Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 22.10.14

“Його думи нехитрі додумають внуки…”

1

Іван Шишов у Національному культурному центрі України в Москві на День української писемності та мови (2008 рік)

Вечір пам’яті поета, літературознавця, члена Національної спілки письменників України Івана Шишова розпочався хвилиною мовчання…

Про друга, колегу, побратима теплими світлими словами згадували члени Товариства української культури “Славутич”, Регіональної громадської організації “Провісник”.

Голова Товариства української культури “Славутич”, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки Російської Федерації Василь Антонів спочатку зачитав статтю Івана Шишова “Довженкові лопухи під Москвою”, яка є на часі й до сьогодні, адже саме цього року ми святкуємо 120-річчя від дня народження класика світового кінематографа, а потім додав: “Іван Якович був одним із засновників Товариства української культури “Славутич”, керував літературною секцією. Дуже любив слово, відчував його на запах, на колір, робив усе, щоб воно звучало в кожному домі, в кожній родині. Безмежно сумував за Україною, зокрема, Харківщиною”.

“Так, дійсно, Іван Якович пишався своїм родом і тим, що він є вихідцем з Харківщини, – продовжив спогади голова Регіональної громадської організації “Провісник”, доктор медичних наук, академік РАПН Тарас Дудко, – він був знайомий з Тичиною, Рильським, Драчем, повсякчас знаходився в духовному середовищі нашої України, яку безмежно любив. Хотів, щоб поховали його на Батьківщині. Але сталося так, що раніше відійшла у вічність його дружина, а тому й Іван Якович спочив біля неї тут, у Москві”.

Член Товариства “Славутич” Віталій Ляшук згадав про Івана Яковича як про прекрасного мовознавця, а поетеса Софія Буняк як про доброго друга, художника. Про те, що творчість Івана Шишова вимагає свого дослідника і упорядника, зазначив славутичанин Олег Олійник.

Наприкінці вечора заступник директора Бібліотеки української літератури у Москві, член Національної спілки письменників України Віталій Крикуненко зачитав один зі своїх віршів – присвяту Іванові Яковичу Шишову:

Ще вчора – людина.

А завтра – роса.

Стебло полинове чи зірка.

А вічність…

Це лиш перевтілень яса.

В ній жодна пилинка не зникне.

Безсмертя – безмірне.

Щомиті. Щодень

Щезає хтось сивий за садом…

- Куди ж ти, людино?

- А я – до людей

Травою, дощем, зорепадом.

Мені теж пощастило встигнути познайомитися з Іваном Яковичем, майже на схилі його життя. Добрий, людяний, глибокий… Згадалися того вечора слова Василя Симоненка:

Я не вірю,

що дід із могили воскресне,

але вірю,

що ні -

він увесь не умре.

Його думи нехитрі

додумають внуки,

і з очей ще віки пломенітимуть в них

його пристрасть і гнів,

його радощі й муки,

що, вмираючи,

він передав для живих.

І нехай це насправді буде так. Адже попри все серед нас залишилися його наукові праці, картини, вірші…

Текст: Олена Марченко.

Фото: Юрій Безкровний, Олена Марченко.

Пропонуємо вашій увазі кілька текстів зі збірки поезій Івана Шишова “Черлені щити” (Москва, 2009).                             

 

ВОГОНЬ ДУШІ МОЄЇ

(Замість передмови)

     Майже з пуп”янка пам”ятаю себе маленьким. Застав 2-гу світову війну, повоєнне лихлоліття, і весь час любив життя, красу природи й жіночу вроду. Ці дві непереборні сили й поцупили мене до пера, до художнього слова. Ніколи не силував себе писати. Творив лише тоді, коли волала душа. І за кожного вірша мені не соромно, бо то майже молитви мої перед Богом і людьми.

Їх обмаль. Оце й усе, що надбав за своє життя. Не віршував підряд, а буквально визбирував по зернині. Маю надію, що комусь із читачів якась дещиця та припаде до їхніх щирих душ.

Жодних законів побудови книжки не планував і не дотримував – ні хронологічного, ні смислового – як Бог на душу поклав, хоч, образно кажучи, часом позирав таки на сонце й на вітрильника свого.

                              Автор.

 

РУШНИКИ

Рушники полотняної щирості

Віковічною мудрістю вишиті,

Новизною цвітуть давньоруською

І на стінах біленьких розвішані.

Ходять півники – гребені золотом,

Сяють, щастям наповнені глечики,

Стежечки – то промінчики сонячні-

Червоніють в зеленому клечанні.

Та сумує козак запечалений,

Опустилися руки, мов каменні,

Засмутилась чорнява дівчинонька –

Їм не бачитись більше віками.

Грає коник і збруєю дзенькає,

Аж сміється чорнісіньким вороном.

Ой, куди ж він, куди поглядає?

Погладає на вражую сторону!

16.08. 1967 р.,

м.Москва.

У БОЖЕВІЛЬНІ

У божевільні за столами

Сидять сумирні люди.

Спокійно вживають страви.

Лагідно позирають на сусідів,

Як діти облизують ложки

І покірно чекають на команду.

23.12. 1967 р.

ДО ЗЕМЛІ

Бреду в степи, до землі,

Крізь гуркіт аеродромів,

Через бетоновані душі самоїдів,

Від міщанської гидоти –

До грому небесного,

Від нестерпної бридоти зрадництва

І рабського духу…

- Земле спаплюжена, земленько рідна,

Я тебе слухаю!-

А вона мовчить, а вона оніміла,

Нею трактори гудуть і бігають модернові авта,

-         Як же це ти і коли оніміти зуміла?

А я прибіг до тебе із надією,

Що ти мою хворобу заворожиш

І покладеш на серце теплу руку,

І розітнеш огидну огорожу

Пихатих, твердолобих байстрюків.

Я гадав, що ти їх возненавидеш люто

І палитимеш полум΄ям там, де вони

Хоч ногою ступнуть, хоч торкнуться кінцівками!

Чим же, земле укохана, я завинив,

Що так довго мовчиш на великому просторі?

Чи не вмерла ти часом? Чи ти ще жива?

Я благаю, благаю: не треба – вставай!

02.12. 1968 р.,

м.Москва.

ОМАНА

Море спокійне і чисте,

Лиш зрідка

На берег накотиться хвиля прозора,

Відблиск перлистий гойднеться,

Мов квітка,

Замерехтить у світі неозорі.

В сонячнім світлі, в срібній омані

Ховаються гори в сліпучу блакить,

Мріє і гріється в сивім тумані

Простір безмежний,

А в нім клекотить

Сонця розчавлене серце криваве

І промені – бризками в різні боки

Капають, капають краплі вогнями

Не день, не два –

Віки!

жовтень-листопад, 1963 р.,

м.Москва.

ПЕРЕД СМЕРТЮ

Куди б не йшла людина кожна,

Яку б не прагла здійснити мету,

Уже відразу так сказати можна:

„Ділянку опрацьовує не ту”.

Бо всеодно за успіхами слави

І радістю натхненного труда

Надходить мертва, непорушна лава –

І все на світі зразу обрида.

Тоді ніщо тобі уже не миле,

Гидким здається навіть світ оцей,

Що закликав привабливо і сміло

Дивитись правді виключно в лице,

Що закликав кохати і кохати

І поринати в мудрощі ідей,

Ніде й ніколи людям не брехати

І не грішити зовсім аніде –

Усе тоді миршавіє і никне,

Ніскільки не приваблює краса

І не питає: „Ледар – трудівник ти?”

А невблаганно тліє і згаса.

16.03. 1971 р.,

м.Москва.

ЗА СМЕРТЬ І  ЖИТТЯ

Шуліка вранці пташеня спіймав,

В сумному небі і похмурому.

Як правди не було, так і нема-

Ходімо, сядем та покуримо.

29.07. 1990 р.,

м.Москва.

САМОАНАЛІЗ

Я увійшов в контакт з самим собою.

А це нелегко в світі гомінкім,

Коли в огні щоденного двобою

Все мерехтить в очах і на тонкім

Сталевім лезі хилиться щомиті

Твоя зрадлива доля і хистка,

Коли раби, нечесані й невмиті

Тебе тримають у своїх руках,

Тоді ти навпіл душу розтинаєш,

Безжально розсипаєш на скалки…

І хто повірить, хто те, врешті, знає,

Що ти насправді щирий і палкий?

06.07. 1989 р.,

м.Москва.

Наша довідка:

Шишов Іван Якович народився 15 червня 1938 року в селі Сороківка Харківського району Харківської області. Виріс у сусідній Вільхівці. Після семирічки навчався в ФЗУ, працював на м’ясокомбінаті. Згодом закінчив філологічний факультет Харківського державного університету. Жив і працював у Москві, член Національної спілки письменників України. Автор поетичної збірки “Живопис” (1983), багатьох добірок віршів українською мовою; виступав з публіцистичними і дослідницькими працями з українознавчих проблем; редактор і укладач “Некрополю України”, зібраного М. Кутинським, який публікувався на сторінках журналу “Дніпро”.

Помер 15 липня 2014 року. Похований у Москві.