Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 19.11.13

Микола Жулинський: «Вважаю, що книга ― одне з найбільших див, яке витворило людство»

 Жулинскийкопирование                                                  Приїзд академіка, директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Миколи Григоровича Жулинського до російської столиці був пов’язаний із його участю в Міжнародній науковій конференції, присвяченій 200-річчю Тараса Шевченка, що проходила в Національному культурному центрі України в Москві.

Окремо представляти Миколу Григоровича немає потреби. Відомий письменник і літературознавець, громадський і політичний діяч, віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Урядів Леоніда Кучми та Віктора Ющенка, у 2008–2010 роках — голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, академік Національної академії наук, академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, почесний професор Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка тощо. Нагороджений орденами та відзнаками, лауреат кількох престижних премій у галузі літератури, в тому числі Шевченківської за книгу «Із забуття — в безсмертя».

Почали ми нашу розмову з вражень від Міжнародної конференції.

— Коли я сюди приїжджаю, моя душа наповнюється гордістю за те, що Україна має такий Дім у самому серці Москви, а коли переступаю його поріг, відразу дивлюсь, чи почищені в мене туфлі (посміхається). Тут все так вишукано, так естетично доцільно.

Конференція пройшла на високому науковому й урочистому рівнях. Вражений відкриттям погруддя молодого Тараса Шевченка, що було також приурочено до Міжнародної конференції. Ви подивіться, як він чудово вписався в інтер’єр виставкової зали, наче там був завжди.

Особливої офіційної піднесеності конференції надала участь Надзвичайного і Повноважного Посла України Володимира Єльченка. Це також свідчить  про те, що Україна в його особі розуміє важливість заходу.

— А що відчули, коли наприкінці почули голос Богдана Ступки та безсмертний Шевченків «Заповіт»?

— Просто перехопило дихання. Пам’ятаю, коли я був віце-прем’єр-міністром, до мене прийшов Богдан Сильвестрович і запропонував на посаду генерального директора Культурного центру в Москві кандидатуру Володимира Мельниченка. Визнаю, що сумнівався, бо знав, що він очолює Центральний музей Леніна. Але мудрий Богдан Сильвестрович переконав, що кращої кандидатури не знайти. І не помилився. Володимир Юхимович створив справжнє, живе культурне серце, яке б’ється в Москві та єднає всіх нас.

— Наскільки я знаю, вчора в Києві відбулося засідання Громадської гуманітарної ради при Президентові України, на якій Ви повинні були виступити…

— І говорити готувався про збереження фонду рукописної спадщини Шевченка нашого інституту, яка, на жаль, перебуває в жахливих умовах. Двадцять років б’юся над тим, щоб держава почала будувати спеціальне приміщення для унікальної рукописної спадщини майже всіх класиків української та багатьох класиків зарубіжної літератури: Тараса Шевченка (майже вся літературна рукописна спадщина), Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Григорія Сковороди, Оноре де Бальзака, Олеся Гончара, Василя Стуса та багатьох інших. Але розуміючи складність, і фінансову в першу чергу, позитивного вирішення нашої проблеми, давно пропонуємо віддати нам хоча б частину приміщення нинішнього Українського дому в центрі Києва, де передбачені температурні умови для зберігання документів, протипожежна безпека, є цілком пристосовані приміщення для реставраційних майстерень та залів для відвідувачів. Про все це хотів сказати нашому Президентові Віктору Федоровичу Януковичу.

Але приїхали до Москви на Міжнародну наукову конференцію…

По-перше, добре розумію саме міжнародну значущість конференції в Культурному центрі. Вона фактично розпочала відзначення ювілею Шевченка на міждержавному рівні. Тому і попросив Бориса Олійника, як академіка Національної академії наук, висловити всі наші сподівання. І він це зробив.

― Ви маєте великі перспективні плани на приміщення Українського дому в Києві?

― Мрію створити науково-дослідний і культурно-інформаційний центр та назвати його Шевченківським домом, який став би центром, від якого розходились би культурно-інформаційні сигнали по всьому світові. Це було б найкращим подарунком Шевченкові з нагоди його 200-ліття, якби відбулася передача Українського дому під «Шевченківський дім». Це ж чи не єдина спеціально побудована музейна споруда, яка повинна б використовуватися за призначенням. Символічно прозвучало б: «Ленін передає свій музей Шевченкові в його розпорядження».

Яке ще, крім Шевченка, можна знайти краще ім’я для того, аби достойно представляти Україну? Його світова слава беззаперечна, але її треба культивувати, підтримувати, він повинен весь час бути на виду і на слуху.

— На конференції блискуче виступив Юрій Барабаш. Знаю, що Ви дуже його цінуєте як гоголе- та шевченкознавця.

Я давно у великому захопленні від Юрія Яковича. Вважаю його найкращим дослідником текстів Тараса Шевченка. Часто звертаюсь до його книги «Просторінь Шевченкового слова», в якій він аналізує кожен вірш, глибинно проникаючи в суть образного і світоглядного мислення поета. Барабаш органічно поєднує аналіз тексту зі способом і характером мислення самого Шевченка. В цьому він справді унікальний. І я вчора ще раз переконався, з якою майстерністю і спокійною упевненістю він виступав.

Юрій Якович зачитав доповідь «Шевченко і Гоголь: національний дискурс», в якій розкрив глибинну духовно-творчу пов’язаність двох наших геніїв. І хоча вони ніколи не зустрічалися, але їхня пов’язаність уповні реальна,  ґрунтована на численних фактах націософського, літературно-історичного, етнокультурного, соціо- та психоповедінкового порядку. Юрій Якович особливо пронизливо передав не лише геніальний, але й високий трагізм їхніх доль. Обидва не мали свого дому, не мали родини, не мали дітей, обидва мріяли про будинок на рідній Україні. Знову ж таки, ці сподівання не здійснилися…

Дуже велике враження справила і доповідь Володимира Мельниченка. Пишаюся тим, що певною мірою стимулював його свого часу на дослідження Шевченка в Москві. Коли беру його авторську енциклопедію-хроноскоп «Шевченківська Москва», у мене від радості тремтять руки, а коли розглядаю укладену карту маршрутів Кобзаря по Першопрестольній, завжди думаю про щасливий збіг обставин, за якими саме цей учений опинився тут і має можливість працювати в архівах, проводити колосальну дослідницьку роботу. Радію, що його роботи відзначені найвищою премією України в галузі культури, літератури, мистецтва, літературознавства — Шевченківською.

Мені сподобалося, що Володимир Юхимович темою своєї доповіді обрав есеїстичний психоаналітичний підхід до осмислення появи і написання поезії «Чигрине, Чигрине…», створеної саме в Москві. Над цим текстом б’ється не одне покоління дослідників, намагаючись уповні зрозуміти, що саме Шевченко хотів ним сказати. Мельниченко переконливо показав, що саме присутність поета надала «Чигрине, Чигрине…» рідкісної пронизливості і скорботи за національною долею.

Дуже принципово і безкомпромісно пояснив неоднозначне сприйняття Шевченком самого міста. З одного боку, він захоплювався ним і дивувався йому, милувався його храмами і соборами, а з іншого, розумів, що Москва — серцевина імперії, яка і призвела Україну до занепаду шляхом системної колонізаторської політики. З одного боку, він таврував і справді ненавидів українське новочасне дворянство, поміщицьку еліту, яка, здобувши привілеї, чудово почувалася в Україні, а з іншого, розумів, що тільки на нього й можна сподіватись, тому і молив «зглянутися на меншого брата».

Володимир Юхимович вчасно закликав відмовитися від одномірного й однолінійного сприйняття Шевченка в московському оточенні. Він правий, що вчитися мудрості треба у самого Кобзаря.

Шевченко, усвідомлюючи свою місію, знав про єдиний шанс все змінити. Тільки Словом. І на нього в першу чергу і розраховував. І от що цікаво: за тих умов, при таких малих накладах та неможливості поширювати книжки, Шевченкове слово пішло в люди і здійснило, по суті, духовну революцію.

— Ми говоримо зараз виключно про духовне, а як же матеріальне? Невже для Тараса Григоровича воно нічого не важило?

— На міжнародному з’їзді славістів у Мінську я робив доповідь «Тарас Шевченко в духовному просторі України». Так-от, я звернув увагу, що духовний простір він не уявляв без матеріального оточення. Для нього духовне було нерозривне з матеріальним: і Дніпро, і кручі, і байраки, і могили, і руїни церков — це все духовність. І Гегель, між іншим, казав, що всяке реальне є духовним. Із цієї гегелівської тези я і виходив.

Матеріальні Шевченкові образи ставали в його інтерпретації, в його сприйнятті й образному вираженні духовними вимірами, символами. Саме виданням «Живописна Україна» художник Шевченко намагався зафіксувати історичну реальність.

—   А як Шевченко сьогодні актуально звучить!

— Кілька років тому ще існувала традиція виступу голови Шевченківського комітету на врученні премії. В 2010 році я, як голова, готував виступ, але, на жаль, так і не виголосив його через те, що Президент відмінив цю традицію. Вірніше, ті з його оточення, які готують ці імпрези. Виступ називався «Шевченкова пересторога». І не випадково я тоді обрав цю тему. За кілька місяців до своєї смерті Тарас Григорович написав такі рядки:

Погибнеш, згинеш, Україно, 

Не стане знаку на землі. 

А ти пишалася колись 

В добрі і розкоші! Вкраїно! 

Мій любий краю неповинний! 

За що тебе Господь кара, 

Карає тяжко?

З яким гнівом він описав апокаліптичне бачення загибелі України! Чим воно було викликане? Незрозуміло. Чому Шевченко, який так вірив у відродження України, раптом зневірився? І найбільше таврує зрадників-українців. Це ж про сьогоднішній день написано. Наче поет бачив, до чого призведе бажання збагатитися, втрата духовності. Ми з вами є свідками загрозливої девальвації моральних принципів.

Зараз багато хто говорить про поета, як про пророка і рятівника нації. Але сьогодні Шевченкове слово, на жаль, не присутнє повсюдно в людських душах. І не в кожній українській хаті стоїть поряд із іконами його портрет, і далеко не в кожній родині є «Кобзар». А тому Шевченка сьогодні глибоко не знають.

З цього приводу часто згадую Богдана Ступку та його читання віршів Тараса Григоровича. Буває, зберемося, посидимо. І він починає читати…

— Чи знаєте, як привернути людські душі до нашого генія?

— Знаю. Сьогодні у багатьох немає внутрішньої потреби читати його вірші, бо оточуючий світ, сучасне телебачення та Інтернет буквально дибілізують український світ. Молодь узагалі перестала читати. Може, я така вже старосвітська людина, але культивую книгу. Вважаю, що книга — одне з найбільших див, яке витворило людство. Коли ти читаєш, раптом виринає в уяві дивовижний світ. І у кожного він, цей світ, свій, особистісний. І було б добре, якби максимально повернути людей до текстів Шевченка. Щоб його нарешті знову почали читати.

—   І хто повинен запустити ці процеси?

— Учені вже давно довели, що дитина ще до народження спроможна сприймати музику. А поезія — це той же ритм і музичний лад. Думаю, що саме з цього і треба починати. У мене глибоке переконання, що повинна бути державна програма, спрямована на молодих матерів і вихователів у дитячих садочках. І саме в яслах дитину треба привчати до читання, заохочувати її тримати в руках книжку. Змалечку людина повинна відчути магію слова. Саме на тому етапі, коли вона тільки починає складати слова і образно мислити.

Зараз є багато ініціатив читати Шевченка і на радіо, і на телебаченні, проводяться конкурси. Але все це кудись зникає, як проходять ювілеї. Далеко за прикладами ходити не буду. Минулого року почали записувати на Першому національному каналі вірші Шевченка у виконанні відомих людей. І де це все? Так я жодного ролика й не бачив.

— Ми зараз говоримо про виховання молодого покоління. А чи не матимемо протилежний ефект від такого інтенсивного «прищеплення» поезії Шевченка?

— Особисто я запропонував би кожному українцю вивчити напам’ять будь-який один улюблений вірш Шевченка. Для початку. Усього один вірш. І я впевнений, якщо відчується магія цього одного вірша, з’явиться бажання вивчити чи принаймні прочитати ще щось.

― Мабуть, у ставленні до рідної, Шевченкової мови важливе значення має особистий приклад?

― Саме так. У 1992 році я прийшов до Уряду Леоніда Кучми. Досвіду роботи в такій установі немає. Я тільки-но з академічного інституту. Запросив на роботу в приймальню двох секретарок. Обидві — Тетяни. Русява і чорнява. Років по двадцять п’ять. Обидві досконало володіли українською мовою. Вони нею відповідали на телефонні дзвінки, спілкувались між собою. Так на них збігалися подивитися з усього Кабінету міністрів! Знання української мови стало неймовірною подією. І поступово з ними всі почали спілкуватися українською. На другий чи третій день одна з них пішла до буфету і заговорила з буфетницею українською. Та тільки сплеснула руками і сказала, що за тридцять років роботи в цій установі вперше почула українську. От і вся премудрість. Тільки особистий приклад.

Є ще одна складова. Тільки-но змінюється кон’юнктура, у нашого брата чиновника виникає синдром запобігання, соціальної мімікрії, пристосування. А в українців це закладалося протягом трьохсот років, коли постійно треба було владі або догоджати, або бунтувати, або схилятися аби вижити. Цей синдром мершовартості й до сьогодні заїдає нас і виявляється в політиці та чинопочитанні.

Коли йшлося про підписання закону про другу державну мову, я розповів Віктору Федоровичу таку історію. У вісімдесятих роках в Радянському Союзі велося масштабне обговорення трудів Леоніда Брежнєва. В Україні воно проходило в залі Верховної Ради. Пленарну доповідь російською зачитував перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький. Я сидів біля Павла Загребельного, тоді голови Спілки письменників України, який, аби не гаяти часу, вичитував гранки роману «Роксолана», що друкувався в журналі «Жовтень». І я питаю у нього: «Павле Архиповичу, якою мовою будете виступати?» — «Як якою? Письменники і свинарки виступають українською». І тут викликають доярку з Полтавської області, яка виймає папірця і починає читати свої враження від геніальних творів Брежнєва українською… І цю розповідь я завершив зверненням до Президента України: «Якщо Ви підпишете цей Закон  «Про засади державної мовної політики», то в Україні тільки доярки і письменники виступатимуть українською мовою.

― А чи є у Вас улюблений вірш Шевченка?

—   Є.

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись,

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись».

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

— Якби Вас попросили скласти список п’ятьох великих українців, хто б до нього ввійшов?

— Я би почав із Володимира Великого, хрестителя України, тому що це для мене явище не стільки вибору релігії, скільки утвердження певної системи цінностей, які лежать в духовній основі великої та могутньої держави Київська Русь і які визначають й сьогодні багато в чому систему цінностей і пріоритетів незалежної України.

Безперечно, згадав би гетьмана Івана Мазепу. І не тільки тому, що при ньому був перший могутній вибух поривання України здобути свою незалежність, а й тому, що з Мазепою пов’язано величезний розвій української культури. У цей контекст лягає і конституція Пилипа Орлика.

Я би, зрозуміло, говорив про Григорія Сковороду. Дехто, можливо, скаже, що він себе мало чим проявив, не залишив по собі особливих патріотичних діянь і висловів. Але Сковорода — це та людина, яка показала, що таке внутрішня свобода і як важливо людині бути внутрішньо вільною. І поки вона такою не стане, годі й говорити про вільне і незалежне суспільство і державу.

Зрозуміло, що Тарас Шевченко повинен очолити цей список, але я йду за хронологією.

Назвав би Івана Франка — унікальний у світовому вимірі феномен, пізнання якого й досі у процесі.

— У першій п’ятірці не знайшлося місця для жодної жінки.

— Я би хотів говорити про Лесю Українку. Таких жінок у світі можна порахувати на пальцях двох рук. В її драматичних поемах така глибина осмислення дуже складних проблем! Вони повинні розглядатися  на рівні шекспірівських драм і трагедій. Леся Українка піднялась над рівнем національного осмислення, над болями і тривогами, писала на рівні моральних світових філософських проблем митця і влади, непорушності моральних принципів і компромісу, свободи вірування, свободи само здійснення, любові й ненависті. Це дуже цікаво і надзвичайно глибинно і складно. Наприклад, сюжет «Боярині» ми накладаємо на певний період нашої історії, але ж в ній головне — проблема свободи людини та права вибору. А вільна людина — це зовсім інший світ, абсолютно чужий системі, в якій була тоді Росія. І письменниця протиставила дві системи цінностей, які культивувалися в діаметрально різних засадах суспільного буття, моралі, духовності.

― Це дуже цікава думка…

― Ми все намагаємося спростити. І Шевченка в тому числі. Менше говоримо про його «Давидові псалми», про його глибокі філософські поеми «Марія», «Сон». Остання унікальна і за змістом, і за формою, з неймовірною кількістю художніх прийомів, переходів від однієї системи естетичних засад до іншої. А «Гайдамаки»? Дивовижна річ. Як міг Шевченко в період, коли формувалася певна система побудови художніх текстів, так вільно й легко «руйнувати» класичні форми і творити такі оригінальні за формою і стилем твори?

— Немає у Вашом списку і сучасних авторів.

— Василь Стус, якого ми й досі ще не дооцінили і як поета, і як унікальну особистість. Ідеал внутрішньо вільної людини реалізував саме Василь Стус. Він не боявся смерті і для нього вже не існували ні бараки, ні солдати з вівчарками, ні дроти колючі. Він здобув внутрішню свободу. І в цьому полягало його звільнення від тривог, чи буде він жити чи ні. До речі, у Шевченка в XIX століття та у Стуса в ХХ століття майже схожі долі. Обидва на засланні не втратили себе і своєї гідності, не відступили від власних принципів.

— А чи маєте життєве кредо?

— Я ніколи не вважав, що поразка обов’язково має знак мінус. Моє особисте життєве кредо полягає в тому, що кожна, хоч і невдала, спроба, але все одно веде до перемоги.

— Кілька улюблених книг.

— Кожного року перечитую «Кобзар». Зараз із захопленням читаю «Моральні листи до Люцінія» Сенеки. Вражає, що дві тисячі років тому говорили про ті ж речі, про які ми говоримо сьогодні. До того ж, говорили розумніше і цікавіше, ніж ми. Це мене вкотре переконує, що нічому не вчимося. Ну хто може сказати, що за рівнем мислення ми сьогодні вищі за Аристотеля чи того ж Сенеку або грецьких філософів?

Я не є прихильником якихось конкретних книг. Читаю багато і одночасно по декілька. Доводиться багато читати сучасної літератури, аби бути в контексті. Слідкую за сучасною літературою. Ось нещодавно ознайомився з новим романом Юрія Мушкетика «Така її доля» про історію його роду. Талановито і фантастично цікаво написано. До «Феноменології духу» Гегеля весь час повертаюся.

— Кілька дорогих Вам фільмів.

— Нещодавно мені подарували фільми Олександра Довженка. Я їх всі вже бачив, але почав передивлятись і виявилося, що інакше сприймаю систему образного вираження Довженка. Дуже люблю фільм Миколи Мащенка «Іду до тебе», знятий за сценарієм Івана Драча, де мене вражають крупні плани, коли за виразом обличчя героїні я  прочитую її думки.

Надзвичайно вражений фільмом Івана Миколайчука «Вавілон ХХ» за романом Василя Земляка. Жаль, що його так мало демонструють. Талановито зроблено.

Є, безперечно, і світова класика. Є цікава документалістика.

— Яким чином «розвантажуєте» мозок? На що перемикаєтесь, аби скинути з себе напругу?

— Признаюся, що рятуюся детективами. Прочитав — і забув. Радує, що не запам’ятовуються. З дитинства не люблю трагічних фільмів. Визнаю, що я сентиментальний чоловік. Колись зі своїм дядьком Парфентієм Петровичем пішли в кіно на індійський фільм. І він так розчулився, що аж розплакався і сказав, що більше в кіно взагалі не піде. Поруч із ним я теж розчулився майже до сліз. Що старе, що мале…

Страшенно заїдає політика. Ніяк не можу відв’язатися від цього політичного воза, в який нещодавно був «запряжений». Передплачую і читаю багато газет, журналів — «Український тиждень», «Слово і час», «Імідж UА», «Кореспондент», «Універсум», «Світогляд»… Нема життя, нема спокою від цієї неймовірної за потужністю інформації, яка витісняє на марґінес духовно вартісну книгу, фільм… Тому так повільно долаю наповнені екзотичними історіями і побутовими інтригами сторінки роману нобелівського лауреата 2012 року Лю Яня «Великі груди, широкий зад», смакую літературними есеями Філіпі Солерся «Війна смаку» — постає майстерно подана історія французької літератури ХVII–XX ст. в особистостях. За один присіст удається «пройти» не більше десяти сторінок роману Умберто Еко «Празький цвинтар», завершую читання мудрих спогадів-роздумів Семена Глузмана «Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента». Вважаю необхідним для поглиблення своїх студій української літератури опрацьовувати дослідження Леоніда Ушкалова «Від бароко до постмодернізму», як і, до речі, працю Юрія Барабаша «Не відверну лиця. Штрихи до літературної автобіографії», яку мені подарував автор тут, у Москві, на конференції.

Особливе естетичне задоволення дарують мені романи талановитого закарпатця Мирослава Дочинця «Криничар» і «Горянин. Води Господніх русел». Водночас радію з нового творчого злету Марії Матіос — її «вирвана сторінка з буковинської саги» «Черевички Божої матері» у мене зараз на столі.

Читаю «Бесіди з катом» Казімежа Мочарського, «Суб’єктивну антологію “Стріла”» Володимира Базилевського, «алгоритми української історії» під назвою «Генії проти ідіотів» Сергія Грабовського, ну і постійно перебуваю в читацькому діалозі з Тарасом Шевченком — заглиблений в нову працю Володимира Мельниченка «Тарас Шевченко: “Друзі мої єдині”».

— Є в житті місце романтичним або сентиментальним вчинкам?

— Був один такий випадок. Років у п’ятнадцять я закохався. Також у школярку. Вона жила в сусідньому селі за три кілометри. Бігав туди кожного вечора, щоб лише постояти біля її вікна. Який час потому вона навіть почала до мене виходити. Я був таким щасливим! І вперше в житті таємно нарвав у сусідів Піддубних півоній. Біг поза городами, щоб не дай Боже хтось побачив. Поклав непомітно на вікно. А навпроти через дорогу росла величезна стара верба. І я в такому піднесеному стані вчепився у велику гілляку, а вона раптом… тріснула, і переламалася та верба навпіл. Якось та дівчина дізналась, що то я зробив, і більше до мене не виходила. Так романтичний вчинок обернувся розчаруванням.

Мабуть, закономірно, що в моєму віці особливо чутливо, якось емоційно співчутливо починаєш реагувати на «братів наших менших». Мені болить, наприклад, те, як новочасні олігархи-«мічурінці» своїм захланним пориванням прибрати все до своїх рук виживають бобрів, сіру чаплю, видру, зачумленого диким полюванням зайця, розгублених качок із природних місць свого перебування. Мабуть, інакше, як сентиментальним учинком не назвеш мої майже п’ятнадцятилітні поривання порятувати заповідні луки, луги, озера та урочища Кончі-Заспи, яка колись, у ХІХ столітті, набула, мовлячи сучасними визначеннями, статусу першого заповідника Російської імперії, — була передана під опіку Товариства мисливців і рибалок. Та бачу, що врятувати Кончу-Заспу — цю унікальну ділянку заплавних екосистем правого берега Дніпра вже не вдасться. Загребущі руки сучасних ековарварів все вже поділили, позасипали пісками, понабудовували котеджів, загатили озера і річечки будівельними відходами, порізали столітні дуби, перерили-перекопали…

А ще донедавна це був дивовижно багатий природний комплекс зі збереженою структурою фітоценозів, різноманітною природною флорою і раритетною компонентною фітобіотою…

Дивитися на це сплюндроване природне середовище нема сил. Де, в якій країні таке можливе? Мати біля такого мегаполісу, як Київ, заплавні діброви, які на території України майже не збережені, мати справжні луки, значна частина яких болотиста, чисельні стариці і заплавні озера, володіти таким багатством і різноманітністю флори і рослинності і все це знищити?!

Уявіть собі, вже в 1921 році рішенням Колегії Наркомзему УРСР урочище «Конча-Заспа» було оголошено Державним Рибним Заповідником, при якому була утворена науково-дослідна Рибна станція.

Справді, хіба мої романтично-сентиментальні поривання порятувати ці заплавні луги і луки не є криком волаючого в пустелі під назвою «Конча-Заспа»?

 Ассоль Овсянникова-Мелентьєва. Фото автора