Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 14.05.15

Українці Москви привітали ветерана Олега ХРАБАНА

114 травня нинішнього року свій 92-й День народження відзначив ветеран Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденом Вітчизняної війни, медалями «Учаснику битви за Ленінград», «За відвагу» та іншими, науковець й активний  діяч місцевої громади Олег Григорович ХРАБАН.

7 травня, напередодні 70-річчя Перемоги, та в День народження – 14 травня,  працівники Національного культурного центру України в Москві і члени Товариства української культури «Славутич» мали добру нагоду привітати Олега Григоровича, подарувати йому квіти й поспілкувалися про його у воєнних подіях, багатогранну наукову працю та громадську діяльність в українських організаціях Москви.

- Шановний Олеже Григоровичу! Перш за все хотілось би дізнатися, звідки Ви родом?

- Я народився 14 травня 1923 року в місті Новоград-Волинський. Мій батько Григорій Юхимович походив із Житомирщини, але після закінчення Київського державного університету ім. Тараса Шевченка оселився на Уманщині, де працював директором педагогічного технікуму. Тому мої юні роки минули на Черкащині, де я й закінчив школу.

- Як Ви потрапили на фронт?

- Із 1939 року я жив у Росії й навчався в Ленінградському електротехнічному інституті зв’язку. Тоді було два профілі – радіо та дротовий зв’язок, я обрав перший. Із початком війни мене й забрали на фронт прямо з інституту.

- А де воювали й у яких військах?

- Я попав у радисти на Волховський фронт, воювали за Ленінград. Такий собі фронт як фронт. Стріляли там не дуже багато. Я був спочатку в піхоті, а потім – коректором в артилерії та на зв’язку з командиром дивізії. Цікавіше було в артилерії, де я чергував на вишці й мав можливість бачити околиці.

- Яку мали апаратуру?

- Тоді були великі рації. У мене була РП-12, така собі велика коробка з передавачем і до неї такого самого розміру батареї. Оце все я носив на плечах. Транспорту в мене виділеного не було, часом доводилося їздити на підводах.

- Чи були якісь випадки, що найбільше Вам запам’яталися?

- Так. Одного разу я йду і бачу котушку якісного американського дроту й вирішив покотити її в свій дивізіон. Тут з’явися ворожий літак, низько спустився й зробив наді мною коло. Я собі думаю: ти хоч лусни, а я котушку не залишу. Тоді він зрозумів, що я дуже зайнятий справою, махнув рукою й полетів геть.

- Яким чином Ви отримали поранення?

- Я тоді був у бліндажі, разом із ще тридцятьма військовими. І в протилежний від мене куток влучила авіабомба. Майже всі загинули, а мене тільки поранило. У санітарних потягах довезли до Чити, де я ще тривалий час перебував на лікуванні. Я вже не повернувся до частини й отримав інвалідність.

- Як склалася Ваша подальша доля?

- У Читі я закінчив юридичні курси, після яких мені запропонували посаду помічника прокурора, але через батькове ув’язнення я відмовився від цієї перспективи. Тому став адвокатом. Згодом я подався до Тбілісі, куди під час війни було евакуйовано Ленінградський електротехнічний інститут зв’язку, разом із яким і повернувся на північ.

- Де Ви потім навчалися й працювали?

- У 1943-1947 роках я здобував освіту в Московському енергетичному інституті, отримавши спеціальність інженера-електрика. Багато років пропрацював у Всесоюзному науково-дослідному кіно-фото-інституті, на посадах завідувача лабораторії, старшого інженера, старшого наукового співробітника. Я захистив кандидатську дисертацію з технічних наук, а в 1969 році нагороджений знаком «Відмінник кінематографії СРСР».

- Розкажіть, будь ласка, про Вашого батька.

- У 1936 році батька заарештували й ув’язнили на вісім років у таборах Солікамська й Красновішерська. Після повернення він мав обмежені можливості займатися педагогічною діяльністю, тому працював бухгалтером. І в 1950 році його знову заарештовують, а після піврічного ув’язнення в Лук’янівці відправляють на довічне поселення на Північ. Потім батька було реабілітовано, й він повернувся додому, де працював директором Уманського краєзнавчого музею і досліджував історію краю. Особливо його цікавила історія Коліївщини, який він присвятив тридцять років свого життя.

- Чи позначилося переслідування Вашого батька на Вашій долі.

- Частково так, насамперед я мав обмежені можливості для працевлаштування. Мені навіть довелося закінчувати Інститут марксизму-ленінізму, де я здобув політичні й економічні знання. Вже після розпаду Радянського Союзу, я віднайшов рукописи батька про масові репресії в 1930-х років, упорядкував їх і видав під назвою «У сталінських катівнях».

- Проживаючи у Москві, яким чином Ви долучилися до життя української громади?

- Я десятки років не мав можливості спілкуватися рідною мовою, але завжди усвідомлював себе українцем. Часто заходив до української книгарні на Арбаті, де купував усі новинки. Тільки з появою «Славутича» (1988) в мене з’явилася можливість брати активну участь в роботі Товариства, Українського історичного клубу (1995) й Українського університету в Москві, а згодом виступати з лекціями у Національному культурному центрі України в Москві, бувати на зустрічах з українською діаспорою, урочистих вечорах і святкових концертах в Центрі. Я давно захоплювався перекладами українською мовою А. Міцкевича, Ю. Словацького та інших іноземних класиків. Проте найбільше мене цікавила історична тематика, мабуть це дісталося в спадок від мого батька. Я був секретарем і заступником голови Українського історичного клубу, виступав із доповідями на засіданнях клубу у Національному культурному центрі Украни в Москві. Серед тем, які пригадую: «Повстання Українського народу 1768-1769», «Історія та соціологія України», «Міфологія в історії».

Розмовляли: Ю. Безкровний, О. Марченко і В. Ляшук.

Фото: Ю. Безкровний.