Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 04.09.15

“Як добре те, що смерті не боюсь я…”

13 вересня у Національному культурному центрі України в Москві відбувся вечір пам’яті українського поета, перекладача, прозаїка, літературознавця Василя Стуса.

Його не стало 30 років тому, в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, в карцері табору особливо суворого режиму у с. Кучино Чусівського району Пермської області.

В одному зі своїх інтерв’ю син поета, відомий український літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка в Києві Дмитро Стус сказав: “Для мене дуже важливий батько. У плані поезії він для мене камертон, за яким я перевіряю інших на “справжність”, точність звучання, щирість. Адже поезія – це завжди спроба говорити з Богом”.

І це воістину так. Рядки поетових текстів багаті влучними, нестандартними римами,  діалектизмами, архаїзмами, часто зустрічаємо оказіоналізми. Поезія тяжіє до герметизму, а тому змушує читача віднаходити свої тлумачення, вибудовувати власні асоціації:

У тридцять лiт ти тiльки народився,
аби збагнути: мертвий ти єси
у мертвiм свiтi. I нема нiкого
окруж. Ти тiльки сам. I — мрець єси.
Хiба що так: недозволенний простiр
живого духу кличе самосмерть
подобою життя. Це — на початку.
А далi вже — й убiйництвом. Проте
природа розправляється простiше.
Бо плоть твоя сплюндрована до тебе
I дух тобi спотворили давно.
Поневажаю iндивiдуальнiсть —
справiковий набуток лихолiть.
Отож — бреди назад. I скiльки сили
простуй назад. Бо тiльки там життя —
ще до народження. Iз свiту iмiтацiй —
вповзи у кожну з вимiнених шкур.
Простуй назад — в народження вертайся,
де щастя глупства, смороду i тьми,
I там витворюй рай. Там так i треба:
людина має спати — отже й спить,
белькочучи якiсь слова спросоння.
Земля укрилась панцирем, немов
стара, давно оглухла черепаха,
а ти на нiй, мов кузочка мала,
що творить сталий свiт на збiглiй хвилi.
Нiвроку, вiдмолоджується смерть.

Учасники вечора мали можливість послухати запис живого голосу Василя Стуса. Прозвучали твори: “Осліпле листя відчувало яр…”, “Ти пам’ятаєш ніч? велику ніч…”, “За роком рік росте твоя тюрма…”, “Куріють осені багаття…”, “Не побиваюсь за минулим….” та низка інших.

Читали й самі вголос:

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

Поет “не боїться смерті”,  проте народу українському й через роки болять такі втрати геніальних синів. І вже нові покоління глибоко вірять, що Василь Стус неодмінно “в смерті обернеться  до життя” через людську пам’ять, силу національного духу.

Олена Марченко.