Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 27.04.15

Акція “Тарасова верба”

DSC0905926 квітня у Шевченковій залі Національного культурного центру України в Москві відбулася акція “Тарасова верба”.

Всі бажаючі взяти участь в акції зібралися теплого весняного дня висадити пагінець від верби, яку Тарас Шевченко посадив у Казахстані під час свого перебування там на засланні. Гостей привітав генеральний директор Центру, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко. Він, зокрема, розповів:

Дванадцятого червня 1857 р. Тарас Шевченко започаткував у засланні, в Новопетровському укріпленні, Щоденник. На шостий день, тобто 17 червня, найперше записав: «Сегодня, в четвертом часу утра, пришёл я на огород».

Город у Новопетровському укріпленні — це зелена місцина з садом і бесідкою, де господарювала дружина коменданта Новопетровського укріплення Агата Ускова. Послухаймо її:

«Каждая команда имела свои огороды, где сеяла огурцы, редьку, свеклу и т. д. Впоследствии эти огороды чуть не обратились в сад, по крайней мере, комендантская часть их. К осени 1853 г. выписали много деревьев из Астрахани, из Гурьева-городка. Из Ханга-бабы привезли большие деревья тутовника; в посадке их Шевченко принимал деятельное участие. В этом вновь разведенном саду для меня был поставлен домик для летнего жилья, неподалеку была поставлена беседка, где мы обедали, а немного дальше поставили киргизскую кибитку, в которой Шевченко мог работать. Муж сделал для себя еще землянку, в которой отдыхал после обеда, вот в ней-то Шевченко прятал свои рисунки. Как видите, в саду было достаточно помещения, и Шевченко всегда находил там себе свободный уголок, где ему никто не мешал; и так как он любил природу, — небо, звезды, — то мог ходить, мечтать сколько угодно».

Отож, повертаємося до Шевченкового запису від 17 червня:

«Утро было тихое, прекрасное. Иволги и ласточки нарушали изредка только сонную и сладкую тишину утра. С некоторого времени, с тех пор как мне позволено уединяться, я чрезвычайно полюбил уединение. Милое уединение! Ничего не может быть в жизни слаще, очаровательнее уединения, особенно перед лицом улыбающейся, цветущей красавицы матери Природы… После десятилетней казарменной жизни уединение мне кажется настоящим раем… Сижу или лежу молча по целым часам под моею любимою вербою…»

Ось вона — перша згадка про вербу, що росла в згаданому городі коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Ускова та його дружини.

З цією вербою повязана цікава історія, розказана Шевченком у листі до російського художника, академіка Миколи Осипова 20 травня 1856 р.:

«В 1850 г., когда меня препровождали из Орской крепости в Новопетровское укрепление, это было в октябре месяце, в Гурьеве-городке я на улице поднял свежую вербовую палку и привез ее в укрепление, и на гарнизонном огороде воткнул ее в землю, да и забыл про нее; весною уже огородник напомнил мне, сказавши, что моя палка растет. Она действительно ростки пустила, я ну ее поливать, а она — расти, и в настоящее время она будет вершков шесть толщины в диаметре и по крайней мере сажени три вышины, молодая и роскошная; правда, я на нее и воды немало вылил, зато теперь, в свободное время и с позволения фельдфебеля, жуирую себе в ее густой тени».

Пізніше, коли Шевченко вже значно вільніше приходив до своєї улюблениці-верби, вона стала справді невід’ємною живою частиною того «раю», яким Шевченко вважав город, і, коли хочете, уособленням України в засланні.

Памятаєте, як у поезії «На вічну память Котляревському»?

І сонце гляне — рай, та й годі!

Верба сміється, свято скрізь!

 

Або в поемі «Сон»…

Тихесенько вітер віє

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

 

Одинадцятого липня Тарас Григорович записав, як «заснул под своей фавориткою вербою…», а 15 липня зафіксував, що напередодні «прилёг усталый под своей заветною вербой…» Вісімнадцятого липня поет «до самого обеда лежал под вербою и читал Либельта». Коли 21 липня Шевченко вперше почув про своє звільнення, він відсвяткував історичну подію з приятелем, польським політичним засланцем Феліксом Фіалковським: «От трёх часов пополудни до трёх часов пополуночи под вербою с Фиалковским пили чай и лимоновку…» Через тиждень — 28 липня Шевченко звично занотував: «После обеда я по обыкновению вздремнул немного под вербою…» Більше того, він іноді й ночував тут. Скажімо, 19 липня: «Ночь лунная, прекрасная, и я не перенёс своего лагеря в беседку, оставив его под вербою…» Та сталася надзвичайна пригода! «Но мне на лицо вскочила холодная лягушка, и я проснулся. Перенеся одр свой в беседку, я снова было скорчился под шинелью…» Не пропустимо такі цікаві подробиці!

Недарма Шевченко вважав, що його Щоденник є «серцем продиктований», і ми нині сприймаємо цей унікальний документ, як втечище поетової душі, дорогоцінне свідчення та підтвердження його високої, справді європейської освіченості, безпрецедентне вмістилище Шевченкових світоглядних одкровень про життя, мистецтво та Бога, а також побутових уявлень і суперечливих людських оцінок, що вкупі розкривають єство національного Генія, незводиме ні до яких кон’юктурно-політичних схем і примітивно-пересічних тлумачень.

І в цьому духовному Космосі поета вічно зеленітиме його улюблена Верба…

Після урочистого висадження пагону, прозвучали вірші Великого Кобзаря у виконанні художнього керівника та режисера Українського музично-драматичного театру-антрепризи “Еней” Миколи Решетняка та заслуженого працівника культури Росії Генадія Новосьоли. Окрім того, були заспівані твори Якова Степового, написані на вірші Тараса Шевченка: “Зацвіла в долині червона калина” (виконав ансамбль “Усмішка” Української недільної школи імені Павла Поповича) та “Ой, три шляхи широкії” (виконала арт-директор театру “Еней” Лариса Білан).

Завершив акцію запис Тарасового “Заповіту” у прочитанні Богдана Ступки.

Олена Долженко

DSC08962DSC08982DSC08986DSC09047DSC09088