Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 19.08.14

“Залишаю Вам краплю Любові…”

218 серпня у Національному культурному центрі України в Москві в рамках засідання молодіжної літературної студії “Когорта” відбувся вечір пам’яті української поетеси Вероніки Карабанович (1921–2006). У ньому взяли участь дочка – Анна Іванівна, внук Віктор, а ще он-лайн зв’язком приєдналися гості зі Львова – син Вероніки Карабанович Михайло та її праонука Христина.

Відкриваючи вечір споминів про свою бабусю, Віктор підкреслив, що для нього є надзвичайно важливим зв’язок поколінь, адже саме так можна прищеплювати молоді любов і повагу до традицій і цінностей, культури своєї родини, своєї країни.

До розмови долучилася Анна Іванівна: “Вероніка Іванівна народилася  9 вересня 1921 року в селі Цигани на Тернопільщині. Батько був українцем, а мама – полькою. Прекрасно знала українську та польську мову. Закінчила 6 класів на відмінно. У радянський час продовжила освіту у вечірній школі. Постійно писала вірші, а ще – чудово співала, розробляла сценарії домашніх вистав”.

Перша збірка Вероніки Карабанович “Удовина весна” вийшла друком у 1996 році, коли їй виповнилося 75 років. Редактором і автором передмови став член Національної спілки письменників України Михайло Фенчак, як, зокрема, і двох наступних – “Три дороги до себе” (2001), “Я із вільних вітрів” (2003). В одній із них Михайло Фенчак зазначає: “Її творчість, як повсякденність: то сльоза радісна, то сльоза гірка, то проста замальовка буднів, то несподівана заглибленість у ту ж будденність. А, відтак, ще несподіваніший висновок, оголеність душі у прекрасній одежі щирого слова”.

Я їз вільних вітрів народилася,

Вільним вітром вкривалася й милася,

Вільним серцем із вільним любилася,

Вільно плакала і сварилася

Вільно тішилась щастям-нещастям,

Вільно в бога просила причастя,

Вільно Богу віддам свою душу,

Але щось залишити мушу:

Від тої одвічної волі,

Від тої одвічної долі,

Від тої сердечної болі,

Від одинокої від тополі,

Від останньої краплі крові

Залишаю Вам краплю Любові…

Протягом вечора прозвучала низка віршів Вероніки Іванівни, сповнених глибокою вірою у прийдешнє, високими патріотичними поривами, ностальгією, щирістю серця й душі.

Україна – це я у селянській хустині

І з очима, що плачуть, як нікого нема,

Україна – це я у своїй самотині

Геть зажурена інколи. Але дарма,

Бос льоза висиха, як роса на травинці…

Свої твори цього вечора читали і талановиті нащадки Вероніки Іванівни. Прозвучали вірші, оповідання, а ще – музичні композиції. Улюблену пісню поетеси “Із-за гори кам’яної” співали усією родиною від Львова до Москви, а внук Віктор презентував пісню на слова одного з віршів бабусі.

Учасники молодіжної літературної студії “Когорта” з радістю прийняли до свого гурту нового члена – Христину Карабанович, молоду талановиту письменницю, правнучку Вероніки Іванівни. Христина називає свою прабабусю наставницею, на честь неї й обрала собі літературний псевдонім – Тіна Карабанович: ” Продовжую лінію поеток своєї родини. Пишу з 10-річного віку, працюю у науковому, публіцистичному та художньому стилях.
Проза та поезія для мене частина серця, яку віддаю людям”.

Сповнений щирості і добра вечір знайомства з талановитою родиною Карабановичів добігав кінця. Відчуття затишку, родинного спілкування назавжди залишиться в серцях літстудійців, адже “Крапля любові” Вероніки Карабанович життєдайним струмком пульсує в жилах спадкоємців, переростаючи в море людської пам’яті, поваги, терпіння, любові до життя.

Олена Марченко.

P.S.

Пропонуємо увазі наших читачів знайомство з творчістю Тіни Карабанович.

ЗАКОХАТИСЬ У ЛЬВІВ

Андрій перечитував листівку, подаровану йому Мартою, згадував їхнє вчора… Ці три дні, які їх змінили у місті туману та кави, вічної сердечної забави.

То не місто і не люди, нам розповідають історії. Часто це все витвір уяви, а лише інколи – щастя для двох. Сумувати за приторно-солодкими оповідками, прочитаними на вулиці серед кавових перепочинків… То Львів. Марно сподіватись і любити дощ, бо лише він нагадує нам про самотність. То Львів! Надихатися свободою більше, ніж мурами набридлих стосунків. Це – світле й срібне почуття. Дихати справжнім і чистим, бо лише так цінуєш свої крила за спиною…

Любити. Відчувати. Дихати. Тобою.

А коли хочеш змін, слід розуміти, знаєш людину так як вона дозволяє себе знати. Та “шосте чуття” наближує  нас до мрії, дає шанс самому собі різко обернути кут вистрілу з серця… Вона знала, що ним може задихнутись… закохатись та залишитись! Тільки він боявся собі в тому зізнатись, якою солодкою може бути кава без цукру для двох… Дорога до коханої була далекою, їх розділяли країни. Гірше, якби то були стосунків руїни. Марта омріяла зустріч з Андрієм. А він чекав її приїзду у Львів, наче проби на любов. Пригадав їх перший вечір, який ніжним полотном накривав місто. Це був  перший поцілунок, ніжний та карамельний. І раптом Марта захотіла танцювати, стала навшпиньки і вони обоє танцювали – ніжно та повільно на схилах Високого Замку. Сірі камені вулиць та кольорові хвилини щастя із заходом сонця, а коли стемніло Марта запросила Андрія до себе. Вони заснули обоє від щирих розмов і втоми, наче діти у маленькій квартирці у центрі міста левів та снів.

Львів… захоплення сердець, що зустрічаються серед давніх мурів зачарованого кохання. Шукаєш себе серед тисячі інших міст та подій, але інколи пошук дороги додому виявляється сильнішим та бурхливішим, ніж останній пункт призначення. Ми приречені на пошуки пари рідних очей у місті, що надихає та створює нас такими як ми є. Як не кохати у Львові?

Серед тих кольорових буднів, відчуття непокори примусило Андрія ввійти до церкви наступного дня, одну із тих пам’яток давнини у Львові – Домініканський собор. Сила творіння величного і небесного людськими руками, запах старого воску та каменів, наче отьмарював думки. То була мить істини – перелому у душі, перед ним справжнім та удаваним. Мить зупинилась і зависла десь під куполом храму, він зрозумів, що незвідана йому сила, наче кладе свою руку на плече і тримає серце в теплі…

Вийшовши з храму, хлопець присів у скверику біля церкви, його увагу привернула руда дівчина з фотоапаратом. Марта… ось вона. Врешті ця зустріч. Короткі червоні шорти, руді кучері – крадькома вона почала фотографувати Андрія, той усміхався їй у об’єктив. Розлука їх лише наблизила одне до одного. Їхня маленька сповідь почалась під львівським хмурно-смутним небом.

Він чекав, а вона полишила свою мрію в Італії – власну галерею, аби бути поруч з рідним «срібним серцем». Справжні почуття – частина срібла, яка поруч з  вами… Світло срібла наповнює небо, от що нам треба. Небо зберігає таємниці, зіркові зірниці. Нам лишається тільки небо, опісля… Після довгої муки, розлуки, втоми, щастя, любові. Нам лишається лише небо. Заглядати у вишину, як у очі. Нам лишається тільки небо… в моментах коли відчуваєш:

«Слухаю рок. Між нами ще крок.
Невпинно. Світло світити повинно…
Між шторами. Гіркими нотами.
Срібними стрілами. Відпусти. Стару історію.
Шоколадною кавою. Лукавою забавою.
Відповідь і питання, чуже побажання.
Моїми ночами. Твоєї вольності словами.
Я вбрана у дощ. Ти палиш за мене цигарку.
Стережу чужі таємниці. Льодовито-ядовиті служниці».

Ця руда дівчина відкрила йому іншу планету, можливо не таку ніжну, повну срібних таємниць, холодну, наче з кришталю. Така близька і така далека, Марта. Він зрозумів, що любить це місто і хоче залишитись в ньому з нею. В них не було порад як стати щасливими, як бути і не загасити срібне світло почуттів. Вони обоє розуміли, що ці ризики та утрати – то маленькі краплі дощу не лише у місті Львів, а на шляху до їх щастя. Вони любили вдвох теплий дощ літа, музику вечора, смак кави, а ще як діти зиму та лід. Таких історій багато… можна подумати – хлопець та дівчина, які поставили все на кохання. Ні, кожна історія із своїм відчуттів морем, своєю улюбленою піснею і таємними снами. А десь тут зараз вони знову мандрують з вечірніми ліхтарями парами, як на небі зорі з хмарами…

Марта сфотографувала їх щастя у таємничому срібному дзеркалі, що було сімейною реліквією Андрія. Колись в його обриси вдивлялись очі митців, музик та хоробрих лицарів, закоханих панянок. Воно притягувало легенди. Лише одне фото з відбиттям щастя – цілунок рудої красуні та хлопця з темними очима. Марта тоді не могла здогадатись, що це фото буде ключем і символом її власної омріяної виставки: «Закохані у Львів». А ще декілька місяців тому – повних самотньої кави, вона втікала від заходу літнього сонця, та сонце бігло по небу від неї… Не можна сховатись від почуття, бо воно має силу наздоганяти – тут і зараз.

Не можна вірити слову, хоч воно має силу здійснитись. Так повелось у світі метафор і дзеркал… Її авто різало шлях пустої дороги, а білі лінії падали на очі. Вона сама в розмові з собою. Хоч це все, як сон, де вона – звично в червоній сукні. “Червоне” і “чорне” зустрілись волею випадку. Про таке знімають кіно із вкрадених фраз, таке мріє мати кожен з нас. Є просто люди, а є для них місце й час, щоб відчувати, дихати. Вона вирішила врешті, з ним бути собою… поряд, але страх! Злякалася і знову розлука, мов страху сестра, дівчина від щастя втекла. Ніч у Львові: пусте місто, жовті ліхтарі, самотні вулиці, блискуча бруківка і червоний-червоний шарф Марти, наче спалахи у голові Андрія. Де вона? Та Марти не було вдома. Втекла… А ще одного ранку Андрій знайшов на дверях своєї квартири пакет із її коханими соняхами, оксамитовим шарфом, запискою:

«Скоро липень. Не з тобою. Стала трохи старою.
Може сивою. Сама з собою. Щасливою.
В людях суть. Любила. Чужу сутність. Відкрила.
Та я ще не жила. Прощала. Прощалась… погляд розбила.
В тобі цілий світ. Шукала. Себе. Тебе. Нас. Знайшла зараз.
Хочеш? Заснути? Відчути? Як я… тебе полюбила.
Можу розказати. Малювати. Воском по тілу.
Оповідь невмілу. Поможи мені.
Віск лишає сліди. На тобі. На стелі. Білій постелі.
Хтось каже: серце – дивний готель…
Валізи. Гості. Парфуми Шанель…
Мені серце-із світла тунель. Завтра. Коханий. Дуель.»

Така моя оповідь вам, про мури міста, про дороги і мости, про війни на полі почуття, про царицю і царя, втечу і зізнання, про пані й паламаря, невловиме кохання:

«Давай залишимо цей світ для нас…
Без зайвих фраз із страз і твоїх прикрас…
Давай залишимо цю мить собі,
як захід сонця помаранчем у вікні…
Давай залишимось одні -
години звірені і золоті…
А ми самі – солодка і терпка мелодія для двох.
Незвірено і тихо тіні заблукали,
і ми згадали як кохали…»

Позичу трохи кави і кориці, крихти смаку шоколаду, є місто де почуття має владу. Але ні, адже все будуємо ми самі – володарі смутків, блазні народжені жартом із картково-картонним азартом. Коли допиваєш каву, перегортаєш книгу, забуваєш про відлигу… десь там хтось когось шукає, чекає та кохає…а хтось із страхом втікає… тільки Львів все пам’ятає!