Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 30.09.14

До 450-річчя з дня народження Вільяма Шекспіра

Без имени-1копированиеСьогодні ми завершуємо друкувати цикл статей Володимира Мельниченка із книги «Богдан Ступка. Біографія», що вийшла після смерті Майстра, присвячені легендарній виставі Сергія Данченка «Король Лір», що була поставлена на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка з Богданом Ступкою у заголовній ролі.

До вашої уваги глави «Трагедія королівського сміху», «Коли Лір був божевільним?» та «Ніколи не було такого Ліра!».

 

Трагедія королівського сміху

 

Перша поява Ступки‒Ліра супроводжувалася його сміхом. І відтоді впродовж усього спектаклю зал ціпенів від нього ‒ щоразу іншого, щоразу вмотивованого – і водночас несподіваного. Ступка «знайшов» цей сміх, перечитуючи Міхоелса. Той розповідав, як у першій сцені спектаклю його Лір сміявся «в’ялим» сміхом, що став лейтмотивом трагедії: «Трагедія починається й закінчується тим же маленьким, дрібним сміхом». Міхоелс писав: «Ні в тексті Шекспіра, ні в режисерському завданні сміх цей не передбачено. Але я відчув внутрішню необхідність у цьому сміхові та вдавався до нього неодноразово». Таку саму необхідність відчув і Ступка, й було б наївно звинувачувати його у формальному запозиченні. Ступка використав лише відомий уже прийом, що свого часу робили чимало великих артистів, зокрема й Міхоелс. Скажімо, Соломон Михайлович згадував, що в «Королі Лірі» він скористався вокальним прийомом артиста Павла Орленєва, який в деяких випадках говорив ніби на обертонах свого голосу. Міхоелс вважав, що подібні прийоми з користю для творчості переходять «за традицією від актора до актора».

Якщо у Міхоелса «легкий сміх» короля був пов’язаний переважно зі спогадами про Корделію ‒ «єдину безспірну цінність, добуту ним за все прожите життя», то сміх Ступки у спектаклі Данченка мав значно ширше смислове навантаження, передаючи, власне, трагізм усіх ситуацій, які переживав Лір. Цей сміх – і легкий, і іронічний, і стриманий, і болісний, і страдницький, і божевільний ‒ став нервом усієї трагедії.

Королівський сміх лунав у той момент, коли Лір обіцяв зятям найголовніше: «Ось вам і корона…» Проте у Данченка саме корона першою летить у Безодню сценічної ями, кинута туди самим королем. І глядач обов’язково напружувався, замислювався під їдкий смішок Ліра над сутністю його, здавалося б, незбагненного вчинку. Бо ж за нею полетять туди і розчленоване королівство, і мертві тіла героїв трагедії.

Наступного разу ми здригалися від хитромудрого сміху Ліра в ту мить, коли він, поглинутий сприйняттям блазнівської науки, попереджував дурня: «Коли ти брехатимеш, ми звелимо тебе відлупцювати». Ступка блискуче показав, що король вже розуміє, від кого можна справді почути правду, й хотів її почути…

І на сцені, й у глядацькому залі панувало моторошне відчуття страшного сімейного й суспільного розпаду; здавалося, герої трагедії та глядачі однаково болісно очікували на всепроникний сміх Ліра і водночас знервовано боялися почути його. Ось він, проклинаючи Гонерілью, ще прагне повернутися до колишнього життя й колишніх життєвих цінностей: «Затям: верну собі я знов ту владу, Яку, гадаєш, втратив я навік». Але його відштовхує від себе й Регана; обидві сестри, змовившись, спільно знущаються над батьком, і Ступка–Лір знову сміявся, але тепер гірко й безнадійно: «Лиха тварюка кращою здається, Коли рівнять з лихішою…» Та вже зовсім схожим на ридання ставав Лірів сміх, коли він виголошував вистраждану ним аксіому: «Скляні купивши очі, вдавай, як ті політики безчесні, що бачиш ти, чого не можеш бачить».

Останнє, що чув глядач із уст Ліра, ‒ це тужний передсмертний сміх. У цю мить трагіфарс вистави відходив на другий план, а з нами залишалася трагедія… Ступка являв апокаліпсис душі…

Значною мірою трагігротескового стилю Данченків спектакль набув завдяки Валерію Савчуку в ролі Блазня, який талановито показав «першого королевого провідника» на шляху до прозріння. За словами Олексія Бартошевича, Савчуків Блазень «виглядав сучасним, різким і запальним». Додам, що він був надзвичайно пластичним за формою й трагічно мудрим за суттю. Він нагнітав у спектаклі те нервово-емоційне напруження, яке утворюється, говорячи словами Пушкіна, «змішуванням жанрів комічного й трагічного». Савчук усім єством зрозумів і прийняв замисел Данченка про два життєві театри: театр Жерців і театр Блазнів. Коли Лір сам сприймав блазнівську світоглядність, той стає королю непотрібний, бо вже навчив його правди життя.

В історію театру ввійшов Блазень, якого зіграв Зускін з Ліром–Міхоелсом. Батько Сергія Данченка Володимир Андрійович, сам будучи артистом, не раз говорив, що нічого кращого собі не уявляє. Проте час вносить свої поправки…

Трагіфарсовість гри Ступки, як і всього спектаклю Данченка, гостро відчувалася у сцені усвідомлення Ліром того, що справжня, неприкрашена людина ‒ «це ж і є така от злиденна, гола двонога істота». Франко живописно змалював своє бачення реакції Ліра в одній виразній фразі: «…Першим відрухом напівбожевільного ума він силкується роздягтися. Скинути з себе все чуже, все позичене!» Ступчин Лір чинив інакше: сакраментальні слова про справжню людину він виголошував над уклінним Едгаром, сам у величній позі біблійного проповідника, та одразу після цього колишній король уже метушився між Блазнем і Кентом, непідробно зриваючи з себе одежу й миттю перетворюючись на жалюгідного діда з оголеними старечими ногами. Справді геніальний трагігротеск! Подібним чином виглядав Лір й у наступних сценах, зокрема «суду» над дочками, коли він звичним королівським жестом високо підіймав своє дране рам’я, мов шляхетні шати, а з-під нього було добре видно… зовсім сучасні плавки артиста… Проте й це не порушувало цілісності образу, навіть підсилювало гротесковість створеного Ступкою живого портрета Ліра…

Нагадаю, що в сцені «суду» є такі слова короля: «Розітніть груди Регані, Подивіться, що в неї біля серця. З чого в природі виникають такі жорстокі серця?» Важко повірити, але, говорячи ці три фрази, Ступка передавав пластикою тіла, мелодикою голосу, енергетикою обличчя цілу трагедію людської безсердечності. Вже значно пізніше, коли Ступка став говорити, що хоче зіграти роль без слів, я згадував ці миті з «Короля Ліра» і просив у Бога здійснення цієї мрії Майстра. В згаданій сцені суду ми знову бачили у Ступки–Ліра його знаменитий жест – «пульсуюче серце короля». Чутливе і чуйне людське серце з морального світу, протиставлене жорстоким камінним серцям зі світу гріховного й злого…

Коли Лір був божевільним?

Ернесто Россі свого часу писав, що «неправедний гнів і суворість, спрямовані на Корделію і Кента, викривають затьмарений розум Ліра…». Проте Ступка вже у першій нашій бесіді про постановку Данченка сказав, що може бути інший, незвичний і менше відомий погляд на вчинок Ліра: з перших же слів, оголошуючи рішення про «поділ королівства» та передання його дочкам, Лір свідомо… блазнює! Недарма ж справжній Блазень, тільки-но з’явившись на сцені, пропонує колишньому королю свій ковпак, а затим одверто говорить, що з нього «вийшов би путящий блазень». У той же час той-таки Блазень міркує цілком розсудливо, що відразу помічає Кент: «Цей дурень не такий-то вже дурний, мілорде!» Тобто «блазень за посадою» мудро помічає удаване блазнювання колишнього короля. До речі, у Блазні Франко вбачав «першого королевого провідника на тісній стежці соціального зрозуміння королівських постанов та законів». Власне, в сентенціях Блазня майже немає блазнівства, зате бринить неприхований людський біль за Ліра: «Хоч що кажи, а ти зазнав стільки лиха через своїх дочок, що й за рік не перекажеш». Або ж згадаймо, як у третій дії Блазень несподівано пророчить, що справедливий людський устрій «провістить Мерлін, бо я живу перед його часами». Уїдливий Толстой доречно зауважив, що Блазень виголосив абсолютно не властиве його соціальному станові пророцтво. Дійсно, важко знайти блазня, який би пустував з іменем… сина диявола і земної жінки, мага і віщуна Мерліна! Проте філософська мудрість Блазня стала зрозумілою з пропонованої Данченком і Ступкою незвичної точки зору й нагадала про вселюдську надію на цілющу чашу Грааля – таку недосяжну, – бо ж ім’я Мерліна пов’язане саме з нею.

У цьому контексті цікаво звернутися до роздумів Соломона Міхоелса, пов’язаних з перекладом «Короля Ліра» Миколою Кетчером, – другом Михайла Щепкіна та знайомим Тараса Шевченка. Кобзар, зокрема, неодноразово просив друзів придбати для нього «твори Шекспіра у перекладі Кетчера». Любов Кетчера до Шекспіра межувала зі схилянням. Він не пропускав жодного шекспірівського слова, його переклади були малопоетичні, але надзвичайно близькі до оригіналу. Міхоелс писав: «Кетчер не був зв’язаний віршованим розміром, і тому він зробив переклад дуже близький до оригінала. Переклад Кетчера також дозволяв припустити, що розділ королівства не був простою примхою короля, а був початком якогось великого обдуманого ним плану. У цьому переконувала ще й сцена бурі, де король наче божеволіє. Якщо вчитатися в текст цієї сцени, можна виявити, що моментів божевілля в ній не так багато і що, навпаки, король висловлює дуже багато здорових, тверезих та вірних думок. Значить, страждання примусили Ліра висловити цілий ряд таких думок, які в устах короля у звичній обстановці могли здатися божевільними.

Якщо ж припустити, що тільки примха, каприз примусили Ліра прийти до памʼяті та переоцінити цінності, трагедія не набуває справжньої міці. Справа, вочевидь, була в чомусь більш закономірному та глибокому…

Це зміцнювало мене в переконанні, що Лір, втілюючи в життя свою думку про розділ держави, діяв за заздалегідь продуманим планом. Поставитись до його витівки як до капризу старого, що зʼїхав з глузду та засумував за спокоєм, було б натяжкою, штучно прописаною Шекспіром».

Отже, з якого ж моменту ми можемо вважати Ліра божевільним? У Шекспіра наприкінці другої дії Лір, відкинутий обома дочками, признається: «Блазню! Божевілля Тут, над чолом!» Проте, з’явившись у третій дії, він явно контролює себе, бо ж сам зазначає: «Думки туманяться»; «О! Близько божевілля!» Тільки після зустрічі Ліра з божевільним Едгаром уже сторонній (Кент) засумнівався в душевному здоров’ї короля: «Ум його туманиться». Невдовзі він знову говорить дивну фразу: «Усю міць його розуму поборола нетерпеливість». Одразу після цього Блазень запитує у Ліра: «Скажи мені, кумцю, божевільний – мужик чи шляхтич?» І Лір відповідає: «Король, король!» Ось вона – пряма відповідь на пряме запитання!

Саме тепер Лір учиняє відомий «суд» над дочками, після якого Кент уже твердо говорить про короля: «Його ви не тривожте: він тепер не при умі». З цими словами Ліра виносять у третій дії, а в четвертій поява короля, химерно прикрашеного польовими квітами, супроводжується коментарем Едгара: «Розумне так ніколи б не прибралось».

Саме після «суду» зникає зі сцени й Блазень, тобто тоді, коли сам божевільний Лір дістає можливість говорити справді розсудливо й правдиво. Між іншим, уже від самого початку «суду» Блазень не звертається до Ліра зі звичними повчаннями: як «офіційна» особа при королі, що займається блазнівством, він щез раніше свого фізичного зникнення. В останньому напученні Ліру, з яким той беззастережно погодився, Блазень застерігав, що «божевільний той, хто вірить у ласкавість вовка…».

Якраз збожеволівши, Лір перестав вірити в ласкавість можновладців з вовчими повадками.

Справді, тільки в безумстві Лір став абсолютно нормальною Людиною у… божевільному світі. «Ти збожеволів! ‒ кричить він сліпому Глостеру. – Людина і без очей може бачити, що діється на світі. Подивись ушима; бачиш, як отам суддя прискіпався до нещасного злодіячки! Слухай-но, я щось шепну тобі. Переміни місця: скажи тепер, хто суддя, хто злодій?» Едгар обізвався на таке: «Ох, правда з маячнею тут сплелась! В безумстві ‒ розум світлий!» Це майже те саме, що Полоній говорить про Гамлета: «Якщо це й божевілля, то в ньому є певна система». Вважається, що божевілля Ліра є справжнім, а не удаваним, як у Гамлета. Хтозна, хтозна…

У спектаклі японського режисера Тадасі Судзукі, поставленому 2004 року на сцені МХАТу ім. А. Чехова, взагалі весь світ уподібнений психіатричній лікарні, а герої – її пожильцям. Із цього випливає, що всі події шекспірівської трагедії виникають у потьмареній свідомості Ліра. Нічого нового в такому режисерському трактуванні по суті не вбачаю, бо йдеться лише про формальний підхід, що врешті-решт зводиться до байдужого, холодного й трохи насмішкуватого постмодерністського театрального дискурсу. Новітні режисери частенько дистанціюються від трагічного, в тому числі шекспірівського, бачення світу, фактично відгороджуючи себе від реального людського горя та нещасть, болей і страждань, віддаючи перевагу сценічній іронії, пародії або «чорній комедії».

Згадую про це лише тому, що в Театрі Данченка – Ступки нічого подібного бути не могло…

У четвертій сцені четвертої дії Корделія готова все віддати тому, хто зможе «зцілити розум скалічілий» її батька, а він сам, мовби повернувшись після цілющого сну з того так званого божевілля, здавалося б, несподівано турбується: «Я боюся навіть, чи не зламався розум мій». Для подібної тривоги є підстави: життя надто пізно зачепило душевні струни егоїстичного короля; у старості однаково легко й страшно втратити розум. Корделія благала богів, щоб вони прояснили розум батькові, «що з горя став дитям», але він здитинився якраз тому, що оновився як особистість і повернув собі Корделію. «В темницю швидше! – кличе він дочку. ‒ Там співать ми будем, як ті пташки в неволі!.. Розгадувать речей таємну суть, як мудреці, розвідачі від бога… Тим часом чвари проминуть людські, подібні до припливів при сяйві місяця…» Той – божевільний ‒ король був надто мудрий, щоб сподіватися на таке. Недарма Толстой зауважив із цього приводу, що Лір не до ладу говорить безумні слова. До речі, письменник наголошував, що Лір «продовжував безумствувати» до самої кончини. Проте, скоріше, перед смертю Лір тихо божеволіє від горя над мертвою Корделією: «Він не знає, що говорить, – журиться Альбані. ‒ Даремно ми звертаємось до нього». Едгар підтверджує: «Це марна річ»…

Таким чином, на думку Кента, Едгара та інших героїв трагедії, як і багатьох її тлумачів, Лір помер у стані напівбожевілля-напіврозуму. Проте є й інша думка: «Лір помер не лише у повному розумі, але й у гордому розумі». Ще в середині 30-х років театрознавець Михайло  Левідов лапідарно підсумовував: «Лише шекспірівські божевільні вміють так тонко приховувати свій розум». Нічого дивного в тому, що ключовий сюжет шекспірівської трагедії містить у собі чимало різних обґрунтованих трактувань: кожна епоха, кожне покоління формують і висловлюють своє неоднакове розуміння й ставлення до нього. Не буде перебільшенням сказати, що смисл цього сюжету, як і всієї трагедії, рухливий та змінний у часі. Проте це рухливість єдиної невичерпної сутності, що невпинно розгортається перед людством…

Ніколи не було такого Ліра!

 

У залі франківського театру я безліч разів хвилювався, нервував, захоплювався, але справді глибочезне потрясіння пережив лише на кількох спектаклях. Передусім це був «привізний» із Ленінграда спектакль «Історія коня» Георгія Товстоногова за Львом Толстим за участю великого артиста Євгена Лебєдєва; затим «Украдене щастя» і «Тев’є-Тевель» Сергія Данченка зі Ступкою в головних ролях. І ось «Король Лір»…

На прем’єрі спектаклю чомусь згадав Даніеля Ольбрихського, який під час київського кінофестивалю «Стожари» у вересні 1997 року привселюдно жалкував, що не зможе побувати на майбутній листопадовій прем’єрі й побачити в ролі Ліра «великого артиста Богдана Ступку, з яким устиг подружитися». Видатний польський артист, який зіграв Гамлета, Макбета, Отелло, серцем і професійною інтуїцією відчув, що Ступка досягне надзвичайної трагедійної висоти, про яку він і сам мріє… Так і сталося!

Як ми вже знаємо, Ступці довелося грати героїв Шекспіра двічі: у 1969 році Едмунда в «Королі Лірі» і в 1974 році Річарда III в однойменному спектаклі. Відтоді до Данченкової вистави минуло майже чверть століття! За цей час алмаз молодого Ступчиного таланту відгранився в істинний діамант. До того ж протягом усіх цих років зростала ностальгія за Шекспіром. Зате ж якого небаченого й неповторного короля Ліра подарував нам Богдан Ступка!

Після прем’єри спектаклю гарна художниця й чутлива натура Ольга Петрова написала в листі до свого кумира: «Богдан ‒ уроджений геній. “Боже мій, це так просто грати, – каже він, світло зазираючи в очі, ‒ це так легко. Подивись, як людина являє себе світові, та повтори її рухи, характер, подих”. У тому й полягає геніальність…

А що ж ми, глядачі, сторонні? Вхопивши жарину, не стискай у долонях – обпечешся. Підкинь до неба, простеж траєкторію лету до богів і вертайся до своїх земних справ. Дякуй акторові, що й тебе опалив чимось незбагненно-чарівним. То був Геній, і на твоєму коліні він залишив пір’їну зі свого крила…»

Згадаймо, як у Біблії сказано: «Далеко оте, що було, і глибоке, глибоке, ‒ хто знайде його?» Тільки позначені Богом люди здатні відповісти на це питання… Гадаю, ніхто в цілому світі не грав Ліра так емоційно, самовіддано й щиросердно, як Ступка. Недарма відомий німецький режисер Петер Штайн вважає, що найкращі західноєвропейські артисти не в змозі зрівнятися з нашими майстрами в душевній щирості й глибині проникнення у світ образів. Тож наважуся висловити свою думку про неперевершену Ступчину роботу, користуючись високими Франковими словами: «…Ніколи перед тим ся тема не була трактована так широко, вичерпана до такої страшної глибини і освітлена таким ярким та високим промінням…»

Навесні 1998 року, після показу «Короля Ліра» в Москві на Чеховському театральному фестивалі, написав у московській газеті, що «Богдан Ступка відчуває Шекспіра на генному рівні». Данченко тоді підтримав мою оцінку.

На світовому театрі з’явився король Лір, який зробив раніше неможливе: сплавив трагедію Шекспіра з трагедією сьогодення, змішав подих єлизаветинської епохи з атмосферою нашого часу, нарешті, дав нам змогу глибше пізнати себе.

Сам Ступка, звичайно, розумів значимість і масштабність поставленого спектаклю. На початку 2000 року він сказав кореспонденту однієї з московських газет: «Це дуже важкий спектакль, він у мене дуже багато здоровʼя забирає. Але в Москві такого “Ліра” немає, це я точно знаю».

Втім, невдовзі шекспірівський «Король Лір» був поставлений у двох провідних московських театрах. У Театрі ім. Моссовєта це зробив режисер Павло Хомський, а роль Ліра тонко й сильно зіграв Михайло Козаков. У Театрі ім. Євг. Вахтангова, де спектакль перейменували просто в «Ліра» (режисер Володимир Мірзоєв), Максим Суханов створив енергетично насичений і психологічно переконливий образ короля. Але цікаво, що пише про вахтангівського «Ліра» московський театральний критик Марина Давидова:

«При всій моїй любові до концептуального театру і щирій симпатії до Мірзоєва я починаю відчувати гостру тугу за найбанальнішою трактовкою, в рамках якої Максим Суханов міг би таки сказати фразу Ліра: “Я поранений так, що видно мозок”, а глядач у залі здригнувся б від цих слів. Неважко здогадатися, що в мірзоєвському “Лірі” такої фрази немає. Цьому “Ліру” взагалі не дуже й потрібен Лір. Мені – все ще потрібен».

Спектакль вахтангівців, як і згаданий уже «Король Лір» у Московському Художньому театрі (режисер Тадасі Судзукі, 2004), театральний критик Ганна Віслова зарахувала до стилістики «чорної комедії», де, на її думку, «бачення світу відрізняється відсутністю можливостей навіть трагедійного вирішення, й експериментального досвіду, в якому щезає сам зміст трагедії».

Та не будемо вникати в ці тонкощі, скажу тільки, що московські режисери й артисти не змогли піднятися до тієї захмарної висоти, яку підкорили Сергій Данченко та Богдан Ступка.

Востаннє Майстер зіграв короля Ліра на початку 2001 року, будучи міністром культури і мистецтв України. Сказав тоді: «Вже зняв “Короля Ліра” з репертуару. Я боюся грати». Йшлося про те, що високе напруження ролі й повна самовіддача Ступки межували, так само як і колись у ролі Майстра в «Майстрі і Маргариті», з небезпекою для здоровʼя артиста. І все-таки, все-таки…

Невимовно жаль, що Ступчин король Лір так швидко зійшов зі сцени. Та він залишив по собі неймовірно яскраву згадку, більше того, ввійшов у класику світового театру.

Dop-55

Dop-54