Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 11.04.16

Наш перший український космонавт / Наш первый украинский космонавт

Значок2-1В Українській недільній школі імені Павла Поповича 10 квітня відзначили День першого польоту людини в космос.

До космосу та космонавтів школа має не безпосереднє відношення, бо достойно несе ім’я льотчика-космонавта, першого українського космонавта, четвертого космонавта СРСР, двічі Героя Радянського Союзу Павла Романовича Поповича, яке було їй присвоєне у 2010 році на знак пошани і поваги до великого друга Культурного центру України в Москві та засновника Товариства української культури «Славутич» (і він залишається довічним його президентом).

У фотоархівах Центру збереглася величезна кількість світлин, на яких Павло Романович у своєму «робочому» одязі – скафандрі, у колі друзів та колег, з відомими українськими та російськими діячами культури, на зустрічах із шанувальниками (якщо так можна сказати), на рибалці (його найулюбленіший відпочинок), за більярдним столом або дошкою шахів, є навіть кадр, де Павло Романович виробляє надзвичайні танцювальні па! На кількох він разом зі своїм батьком – от уже справжній козак-українець у вишиванці та дійсно шикарними українськими вусами!

Одним словом, виставка вийшла дуже тепла і світла. З одного боку, ми її робили з любов’ю до людини, яка була і залишається нашим оберегом, а з іншого – тепер на нас дивиться чесна, совісна, відкрита, щира людина, під поглядом якої виникає бажання ставати кращим, мислити позитивно, робити правильні вчинки.

Після відкриття виставки учні школи та їхні батьки переглянули документальний фільм «Павло Попович. Космічний хуліган».

Свого часу 5 жовтня кожного року в Культурному центрі проводились якісь заходи, присвячені пам’яті Павла Поповича. До його 80-річчя був просто грандіозний концерт на сцені Центру, тут відбулася презентація книги Павла Романовича «Не могло бути інакше».

Українська недільна школа імені Павла Поповича і сьогодні підтримує дружні зв’язки з родиною космонавта. З його дочками – Наталією та Оксаною, дружиною Аллою Федорівною. Була у нас у гостях і його перша дружина – льотчик-випробувач 1-го класу Марина Лаврентіївна Попович.

П’ятого жовтня 2009 року – в день народження Павла Поповича, коли його вже не було з нами, в українській пресі вийшла стаття доктора історичних наук Володимира Мельниченка, в якій автор дуже тепло згадував про свого друга. Впевнена, що вона й досі не втратила актуальності, а можливо, навпаки, з того часу набула ще більшого значення. Перечитайте. Не пожалкуєте.

Ганна ДЬОМІНА

 

Павло Попович: «Не могло бути інакше»

 

За кілька днів до свого 79-річчя пішов від нас Павло Романович Попович – легендарний льотчик-космонавт, соратник Юрія Гагаріна, двічі Герой Радянського Союзу. Таким його знають в Україні та Росії, в усьому світі. Моє скромне слово – про інше, про нашого великого співвітчизника, який впродовж десятиліть уособлював у Москві щиру й щедру, совісну й талановиту, теплу й добру, красиву й співочу українську душу. Про дружбу Павла Поповича з Культурним центром України в Москві.

В одній з перших російських інтернет-публікацій після смерті Павла Романовича було визнано, що в московських інтерв’ю він «обов’язково згадував про Український культурний центр на Арбаті». Один із засновників першого в Москві Товариства української культури «Славутич» і тепер уже довічний його почесний президент, Павло Романович стояв біля колиски Культурного центру України в Москві наприкінці минулого століття. Він пишався цим і постійно цікавився його роботою. Нам залишився такий відзив про Центр:

«Вже багато років я живу в Москві, але ніколи, ні на мить не забував про Батьківщину, про те, що я найперший український космонавт» (Павло Попович говорив: «Я все життя пишаюся, що я українець. З Леонідом Каденюком у нас немає ніяких розбіжностей: він – перший космонавт незалежної України, а я – перший український космонавт». – Авт.).

З роками ностальгія за рідною землею зростає, тому все частіше буваю в Культурному центрі. Тут особливо гостро відчуваю свою причетність до України, тут український дух, тут звучить українська мова, слово Сковороди, Котляревського і Шевченка. В Центрі завжди зустрінеш людей, які люблять Україну і якими вона гордиться. Сюди тягнуться й наші друзі – російські діячі культури і науки.

Особлива, тепла атмосфера, яку відчуваєш, як тільки переступаєш поріг, створюється Вами – колективом Центру… Ви – подвижники важливої справи, яку Вам доручила Українська держава. Ви справді добилися того, що Україна постійно й гідно представлена на Арбаті, 9.

З любов’ю. Ваш П. Попович, льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу».

Павло Романович приходив до Культурного центру завжди, коли ми його запрошували. Траплялося, що для цього він утікав із шпиталю. Він нас підтримував, оберігав, допомагав, навчав. Важко переоцінити реальну підтримку Павла Поповича в той час, коли мали місце зазіхання на перетворення Культурного центру в комерційну установу.

Спасибі вам, Павле Романовичу!

Часто він телефонував мені сам і говорив: «Дядьку, я заїду!» Приїжджав, і ми пили чай, каву та й не тільки, говорили годинами (чому не записував?!). Цей час щасливий у моєму житті. Поруч із Павлом Романовичем не могло бути інакше. Він добре знав історію України, вміло користувався фактами в доведенні своєї позиції, мав унікальне відчуття гумору. У нього виходило, що винахідниками підводного човна й космічного корабля були запорізькі козаки. Знав безліч українських пісень, охоче й красиво співав. Говорив справжньою, соковитою українською мовою. Дуже переживав за міждержавні негаразди в стосунках України і Росії.

Заходили мої заступники, працівники Центру, він усіх знав по імені, з усіма був у дружніх стосунках: Попович у Центрі! Він мав дивовижно теплу ауру, всіх об’єднував, згуртовував навколо себе. Ніколи не зустрічав іншої людини з таким оптимізмом і такою життєрадісністю.

Познайомився з Павлом Романовичем лише вісім років тому, але він став мені рідним. Як старший брат. І він знав про це. Бачив, що на моєму робочому столі стоять дві фотографії – його і Богдана Ступки. Таке сусідство йому подобалося. Багато віддав би для того, щоб він жив. Але що я міг зробити?

Простіть мене, Павле Романовичу!

Під час візитів високих гостей до Культурного центру від Президента України до міністрів українського уряду Павло Попович обов’язково був поруч із нами. Коли 12 лютого 2008 року в Центрі побував Президент України Віктор Ющенко, великий українець Павло Попович сказав у своєму виступі: «Ми зібралися з вами в Культурному центрі України в Москві, який для нас уже став рідним домом. Я знаю, що колектив Українського дому огортає теплом і гостинністю кожного, хто справді бажає з ним співпрацювати».

Тоді ж Павло Попович акцентував, здається, найголовніше в державній роботі з українською діаспорою в Росії:

«Необхідно повною мірою усвідомити, що багатомільйонна українська діаспора в Росії є величезним політичним, культурним, інтелектуальним ресурсом української держави.

Вже давно назріла необхідність створення федеральної програми розвитку української культури в Російській Федерації. Лише на державному рівні можна розв’язати серйозні проблеми, зокрема: створення системи української освіти в Росії з повноцінним методичним забезпеченням; створення на федеральному рівні українських засобів масової інформації; цільове державне фінансування Культурного центру України для здійснення культурологічних програм».

В українській діаспорі в Росії не було постаті масштабнішої, значнішої, впливовішої, світлішої. Не всі це визнавали і далеко не всі величезні його таланти та можливості були задіяні в ім’я України. Тепер, коли маємо вчитися жити без Павла Поповича, час навчить і переконає всіх.

Так і буде, Павле Романовичу!

Він дихав Україною на повні груди, марив нею, ніколи не відмовлявся від поїздки на Батьківщину. Його часто запрошували, з щирою радістю зустрічали, його любили в Україні. Проте за вісімнадцять років незалежної України влада так і не зрозуміла, не визнала, що справжній герой України, який підняв українську мову до космічної висоти, живе в Москві. Та що там… Кілька разів, не без відома Павла Поповича, звертався до високих державних установ, щоб Музей космонавтики його імені, що діє на громадських засадах у Білій Церкві, набув статусу загальнодержавного або хоча б обласного. Павло Романович був готовий передати в музей чимало безцінних речей. У відповідь – формальні відписки.

Четвертого радянського і першого українського космонавта визнано на всій Землі, його іменем названо гірський хребет в Антарктиді і мала планета, а, головне, що воно завжди було і вже назавжди невіддільне від України. Та що це значить для чиновників… Знаю, точно знаю, що Павло Попович переживав від недоданої уваги з боку українських можновладців.

Простіть їм, Павле Романовичу!

Насправді, то були житейські дрібниці. Ще за життя Павла Поповича було зовсім ясно, що він навічно посів місце в першому ряді українців, які впродовж століть працювали в Росії, в Москві «на славу нашої преславної України» (Шевченко). Не могло бути інакше! Павло Попович тільки мудро посміхався, коли говорив йому, що він плідно працює в російській столиці значно довше, ніж будь-хто з них.

Це саме так, Павле Романовичу!

За кілька днів до несподіваної смерті він зателефонував і сказав, що хоче з дружиною, Аллою Федорівною, поїхати в Коломию і Яремче. Чи немає в мене знайомого, який посприяв би в цьому? Вирішив це питання швидко і вже через півгодини набрав його мобільний телефон, але відповіла Алла Федорівна. Сказала, що Павло Романович не може взяти трубку, бо… чистить рибу після вдалої рибалки (був фанатичним і неперевершеним рибарем!), його захоплюючі розповіді можна було слухати безкінечно. Невдовзі Павло Романович зателефонував, і ми коротко поговорили про їхню поїздку на Івано-Франківщину.

Не судилося…

Я завершую цей спомин 5 жовтня 2009 року в день народження Павла Поповича. Хочу, щоб усі знали: щороку до цієї події він обов’язково приходив до Культурного центру України. Перед від’їздом із Москви, до якої він повернувся в труні, Павло Романович доволі докладно говорив зі мною про відзначення в Культурному центрі його 80-річчя в 2010 році.

Так само в Культурному центрі України в Москві він збирався презентувати свою книгу «Не могло бути інакше», що готується до друку в Києві в Державному спеціалізованому видавництві «Либідь».

Ми зробимо це, Павле Романовичу!

Не може бути інакше! Вічна Вам пам’ять!

Володимир Мельниченко

Наш первый украинский космонавт

В Украинской воскресной школе имени Павла Поповича 10 апреля отметили День первого полета человека в космос.

К космосу и космонавтам школа имеет не непосредственное отношение, потому что достойно несет имя летчика-космонавта, первого украинского космонавта, четвертого космонавта СССР, дважды Героя Советского Союза Павла Романовича Поповича, которое было ей присвоено в 2010 году в знак уважения и почтения к великому другу Культурного центра Украины в Москве и основателю Общества украинской культуры «Славутич» (и он остается пожизненным его президентом).

В фотоархивах Центра сохранилось огромное количество фотографий, на которых Павел Романович в своей «рабочей» одежде – скафандре, в кругу друзей и коллег, с известными украинскими и российскими деятелями культуры, на встречах с поклонниками (если так можно сказать), на рыбалке (его любимый отдых), за бильярдным столом или шахматной доской, есть даже кадр, где Павел Романович выделывает сумасшедшие танцевальные па! На нескольких он вместе со своим отцом – вот уж настоящий казак-украинец в вышиванке и шикарнейшими украинскими усами!

Одним словом, выставка получилась очень теплая и светлая. С одной стороны, мы ее делали с любовью к человеку, который был и остается нашим оберегом, а с другой – теперь на нас смотрит честный, совестливый, открытый, искренний человек, под взглядом которого возникает желание становиться лучше, мыслить позитивно, совершать правильные поступки.

После открытия выставки ученики школы и их родители посмотрели документальный фильм «Павел Попович. Космический хулиган ».

В свое время 5 октября каждого года в Культурном центре проводились мероприятия, посвященные памяти Павла Поповича. К его 80-летию состоялся грандиозный концерт на сцене Центра, здесь прошла презентация книги Павла Романовича «Не могло быть иначе».

Украинская воскресная школа имени Павла Поповича и сегодня поддерживает дружеские связи с семьей космонавта. С его дочерьми – Натальей и Оксаной, женой Аллой Федоровной. Была у нас в гостях и его первая жена – летчик-испытатель 1-го класса Марина Лаврентьевна Попович.

Пятого октября 2009 года – в день рождения Павла Поповича, когда его уже не было с нами, в украинской прессе вышла статья доктора исторических наук Владимира Мельниченко, в которой автор очень тепло вспоминал о своем друге. Уверена, что она до сих пор не потеряла актуальности, а возможно, наоборот, с тех пор приобрела еще большее значение. Перечитайте. Не пожалеете.

Анна ДЁМИНА

Павел Попович: «Не могло быть иначе»

За несколько дней до своего 79-летия ушел от нас Павел Романович Попович – легендарный летчик-космонавт, соратник Юрия Гагарина, дважды Герой Советского Союза. Таким его знают в Украине и России, во всем мире. Мое скромное слово – о другом, о нашем великом соотечественнике, который на протяжении десятилетий олицетворял в Москве искреннюю и щедрую, совестливого и талантливого, теплую и добрую, красивую и певческую украинскую душу. О дружбе Павла Поповича с Культурным центром Украины в Москве.

В одной из первых российских интернет-публикаций после смерти Павла Романовича было признано, что в московских интервью он «обязательно вспоминал об Украинском культурном центре на Арбате». Один из основателей первого в Москве Общества украинской культуры «Славутич» и теперь уже пожизненный его почетный президент, Павел Романович стоял у колыбели Культурного центра Украины в Москве в конце прошлого века. Он гордился этим и постоянно интересовался его работой. Нам остался такой отзыв о Центр:

«Уже много лет я живу в Москве, но никогда, ни на минуту не забывал о Родине, о том, что я самый украинский космонавт (Павел Попович говорил: «Я всю жизнь горжусь, что я Украинец. С Леонидом Каденюком у нас нет никаких разногласий: он – первый космонавт независимой Украины, а я – первый украинский космонавт ». – Авт.).

С годами ностальгия по родной земле растет, поэтому все чаще бываю в Культурном центре. Здесь особенно остро чувствую свою причастность к Украине, здесь украинский дух, здесь звучит украинская речь, слово Сковороды, Котляревского и Шевченко. В Центре всегда встретишь людей, которые любят Украину и которыми она гордится. Сюда тянутся и наши друзья – российские деятели культуры и науки.

Особая, теплая атмосфера, которую ощущаешь, как только переступаешь порог, создается Вами – коллективом Центра… Вы – подвижники важного дела, которое Вам поручила Украинское государство. Вы действительно добились того, что Украина постоянно и достойно представлена на Арбате, 9.

С любовью. Ваш П. Попович, летчик-космонавт, дважды Герой Советского Союза».

Павел Романович приходил в Культурный центр всегда, когда мы его приглашали. Случалось, что для этого он бежал из госпиталя. Он нас поддерживал, оберегал, помогал, учил. Трудно переоценить реальную поддержку Павла Поповича в то время, когда имели место посягательства на преобразование Культурного центра в коммерческое учреждение.

Спасибо вам, Павел Романович!

Часто он звонил мне сам и говорил: «Дядьку, я заеду». Приезжал, и мы пили чай, кофе и не только, говорили часами (почему не записывал?!). Это время – счастливое в моей жизни. Рядом с Павлом Романовичем не могло быть иначе. Он хорошо знал историю Украины, умело пользовался фактами в доказательстве своей позиции, имел уникальное чувство юмора. У него получалось, что изобретателями подводной лодки и космического корабля были запорожские казаки. Знал множество украинских песен, охотно и красиво пел. Говорил на настоящем, сочном украинском языке. Очень переживал за межгосударственные проблемы в отношениях Украины и России.

Заходили мои заместители, работники Центра, он всех знал по имени, со всеми был в дружеских отношениях: Попович в Центре! Он имел удивительно теплую ауру, всех объединял, сплачивал вокруг себя. Никогда не встречал другого человека с таким оптимизмом и такой жизнерадостностью.

Познакомился с Павлом Романовичем только восемь лет назад, но он стал мне родным. Как старший брат. И он знал об этом. Видел, что на моем рабочем столе стоят две фотографии – его и Богдана Ступки. Такое соседство ему нравилось. Многое отдал бы для того, чтобы он жил. Но что я мог сделать?

Простите меня, Павел Романович!

Во время визитов высоких гостей в Культурный центр – от Президента Украины к министрам украинского правительства – Павел Попович обязательно был рядом с нами. Когда 12 февраля 2008 года в Центре побывал Президент Украины Виктор Ющенко, великий украинец Павел Попович сказал в своем выступлении: «Мы собрались с вами в Культурном центре Украины в Москве, который для нас уже стал родным домом. Я знаю, что коллектив Украинского дома окутывает теплом и гостеприимством каждого, кто действительно желает с ним сотрудничать».

Тогда же Павел Попович акцентировал, кажется, самое главное в государственной работе с украинской диаспорой в России:

«Необходимо в полной мере осознать, что многомиллионная украинская диаспора в России является огромным политическим, культурным, интеллектуальным ресурсом украинского государства.

Уже давно назрела необходимость создания федеральной программы развития украинской культуры в Российской Федерации. Только на государственном уровне можно решить серьезные проблемы, в частности: создание системы украинского образования в России с полноценным методическим обеспечением; создание на федеральном уровне украинских средств массовой информации; целевое государственное финансирование Культурного центра Украины для осуществления культурологических программ».

В украинской диаспоре в России не было фигуры более масштабной, более значительной, влиятельной, светлой. Не все это признавали и далеко не все огромные его таланты и возможности были задействованы во имя Украины. Теперь, когда должны учиться жить без Павла Поповича, время научит и убедит всех.

Так и будет, Павел Романович!

Он дышал Украиной полной грудью, бредил ею, никогда не отказывался от поездки на родину. Его часто приглашали, с искренней радостью встречали, его любили в Украине. Однако за восемнадцать лет независимой Украины власть так и не поняла, не признала, что настоящий герой Украины, который поднял украинский язык до космической высоты, живет в Москве. Да что там… Несколько раз, не без ведома Павла Поповича, обращался к высоким государственных учреждений, чтобы Музей космонавтики его имени, который действует на общественных началах в Белой Церкви, получил статус общегосударственного или хотя бы областного. Павел Романович был готов передать в музей немало бесценных вещей. В ответ – формальные отписки.

Четвертый советский и первый украинский космонавт признан на всей Земле, его именем назван горный хребет в Антарктиде и малая планета, а главное, что оно всегда было и уже навсегда неотделимо от Украины. И что это значит для чиновников… Знаю, точно знаю, что Павел Попович переживал от недоданного внимания со стороны украинских властей.

Простите им, Павел Романович!

На самом деле, это были житейские мелочи. Еще при жизни Павла Поповича было совершенно ясно, что он навечно занял место в первом ряду украинцев, которые на протяжении веков работали в России, в Москве «на славу нашей преславной Украины» (Шевченко). Не могло быть иначе! Павел Попович только мудро улыбался, когда говорил ему, что он плодотворно работает в российской столице значительно дольше, чем кто-либо из них.

Это именно так, Павел Романович!

За несколько дней до неожиданной смерти он позвонил и сказал, что хочет с женой Аллой Федоровной поехать в Коломыю и Яремче. Нет ли у меня знакомого, который помог бы в этом? Решил этот вопрос быстро и уже через полчаса набрал его мобильный телефон, но ответила Алла Федоровна. Сказала, что Павел Романович не может взять трубку, потому что… чистит рыбу после удачной рыбалки (был фанатичным и непревзойденным рыбаком!). Его увлекательные рассказы можно было слушать бесконечно. Вскоре Павел Романович позвонил, и мы коротко поговорили об их поездке на Ивано-Франковщину.

Не судьба…

Я завершаю это воспоминание 5 октября 2009 – в день рождения Павла Поповича. Хочу, чтобы все знали: каждый год к этому событию он обязательно приходил в Культурный центр Украины. Перед отъездом из Москвы, к которой он вернулся в гробу, Павел Романович довольно подробно говорил со мной о праздновании в Культурном центре его 80-летия в 2010 году.

Так же в Культурном центре Украины в Москве он собирался презентовать свою книгу «Не могло быть иначе», которая готовится к печати в Киеве в Государственном специализированном издательстве «Лыбидь».

Мы сделаем это, Павел Романович!

Не может быть иначе! Вечная Вам память!

Владимир Мельниченко