлення власної національної місії нести до людей Боже слово, пророчо остерігати свій народ від служіння чужим богам, від морального омерзіння і духовного знесилення:

Неначе праведних дітей,

Господь, любя отих людей,

Послав на землю їм пророка —

Свою любов благовістить!

Святую правду возвістить!

Та ще раніше, в день інших роковин звільнення від кріпацтва з’являється перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, яке відкривається невмирущим зверненням-благанням до Слова, до власних дум полинути в Україну і прорости істиною в народній душі, розкувати закований імперською Росією народ і відкрити уярмленому люду рабські вуста.

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Передчуваючи свою драматичну долю, Шевченко поспішає виконати з волі Божого провидіння свою місію національного пророка — запалити в серцях людей віру й надію на краще. Але для цього потрібно очистити народну пам’ять від спотворень національної історії, відродити рідне слово, оживити національний дух і наповнити його енергією боротьби за справедливість, правду і свободу.

Шевченко розуміє, що український народ перебуває на драматичному етапі історичного розвитку, що знічений, притлумлений рабським становищем дух і свідомість народу потребує нових, свіжих ідей, відродження «доброї слави, слави України». Але цього не досягнути, не здобути найвищої мети — свободи і незалежності, якщо вражені вірусом рабства сини матері-України, а також її «лукаві чада» не прозріють і не полюблять «щирим серцем велику руїну».

Після першої подорожі в Україну, що тривала з другої половини травня 1843 р. до середини лютого 1844 р., Шевченко поділиться своїми враженнями із Я. Г. Кухаренком у листі від 26 листопада 1844 р.: «Був я уторік на Україні — був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися».

Поет побував тоді в Києві й на Київщині, на Чернігівщині, Полтавщині, на колишній Запорозькій Січі. Там господарювали німецькі та єврейські колоністи, яким царська влада надала великі пільги — такого сприяння не мало українське населення.

Шевченко особливо болісно, емоційно та вразливо реагував на культурно-духовну і політико-економічну колонізацію дорогої його серцю України, яка внаслідок цього перетворилася на Малоросію. Через те він запевняє свого друга, що в Малоросію не поїде, «бо там, окрім плачу», нічого не почує.

Саме тому домінантним настроєм багатьох поезій Шевченка стає ressentiment — глибоке обурення з приводу сплюндрованого рідного краю. Цей стан душі й переживань поета означується як, за Фр. Ніцше, соціально-філософське явище, яке характеризує морально-психологічний стан усіх колоніальних спільнот в умовах імперського панування.

Шевченко, вимушено позбавлений органічної буттєвої основи — рідної землі й рідного народу, болісно сприймає цей фізичний розрив із Батьківщиною і тому намагається встановити духовний зв’язок зі своїм народом задля власного перебування в духовному просторі України. Для цього йому необхідно поєднатися зі своїм людом, із українським світом, який сприймається ним як «духовна дійсність» (Дільтей). Цю «духовну дійсність» Шевченко прагне не просто опановувати, пізнавати, але й переживати — вводити її у своє творче життя заради образного переосмислення історичної долі свого народу і визначення своєї ролі у формуванні національної самосвідомості української людини. По суті, Шевченком здійснюється духовно-інтелектуальна інтерпретація історично значимих подій, явищ і постатей минулого українського народу. Звідси особливе історичне чуття, яке виявляє Шевченко, осягаючи естетичними засобами історичне розуміння долі України. Співпереживаючи в різних модусах існування буття української людини, поет відкриває перед нею шлях до національного самовизначення в духовному просторі споконвічної батьківщини. Для Шевченка було важливо, щоб історичний досвід нації був «звільнений» від фальсифікацій та замовчувань окремих його складових і став завдяки особистісному вибору його земляків ефективним ресурсом для очищення від спотворення історичної пам’яті, нарощення духовного потенціалу нації та визначення національно-суспільних орієнтирів майбутнього України.

Для того, щоб його думки і почуття сприймалися з довірою, Шевченко передає кобзареві, старому Перебенді, лірникові, бандуристові — хранителям історичної пам’яті, виразникам надій народу, співцям легендарної козацької слави функції ретранслятора, медіатора власних ідей і знань. Саме кобзар — вільна, незалежна особа, як правило, самотня, похилого віку з фізичними вадами, якій нічого втрачати і яка висловлює тільки правду, бо є носієм істинних знань, виступає у творчості Шевченка посередником між поетом і народом, між Богом і людьми. Саме у формі діалогу Шевченко часто веде спілкування з Богом, світом і собою, завдяки чому досягає максимальної виразності та адекватного сприйняття тими, до кого спрямовується дух творчості й де мають «прорости» нові духовні цінності. Митець відчуває себе поєднаним ситуацією поетичного діалогу, який забезпечує взаєморозуміння та набуття духовної солідарності зі своїм народом.

Здійснений Шевченком мовний самовибір, творче самовираження в українському слові й було зумовлене усвідомленим національним обов’язком забезпечити виживання і самозбереження побратимів у стражданні — українців як національної спільноти.

Якщо, за Гайдеґґером, «людська сутність — у мові», а «слово мови — від Бога» (Гайдеґґер Мартін. Дорогою до мови. Львів : Літопис, 2007. С. 24, 203), то і національна сутність — у мові. А повсякчасне звернення поета до трансцендентного джерела мовлення — Бога з проханням «щоб наше слово не вмирало», «щоб слово пламенем взялось, // щоб людям серце розтопило», засвідчує усвідомлення ним мови як божественного духовного дару людям, народам. Мова є головним засобом вільної самореалізації людини, бо як сутнісно-національне явище мова творить солідарний національний світ і забезпечує його буття на певній території — споконвічній батьківщині. Адже «у реальному вимірі батьківщина — це передусім мовна батьківщина», а «рідна мова, — розгортає свою думку Г.-Ґ. Ґадамер, — вміщує для кожного елемент зв’язку зі споконвічною батьківщиною», бо «в рідній мові струменить уся близькість до свого, у ній — звичаї, традиції й знайомий світ» (Ґадамер Ґ.-Г. Батьківщина і мова // Ґадамер Ґ.-Г. Герменевтика і поетика :  Вибрані твори. К. : Юніверс, 2001. С. 188, 189).

Не випадково важке соціально-економічне становище, занепад культури, ослаблення духовності рідного народу, морально-психологічна атмосфера в уярмленій Україні так тривожили Тараса Шевченка. Поет усвідомлював, що необхідно морально оздоровити пригноблений люд, духовно просвітити.

Очевидно, що молоді українські літератори, вчені — Микола Костомаров, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський, Георгій Андрузький, Опанас Маркович, Олександр Навроцький та інші, які наприкінці 1845 р. створили таємне Кирило-Мефодіївське товариство, знали про діяльність таких патріотичних рухів, як «Молода Італія», «Молода Польща», «Молода Німеччина», «Молода Швейцарія», «Молода Ірландія». Саме ці демократичні товариства гуртували патріотичні сили задля національного визволення від тиранії.

Кирило-мефодіївці в основоположних документах виклали головні ідеї європейських борців за свободу, домінантною із яких була ідея політичної незалежності українського народу і «моральна єдність» як вершина цивілізаційного розвитку.

У головному програмному творі Кирило-Мефодіївського товариства під назвою «Закон Божий» заперечується монархія як форма правління і засуджується анархія і свавілля у революційній боротьбі. Саме в «Законі Божому» в 109-му параграфі однозначно стверджується: «Україна буде не підлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім».

Учитуючись у поетичні рядки Тараса Шевченка, переконуємося, що поет категорично і послідовно заперечував монархію, засуджував її, прагнув словом просвітити і морально виховувати свій народ, закликав до примирення, полагодження взаємин між станами і класами суспільства, намагався відродити в народній пам’яті давню національну славу, героїчні постаті борців за свободу рідного народу, високий дух самопожертви в ім’я України.

Шевченко вже в перших своїх поетичних творах прагне відроджувати історичну пам’ять українського народу, яка була вражена чи інфільтрована колонізаторською політикою Росії.

Поезія «Розрита могила» розпочинається таким запитальним окликом:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Поет-художник був особливо опечалений тим, на яку руїну перетворена Україна внаслідок політичної, соціально-економічної та культурно-духовної колонізації. Російська імперія не тільки сплюндрувала колись квітучий рідний край, але й наплодила перевертнів, зрадників, запроданців, які охоче помагають москалеві і чужинцям господарювати з власною вигодою — знімати з матері полатану сорочку та ще й катувати.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває…

Це обурення, це опечалення погибеллю землі української Шевченко вкладає в уста матері-України, яка виповідає свою гірку долю і пояснює першопричини руйнації історико-культурної спадщини, духовного простору нації.

Та головний біль, найбільша тривога і турбота Тараса Шевченка — це упослідження національної свідомості, забуття історичних уроків — як ганебних, так і героїчних, ослаблення волі до боротьби за свої права і свободи. Тому національний пророк сподівається, що його Слово проникне в душу народну, зійде, проросте і виколоситься, перетвориться в «ножі обоюдні», якими

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне…

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові,

Чистої, святої!!!

Його мета, його віра й надія — духовно возвеличити «рабів отих німих», оживити, просвітити «розумом святим» «святої правди голос новий!».

Шевченко із побожною чутливістю ставився до поезії, до образного слова, яке, на його переконання, єднало поета з Богом, а це чуття, як насідок своєрідного діалогу митця з Господом, наближало його до пізнання істинної суті речей. Як визначав М. Гайдеґер, «поезія — це конститутивне називання буття та сутностей усіх речей». Поезія є не просто окраса нашого існування, минуще захоплення, екстаз чи забава. Вона є фундамент, на якому тримається історія, а тому це не просто культурний феномен чи «маніфестація» якоїсь «душі культури», а це голос самого Бога, що його чує своєю душею, своїм серцем поет-пророк. Бо праведно Господь великий посилає на землю до людей своїх пророків, місійним покликанням яких є

Свою любов благовістить!

Святую правду возвістить!

Благовістить-возвістить істину він, пророк, «апостол великого Христового слова».

Тому поетові й дароване Господом «святеє слово», щоб він як духовний провідник відкрив правду про першопричини невільництва та руїни України, засвідчив, чия в цьому вина, чому так підло перероджувалися душі його земляків, що спричинило внутрішні чвари, зради рідної нації, ганебне прислужування чужим престолам. Гнівом наповнюються поетичні рядки Шевченка, коли він згадує про українських поміщиків, новочасне дворянство, яке продає свою національну честь і гідність «за шмат гнилої ковбаси», стає лакузами імперії, «підніжками» Москви, а свою Україну залишає, мов «бездітну вдовицю», напризволяще. На їхні голови поет накликає Божу кару, бо блиск легкої наживи засліплює їхні очі; заради власного збагачення, набуття чинів, нагород, маєтків вони готові безжально розпинати найменшого брата, дозволяти новим ворогам розкрадати, як овець, хрещений люд. І віддавати свій народ «в наругу сусідам» — «ворогам проклятим».

Шевченко з особливою вразливістю сприймав руйнацію історико-культурної спадщини свого народу, культурного ландшафту, духовного простору нації. Це київські гори, Дніпро і кручі, старі церкви та монастирі — православні святині, це і село, сад, хата, козак, кобзар, лірник, степи, діброви, лани та могили…

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки?

Розрита могила символізує у Шевченка історичну пам’ять, затаєний у глибинах народної свідомості національний дух, який необхідно пробудити віді сну. Всі ці матеріальні свідчення національної історії та культури є для поета органічною складовою духовного простору України.

Узагалі, концептосфера Тараса Шевченко базується на універсальній системі цінностей українського народу, що їх виплекав культурно-історичний досвід, національні традиції, фольклор, колективне та індивідуальне знання, суспільна свідомість, народний дух.

В імперській географії як самостійного культурного організму України не було. Була залежна від імперської соціально-економічної, мовно-культурної і релігійної політики провінція під назвою Малоросія, в яку так неохоче повертався Шевченко. Гегемонія імперського центру була системною і послідовною, що особливо засвідчувала імперська історизація українського минулого.

Поет переконаний, що значною мірою й через зрадництво національної еліти Україна втратила свою найвищу цінність — свободу і незалежність. Тому гірко впечалений колоніальним станом рідного краю Кобзар благає скорбну матір-Україну:

Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату; опочий

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синовні несучи…

Отож, заради того, щоб ожила «добра слава / Слава України», повинен

Батько з сином і брат з братом —

Одностайне стати

На ворога лукавого…

Щоб утвердилася-запанувала у своїй хаті — у своєму національному Домі воля, правда і сила, необхідно цей Дім, світлицю-хату відродити-відбудувати і стати повновладним господарем у ній.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Шевченко тому й закликає жити в рідній хаті, бо поза межами рідного краю не знайдеш «доброго добра».

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А Ви претеся на чужину

Шукати доброго добра…

Хата, дім — це первинна константа людського життя, з якої починає формуватися етнічний простір буття людини як органічної частини цілого етносу.

Пам’ятаючи про поривання Шевченка побувати в Україні, про його повсякчасну тугу за рідним краєм, про його мрію побудувати хату і мати сім’ю, можна з певністю стверджувати, що ідея хати як мети і сенсу індивідуального та національного існування виростала в уяві та поетичних візіях Шевченка в архетипічний образ колективного Дому, в якому національна сім’я, велика українська родина знайде свою правду, силу і волю та зміцнить свій дух вірою в неминуче витворення моделі справедливого суспільного устрою. Поет не приміряє на себе доспіхи політичного провідника нації, але думає про неминучу з’яву такого державного діяча, яким був для американського народу Джордж Вашингтон.

Коли

Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись.

Безжальні сатиричні стріли, емоційно вразливі осуди Шевченко спрямовує передусім на імперську Росію, на політику великодержавницького царизму, який здійснює колонізацію України та знищення прав і свобод гордого козацького народу, веде жорстоку війну проти народів Кавказу. Хто, який російський письменник чи культурний діяч спромігся на таке осудження і таврування колонізаторської політики Росії, яке ми знаходимо в поемі «Кавказ»?

За свій короткий — 47 років життя — вік Шевченко встиг створити 240 поезій, із них — 8 поем, драму «Назар Стодоля», 9 повістей, хоч написав поет, за його власним свідченням, їх двадцять. У спадщині Кобзаря великий за обсягом Щоденник, 250 листів, понад 835 живописних полотен і портретів, рисунків, офортів, ескізів, акварелей… А скільки ще міг би створити цей геній, перший академік графіки петербурзької Академії мистецтв поетичних і прозових творів, живописних полотен, офортів…

Та свою місію духовного провідника українського народу Тарас Шевченко, за визначенням Івана Франка, «володар в царстві духа» і «велетень у царстві людської культури», виконав. Він порятував зруйновану насильницьким вторгненням деспотичної системи правління у духовний і культурний простір спільноту — український народ, відродив його історичну пам’ять, завдяки народній мові, літературному слову дав йому національне самоусвідомлення, розуміння національної солідарності у гнітючій атмосфері колоніального приниження.

Саме завдяки Шевченкові й розпочалося формування нової свідомості, яка позбавляється комплексу історичної неповноти, культурно-історичної неповноцінності, що кілька століть тяжів над суспільною свідомістю українців.

Тому «Кобзар» — це був як спалах блискавки, яка висвітлила морок притлумленої свідомості та забутої історії і відкрила перед нацією обрії майбутнього.

Шевченкові слова «огнем невидимим пекли / Замерзлі душі», зцілювали святою правдою народну свідомість, відкривали уми і серця для порозуміння і злагоди. Тож у світле 200-річчя з дня народження українського поета-пророка наш національний обов’язок вдумливо вчитатися в його посланіє, з яким Кобзар звертався до усіх українців — і мертвих, і живих, і ненарожденних, закликав пам’ятати:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра

і благав Господа:

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

Микола Жулинський,

директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка

НАН України, академік НАН України, лауреат

Національної премії України

імені Тараса Шевченка