Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 29.09.14

До 450-річчя з дня народження Вільяма Шекспіра

Без имени-1копированиеМи продовжуємо друкувати цикл статей Володимира Мельниченка із книги «Богдан Ступка. Біографія», що вийшла після смерті Майстра, присвячені легендарній виставі Сергія Данченка «Король Лір», що була поставлена на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка з Богданом Ступкою у заголовній ролі.

До вашої уваги глави «Новітнє прочитання Шекспіра» та «Пульсуюче серце короля».

 

Новітнє прочитання Шекспіра

 

Годі було б намагатися скільки-небудь повно розповісти про величезну роботу Богдана Ступки над образом короля Ліра. Спробуємо лише пунктирно позначити деякі її нюанси.

Кажуть, що аристократичну породу зіграти неможливо, й більшість акторів демонстрували менше чи більше наближення до малюнку ролі короля. Проте Ступка виходив на сцену достеменним королем Ліром і неможливо було засумніватися у благородстві, величі й всевладності цієї людини. Перша сценічна мить мала величезне, ключове значення, бо далі вдумливий і щирий глядач, затамувавши подих, співпереживав органічним метаморфозам Ліра. Хтось із критиків, очевидно, законсервував це перше сильне враження й написав навіть, що Ступчин король Лір узагалі не прозріває, а лише знаходить у собі жалість. Це нісенітниця. Не варто доводити, що сама її поява в закутку королівського серця є дуже важливим моментом осяяння й прозріння Ліра. При цьому Ступка навіть глибше, ніж Міхоелс, показав трагедію Ліра.

Щоб розкрити творчий успіх Майстра, нагадаю притчу про блудного сина, який марнотно прожив батьківський спадок у чужих краях і після багатьох років поневірянь повернувся з покаянням до рідного дому, де батько простив грішного сина, бо він «був мертвий ‒ і ожив, був пропав – і знайшовся!». Притча, пронизана гуманністю Нагірної проповіді з її діалектикою згубного пороку і рятівної любові, гріха й покаяння, зокрема, стала найважливішою темою пізнього періоду творчості великого голландського художника Рембрандта. Його картина «Повернення блудного сина» за глибиною передання людських почуттів залишається неперевершеною у світовому мистецтві сценою примирення сина, який розкаявся у своєму безпутстві, і всепрощаючого батька. Але «небесний смисл» цього геніального полотна, як і самої притчі, набагато глибший. Адже це сам Всевишній, наш єдиний Батько, Бог-Отець і досі терпеливо чекає на повернення своїх непутящих нащадків.

Здавалося б, до чого тут Ступка? Проте я згадую, як його божевільний, але осяяний правдою Лір, стоячи, мов блудний син, на колінах, невдавано обнімає… Блазня і признається йому, дивуючись сам собі: «Мій дурнику, мій блазню! Я почуваю, що в моєму серці є закуток, якому жаль тебе». Після цього він припадає до грудей Блазня, і ця мізансцена дивовижно нагадує картину Рембрандта!

Ступка не прагнув такої схожості та навіть здивувався, коли я сказав про неї. Тим більше вражає незбагненна повторюваність окремих ліній та загального малюнка в абсолютно різних картинах – живописній і сценічній, створених двома такими різними Майстрами в різні епохи. Але ж Лір, який «ожив і знайшовся» саме з допомогою Блазня, вдячний йому не менше, ніж блудний син своєму батькові. Можна тільки радіти з того, що Ступка, шукаючи адекватну форму сценічного вираження цього великого почуття, знайшов власне вирішення, яке через триста з лишком років після Рембрандта щасливо асоціювалося з живописною картиною, що вже давно стала геніальним уособленням людської вдячності, так само як «Король Лір» – людської невдячності. Цим самим Ступка по суті розширив і збагатив трактування образу блудного сина у світовій культурі.

У зв’язку з цим Ступка пригадує Бориса Пастернака, який саме в контексті роздумів про Шекспіра висловив таку думку:

«Бурхлива живість пензля Рембрандта, Мікеланджело і Тиціана не плід їх обміркованого вибору. При ненаситній жазі написати по цілому всесвіту, яка їх охоплювала, у них не було часу писати інакше. Імпресіонізм навічно притаманний мистецтву. Це вираз духовного багатства людини, що виливається через край її приреченості. Шекспір обʼєднав у собі далекі стилістичні крайнощі. Він сполучив їх так багато, що, здається, наче в ньому живе кілька авторів. Його проза завершена та оброблена».

За своїм масштабом, бурхливою живістю таланту, духовним багатством, ненаситною жагою творити, поєднанням у собі стилістичних різностей Ступка домірний великим класиками мистецтва. Це він блискуче довів у ролі Ліра. Майстер переконливо розкрив трагедію короля, який знайшов абсолютно нові життєві цінності та нарешті став Людиною – нехай навіть на краю могили.

Ступчин Лір став уособленням новітнього прочитання філософської концепції Шекспіра, зокрема саме сучасного розкодування ключової теми – просвітлення Ліра в божевіллі. Я вже зазначав, що душевна хвороба була давньою темою класичної літератури. Зрощений на ній, Ступка геніально втілив задум режисера. Безумовно, кращими були ті хвилини спектаклю, коли Лір, опинившись на суспільному дні, болісно й страшно прозріває. Цей шлях осяяння пролягає через найглибші страждання: спочатку вражена його горда зарозумілість, розтанула ілюзія, що «він, як сонце, може робити добро самим своїм існуванням та блиском» (Франко); затим король уперше відчув своє безсилля, – відмовляючись від монаршої влади, він сподівався на ще більше ‒ владу власної вищості, та йому відмовили в покорі, повазі й любові навіть рідні діти.

Усі підвалини, на яких трималося життя Ліра, впали…

«Досі він судив і рядив, карав і милував, видавав укази та затверджував присуди, – писав Франко, ‒ опинившись внизу, він починає глядіти на ті державні акти очима нещасного, покривдженого й обездоленого і приходить до страшного пересвідчення, що властиво “немає в світі винуватих”, що на пункті людських слабостей, підлот та мерзот карані й карателі, судді й засуджені зовсім однакові; що різниця лише в костюмах, що справедливість, закон, які з перспективи царського престолу видаються такими ясними та простими лініями, знизу являються страшенно ламаними».

Влада, якою Лір так пишався, сама служить несправедливості. «Доводилося тобі бачити, як хазяйський пес бреше на жебрака?.. – запитує він у Глостера. ‒ І ця істота втікає від собачати. От тобі подоба влади: слухайся собаки, вона – вища сила».

Ступка зробив абсолютно новий смисловий акцент, обумовлений лише нашим часом, настояним на людській безвиході, відчаї, безнадії, безвір’ї. Генна, сказати б, доброта й високе внутрішнє благородство актора дозволили йому неперевершено передати тихий, але пронизливий крик Лірової душі, що сахнулася колишнього свого життя й назавжди зробила свій вибір: стала на захист знедолених і скривджених, тобто завжди винних, від можновладців: «Позолоти порок ‒ і суд зламає спис об позолоту. Немає винних на землі, нема – я вам кажу! Стаю на захист їм…» Саме ці Шекспірові слова у спектаклі Данченка були опущені, але своєю грою Ступка доносить їхню гірку сутність…

Коли навесні 2003-го, тобто через п’ять з лишком років після Данченка у московському Театрі ім. Моссовєта був поставлений «Король Лір», Михайло Козаков, який блискуче зіграв головну роль, сказав: «Ніхто до нас не відчув, що Лір добрий…» Можу запевнити, що це набагато раніше відчув саме Ступка. До речі, Ступка завжди заглиблюється в саму суть кожного шекспірівського слова. Він, як ніхто інший, своєю грою ніби реалізує думку Мандельштама про те, що справжній шлях до театрального чуття лежить через слово, в якому схована режисура й дана вища виразність.

Якби Гамлет подивився Ступку в спектаклі, то він із повним правом міг би знову сподіватися:

Чував я, що злочинці на виставі

Бували так до глибини душі

Мистецтвом вражені, що зізнавались

У злочинах прихованих своїх.

Але таких, уражених високим мистецтвом злочинців, тим більше  серед можновладців, зараз уже немає…

Пульсуюче серце короля

 

На прем’єрі «Короля Ліра» згадалися слова Міхоелса про те, що жест не повинен допомагати говорити – він повинен допомагати мислити. Ступка зробив, здавалося б, неможливе: вражаюче передав через жест сердечний біль стражденного короля. «Я довго шукав, як показати біль серця, не доторкуючись до нього, – розповідав артист. ‒ Рішення прийшло раптово – це стискування скрючених пальців лівої руки. Так з’явилося пульсуюче серце короля».

Характерно, що вперше цей жест з’являється у Ступки‒Ліра тоді, коли він вислуховує несподівану сповідь Корделії, яка щиросердно призналася, що майбутній чоловік забере від батька половину її дбайливості та любові. Розум деспотичного володаря ще не встиг осягнути до кінця сказане, а серце старого батька вже дає про себе знати – саме тут початок трагедії Ліра. Його ліва рука німіє; щоб повернути їй чутливість, він тричі б’є нею об підлогу, гарячково ворушить пальцями… Перепитує дочку: «Щиро це, від серця?» Від цієї миті його королівська нещирість стає на ґерць зі світлою доччиною щирістю (Кент особливо підкреслює, що слова Корделії «від повного йдуть серця»), а його людське серце вже завжди болітиме після слів, кинутих в обличчя Корделії: «Моєму серцю ти тепер чужа»; «…Я навіки її з свойого серця вириваю» (як часто Шекспір уживає слово «серце»). В цей момент воно пульсує в тексті так само, як Ступчин пульсуючий кулак… Наступного разу цей жест повторювався, коли Лір уражений тим, що Кент був закутий у колодки його зятем і дочкою; він не хотів у те повірити: «Вони того не сміли, не могли і не хотіли. Сан мій так зневажить – / Це гірше, ніж убивство… О, як цей біль іде все вище й вище! До серця йде!» І знову серце короля, дякуючи Ступці, жило, ніби справді вийняте з його грудей, пульсувало, змучене й беззахисне, перед глядачами…

Між іншим, артист напрочуд органічно використав запропоновану самим Шекспіром звичайнісіньку лозину, аби глибше розкрити сердечний біль та душевну метаморфозу Ліра. З цією лозиною король уперше з’являвся після полювання. І час від часу шмагав нею повітря, розряджаючи свій гнів і тамуючи біль. Він стьобав лозиною і перед обличчям Блазня, який не тільки говорить королю в очі гірку правду, а й недвозначно пропонує йому свій ковпак. «Стережися, ледащо, ‒ ось прут!» – погрожував Лір, який тільки-но почав осягати сувору блазнівську (тобто життєву!) науку. Саме на цей прут востаннє справді велично спирався Лір, прибравши королівську позу перед появою Гонерільї, яка дасть батькові перший урок підступної невдячності. Саме ним він тричі бив себе по голові: «Бий у браму, Що випустила розум і впустила Безумство!»… До речі, Ступчин Лір викидав прут у Безодню якраз перед тим, як сказав, здійнявши руки до неба: «Небесні сили! Захистіть мене Від божевілля!»

Втім, і сили небесні не врятували Ліра від безумства, і Ступка, як ніхто раніше, показав на театрі людину, що божеволіє. Він жив на сцені так, ніби з нього зняли шкіру… Не можу не розповісти про ці сценічні миті, в яких артист сягає найвищих творчих вершин.

Відкинутий обома дочками, Лір усвідомлює розумом і відчуває серцем, що настав страшний крах усього життя; могутній король і всесильний батько, який сподівався на довічну дочірню пошану й любов, швидко перетворювався на немічного, нещасного, скривдженого діда. Глядач здригався від болючого крику Лірової душі, відчуваючи, як по тілі бігають мурашки… Нервове напруження залу досягало, здавалося б, апогею, коли король у розпуці обіцяв потрясти світ нечуваним ще жахом, але насправді сам був охоплений ним. Сльози гіркої образи застилали йому очі, та гордий Лір заганяв нестерпний біль у серце: «Плачу ви ждете? ‒ кидав він Гонерільї та Регані. – Не заплачу я! Є плакати причина, та це серце На сто скалок розіб’ється раніше, Ніж я заплачу…» Ох, краще б він заплакав, бо серце витримало, не розірвалося ‒ але розум, здається, помутився…

У цю мить Ступка–Лір повільно підносив праву руку трохи вище голови, супроводжуючи її божеволіючими від горя й розпачу очима, й, зупинивши на ній осклянілий погляд, розчепіреною долонею показував: «Блазню! Божевілля Тут, над чолом!»

Цей Ступчин жест ніс у собі таку могутню енергетику, що весь глядацький зал ніби відчував його подув над своїм власним чолом! Це той рідкісний випадок, коли жест артиста розділяв навпіл усю дію, після чого глядач починав мислити по-новому, відчуваючи себе у фокусі  безумно сліпучого світла нового Лірового світосприйняття.

Далі буде…

Dop-53.jpg-125.jpg-1