Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 16.01.14

До 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. «Не питайте свою долю…»

аватарСаме під такою назвою в Національному культурному центрі України в Москві народна артистка України, лауреат премії ім. Лесі Українки Раїса Недашківська презентувала музично-поетичну програму.

Це, без перебільшення, був надзвичайний вечір. Біла виставкова зала. Погруддя Тараса Шевченка. На стінах – полотна, на кожному з яких – Кобзар (виставка живопису «Тарас Шевченко в історичній долі нації» з колекції голови правління Міжнародного фонду «Культурное наследие», почесного академіка Російської академії художеств, академіка Російської академії природничих наук, професора Віктора Карцева відкривалася наступного дня). Здавалося, що головним слухачем був сам Тарас Григорович.

Під супровід роялю (композитор і виконавиця Олеся Сінчук) звучали безсмертні рядки  Шевченка:

Реве та стогне Дніпр широкий,

сердитий вітер завива,

додолу верби гне високі,

горами хвилю підійма.

І блідний місяць на ту пору

із хмари де-де виглядав,

неначе човен в синім морі,

то виринав, то потопав…

Почути Шевченка у виконанні української актриси – це, без перебільшення, велике щастя і дарунок долі. Раїса Степанівна чудово поєднала в одній моновиставі твори Кобзаря «Причинна», «Тополя», «Вітре буйний…», «Нащо мені чорні брови» і представила на суд московського глядача драматичний спектакль, поставлений за всіма законами сценічної дії (хоча дійство було заявлене як музично-літературна композиція).

Раїса Степанівна – одна з небагатьох унікальних актрис, які мають божественний дар і талант на очах глядача перевтілюватися у будь-який образ. Вона посилає настільки потужний імпульс, що починаєш бачити і відчувати саме того персонажа, який говорить її вустами: бідна дівчина-причинна, ворожка, козак, автор, а кожне слово в її виконанні стає зримим.

Одним із головних посилів став рядок із Шевченкової «Тополі» «Не питайте свою долю…», який застерігає молодих дівчат від ворожби. Мова не йде про жартівливе ворожіння, наприклад на Різдво, а про те, наскільки страшним може виявитися знання своєї долі, коли порушується божественна програма і людина починає виконувати чиюсь волю.

А друга важлива думка вистави полягала в тому, що не можна розлучати закоханих: вони такого випробування не витримують і божеволіють.

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий –

Нащо зеленіє?

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

*  *  *

Після виступу ми знайшли можливість поспілкуватися з Раїсою Степанівною. І почали нашу розмову з того, що 2014 рік є ювілейним не лише Тараса Шевченка, але й Михайла Лермонтова. Й обом їм виповнюється 200 років з дня народження. Але не тільки ця поважна дата поєднує поетів – Тарас Григорович дуже любив творчість Михайла Юрійовича і після смерті Кобзаря в його бібліотеці був двотомник творів Лермонтова.

— Раїсо Степанівно, Ви сьогодні почали вечір зі згадки про Михайла Лермонтова…

— Так, і прочитала вірш російського поета «Когда волнуется желтеющая нива…», який дуже любив Шевченко. У Тараса Григоровича, до речі, є дуже суголосний вірш «Мені здається, я не знаю…», де є такі рядки: «Жива душа поетова святая, / Жива в святих його речах, / І ми читая оживаєм / І чуєм Бога в небесах».

— Наскільки велика Ваша любов до Шевченка?

— Настільки, що вважаю – для кожного українця він — сіль землі, зоряне небо над Україною. Недаремно він в кожній українській хаті стояв біля ікон. Великомученик. Пророк України.

— А від кого така любов до поезії Кобзаря?

— На генному рівні від мами передалася, мабуть. В уже дорослому віці я дізналась, що їй в дитинстві було достатньо один раз почути вірші, аби вивчити їх напам’ять. Дівчата у ті часи не вчилися, тому залишалося чогось навчатися від братів, що ходили до школи. От вони і «вчили» маму.

А дізналась я про таку феноменальну мамину пам’ять, коли йшла на проби «Наймички». Вона мені по телефону стала напам’ять читати Шевченкові тексти… Дуже мене тим здивувала. Шевченко – це материнське молоко, запах нашої землі, потужна та могутня українська сутність.

— Для кого Ви граєте виставу «Не питайте свою долю…»?

— Вона народилася в моєму театрі «Під зоряним небом», який свого часу працював у Київському планетарії. Сьогодні показуємо її школярам, студентам. І завжди питають: де ви знайшли такі слова? А це все написано Шевченком. Треба лише його вміти читати і чути. От і все.

— Чи запрошували Вас викладали в театральних вузах?

— Був такий досвід, але відмовилась, бо учні вимагають дуже багато сил і фізичних, і духовних. Викладала сценічну мову й акторську майстерність у Київському театральному університеті імені Карпенка-Карого.

— Мабуть, не помилюсь, якщо припущу, що Шевченко був на першому місці?

— Відразу ми почали з ними працювати над творчістю Василя Стуса: його листами, щоденниками, віршами. Хотіла, щоб вони чули і прониклися всім тим.

— Чому саме Стус?

— Шевченко – геній ХІХ століття, а Стус – двадцятого. «Не можу я без посмішки Івана / оцю сльотаву осінь пережить. / В проваллях ночі, коли Київ спить, / а друга десь оббріхують старанно». Він пішов на Голгофу за Україну.

Повернусь до Шевченка. Свого часу Лев Толстой сказав про Тютчева: «Скорее читайте Тютчева, без него жить нельзя». Так от, ці слова можна застосувати і до Тараса Григоровича, без якого також не можна жити.

— Чи часто акторська доля вас зводила з Шевченком?

— Я знялася в 1964 році в ролі тієї самої Причинної у фільмі «Сон» з Іваном Миколайчуком у ролі Тараса Шевченка. Тоді одна з газет писала, що мій образ «відтворює знедолену країну». В інституті Іван читав «І мертвим, і живим…», а я – Шевченкові балади. Потім грала княжну Рєпніну у виставі «Стіна». Сьогодні хочу зробити «Марію».

— Часто буваєте в Москві?

— Двадцять років я є віце-президентом Міжнародного фестивалю «Золотий витязь».

Ассоль Овсянникова-Мелентьєва. Фото автора.