Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 05.03.15

До 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. “Чигрине, Чигрине…”

1У Москві Тарас Шевченко написав один-єдиний вірш, але то був «Чигрине, Чигрине…»!

Докладно аналізуючи цю поезію, Юрій Барабаш справедливо вказав на те, що в розмаїтті висловлених у літературі точок зору і припущень щодо цієї поезії «випадає один чинник, як видається, вирішальний, а саме чинник емоційний». Тож, уявімо собі цілком імовірний емоційний стан тридцятирічного генія…

Було далеко за північ, але Шевченко не спав. Лежав непорушно, широко розплющивши очі. Думав, тяжко думав-страждав… У Москву він приїхав уперше тиждень тому, його поводирéм по місту став новий знайомий, професор Московського університету, земляк із українського містечка Варва, добрий козак Осип Бодянський. Ох, він має-таки запорозьку душу! Він, хоч і кульгав, устиг показати багато, дуже багато… Власне, все було наявý і без чичероне.

Протягом чверть століття після наполеонівського нашестя, трьохсоттисячна Москва воскресла, як Фенікс із попелу. Чотири сотні храмів із золотими банями, Божими хрестами і небесною багатодзвінністю робили Першопрестольну неповторно дивовижною, духовно-притягальною. «Свята білокам’яна…» ― видихнув Тарас Григорович…

Він озирався захоплений, роздивлявся вражений, і гіркі сльози все більше наповнювали не лише очі, але й душу. Поет якраз повернувся з дев’ятимісячного перебування в Україні, про яке пронизливо написав пізніше Якову Кухаренку: «…Скрізь був, і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями…»

В останньому вірші, написаному  перед приїздом у Москву в Березані 9 жовтня 1843 р. («Розрита могила»), йшлося про те саме:

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Тож у Москві особливо відчутними стали для Шевченка нагадування всезнаючого Бодянського з історії козацької України, суголосні з його болючими переживаннями: не вернуться запорожці, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани.

Тарас Григорович рвучко перевернувся в ліжку, вкотре згадуючи як Осип Максимович привів його на Арбатську площу й показав те місце, звідки козаки гетьмана Петра Сагайдачного штурмували Москву на Покрову в 1618 р. Тоді й спалахнули раптом у Шевченковій свідомості гіркі запитання, на які ми й досі не відповіли вповні:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??..

Як же довго українському народу не давали почути саме ці слова свого пророка! Царські чиновники ІІІ відділу, тільки-но вірш потрапив до їхніх рук, відкреслили цитовані рядки, позначивши — «нотабене». Далі — більше. У Шевченковому «Кобзарі», виданому в 1867 р., у поетовому тексті було зроблено грубу підміну — замість «московські ребра» з’явилися… «татарські ребра». Навіть Михайло Грушевський, виступаючи на Шевченковому святі у Львові 1896 р., цитував саме підправлений текст. Таке безжалісне спотворення стало «модним» за радянських часів. Іван Дзюба та Микола Жулинський влучно зауважили, що це робилося, «аби не образити Москву». До того ж, і слово «ляхами» замінили на «панами».

…Шевченко знову й знову переживав, як він стояв неподалік багатих кремлівських палат і соборів, а над Арбатом сходило сонце й святково висвічувало маківки храмів святих Бориса і Гліба та Тихона. Тоді перед його очима постав укотре бідний, занедбаний повітовий Чигирин, який був гідний іншої, високої долі. Бо Чигирин пам’ятав себе за Богдана Хмельницького сотенним містом, а потім ― гетьманською резиденцією, фактично столицею України!

Ще про одне. Прийнято вважати, що Москва, яка перестала бути столицею Росії й залишилася без царя та його гнітючого двору, набула значно більше можливостей для розвитку громадського життя й суспільної думки. Принаймні, на цьому наголошував Олександр Герцен, а Віссаріон Бєлінський підкреслював, що Москва не лише зберегла свою національну фізіономію, історичну пам’ять, але й була родоначальницею нових ідей і напрямків. Мовляв, і дихати тут було легше, ніж у Петербурзі… Чи відчув це Шевченко? Чи вплинула московська атмосфера, по-доброму тепліша й вільніша за петербурзьку, на духовне самовідчуття поета? Хтозна, хтозна… Бог один знає, як народжується той чи інший емоційний стан у генія…

Надворі вже розвиднювалося, коли Тарас Григорович схопився з ліжка і швидко почав писати:

Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине

За вітрами холодними,

В хмарі пропадає,

Над землею летять літа,

Дніпро висихає,

Розсипаються могили,

Високі могили ―

Твоя слава… і про тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не промовить,

Ніхто й не покаже,

Де ти стояв? Чого стояв?

І на сміх не скаже!!

Здається, в цілому світі не було ще виплеснуто в одній поезії стільки гіркого національно-патріотичного болю. Шевченко ніколи не вивищував свій народ над іншими, але його страждання вважав історично несправедливими, надлюдськими. Невгамовні душевні муки ставали ще пекельнішими в імперській Москві.

Так, так! Якраз присутність поета в Москві надала «Чигрине, Чигрине…» рідкісної пронизливості й скорботи за національною справою.

Наголошую на цьому, бо традиційно вважається, що «вірш написано під враженнями од відвідин Шевченком Чигирина (гетьманської столиці 1648–1676 рр.) у липні–серпні 1843 р.». Якщо тільки цим обмежитися — непереконливо й поверхово виходить. Чому ж ті враження виявилися не відразу, а півроку потому та ще й у самій Москві?! Втім, Степан Смаль-Стоцький свого часу взагалі категорично заявив, що в «Чигрине, Чигрине…» «нічогісінько не вказує на… який-небудь зв’язок із розмовами Шевченка з Бодянським…». Очевидячки, мовляв, що Шевченко все знав і без цих розмов. Аякже, знав! Уже в «Гайдамаках» він картав козацьких провідників:

Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

Утім, емоційний градус Шевченкового тексту тоді був нижчим, і концептуально тема Чигирина визріла пізніше — під час поїздки Україною й відвідання у 1843 р. міста колишньої козацької слави. Іван Дзюба влучно називає поезію «своєрідною поетичною квінтесенцією пережитого і передуманого за дев’ять місяців перебування — не перебування, життя — в Україні…». Це твердження значно вагоміше за те, що пов’язує вірш лише з Чигирином і лише двома літніми місяцями 1843 р.

І все-таки, все-таки… Не можна нехтувати тим, що «Чигрине, Чигрине…» був написаний у Москві! Поетичний катарсис відбувся саме в ній!

В атмосфері бундючно-ситого, самодостатньо-байдужого й заворожливо-красивого міста поет особливо гостро й болюче, ніби вперше, пережив той очевидний факт, що саме Москва (в тандемі з Варшавою) є провинницею бездержавності України, насаджування в українцях історичного безпам’ятства, яке паралізує волю до боротьби за незалежність:

Що ж на ниві уродилось???!

Уродила рута… рута…

Волі нашої отрута.

Перший рядок у Повному зібранні творів Тараса Шевченка надруковано з двома знаками запитання. Тоді як у поета їх три! Загалом у нього це виглядає так:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??.. Засівали

І рудою поливали…

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось???!

Уродила рута… рута…

Волі нашої отрута.

Як бачимо, у Шевченка знаки питання наростають — з одного до двох і, нарешті, в узагальнюючому, головному, результативному рядкові — три знаки питання й окличний знак… Так само важливі поетові крапки після «Московські ребра??..», пропущені в офіційній публікації.

Нагадаю, що рута є символом привабливості, тож московська отрута була підступно-запаморочливою, притупливо-дурманною. Не піддатися спокусі «запить з московської чаші московську отруту» міг тільки геній.

Вірш, народжений у Москві, досі пече національну свідомість Шевченковою жертовною любов’ю до України:

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний,

Проспав єси степи, ліси,

І всю Україну.

………………………

Помолившись, і я б заснув…

Так думи прокляті

Рвуться душу запалити,

Серце розірвати.

З цього випливає Шевченкове грізне сподівання на те, що його слово таки послужить пригнобленій Україні, а з його сліз, посіяних на виораному ним перелозі виростуть… Та послухайте самі…

Не рвіть, думи, не паліте,

Може, верну знову

Мою правду безталанну,

Моє тихе слово.

Може, викую я з його

До старого плуга

Новий леміш і чересло.

І в тяжкі упруги…

Може, зорю́ переліг той,

А на перелозі…

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може, зійдуть, і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне…

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові,

Чистої, святої!!!

Не варто придумувати нові коментарі після Івана Дзюби:

«Дивні трансформації уявних об’єктів думки, що не мають жодного логічного зв’язку: тихий голос, з якого викують леміш; сльози, з яких виростуть ножі; ножі, що розкрають погане серце і ввіллють доброї козацької крові (до речі, ножі можуть пустити кров, а влити — як?). Але є в цих “довільних” фантастичних перетвореннях вища поетична переконливість: вони позначають моменти переходу духовної енергії поета-пророка в якість буття його народу».

Справді читачеві здається, що разом із Шевченковим, його «серце плаче, просить / Святої правди на землі». Захоплений енергетикою поетової Правди, він своїм серцем справді відчуває найголовніше, — вицідивши сукровицю з ураженого серця, наллємо в нього живої, чистої, святої козацької крові.

На мій погляд, у цих рядках незримо присутні козаки війська гетьмана Петра Сагайдачного, які, безперечно, могли взяти Москву штурмом, але відійшли від неї — йшлося про сильну, справді державну й благородну козацьку кров.

Говорячи словами Миколи Жулинського, «Чигрине, Чигрине…» має «національно-рятівничий сенс». І не менше!

Згадую Ліну Костенко, у якої Богдан Хмельницький говорить історично-знаменні слова:

І вже ногою бувши в стремені,

я нахилився до своєї Долі.

Я їй сказав: — Чекай в Чигирині.

Ми переможем. Не такі ми й кволі.

В останній строфі «Чигрине, Чигрине…» Шевченко висловив притлумлену, але невигубну надію, що невідворотно проросла через півтора століття в Державному гімні України:

Спи, Чигрине, нехай гинуть

У ворога діти,

Спи, гетьмане, поки встане

Правда на сім світі.

Затим навічно зафіксував: «19 февраля 1844. Москва».

 Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО.