Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 03.10.13

Візит голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка до Москви

P1170963-1У Національному культурному центрі України в Москві відбулася творча зустріч із головою Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, поетом, публіцистом, громадським діячем Павлом Мовчаном.

Цьогорічний візит Павла Михайловича до Москви (востаннє він приїздив майже три роки тому) був насичений кількома цікавими подіями та пройшов під знаком поглибленого знайомства з духовною присутністю українців у Москві.

У перший день Павло Михайлович узяв участь у заходах, організованих Культурним центром із нагоди 147-ї річниці з дня народження Михайла Грушевського. Мало не з потягу він поїхав до храму святого Архістратига Михаїла, де разом із колективом Культурного центру взяв участь у панахиді за Михайлом Сергійовичем та поклав квіти до його меморіальної дошки, що розташована на будинку (вул. Погодінська, 2/3), де він мешкав на початку 1930-х років.

Після того генеральний директор Центру Володимир Мельниченко показав голові «Просвіти» два храмових шедевра, збудовані на початку XVIII століття великим українським архітектором Іваном Зарудним — церкву Архангела Гавриїла (Меншикова вежа) в Архангельському провулку та церкву Іоанна Воїна на Якиманці. Саме через Івана Зарудного Москва відчула на собі могутній вплив української концепції храмового будівництва, в якому сильно виявилися важливі здобутки національної традиції. Академік Ігор Грабар свого часу писав: «Архітектурна спадщина Зарудного взагалі дала наступним московським зодчим такий багатий матеріал форм і прийомів, що їх вистачило не лише до кінця XVIII, але й початку ХІХ століття».

А ввечері Павло Мовчан зустрівся з московськими українцями в Культурному центрі.

Наступного дня Павло Михайлович разом із генеральним директором Центру відвідав місця Москви, пов’язані з українською присутністю.

Перша зупинка була на набережній Тараса Шевченка біля пам’ятника Кобзареві, майбутнє якого дуже хвилює українську громадськість Росії. Два роки тому на площі перед готелем «Україна» та навколо пам’ятника була розпочата масштабна реконструкція з будівництвом підземного паркингу. Тоді навіть виникли чутки, що пам’ятник узагалі демонтують. І що ж наразі? Пам’ятник стоїть. З боку набережної до нього ведуть широкі маршові сходи, а з іншого — відкритий майдан (замість колишнього скверу), на якому продовжуються будівельні роботи.

Затим поїхали у Старопименовський провулок, 12/6, де колись стояв будинок, в якому жив Михайло Щепкін, а в нього гостював у березні 1858 року Тарас Григорович. Саме тут Культурний центр України, що і встановив цю адресу, пропонував спорудити парний пам’ятник Михайлу Щепкіну і Тарасу Шевченку. На жаль, поки що не вийшло.

Неподалік  — будинок Павла Нащокіна, друга Олександра Пушкіна та приятеля Миколи Гоголя.  В Москві довгі роки помилково вважалося, що саме тут мешкав і Михайло Щепкін. Між іншим, біля будинку минулого року встановлено пам’ятник Майстеру та Маргариті, який наочно засвідчує, що можна підтримати й нашу пропозицію.

Наступна адреса — вулиця М’ясницька, 21. Знаменитий будинок Юшкова, в якому тоді розташовувалося Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства, а нині — Російська академія живопису, архітектури та зодчества Іллі Глазунова — місце віртуального перетинання трьох великих українців: Миколи Гоголя (бував тут у 1851–1852 рр. у скульптора Миколи Рамазанова), Тараса Шевченка (18 і 20 березня 1858 року приходив сюди до художника Аполлона Мокрицького) та Михайла Грушевського (у 1916 р. приходив до бібліотекаря училища Олексія Новицького). До речі, Культурний центр України пропонував установити на цьому будинку меморіальну дошку.

Нарешті поїхали до Ботанічного саду Московського університету (колишній Московський аптекарський город, закладений за указом Петра І). Директором Ботсаду з 1826 до 1834 року був Михайло Максимович. У жовтні 1832 року сюди приходив до нього Микола Гоголь. Не заставши Максимовича вдома, Гоголь познайомився з Осипом Бодянським, який, будучи студентом Московського університету, жив у старшого земляка. Микола Васильович бував тут і пізніше — у 1849–1850 роках, коли там знову поселився Максимович, який на деякий час приїхав з України. На щастя, Ботанічний сад зберігається під егідою біологічного факультету Московського університету та є справжньою оазою декоративних рослин і квітів у центрі Москви (пр. Миру, 26). Це надзвичайне місце, де досі росте  великий дуб, який «пам’ятає» наших видатних українців, просто вразило Павла Михайловича. До речі, він зробив і для нас відкриття — «знайшов» модрину, посаджену Петром Першим.

Тепер — про зустріч Павла Мовчана з московськими українцями в Культурному центрі України в Москві. У вступному слові генеральний директор, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко сказав справедливі й точні слова на адресу нашого героя.

— Павло Мовчан абсолютно суголосний із Культурним центром України в Москві. По-перше, він стояв біля витоків нашої діяльності, допомагав нам у нелегкі моменти роботи. По-друге, Павло Михайлович очолює Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, яке проводить значну роботу з пропаганди творчості Шевченка, української культури та духовності в Україні та за її межами, як і Культурний центр.

Роздуми Павла Мовчана про Кобзаря наштовхують мислячих шевченкознавців на нові наукові пошуки та узагальнення. Нагадаю його слова про Шевченка, написані майже тридцять років тому: «Він став оптикою, повітрям, щитом і мечем народним. Він став національним кодом, паролем. Він для України — все. Його досить і для почину, і для чину, для безмежних продовжень. Україна — його Голгофа, воля ж — його хрест. Він розіп’ятий був за свою вітчизну, і воскрес через неї. В світовій літературі немає рівного йому, — ці слова обумовлені не чванством, не пихою… немає рівного в оскарженні кривди, розтоптаної людської гідності, в достеменній глибині людського горя. Всенародний біль — в ньому, драматизм віку — в ньому… Допоки існуватиме на землі кривда, допоки нехтуватимуть людською гідністю, допоки сльоза сушитиме очі, його закличне, вогняне, ніжне, щире, сердечне слово відлунюватиме у душах покривджених і кривдників».

Таке філософське бачення Шевченкової присутності в нашому житті багато важить нині для його біографів. Між іншим, хочу сказати, що важко знайти іншого поета не тільки в українській, а, може, й у світовій літературі, який був би настільки філософічним за своєю суттю. А ще — в його поезії ім’я Господа присутнє іманентно. Не нав’язане поетичними рядками, а виходить зсередини, з  його душі.

В світлім сяєві Христос

Пильно дивиться крізь тебе

Хрест накреслений на небі.

У моїй науковій роботі траплялися випадки, коли поетичні рядки Мовчана дозволяли точно передати суть складної психологічної ситуації або навіть зрозуміти порухи душі великих українців. Скажімо, Микола Гоголь у будь-якій аудиторії міг після жвавої розмови несподівано відсторонитися від усіх і замкнутися в собі.

Від розмови до розмови

Стає зайвим кожне слово,

Просто прагнеться кричать,

Буду, Господи, мовчать.

Свого часу саме Павло Мовчан першим прочитав у рукопису мою книгу «Тарас Шевченко: „Моє перебування в Москві”» і написав до неї передмову. Вдячний, що саме Товариство «Просвіта» висунуло її на здобуття Шевченківської премії. Я вам, Павле Михайловичу, за це дякую не лише від себе, а від усього колективу Центру, тому що нагороду такого високого  рівня не сприймаю як особисту заслугу.

Для Павла Михайловича зустріч стала своєрідною сповіддю, а тому він відкрив для нас серце й душу небайдужої людини (як говорить сам поет, «байдуже жити — не жити») до історії свого народу, до рідної мови, до майбутнього України та її етносу. Не оминули тему 200-річчя Тараса Шевченка та діяльності Товариства «Просвіта», згадали великих українців — Тараса Шевченка, Миколу Гоголя, Михайла Грушевського. Всі троє близькі поету і є тими, хто веде  його по творчому життю.

Скажімо, Миколі Гоголю Павло Михайлович присвятив не одну статтю, перша з яких «Геометрія почуттів», до речі, була надрукована в російському журналі «Вопросы литературы», бо в Україні тоді це було просто неможливо зробити.

Михайлу Грушевському — великому політичному діячу та історику, присвячено новий великий проект «Історія України за Грушевським», в рамках якого разом із режисером-документалістом Юрієм Івановим вже відзнято сім серій.

Що ж стосується Тараса Шевченка — це окрема та вагома сторінка у творчому житті Павла Мовчана, пов’язана з діяльністю очолюваної ним «Просвіти». Про це і говорили.

— Павле Михайловичу, які враження від зустрічі з московськими українцями?

— Аудиторія була мені суголосна, прийшла не за смаженим, а відповідно налаштована на означені в запрошенні теми. Тому я й намагався не відволікатись на політичні питання, а зосередився на понятті «культура», що є вищою сферою, яка завжди домінує над біжучим політичним моментом. У культурі присутнє позачасове. І чим більше позачасового, тим більше спорідненості.

— Повертаючись до аудиторії, наголошу, що на зустріч прийшли не росіяни, а українці, хоча й громадяни Росії…

— Тому я й розповідав про те, чому обираю ті чи інші теми для своєї роботи, заторкуючи й діяльність Товариства «Просвіта».

— До речі, вчора Ви признались, що майже до останньої хвилини не знали, як саме побудувати вечір: або читати поезії, або розповідати про те, що Вас турбує…

— Що саме буду робити зрозумів, коли побачив Віктора Івановича Мироненка (кандидат історичних наук, директор Центру українських досліджень Інституту Європи РАН, головний редактор наукового журналу «Сучасна Європа», викладач історії України Української недільної школи ім. Павла Поповича при Центрі. — А. О.), якого я глибоко шаную за його позицію, за його послідовність, за його відстоювання своїх світоглядних речей. Виявилося, що він до того ж серйозно захоплюється розкопками на його рідній Чернігівщині, тому я вирішив «піти» углиб землі по вертикалі, а не горизонталі. Бо все, що називається політикою — це виключно горизонталь. Вона важлива, бо є складовою в системі координат часу, але вертикаль завжди домінуюча. І звідси мої наголоси на великих проектах Господніх, космічних, які стосуються всіх і вся на цій землі. Тому й говорив про те, що у великих світових сюжетах, і в тому числі глобальних, які зараз мають місце, присутня ця космічна сила.

— У цьому контексті Ви зачитали поему «Степ»…

—  …бо вона відповідає цій концепції.

— Вірші сьогодні пишуться?

— Пишуться. Певною мірою вік зобов’язує до певних сповідальних інтонацій, до розуміння, що ти не випадковий, і життя твоє не випадкове. А якщо немає осмислення, тоді це бряцання, а не «гра на кіфарі». Ти — творець мелодії. І якщо не володієш інструментом, будеш просто перебирати струни та ніколи не вибудеш мелодії. У поетичних словах повинно заломлюватися все те, що людина осмислює. Нащо тоді писати? Якщо задля амбіцій, воно все зотліє, а якщо присутнє осмислене, то залишиться назавжди.

Я вже прожив 74 роки. Це дуже багато для того, щоб зрозуміти найважливіше в житті. Мені не властиве славолюбство, не маю потреби самостверджуватися, з кимось полемізувати або щось комусь доводити.

— Вас власна поезія дивує?

— Інколи дуже дивує. Саме тим, як це написалося? Звідки воно взялося? До вже написаних текстів ставлюся як не до своїх.

— Переробляєте?

— Ніколи.

— Павле Михайловичу, вже майже наступив ювілейний рік Шевченка. Які проекти здійснює Всеукраїнське товариство «Просвіта»?

— Плани щодо відзначення цієї видатної річниці великі, знайти б можливості їх реалізувати. В Україні вже працює Національний комітет із підготовки до цього ювілею, до складу якого серед інших входять представники Української фонду культури, Товариства зв’язків з українцями за межами України «Україна — Світ» та Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. До того ж, я ініціював ще й створення громадського комітету, який працюватиме паралельно. До його складу входять представники непарламентських політичних партій та громадських організацій.

— А чим буде займатиметься цей комітет?

— Просто видати твори Тараса Шевченка замало. Їх ще треба донести до читача, щоб Кобзар був і прочитаний, і почутий, і озвучений. Колись Тарас Григорович «зайшов» у кожну українську селянську оселю сам по собі і посів місце біля ікон. Сьогодні країна урбанізувалася, і на покуті стоїть телевізор, що нав’язує дуже небезпечні стереотипи. Тому треба повертатись до присутності Тараса Шевченка у національному житті. Зрозуміло, що він не дає прибутків, але духовно наповнює. Тому ми хочемо організувати в наступному році великі агітаційні бригади, які складатимуться з художників, поетів, журналістів, митців для розповсюдження Шевченкового слова. Це повинна бути загальнонаціональна програма. Наступного тижня буду скликати громадський комітет з цього приводу. Нам треба допомогти державі і до державних централізованих програм додати ще й свої. Це те, до чого прикладається «Просвіта».

Крім того, завершуємо проект «“Кобзар” у кожну оселю» мільйонним накладом. Записали диск «Солоспіви» з піснями на слова Тараса Шевченка та музику М. Лисенка, Б. Підгородецького, К. Стеценка, І. Воробкевича, Я. Степового, В. Заремби, Я. Сичова, К. Вільбоа у виконанні народного артиста України Фемія Мустафаєва. До речі, висунули його на Шевченківську премію.

— Знаю, що у Вас є давня ідея дозняти фільм «Заповіт».

— Цей фільм уже став меморіальним, бо з першої до одинадцятої серії в ньому присутній Богдан Ступка. Добре було б зняти дванадцяту серію про останню ніч Тараса Григоровича в майстерні в Петербурзі. Богдан Сильвестрович мріяв це зіграти. Але, на жаль, не сталося.

— Ви майже все життя досліджуєте рідну мову. Мовне питання й досі залишається актуальним?

— Так. Продовжую займатися питаннями мови. Це найважливіше та найфундаментальніше питання. Якщо в Україні другою мовою буде російська, це буде вже не Україна. Повторюсь, але для мене мова — це не просто ідентифікація народу, а значно більше. Свого часу ми провели три форуми «Захистимо українську мову, захистимо українську державу», бо без першого не буде і другого.

У цьому ж контексті продовжується робота над проектом «Логос». Привіз до Москви нові серії 60–71. Нагадаю, що заплановано відзняти 365 серій — на кожен день за народним календарем.

Продовжуючи розмову про діяльність Товариства «Просвіта», скажу, що недавно у «Бібліотеці “Слово Просвіти”» видано суб’єктивну антологію української поезії ХХ століття Володимира Базилевського «Стріла», до якої ввійшли найкращі поезії сорока п’яти українських поетів, що друкувалися на шпальтах газети «Слово Просвіти». Серед них: Василь Стус, Микола Вороний, Олександр Олесь, Павло Тичина. Микола Зеров, Максим Рильський, Олена Теліга, Тодось Осьмачка та інші (диск «Словоспіви», збірку «Стріла» та чергові серії фільму «Логос» Павло Мовчан передав Бібліотеці імені Богдана Ступки Культурного центру. — А. О.).

— А що сьогодні особисто Вас цікавить?

— Підготував до друку три книги нових поезій. Написав кілька п’єс. Я, на превеликий жаль, дуже архаїчна людина — пишу пером. Не освоїв комп’ютер. Він мене відволікає, а перо виводить в залежності від стану душі на різні жанри і розвідки. Та вже пора, як сказала Ліна Костенко, починати впорядковувати архів. Хоча з цим не кваплюсь — на все воля Божа.

— А що скажете про стан української літератури?

— Стежу і за російською, і за українською. Передплачую багато журналів. Українська сучасна проза надзвичайно популярна в Росії. Подивіться на останні публікації в останніх числах «Нового мира», де надруковані Сергій  Жадан, Василь Махно. Це тільки перекладені. А ті, що не перекладені? Наприклад, проза Євгена Пашковського, Бронислава Грищука, якого ми нещодавно видавали. Українська проза сьогодні дуже  розосереджена географічно, обіймаючи території не лише України, але й усього світу — у нас дуже потужна письменницька діаспора. Пишуть дуже багато. І це при тому, що українська література безгонорарна, без дистриб’юції та книгарень. Подвигу гідний вчинок літератора, який пише не для грошей. В Україні є пільги на вітчизняну книгу, а на її розповсюдження нема. Є так би мовити «розкручені» автори, але це три — чотири імені, що мають своїх агентів.

— Вас доволі часто запрошують на всілякі теле- та радіоефіри прокоментувати те чи інше явище. Завжди зголошуєтесь?

— Не завжди. Якщо це суто політичне питання — відмовляюсь. Мені не цікаво. Політика — це іржа, яка все навкруги себе роз’їдає. Дуже жалкую за тими двадцятьма роками, що пробув у парламенті.

— Якщо погоджуєтесь, говорите все, що думаєте, чи спрацьовує внутрішня цензура?

— Я висловлюю свою точку зору. Уже в самому запитанні відчуваєш — провокація це чи потрібен професійний підхід. Намагаюся говорити коротко, щоб не можна було вирізати з контексту. Я це вже пройшов давно-давно.

— Ми зараз спостерігаємо дуже не втішливі процеси руйнації культури…

— Культура — це національний код, який, на жаль, переживає процеси руйнації. І українська культура, і російська під великою загрозою і піддаються ентропії та натиску. А українська, можливо, навіть подвійно. Якщо російська культура тільки в загальносвітовому контексті підлягає цьому процесові, то у нас дуже потужний ще й постколоніальний фактор. Якщо для Росії актуальна тема дерадянізації, то нам окрім дерадянізації, яка сидить дуже глибоко у свідомості та ментальності, дуже важливою є проблема дерусифікації (або деколонізації). Врятувати нас може лише власні історія та мова.

— Що Ви думаєте з приводу євроінтеграції України?

— Європа — це не є модель, якою можна щось порятувати. Там, де є тлін, де храми перетворюються на паби, людина абсолютно деградує, і ця деградація охоплює все більший і більший світ. А саме християнська цивілізація могла би протидіяти всьому сатанинському, принаявному в нашому житті. Всі програми, скеровані на Україну, є низькопробною продукцією. І хай культура радянської доби була ідеологічно ущербною, але вона була. Якщо ж ми говоримо про протидію глобалізаційним процесам, нам треба відновлювати систему цінностей та колективного капіталу. Колективний капітал — це і є культура та мова.

— Театральним процесом цікавитесь?

— Ходжу на вистави лише своїх друзів, зокрема Дмитра Чирип’юка до Національного академічного українського драматичного театру ім. Івана Франка. Останнє, що бачив, «Перехресні стежки» за Франком.

— Знаходите час для подорожей?

— Я все більше заглиблююсь в історію християнства і намагаюся щороку бути на Святій Землі, де присутність Ісуса Христа — всюди. І хто того не зрозуміє, не зрозуміє ні логіки часу, ні розвитку людства, ні сьогоднішнього дня.

*  *  *

І наостанок Павло Михайлович залишив запис у «Книзі відгуків почесних гостей»:

«Якщо наша планета тримається у всесвіті на незримих енергетичних склепах-канатах, то український світ тримається на безвічних духовних центрах, один із яких у серцевині самої Москви… І кожне моє власне перебування в цих стінах занурює мене у далекі часи наших національних геніїв і часи близькі, коли можна було перегукуватись з великими українцями-сучасниками: Богданом Ступкою та Павлом Поповичем… І це привід аби висловити своє захоплення роботою науковою, історичною, організаторською Володимира Юхимовича, без якого цей кристал був би просто склом…

Моя душа виповнена світлом вчергове. Дякую.

28.IX.20013. Голова ВУТ «Просвіта» П. М. Мовчан».

 Ассоль Овсянникова-Мелентьєва. Фото автора.