Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 13.01.17

Василь АНТОНІВ: “В мені землі моєї кров”

10Знайомлячись, московські українці зазвичай розпитують один в одного про те, хто звідки родом, з якого регіону, чим займається, як опинився за межами України. Та й чи багато розпитаєш при першій зустрічі? І як часто можна побачитися в динамічному мегаполісі? Більше того, скільки не цікався людиною, ніколи до кінця все про неї не дізнаєшся. Хто міг би уявити, що почесний президент Товариства української культури “Славутич”, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки Російської Федерації Василь Федорович Антонів, який нещодавно відзначив свій славний 80-річний ювілей, полюбляє поезію та ще й сам вірші пише?!  Надзвичайно порядний, добрий, чуйний, з тонкою організацією душевного простору… Людина з великої літери і Лікар від Бога! Сотні вдячних пацієнтів, десятки успішних учнів. А ще – понад 300 наукових публікацій, серед них – десяток монографій, два атласи, цілі розділи у великих підручниках. Дві книги, видані у США, одна в Монголії, кілька десятків публіцистичних робіт. Підготував 12 докторів наук, 48 кандидатів. Його учні завідують кафедрами у Москві, Кишиневі, Волгограді, Воронежі, Казахстані, Вірменії, Ташкенті, Тернополі…

12 січня  у  Національному культурному центрі України у м. Москві відбувся ювілейний вечір Василя Федоровича, на який завітали його рідні, друзі, колеги, учні.

Насамперед ювіляра привітав генеральний директор Центру, заслужений працівник культури України, кандидат мистецтвознавства Володимир Іонов, який побажав йому міцного козацького здоров’я та багато радісних літ в родинній злагоді під Божим благословенням.

Також до привітань на адресу Василя Федоровича долучилися заслужена артистка України, заслужена артистка Росії, солістка Великого театру Росії Галина Черноба, член правління Товариства української культури “Славутич”, академік Російської академії природничих наук ім. В. І. Вернадського, доктор медичних наук, професор Володимир Зарічанський, члени Товариства української культури “Славутич” Володимир Любунь та Олег Олійник.

Поетичну присвяту ювілярові зачитав член Національної спілки письменників України та Спілки письменників Росії Віталій Крикуненко. А згодом і керівник Українського молодіжного клубу м. Москви, член спілки журналістів Росії Ярослав Копельчук.

Музичні подарунки надійшли від члена Українського молодіжного клубу м. Москви Джонатана Васкеса. А  завершальним акордом вечора став дружній виступ представників Регіональної громадської організації “Українці Москви”, яку очолює заслужений працівник культури України, заслужений працівник культури Росії Вікторія Скопенко.

Родзинкою вечора стала оповідь самого ювіляра про свою родину, навчання, громадську роботу… Хоча чи можна переказати 80 років життя за короткі хвилини зустрічі з друзями, колегами, учнями? Навряд чи. Проте Василь Федорович з притаманною йому тактовністю й стриманістю спробував. І ось що він розповів: “Я з Ославиці, народився 24 грудня 1936 року в Ряшківськім воєводстві у Польщі на етнічній українській землі – Лемківщині. Були у великому селі всього одна родина євреїв і одна родина циган. А ще греко-католицька українська церква. Костела не було. Була семирічна школа і дитячий садочок.

Мама моя – Антонів Юлія Іванівна, а тато – Антонів Федір Андрійович, обоє селяни-хлібороби. Я – найстарший із шести дітей (2 дівчинки і 4 хлопці).

Жили ми заможно. Було своє поле, ліс і луки. Велика дерев’яна хата, величезний сад, пасіка на 30 вуликів, пара коней та дві корови. До садочку мене водила бабуся Анця – мамина мама.

В 1939 році влітку в село прийшли німці. Війни як такої ми не бачили. Польща впала за кілька днів.

Страшна війна прийшла в село в 1944 році, коли фронт розділив село на дві частини. Наша хата була дуже близько до німецької лінії оборони. Тому німці серед ночі без попередження спалили нашу хату. Була пізня осінь. Холодно.

Але була Лемківщина, Ославиця, родичі в селі. Нас прийняли, нагодували, зігріли.

Весна 1945 року була рання. Люди орали, сіяли. Полагодили церкву, почала працювати школа. Ми жили в хаті, господарі якої виїхали на Схід.

Згодом переїхали в Україну, в село Полупанівку, де й пішли до школи. Вчилися добре. Всі діти (2 дівчинки і 4 хлопці) вступили до вищих навчальних закладів. Я – до медичного інституту в Чернівцях, а через 2 роки перевівся в Тернопільський медінститут, який закінчив у 1961 році.

Працював 3 роки в Краснодоні Луганської області отоларингологом. Так склалося, що в Тернопіль повернутися не вдалося. Прийняли в ординатуру в Москві.

Ординатура, аспірантура, кандидатська, докторська дисертація, асистент, доцент, професор. Спочатку в інституті вдосконалення лікарів, а потім – в Російському університеті дружби народів. Заслужений діяч науки Російської Федерації. Почесний професор Тернопільського медуніверситету ім. І. Горбачевського.

Зараз ще працюю як професор кафедри отоларингології медичного факультету Російського університету дружби народів, завідую курсом отоларингології факультету фундаментальної медицини Московського державного університету ім. Ломоносова.

Я тілом дужий, духом чистий,

В мені землі моєї кров.

Мої зернини, то слова.

Як відберуть їх на насіння,

Мене чекає воскресіння,

І сонце, і весна нова.

Та мав би кращу нагороду,

Як стали б хлібом для народу,

Хоч на єдиний день в житті…” 

(Вірш Дмитра Павличка).