Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 29.03.16

До Міжнародного дня театру. Наша найсвітліша та найдорожча людина… / К Международному дню театра. Наш самый светлый и дорогой человек…

аватарМіжнародний день театру Національний культурний центр України в Москві відзначив показом відеозапису вечора пам’яті Богдана Ступки, який відбувся в Центральному будинку актора ім. А. Яблочкіної на початку лютого цього року з ініціативи відомого театрального критика Бориса Поюровського в рамках циклу його вечорів «Ми їх добре знали» та за активної участі Культурного центру України в Москві.

Богдан Ступка особливого представлення не потребує. Він — найяскравіша зірка на театральному і кінематографічному світовому небосхилі, яка залишила незгладимий слід в серцях тих, хто мав щастя його знати, спілкуватися, разом із ним виходити на сцену і на знімальний майданчик.

Бажання провести такий вечір в стінах Культурного центру України в Москві на Арбаті, де Богдан Сильвестрович дуже часто бував, де завжди зупинявся під час своїх численних приїздів і де сьогодні його ім’ям названа бібліотека і відкрито меморіальну дошку, у Бориса Михайловича з’явилося кілька років тому. Але з різних причин, на превеликий жаль, ця подія відкладалася. І ось зірки зійшлися так, що це стало можливим у стінах Будинку актора. Теж, до речі, на Арбаті, всього в якихось сотнях метрів від Культурного центру.

У серпні цього року Богдану Ступці виповнилося б 75. Напередодні свого 70-річного ювілею артист часто цитував слова батька: «Головне, синку, дотягнути до сімдесяти, а потім живи, скільки хочеш». І коли розумієш, що одну з головних батьківських настанов він не виконав, проживши після сімдесяти всього-то одинадцять місяців, стає дуже сумно.

Вечір вийшов дуже теплим і зворушливим. Борис Поюровський згадав про знайомство з тоді ще 16-річним хлопцем Богданом, який у театрального критика з Москви поцікавився, чи зможе він зіграти Гамлета. І так склалася доля, що саме в Гамлета Богдану Сильвестровичу так і не вдалося перевтілитися, хоча, вступаючи до театральної студії при Львівському театрі Марії Заньковецької, він читав монолог Гамлета… російською. А зустрічі з Шекспіром потім, звичайно ж, були. Він в різний час зіграв Едмунда і Короля Ліра в «Королі Лірі» і Річарда в «Річарда ІІІ».

«Вперше на сцені я побачив Богдана Ступку приблизно років 40 тому під час гастролей Львівського українського театру імені Марії Заньковецької у Москві, — розповів Борис Михайлович. — Пізніше мені пощастило зустрічатися з ним на спектаклях Театру імені Івана Франка та, звичайно, в кіно.

Більшість ролей, які він виконував, були пов’язані з іменами великих попередників, що аж ніяк не спрощувало завдання актора. Наприклад, Дон Жуана в «Кам’яному господарі» Лесі Українки довгі роки грав Михайло Романов; Войницького в «Дяді Вані» А. Чехова — Микола Добронравов: Тев’є і Ліра — Соломон Міхоелс і Мар’ян Крушельницький; Миколу Задорожного — Амвросій Бучма; Артуро Уї — Євген Лебедєв… Хіба що роль Автора Івана Петровича Котляревського в «Енеїді» до Ступки ніхто не грав.

Але ця обставина, як на мене, не бентежила Богдана Сильвестровича. Нікого не наслідуючи, він кожен раз сміливо брався за роль і знаходив власне рішення. На мій погляд, Ступка давно входить до десятки найвидатніших акторів сучасності.

Такі актори, як Ступка, дійсно є національним надбанням. Я ціную не самі лише образи, створені ним, але і сам спосіб його існування в житті і мистецтві, що утримує актора від спокуси присісти за режисерський столик, і вдячну пам’ять не тільки по відношенню до батьків, але і до всіх, кого Богдан вважав близькими собі по духу від Наталії Лотоцькою і Сергія Данченка, якому він багато чим зобов’язаний, до Тараса Шевченка, Вільяма Шекспіра, Івана Франка, Антона Чехова, Миколи Гоголя, Шолом-Алейхема, Амвросія Бучми, Леся Курбаса, з яким хоч і не був знайомий особисто, зате був пов’язаним загальним розумінням того, що є добро і що є зло, і тому безумовно є їх спадкоємцем по прямій.

Дивовижний актор, один з найцікавіших свого покоління, найяскравіших, непередбачуваних. Він був світлою особистістю. Я в це вкладаю дуже великий зміст.

У ньому було щось таке, що людей не роз’єднувало, а об’єднувало, нагадувало, що всі ми люди і що людське нам не чуже. Сьогодні у нас немає авторитетів і немає людей, до яких ми б могли ставитися з такою повагою, довірою і любов’ю, з якими ставилися до таких людей і артистів, як Богдан Сильвестрович Ступка».

Старший науковий співробітник Театрального музею ім. А. Бахрушина Катерина Казакова нагадала про дві приголомшливі театральні роботи артиста — ролі Войницького в «Дяді Вані» і короля Ліра, «протягнувши» абсолютно несподівану ниточку від… мами Богдана Сильвестровича і показавши, як окремі деталі біографії можуть відбитися на ролях.

Так, в молодості мама Марія мріяла стати актрисою, але присвятила себе родині, затуливши свою мрію, образно кажучи, супами і каструлями. А це ж тема «Дяді Вані»! Мамина внутрішня талановитість, дивовижні очі, істинно чеховський, м’який, цілісний характер були передані синові.

Без малого 20 років відділяють ролі Войницького і короля Ліра, але обидві вони були створені разом із дивним режисером Сергієм Данченком, з яким доля Богдана Сильвестровича була нерозривно пов’язана протягом практично всієї його творчого життя.

«Короля Ліра» можна було поставити як історію про зраду літньої людини, але геніальний режисер і незвичайно потужний актор допомогли до кінця зрозуміти, що хрестоматійно відома шекспірівська «стихія» не така страшна, як буря в душі Ліра, тому що сама по собі буря в природі не є злом, а лише стихійною реакцією на людське зло, символом катастрофічних катаклізмів, що призводять до розпаду людства. А шматочок чорного хліба, який жує Лір під час тієї ж бурі, став символом прозрінням короля, символом того, що змінилося не тільки його життя, але і його світогляд. І втілити таку метаморфозу під силу тільки дуже великим артистам.

Лія Ахеджакова тепло та емоційно згадувала спільну театральну роботу з Богданом Ступкою у спектаклі Валерія Фокіна «Старосвітська любов»:

До особистої зустрічі з Богданом Сильвестровичем я його вже знала як великого артиста. Правда, він тоді в Росії рідко бував, а ось після нашої вистави він став тут бувати дуже часто.

Мені творча доля подарувала зустріч з надзвичайними партнерами, серед яких особливе місце посідає Богдан Ступка. У ньому було акторське благородство — благородство поведінки на сцені. Він ніколи не виконував соло, а розчинявся в тобі, жив тобою.

Скільки б не лаяли антрепризу, вона чудова тим, що при хорошому режисерові і гідному творі з’являється унікальна можливість зустрітися з чудовими партнерами, з якими ніколи б не зустрілася за інших обставин. Скільки працюю в театрі, мені ні Чехова, ні Достоєвського, ні Пушкіна, ні Гоголя не судилося зіграти. І знайшовся продюсер, який замовив п’єсу Миколі Коляді. Так з’явилася вистава «Старосвітська любов».

Був такий випадок. Ми задовго до початку вистави лягали на підлогу. Якось він лежав-лежав і раптом тихо каже: «Як би добре було зараз стояти на городі та смикати буряк. Яке прекрасне життя! А тут лежиш, як собака, на підстилці, і від нервів здається, що удар хватить».

У житті Богдан Ступка був приголомшливим оповідачем анекдотів, прекрасно читав українську поезію, співав, як оперний співак. Пам’ятаю, якось «Современник» приїхав на гастролі до Києва, і ми працювали на сцені Театру ім. Івана Франка. Після вистави, як годиться, був банкет, на якому на чолі столу сиділи Валентин Гафт і Богдан Ступка і змагалися у словесності — хто кого.

Але головним, звичайно ж, на вечорі був сам Богдан Сильвестрович. Показані фотографії в житті, в кіно і театральних ролях, уривки з вистав «Тев’є-Тевель» і «Старосвітська любов» «оживили» його, зробили його учасником нашої зустрічі. У виконанні актора прозвунав вірш сучасної української поетеси Ліни Костенко «Крила» і «Заповіт» Тараса Шевченка.

У Культурному центрі України в Москві ми дбайливо зберігаємо пам’ять про цього видатного актора і людину. У нас є проект «Богдан Ступка», в рамках якого проходять фото- і документальні виставки, ретроспективні покази фільмів з його участю, вечори пам’яті…

Богдан Сильвестрович запам’ятався хорошим настрій. Він сипав анекдотами, що називається, направо і наліво, постійно жартували. І якщо подивитися на його фотографії, то серйозним він був тільки під час роботи.

Нагадаю, що протягом 2010—2014 років за підтримки Культурного центру в російській столиці було видано три книги Володимира Мельниченка про Ступку: «Богдан Ступка» (російською мовою), «Богдан Ступка. Біографія»,«Богдан Ступка: обличчям до історії». Перша вийшла у світ до 70-річного ювілею артиста і була йому вручена на ювілейній вечорі в Києві. Друга — вже після смерті, але до останнього дня Богдан Сильвестрович працював над нею, навіть у лікарні. Він сам вибирав фотографію на обкладинку, вносив правки у підписи до фотографій, читав окремі розділи, власноруч написав вступне слово, яке ми розмістили на першій сторінці у вигляді автографа. А третю книгу він уже не бачив, але знав, що Володимир Мельниченко буде її робити.

Людина залишає нас назавжди тільки тоді, коли зникають усі матеріальні свідчення і, звичайно ж, пам’ять про нього. Богдана Ступку пам’ятають і люблять мільйони! За все своє життя він був в іпостасі не тільки кіно- і театрального актора, а й міністра культури, і художнього керівника рідного Театру імені Івана Франка, протягом усього свого творчого життя він отримав 7 почесних звань, 8 орденів, 18 кіно- і театральних премій, 10 призів на кінофестивалях і театральних конкурсах, за час театральної кар’єри (1960—2008) їм зіграно 73 ролі, кінематографічної (1970—2012) — рівно 100 кіноролей, він знявся в 5 документальних фільмах і 9 зняті про нього, про його життя можна прочитати у 8 книгах і перегорнути безліч матеріалів в пресі! Люди з таким матеріальним багажем назавжди залишаються з нами. І в цьому наше велике щастя. Вічна Вам пам’ять, Богдане Сильвестровичу!

Ассоль Овсянникова-Мелентьєва

 

 

К Международному дню театра. Наш самый светлый дорогой человек…

Международный день театра Национальный культурный центр Украины в Москве отметил показом видеозаписи вечера памяти Богдана Ступки, который состоялся в Центральном доме актера им. А. Яблочкиной в начале февраля этого года по инициативе известного театрального критика Бориса Поюровского в рамках цикла его вечеров «Мы их хорошо знали» и при активном участии Культурного центра Украины в Москве.

Богдан Ступка в особом представлении не нуждается. Он – ярчайшая звезда на театральном и кинематографическом мировом небосклоне, оставившая неизгладимый след в сердцах тех, кто имел счастье с ним быть знакомым, общаться, выходить на сцену и на съемочную площадку.

Желание провести такой вечер в стенах Культурного центра Украины в Москве на Арбате, где Богдан Сильвестрович очень часто бывал, где всегда останавливался во время своих многочисленных приездов и где сегодня его именем названа библиотека и открыта мемориальная доска, у Бориса Михайловича появилось несколько лет назад. Но по разным причинам, к огромному сожалению, это событие откладывалось. И вот звезды сошлись так, что все стало возможным и в стенах Дома актера. Тоже, кстати, на Арбате, всего в каких-то сотнях метров от Культурного центра.

В августе этого года Богдану Ступке исполнилось бы 75. Накануне своего 70-летнего юбилея артист часто цитировал слова отца: «Главное, сынок, дотянуть до семидесяти, а потом живи, сколько хочешь». И когда понимаешь, что одно из главных отцовских наставлений он не выполнил, прожив после семидесяти всего-то одиннадцать месяцев, становится очень грустно.

Вечер получился очень теплым и трогательным. Борис Поюровский вспомнил о знакомстве с тогда еще 16-летним мальчишкой Богданом, который у театрального критика из Москвы поинтересовался, сможет ли он сыграть Гамлета. И так сложилась судьба, что именно в Гамлета Богдану Сильвестровичу так и не удалось перевоплотиться, хотя, поступая в театральную студию при Львовском театре Марии Заньковецкой, он читал монолог Гамлета на… русском. А встречи с Шекспиром потом, конечно же, были. Он в разное время сыграл Эдмунда и Короля Лира в «Короле Лире» и Ричарда в «Ричарде ІІІ».

«Впервые на сцене я увидел Богдана Ступку примерно лет 40 тому назад во время гастролей Львовского украинского театра имени Марии Заньковецкой в Москве, — рассказал Борис Михайлович. — Позже мне посчастливилось встречаться с ним на спектаклях Театра имени Ивана Франко и, конечно, в кино.

Большинство ролей, которые он исполнял, были связаны с именами великих предшественников, что отнюдь не упрощало задачу актера. К примеру, Дон Жуана в «Каменном хозяине» Леси Украинки долгие годы играл Михаил Романов; Войницкого в «Дяде Ване» А. Чехова — Николай Добронравов: Тевье и Лира — Соломон Михоэлс и Марьян Крушельницкий; Мыколу Задорожного — Амвросий Бучма; Артуро Уи — Евгений Лебедев… Разве что роль Автора Ивана Петровича Котляревского в «Энеиде» до Ступки никто не играл.

Но это обстоятельство, как мне кажется, не смущало Богдана Сильвестровича. Никому не подражая, он каждый раз смело отправлялся в путь и находил собственное решение. На мой взгляд, Ступка давно входит в десятку самых выдающихся актеров современности.

Такие актеры, как Ступка, действительно являются национальным достоянием. Я ценю не одни лишь образы, созданные им, но и сам способ его существования в жизни и искусстве, удерживающий актера от соблазна присесть за режиссерский столик, и благодарную память не только по отношению к родителям, но и ко всем, кого Богдан считал близкими себе по духу — от Натальи Лотоцкой и Сергея Данченко, которому он многим обязан, до Тараса Шевченко, Уильяма Шекспира, Ивана Франко, Антона Чехова, Николая Гоголя, Шолом-Алейхема, Амвросия Бучмы, Леся Курбаса, с которым хоть и не был знаком лично, зато оказался связан общим пониманием того, что есть добро и что есть зло, и потому безусловно является их наследником по прямой.

Удивительный актер, один из самых интересных своего поколения, самых ярких, непредсказуемых. Он был светлой личностью. Я в это вкладываю очень большой смысл.

В нем было нечто такое, что людей не разъединяло, а объединяло, напоминало, что все мы люди и что человеческое нам не чуждо. Сегодня, когда у нас нет авторитетов и нет людей, к которым мы бы могли относиться с таким уважением, доверием и, любовью, с какими относились к таким людям и артистам, как Богдан Сильвестрович Ступка».

Старший научный сотрудник Театрального музея им. А. Бахрушина Екатерина Казакова напомнила о двух потрясающих театральных работах артиста — роли Войницкого в «Дяде Ване» и короля Лира, «протянув» совершенно неожиданную ниточку от… мамы Богдана Сильвестровича и показав, как отдельные детали биографии могут отразиться на ролях.

Так, в молодости мама Мария мечтала стать актрисой, но посвятила себя семье, заслонив свою мечту, образно говоря, супами и кастрюлями. А это же тема «Дяди Вани»! Мамина внутренняя талантливость, удивительные глаза, истинно чеховский, мягкий, цельный, не сдающийся жизни характер были переданы сыну.

Без малого 20 лет отделяют роли Войницкого и короля Лира, но обе они были созданы вместе с удивительным режиссером Сергеем Данченко, с которым судьба Богдана Сильвестровича была неразрывно связана на протяжении практически всей его творческой жизни.

«Короля Лира» можно было поставить как историю о предательстве пожилого человека, но гениальный режиссер и необыкновенно мощный актер помогли до конца понять, что хрестоматийно известная шекспировская «разбушевавшаяся стихия» не так страшна, как буря в душе Лира, потому что сама по себе буря в природе не является злом, а только стихийной реакцией на человеческое зло, символом катастрофических катаклизмов, приводящих к распаду человечества. А кусочек черного хлеба, который жует Лир во время все той же бури, стал символом прозрением короля, символом того, что изменилась не только его жизнь, но и его мировоззрение. И воплотить такую метаморфозу под силу только очень большим артистам.

Лия Ахеджакова тепло и эмоционально вспоминала совместную театральную работу с Богданом Ступкой в спектакле Валерия Фокина «Старосветская любовь»:

До личной встречи с Богданом Сильвестровичем я его уже знала как большого артиста. Правда, он тогда в России редко бывал, а вот после нашего спектакля он стал здесь бывать очень часто.

Мне творческая судьба подарила встречу с самыми потрясающими партнерами, среди которых особое место занимает Богдан Ступка. В нем было актерское благородство — благородство поведения на сцене. Он никогда не солировал, а растворялся в тебе, жил тобой.

Сколько бы ни ругали антрепризу, она замечательна тем, что при хорошем режиссере и достойном произведении появляется уникальная возможность встретиться с замечательными партнерами, с которыми никогда бы не встретилась в других обстоятельства. Сколько работаю в театре, мне ни Чехова, ни Достоевского, ни Пушкина, ни Гоголя не суждено было сыграть. И нашелся продюсер, который заказал пьесу Николаю Коляде. Так появился спектакль «Старосветская любовь».

Был такой случай. Мы задолго до начала спектакля ложились на пол. Как-то он лежал-лежал и вдруг тихо говорит: «Как бы хорошо было сейчас стоять на четвереньках и дергать свеклу. Какая прекрасная жизнь! А тут лежишь, как собака, на подстилке, и от нервов кажется, что удар хватит».

В жизни Богдан Ступка был потрясающим рассказчиком анекдотов, прекрасно читал украинскую поэзию, пел, как оперный певец. Помню, как-то «Современник» приехал на гастроли в Киев, и мы работали на сцене Театра им. Ивана Франко. После спектакля, как водится, был банкет, на котором во главе стола сидели Валентин Гафт и Богдан Ступка и соревновались в словесности — кто кого.

Но главным, конечно же, на вечере был сам Богдан Сильвестрович. Показанные фотографии в жизни и в кино- и театральных ролях, отрывки из спектаклей «Тевье-Тевель» и «Старосветская любовь» «оживили» актера, сделали его участником нашей встречи. В исполнении актера прозвучало стихотворение современной украинской поэтессы Лины Костенко «Крылья» и «Завещание» Тараса Шевченко.

В Культурном центре Украины в Москве мы бережно храним память об этом выдающемся актере и человеке. У нас есть проект «Богдан Ступка», в рамках которого проходят фото- и документальные выставки, ретроспективные показы фильмов с его участием, вечера памяти…

Богдан Сильвестрович запомнился постоянно хорошим настроение. Он сыпал анекдотами, что называется, направо и налево, постоянно хохмил. И если посмотреть на его фотографии, то серьезным он был только во время работы.

Напомню, что в течение 2010-2014 годов при поддержке Культурного центра в Москве было издано три книги Владимира Мельниченко о Ступке: «Богдан Ступка» (на русском языке), «Богдан Ступка. Біографія», «Богдан Ступка: обличчям до історії». Первая вышла в свет к 70-летнему юбилею артиста и была ему вручена на юбилейной вечере в Киеве. Вторая – уже после смерти, но до последнее дня Богдан Сильвестрович работал над ней, даже уже лежа в больнице. Он сам выбирал фотографию на обложку, правил подписи к фотографиям, читал отдельные главы и делал правки, собственноручно написал вступительное слово, которое мы разместили на первой странице в виде автографа. А третью книгу он уже не видел, но знал, что Владимир Мельниченко будет ее делать.

Человек покидает нас навсегда только тогда, когда исчезают все материальные свидетельства и, конечно же, память о нем. Богдана Ступку помнят и любят миллионы! За всю свою жизнь он был в ипостаси не только кино- и театрального актера, но и министра культуры, и художественного руководителя родного Театра имени Ивана Франко, в течение всей своей творческой жизни он получил 7 почетных званий, 8 орденов, 18 кино- и театральных премий, 10 призов на кинофестивалях и театральных конкурсах, за время театральной карьеры (1960—2008) им сыграно 73 роли, кинематографической (1970—2012) — ровно 100 киноролей, он снялся в 5 документальных фильмах и 9 сняты о нем, о его жизни можно прочитать в 8 книгах и перелистать бесконечное множество материалов в прессе! Люди с таким материальным багажом навсегда остаются с нами. И в этом наше великое счастье. Вечная Вам память, Богдан Сильвестрович!

Ассоль ОВСЯННИКОВА-МЕЛЕНТЬЕВА