У Шевченковій залі Національного культурного центру України в Москві відбувся круглий стіл «Тарас Шевченко в історичній долі нації», присвячений 200-річчю з дня народження Кобзаря, за участю провідних шевченкознавців України та Росії.
У фойє було розгорнуто виставку видань Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, серед яких представлено завершальні книги дванадцятитомного видання творів Кобзаря та перші чотири томи «Шевченківської енциклопедії» (голова редколегій академік Микола Жулинський), книги Івана Дзюби, Юрія Барабаша, видання, впорядковані Сергієм Гальченком, в тому числі «Кобзар. Вперше зі щоденником автора» (2012). На окремому стенді було представлено видання Національного культурного центру України в Москві, присвячені життю і творчості Тараса Шевченка, у тому числі «Тарас Шевченко: “Друзі мої єдині”» та «Москва у творчій долі Тараса Шевченка».
Експонувалася виставка художніх творів на шевченківську тематику з однойменною з круглим столом назвою.
На другому поверсі було представлено ще одну, без перебільшення, унікальну книжкову експозицію «Т. Г. Шевченко в мініатюрних та малоформатних виданнях» із приватної колекції Ярослава Костюка, на якій можна ознайомитись із виданнями форматом до 10 см, що вийшли у світ у період з 1937 до 2014 р.
* * *
Відкрив круглий стіл генеральний директор Центру, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, визнаний шевченкознавець Володимир Мельниченко. У своєму вступному слові він зауважив:
— Тридцять першого жовтня 2013 р. у цій залі ми розпочали Міжнародною шевченкознавчою конференцією своєрідний науковий марафон, присвячений 200-річчю з дня народження Кобзаря. Він продовжується, але зараз ми підбиваємо певні наукові підсумки. Важливо, що ми зібралися в Національному культурному центрі, в самому серці Москви, з якою була пов’язана творча доля й біографія Тараса Шевченка.
У Москві Шевченко написав один-єдиний вірш, але то був «Чигрине, Чигрине…»! Вперше потрапивши в лютому 1844 р. у багату, процвітаючу, розкішно відбудовану після наполеонівського нашестя Москву, Шевченко відчув особливо гострий біль за бідний, занедбаний повітовий Чигирин, який був гідний іншої, високої долі. Бо Чигирин пам’ятав себе за Богданом Хмельницьким сотенним містом, а потім — гетьманською резиденцією, фактично столицею України!
Любуючись «старим красенем Кремлем», який віками стояв велично-непорушно і виглядав упевнено-сильним, український геній з невигойним болем згадував принижений Москвою Чигирин:
…І про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв? Чого стояв?
І на сміх не скаже!!
І далі Шевченко ставить гірке запитання, на яке ми й досі не відповіли впóвні: «За що скородили списами московські ребра??»
Вірш, народжений у Москві, досі пече національну свідомість Шевченковою жертовною любов’ю до України:
Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси,
І всю Україну.
………………………
Помолившись, і я б заснув…
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.
Здається, в цілому світі не було ще виплеснуто в одній поезії стільки гіркого національно-патріотичного болю. Шевченко ніколи не вивищував свій народ над іншими, але його страждання вважав історично несправедливими, надлюдськими. Невгамовні душевні муки ставали ще пекельнішими в імперській Москві.
Нагадаю, що всі Шевченкові інвективи на адресу Москви містяться в його поетичних творах, написаних у 1844–1845 рр., тобто після першого відвідання міста й написання в ньому «Чигрине, Чигрине…», а пізніше, у липні 1844 р. уже в Петербурзі, — поеми «Сон» та після другого проїзду через Москву в Україну навесні 1845 р. і створення там містерії «Великий льох», поеми «Кавказ», твору «І мертвим, і живим, і ненарождéнним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє».
Перелічені поетичні шедеври стали осердними у творчості Кобзаря і внесені ним до рукописного збірника «Три літа», який відкриває «Чигрине, Чигрине…», а завершує «Заповіт», написаний за десять днів опісля «І мертвим, і живим…», тобто, в грудні 1845 р.
Це може здатися містичним, але «Заповіт» Шевченко написав одразу після того, як сказав своєму народові про Москву все найголовніше на віки наперед, аж до ненарожденних українців. Надалі поет ніколи не зачіпав її так нещадно-болюче та обвинувачувально-вбивчо.
Отже, коли Шевченко в поезії виступав від імені цілого народу свого, вона набирала гнівних тонів, і Кобзар огненними словами звинувачував Москву в історичному злі, заподіяному Україні. Ці гостро-нещадні викриття давно стали важливим іманентним складником духовного єства українського народу.
Коли поет у щоденнику промовляв від власного «я», він абсолютно щиро відображав іпостась її об’єктивної гостинності, а тепла привітність «освічених москвичів», щира прихильність до його поезії також були збережені Шевченковим серцем і виплеснуті на папір. Але це одна і та ж людина! Один і той же геній! Це також — єство наше…
То ж, якщо Кобзар однаково дорогий нам у своїх людських і творчих виявах, то ми не маємо права на власний розсуд препарувати його зі скальпелем в руках. Тим більше, що й нині нам очевидно бракує розуміння всеосяжної цілісності національного Кобзаря та недопустимості висмикування його, здавалося, суперечливих висловів і провіщень.
На завершення наголошу, що в наш час, як ніколи, важливий науковий, саме науковий аналіз творчості Шевченка, місця Москви в його творчій долі та ролі Кобзаря в історичній долі нації.
Заради цього було замислено наш Круглий стіл, роботу якого ми й розпочинаємо.
Першим слово було надано керівнику Центру українських досліджень Інституту Європи РАН, головному редактору наукового журналу «Сучасна Європа», кандидату історичних наук Віктору Івановичу Мироненку (Москва).
— Темою свого виступу я обрав «Доленосність постаті Тараса Шевченка в політичній історії України». На неї мене наштовхнули декілька суб’єктивних обставин. По-перше, читання в Українській недільній школі імені Павла Поповича Національного культурного центру України в Москві циклу лекцій-бесід до 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича. Пройшовши разом зі своїми слухачами весь тернистий життєвий шлях поета, занурившись в обставини політичного життя Російської імперії середини ХІХ століття та українського народу в ній, у мене виникло питання: «А що б було, якби не було Шевченка?»
По-друге, міркування Івана Дзюби: «Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе — свій час і Україну в нім. І наша доба, як і кожна попередня, прагне наблизитись до розуміння Шевченка. Та щоб краще збагнути його як нашого сучасника, треба повніше збагнути його як сучасника людей, проблем суспільства середини XIX століття. Шевченко сам приходить у наш час. Але й ми повинні йти в його час. Тільки так між нами й ним глибшатиме взаємо розуміння».
І по-третє, у безпосередньому зв’язку з процитованим зауваженням Івана Дзюби, ґрунтовне та єдине у своєму роді дослідження російського історика Олексія Міллера, метою якого було вивчення «зіткнення українського проекту національного будівництва з проектом формування «великої руської нації», яка мала об’єднати велико-, мало- і білорусів».
Доповідь «Доленосність постаті Тараса Шевченка в політичній історії України». (Усі доповіді подано в авторській редакції.)
Заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України з наукової та видавничої діяльності, кандидат філологічних наук Сергій Гальченко (Київ) звернув увагу на тему «Особистісне і національне у вірші Т. Г. Шевченка “У Бога за дверми лежала сокира” (1848)».
— Я дуже радий уже вкотре за останні півроку бути тут. І з задоволенням представляю завершення нашого проекту повного дванадцятитомного видання творів Тараса Шевченка. Крім того, майже реалізовано проект випуску серії факсимільних видань Кобзаревих творів. Тут ви можете побачити відому «Малу книжку», яка тричі видавалася за радянських часів, але мала тоді виключно музейне значення, оскільки представляла факсимільні твори. У цьому ж виданні подається і повна розшифровка тексту.
Доповідь «Особистісне і національне у вірші Т. Г. Шевченка “У Бога за дверми лежала сокира” (1848)».
Головний науковий співробітник Інституту світової літератури ім. О. М. Горького РАН, доктор філологічних наук, професор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрій Барабаш (Москва) поділився своїми науковими розвідками на тему «Тарас Шевченко: європейський вектор».
Доповідь «Тарас Шевченко: європейський вектор».
Головний спеціаліст із міжнародних зв’язків Державного бюджетного освітнього закладу вищої професійної освіти Московської області «Академії соціального управління», державний радник РФ 3-го класу Станіслав Ксьонжику (Москва) виступив із доповіддю «Вклад росіян у шевченкіану — вінок слави Великого Кобзаря».
Доповідь «Вклад росіян у шевченкіану — вінок слави Великого Кобзаря».
Заступник директора Бібліотеки української літератури м. Москви, член Національної спілки письменників України та Спілки письменників Росії Віталій Крикуненко (Москва) представив нещодавно виданий «Кобзар» Тараса Шевченка у нових російських перекладах (Черкаси : Букрек, 2014), який є результатом роботи великої групи сучасних перекладачів.
Представник української діаспори Башкортостану, координатор Громадського науково-просвітницького «Інституту Тараса Шевченка» (Уфа – Оренбург), головний редактор сайту ІТШ, кандидат історичних наук, доцент Денис Чернієнко (Уфа) з доповіддю «Сучасне шевченкознавство на Південному Уралі: досвід та перспективи розвитку».
Доповідь «Сучасне шевченкознавство на Південному Уралі: досвід та перспективи розвитку».
Наприкінці була зачитана доповідь методиста Меморіального музею та наукової бібліотеки «Будинок М. В. Гоголя», члена Спілки письменників Росії Олени Митарчук (Москва) «Роль графа Олексія Толстого в публікації “Букваря” Тараса Шевченка».
Доклад “Об участии гр. А.П. Толстого в распространении«Букваря южнорусского» Т.Г. Шевченко “.
Підбиваючи підсумки круглого столу, генеральний директор Володимир Мельниченко зауважив:
— В останній строфі поезії «Чигрине, Чигрине…» Шевченко жорстко висловив притлумлену, але невигубну надію, що невідворотно проросла через півтора століття в Державному гімні України:
Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога діти,
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.
Затим навічно зафіксував: «19 февраля 1844. Москва».
З того часу минуло понад 170 літ, але на превеликий жаль, досі не постала «Правда на сім світі». Принаймні, для України.
Та віки, покладені на алтар української перемоги, не були марними, і національний Чигирин невмирущий у наших серцях. Нагадаю, як у «Берестечку» Ліни Костенко гетьман Богдан Хмельницький говорить історично-знаменні слова:
І вже ногою бувши в стремені,
Я нахилився до своєї Долі.
Я їй сказав: — Чекай в Чигирині.
Ми переможем. Не такі ми й кволі.
Тарас Шевченко — Поет, Пророк, Державотворець і Заступник, якого нам послав Господь, знову нагадує, як і в 1847 р. у Передмові до нездійсненного видання «Кобзаря»:
«Горе нам! Безуміє нас обуяло… Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь».
* * *
Окремо вміщуємо передану нам фундаментальну статтю директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Миколи Жулинського (Київ), яка друкується вперше.
Стаття «Апостольська місія Тараса Шевченка та ідеали слов’янської єдності».
* * *
А ще вечір у Шевченковій залі прикрасили: Українська народна хорова капела Москви під керівництвом заслуженого працівника культури України та Росії Вікторії Скопенко, яка виконала «Вітальну», пісню на слова Кобзаря «Наша дума, наша пісня» та «Через поле України ішла Божа мати» (солістка Ольга Кочубей); лауреат міжнародних конкурсів, аспірантка Московської державної консерваторії імені П. І. Чайковського Анастасія Ведякова (скрипка) та лауреат міжнародних конкурсів Казукі Нісімон (рояль) виконали «Листок із альбому» Р. Глієра та «Мелодію» М. Скорика; лауреат міжнародних конкурсів, соліст Великого театру, художній керівник Українського музично-драматичного театру-антрепризи «Еней» Микола Решетняк прочитав уривок із «Давидових Псалмів» Кобзаря; композитор Лариса Новосельцева виконала дві пісні під гітару на слова Тараса Шевченка «Вітер з гаєм розмовляє…» та «Вітре буйний, вітре буйний…», а у виконанні Богдана Ступки прозвучав безсмертний «Заповіт».
Ассоль Овсянникова-Мелентьєва. Фото автора.
