Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 06.04.15

До початку показу серіалу “Одного разу в Ростові”

475630Шостого квітня на Першому каналі розпочинається показ багатосерійного фільму «Одного разу в Ростові» (2011). Зранку на каналі було заявлено, що для Богдана Ступки роль у ньому «виявилася останньою». Оскільки творча біографія Майстра такого велетенського масштабу вимагає буквальної точності, зауважу: «Це не так». Того року вийшли ще фільми «Дім» (режисер О. Погодін), в якому Ступка прожив роль глави родини Шаманових – Григорія, та «Вогні кубла» («Огни притона») Олександра Гордона (Ступка – в епізодичній ролі). У 2012 р. були показані фільми «Дикий ангел» (Україна, режисер І. Войтюк), в якому Майстер зіграв роль ангела Платона, та «Безодня» (режисер Д. Петрунь). І в цьому, 2015 р., на великий екран вийшла стрічка «Дванадцять місяців», де Богдан Сильвестрович зіграв роль Грудня.

Коротко про участь Майстра у фільмі, демонстрація якого починається сьогодні.

Влітку 2008 року Продюсерський центр сергія Жигунова розпочав роботу над багатосерійним фільмом, як говорилося, про трагічні події в Новочеркаську в 1962 році, на одну з головних ролей в якому — робітника Петра Полєтаєва  — був запрошений Богдан Сильвестрович.

…Кожен приїзд артиста до Москви для мене був яскравою подією, що запам’ятовувалася не тільки величезною кількістю цікавих оповідей, веселих історій, анекдотів, якими Богдан Сильвестрович сипав на всі боки, але й спокійним спілкуванням за філіжанкою кави з вершками… Отож, того разу — у червні 2010 року — Богдан Сильвестрович, увесь в білому, в улюбленому капелюсі, традиційно привітавшись у моїй приймальні — цього разу по-італійськи «Бонджорно, рагацці» («Доброго ранку, хлопці»), за чашкою кави повідомив, що після обіду можна під’їхати на зйомки.

Вони проходили на території військової частини. Знімали сцену у в’язниці, коли до героя Ступки в камеру вривається слідчий та б’є його по обличчю. Зняли три дублі. Змінили освітлення, напустили диму-пилу. Почали знімати наступну сцену. Поруч з Богданом Сильвестровичем постійно крутилися гримери, оскільки перед кожним дублем необхідно було змивати червону фарбу… Тоді головному спеціалісту Культурного центру України в Москві, співавтору книги про Майстра Ассоль Овсянниковій і вдалося запитати у режисера фільму Костянтина Худякова, чому саме Ступка призначений на цю роль:

«Мій досвід роботи з такими великими майстрами сцени та екрану, як Аліса Фрейндліх, Олег Басілашвілі, Михайло Ульянов дозволяє мені поставити Богдана Сильвестровича в один ряд з цими корифеями театру й кіно. Він — людина унікальна. Нехай не ображається нинішнє покоління, але акторська професія, мені здається, зараз не народжує таких гігантів. Так, сьогодні є величезна кількість майстерних, талановитих людей, але, на жаль, вони не мають такого масштабу особистості. При більш уважному розгляданні того, що знаходиться “на дні ока”, виявляється, що окрім майстерності у більшості нічого немає. А для кіно цього недостатньо, хоча можна зіграти величезну кількість ролей на техніці, на емоційності, врешті-решт, завдяки хорошій компанії талановитих людей. Усе це може прикрити відсутність змісту. Але ж є ролі, в яких жодна майстерність не приховає відсутності внутрішнього змісту. Й екран страшенно мститься за це — глядач розуміє, що його ошукують, а персонаж, який спочатку задуманий автором сценарію як гігант, насправді — карлик.

Мені здається, що одна з найяскравіших ознак обдарування Ступки в тому, що кожну роль він грає вичерпно, до кінця, не пропускаючи деталей. У його персонажах немає дрібниць. Це не значить, що немає подробиць. Саме їх дуже багато, і він до них ставиться як до важливої складової.

Легшого в роботі актора ще треба пошукати. Спираючись на свій досвід роботи з великими майстрами, можу сказати, що чим людина талановитіша, тим вона простіша. У мене таке відчуття, що я знав Богдана Ступку все життя. На першій зустрічі він сказав: “Я артист слухняний. Якщо режисер не ідіот, то я легко йду на всі його пропозиції”. З радістю констатую, що не виглядаю в його очах ідіотом, тому що він слухається мене в роботі. Індивідуальність Богдана Сильвестровича не дозволяє йому втілювати будь-які необґрунтовані вимоги режисера, що звузили б персонаж, зробили його монохромним…

У процесі роботи я щось пропоную, ми обговорюємо, пробуємо, і він готовий прислухатися, зніматися. Два дублі, три, чотири. Не в приклад молоді, яка вже з другого дубля говорить, що їй важко. Ступка навіть таких слів не знає.

Це наша перша робота. Вибір Богдана Сильвестровича на цю роль — мій і свідомий. Моя пропозиція у продюсерів викликала лише радість».

Тоді Богдан Сильвестрович пробув у Москві три дні. У серпні зйомки перемістилися в Маріуполь…

Уже з першої серії фільму «Одного разу в Ростові» стало ясно, наскільки точно вибрав режисер артиста на роль Полєтаєва. Худяков говорив: «Його роль — ключова. Саме в його персонажі акумулюється робітнича совість, честь і все, чим можна пишатися в цих людях». Здається, ніхто переконливіше й правдивіше від Ступки не висловив би основоположну думку тогочасного мислячого суспільства: «Жодна наука не пояснить, чому людина, яка о́ре, як про́клята, живе, як злидар». І ще одну вкрай важливу фразу кидає Полєтаєв: «Тимчасові труднощі не страшні, коли у них кінець є…»

Демонстрація серіалу дуже швидко показала, що в ньому Новочеркаські події, на жаль, було практично розчинено в іншій, історично малоцікавій сюжетній лінії про банду фальшивомонетників і грабіжників, яка виглядає доволі надумано й примітивно. Ступка спочатку зауважив мені на те, що «завжди так у кіно показували — політичні події й одвертий розбій», але з розгортанням серіалу погодився, що його творці «зіскочили з рейок». Особливо це стало зрозумілим у 50-ту річницю Новочеркаської трагедії на початку червня 2012 року, коли телебачення нагадало про неї всій країні, а канал НТБ показав документальний фільм. Адже робітників звинуватили в… бандитизмі й спробі повалення Радянської влади. Художнє дослідження цієї теми стократ цікавіше, ніж ординарний бандитський серіал.

Справді, за своїми художніми достоїнствами доволі бутафорський фільм «Одного разу в Ростові» ніяк не може бути поставлено в один ряд із такими видатними серіалами, як «Сімнадцять миттєвостей весни» Тетяни Ліознової чи «Місце зустрічі змінити неможна» Станіслава Говорухіна.

Тому скажу лише про роль Богдана Ступки, який вичерпно й переконливо показав ключову постать Новочеркаських подій. Ступчин герой — потомствений представник робітничого класу, який у СРСР, за ленінським вченням, мав бути господарем країни, фундаментом радянського суспільного ладу. Воював, брав Берлін, відбудовував завод, піднімав сім’ю, нелегко жив, але вірив у Комуністичну партію й Радянську владу. Чесний, порядний, розумний, по-житейськи мудрий, добрий, дружелюбний, поміркований. Словом, оплот і фундамент радянської дійсності. Щоправда, господарем у країні, та що там — на заводі — себе ніколи не почував, що цілком підтвердилося тоді, коли робітники, доведені до відчаю, висунули справедливі вимоги перед владою, а та відповіла на них залпами.

Артист явив глядачам кращі риси власної вдачі й характеру, щоб показати, як Полєтаєв запобігав силовому розвитку подій з боку робітників, як у в’язниці відвернув безнадійну сутичку з тюремниками, фактично рятуючи життя своїх товаришів. Знаходячись за ґратами, Полєтаєв дізнався про те, що його 14-річний син був убитий сліпою кулею, а дружина не перенесла цього й померла. Чудом вислизнувши на волю, він кидається до їх могил. І ось тут глядач буквально ціпеніє, пронизаний болем ступчиних очей. Тільки обличчя, на яке виплеснулося душевне страждання, тільки зболені очі…

Знаючи кожен порух живого ступчиного обличчя, можу свідчити, що то й не гра була та не перевтілення в образ. То був його власний біль, його власне страждання, вивільнене з підсвідомості чи з глибини багатостражденної душі. Ступка ніби передчував і ту біду — хворобу, що невдовзі звалилася на нього… «З такого болю і з такої муки / Душа не створить бутафорський плід» (Ліна Костенко). Вражаюче переконлива психологічна партитура ролі Петра Полєтаєва не є плодом унікальної майстерності артиста, вона буквально витворена його душею.

Озброєні солдати приїжджають за старим робітником, коли він лежить на землі між двома могилами, беззахисно розкинувши руки. (Нагадаю, що ступчин герой не повалився, втративши від горя свідомість, ні, він цілує землю, в якій поховано найрідніших людей, і сам лягає на неї, щоб бути ближчим до них.)

У цей час лунає команда: «Встать! Руки за спину!» Полєтаєв устає й закладає руки за спину… «Шаг вправо, шаг влево — расстрел!» І тут старий робітник, фронтовик, який вижив у страшній війні, виплескує з глибини душі давно вистраждане й наболіле: «Да пошли вы…» В ту ж мить падає замертво, зрешечений автоматними чергами. Вражений, я сказав Ступці, ніби він і справді був Полєтаєв: «Ви так од серця послали їх…» — «А що було робити?» — просто відповів артист.

Цей кадр є художнім кіносимволом початку кінця Радянської влади. Вона порушилася у своїй генній основі, коли нізащо, сп’яніла від безкарності, вбила робітника Полєтаєва. Скажу навіть, що це такий самий значущий кіносимвол, як Орест із «Білого птаха з чорною ознакою». Запеклий ворог Радянської влади Орест Дзвонар заявив: «Це мої гори!» Він боровся за них зі зброєю в руках. Влада подолала Ореста і подібних до нього за допомогою Полєтаєвих, які вірили їй і партії. Комуніст, фронтовик, робітник Петро Полєтаєв мав би сказати: «Це мій завод! Це моя влада!» Проте на початку 60-х років він адресував їй інші, зовсім інші слова.

В нашій історичній пам’яті зберігається феномен хрущовської «відлиги», на злеті якої сталася Новочеркаська трагедія. Ми пам’ятаємо також шістдесятників, яким вона передувала у часі. За кілька миттєвостей Богдан Ступка показав у фільмі новий історичний феномен — узагальнюючий образ робітника, зневаженого й розстріляного Радянською владою на початку 60-х років. Через три десятиліття сини і внуки Полєтаєвих не ворухнулися, щоб її захистити…

Володимир Мельниченко, генеральний директор Культурного центру України в Москві, автор книг про Б. Ступку: «Театральний тандем (Феномен Данченка – Ступки)» (2000), «Богдан Ступка (Штрихи до портрета)» (2001), «Майстер» (2005), «Богдан Ступка» (2011), «Богдан Ступка. Біографія» (2012), «Богдан Ступка: обличчям до історії» (2013).