Сьогодні Герою України, народному артисту України Богдану Сильвестровичу Ступці виповнилося б 73 роки.
До цього дня протягом двох тижнів ми друкували главу «1200 відповідей Богдана Ступки» з книги «Богдан Ступка. Біографія» в авторстві справжнього друга артиста генерального директора Центру Володимира Мельниченка, що вийшла вже після смерті Майстра. Сьогодні, в день його народження, пропонуємо вашій увазі останню її частину.
Світогляд і ментальність
– Хто винен?
– Майже всі.
– Що робити?
– Працювати. Пісня і праця – дві великі сили.
– Чи є на що сподіватись?
– У Шолом-Алейхема мудрий Тев’є-молочник говорив: «Скажете, а як же надії? Сподівання? Дивна річ: чим більше горя, тим кращі надії, чим більше злиднів, тим палкіше сподівання».
– На кого сподіватись?
– На себе. На люблячу жінку.
– На жінку?
– На люблячу жінку! Згадайте, як Маргарита говорила Майстру: «Мой единственный, мой милый, не думай ни о чем! Тебе слишком много пришлось думать, теперь буду думать я за тебя. И я ручаюсь тебе, ручаюсь, что все будет ослепительно хорошо!»
Я кожному зі своїх друзів бажаю таку жінку.
– Як визначити, добре чи погано живеться людині?
– Можна за Мішелем Монтенем. Кожному живеться добре і погано залежно від того, що він сам з цього приводу думає. Дійсною і суттєвою тут можна вважати лише власну думку кожної людини.
– Ви вірите у долю чи згодні з Олександром Гріном, що людина повинна створювати щастя власними руками?
– П’ятдесят на п’ятдесят. Ні без долі, ні без везіння, ні без працелюбства нічого не буде.
– Що найцінніше в цьому житті?
– Англійський письменник і філософ Семюєль Баталер вважав, що найцінніше – це статеві органи, гроші і релігійні погляди. Насправді, найцінніше в житті – це саме життя.
– Ви розглядаєте життя як вічність?
– В тому сенсі, що воно справді є вічністю в мініатюрі.
– А потойбічне життя?
– У потойбічний рай не поспішають навіть ті, хто живе в реальному пеклі.
– Тобто, важливо, як довго живе людина?
– Достоєвський говорив, якщо кому не скучно, тим і дати б можливість довше. Проте нерозумно обурюватися на життя лише тому, що воно колись закінчується…
– Лев Толстой вважав, що життя повинно і може бути безперестанною радістю…
– І що? Йому вдалося прожити таке життя?
– Чого більше в світі – страждань чи радощів?
– Кожна людина сама відповідає на це питання. Але людство живе, значить…
– Як Ви хотіли б померти?
– Раптово. Щоб не мучити ні себе, ні рідних.
– Що Ви скажете Господу, коли предстанете перед ним?
– Прости.
– Чим найперше повинен втішитися чоловік на цій землі?
– Сім’єю, дружиною, дітьми, внуками, друзями… Роботою своєю… В Книзі Еклезіястовій гарно й вичерпно сказано: «…Нема чоловікові кращого, як діла́ми своїми радіти, бо це для його! Бо хто поведе його глянути що буде по ньому?..»
– Живете одним днем чи прораховуєте щось наперед?
– Нічого не прораховую. Я з арифметикою дружу, а з вищою математикою – ні.
– А в чому між ними різниця у Вашому розумінні?
– Вища математика – прорахування майбутнього. А я цим не займаюся. Мені цікаво просто ходити, дихати, спілкуватися, грати в театрі і в кіно.
– Чи є універсальна порада, яка може допомогти в будь-якій життєвій ситуації?
– Досвід Тев’є-Тевеля підказує, що немає такої болячки на світі, яка б не загоїлась, і такого нещастя, яке б не забулося. Тобто воно не забувається, але що поробиш? Значить, немає зла, щоб не вийшло на добре.
– У своїх відповідях і роздумах Ви часто звертаєтеся до прикладів із історії театру. На Ваш погляд, як театр може впливати на реальне життя?
– Відповім словами Франца Кафки, який стверджував, що для такого впливу театр має бути сильнішим, інтенсивнішим від повсякденного життя. Вистава має цілитися вище від цілі. Так ставив завдання великий режисер Сергій Данченко.
– Як найкраще привітати добру людину?
– Як Антон Чехов Івана Буніна на початку нового 1902 року. Він побажав йому прославитися на весь світ, зустрітися з найбільш гарненькою жінкою та виграти двісті тисяч по всім трьом займам… Усе збулося, коли врахувати Нобелівську премію, котру Бунін отримав через три десятиліття.
– Щастя дається згори чи залежить від людини?
– Жодна людина не щаслива доти, поки сама не вважатиме себе щасливою.
– Глобальна порада всім, хто прагне щастя.
– Згадаймо Козьму Пруткова: «Якщо хочеш бути щасливим, будь ним». Але все дуже відносно. Іноді найбільше щастя – попісяти.
– Камо грядеші?
– Один Бог знає.
– Яка дорога веде до храму?
– Дорога через людське серце, в якому є Бог.
– Як пройти цю дорогу?
– Соломон говорив: «Стежку ніг своїх вирівняй, і стануть міцні всі дороги твої: не вступайся ні вправо, ні вліво, – усунь свою ногу від зла!»
– Чи актуальна сьогодні ідея пошуку святого Граалю?
– Ідея пошуку добра, істини, справедливості – вічна.
– Чи можна заради суціль доброчинної справи застосовувати на мить, лише на мить (!), не зовсім чесний засіб?
– Не вийде бути нечесним на мить. Треба вибирати між добром і злом.
– У чому сенс життя?
– Дар напрасный, дар случайный,
Жизнь, зачем ты мне дана?
Це Пушкін. Він своїм мистецтвом й відповів на це питання.
– А як бути з твердженням, що краще взагалі не шукати сенс життя через повну відсутність його слідів?
– Не витрачайте марно дорогоцінне життя на подібні дурниці. Лев Толстой вважав освіченою, цивілізованою саме таку людину, яка знає сенс свого життя.
– Як співвідносяться сенс і смак життя?
– З’явиться сенс, буде й смак до життя.
– Що значить любити?
– Якщо в контексті попередніх питань, скажу словами Василя Розанова, який вважав, що любити – це жити не за формальними законами, а за совістю. Згоден з ним абсолютно.
– Що таке свобода?
– Аби не втручатися в сучасні дискусії, нагадаю вивірену часом дефініцію візантійського імператора Юліана, який розробив знаменитий Кодекс законів: «Свобода – це природна здатність кожного робити все, що йому завгодно, якщо це не заборонено силою або правом».
– Що таке стабільність життя?
– Сім’я.
– У Вас є рецепт щасливого сімейного життя?
– У кожного він свій. Мені поталанило, що я зустрів Ларису. Заради сина Остапа вона залишила кар’єру балерини. Практично весь час віддавала онукам, а коли захворів, не відходила від мене. Так що тили у мене захищені. Я можу спокійно працювати і не боятися беззахисності.
– Що день наступний нам готує?
– Буде день, буде їжа.
– Що Вам ближче: «час, уперед» чи «зупинися, мить»?
– Час знає свою правду і його не треба підганяти. А кожна мить – прекрасна!
– Пряма лінія коротша за криву?
– Але не у стосунках між людьми.
– З віком люди стають кращими чи гіршими?
– Одні – кращими, інші – гіршими.
– Що найстрашніше для людини?
– Хвороба, самотність і зрада. Про це вичерпно сказав одним рядком Пастернак: «Я один, все тонет в фарисействе…»
– Що кажете собі у складних ситуаціях?
– Господи, допоможи.
– Наскільки дорога слава?
– Бальзак абсолютно справедливо сказав, що слава – товар невигідний: коштує дорого, а зберігається погано.
Не забудьмо й Пушкіна:
Что слава? Яркая заплата
На ветхом рубище певна.
– У чому різниця між популярністю і славою?
– Популярність, скоріше за все, тимчасова мода на артиста, виконавця, а слава – це справжнє визнання народом.
– Слава – це назавжди?
– Нічого не буває назавжди.
– Слава робить людину мудрішою?
– Мабуть, мудрість у тому, що треба вміти високо літати, але бути абсолютно готовим до падіння.
– А Данте вважав, що наймудріша людина та, яка не терпить пустої витрати часу.
– Одне іншому не заважає. В цьому також мудрість.
– Чи можна осягнути неосяжне?
– Треба знати все про дещо і дещо про все.
– До кого краще прислухатися: до переважної більшості, чи до людини, якій сам довіряєш?
– У політиці, як відомо, думки не зважують, а підраховують. А в особистому житті довіряю близьким людям.
– Яка сентенція про людське світобачення прийшлася до душі?
– Молодий Чехов сформулював своє життєве кредо, сказавши, що його святая святих – це людське тіло, здоров’я, розум, талант, натхнення. Любов і абсолютна свобода, свобода від сили і брехні, у чому б останні ні виявлялись. Мені здається, що це найлапідарніша і найточніша формула людської сутності.
– Людина здатна звикнути до всього?
– Достоєвський писав, що людина – це істота до всього звикаюча. І це краще його визначення.
– Які духовні цінності кожен з нас повинен зберігати в першу чергу?
– Олесь Гончар заповідав зберігати собори душ своїх.
– Зараз духовність занепадає?
– Як сказано у Книзі Приповістей Соломонових: «Людина, що стриму немає для духу свого, це зруйноване місто без муру».
– Перед ким відчуваєте себе в боргу?
– Більше – перед батьком, менше – перед мамою. Взагалі маю великий борг перед ними.
– Філософи, близькі Вашому світосприйняттю.
– Григорій Сковорода. Двадцять п’ять років ходив оригінальний мислитель дорогами України. Це був справді «мандрівний університет».
– Його мудрий вислів, який Вам припав до серця.
– Сини віку мудріші від синів дня.
– Чим більше мудрості, тим краще?
– При многості мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль. Біблія. Книга Еклезіястова.
– У чиїх вустах гамлетівське «Бути чи не бути» звучить найнеочікуваніше?
– У вустах Обломова в однойменному романі Івана Гончарова.
– Як уявляєте собі благодатну тишу?
– Хороша музика. Хто пізнає тишу, той пізнає музику.
– Як образно бачите мертву тишу, спокій?
– Лиса і гола земля.
– А бурю в «Королі Лірі»?
– «Ця буря, що в моєму серці, затьмарює всі інші почуття».
– Якщо зірки запалюють, значить, це комусь потрібно?
– Для того щоб орієнтуватись у темряві нашого життя.
– З кожного можна вимагати лише те, що він може дати?
– У Сент-Екзюпері король астероїду поставив Маленькому Принцу мудре питання: «Якщо я накажу якомусь генералові написати трагедію, і генерал не виконає наказ, то хто буде винен у цьому – він чи я?» – «Ви, Ваше Величносте», – миттєво відповів Принц.
– Відплата за зло неминуча?
– Якби це дійсно було так, та ще й на цьому світі! Щоб цегла просто так на голову нікому не падала.
– Чи правий Воланд у Михайла Булгакова, порадивши Маргариті ніколи і нічого не просити, особливо у тих, хто сильніший за неї?
– «Самі прийдуть і все дадуть». А якщо не дадуть??!
– Яка сентенція Воланда заслуговує на увагу?
– Майже всі. Ось, наприклад, у розмові з Левієм Матвієм він говорить: «Ми говорили з тобою різними мовами, але речі, про які говорили, від цього не змінюються».
– Історія – це політика, перекинута в минуле?
– Часто-густо. Проте я знаю давніх і сучасних істориків, які робили й роблять її наукою.
– Найбільш цікава, на Ваш погляд, сторінка української історії.
– Історія Запорозької Січі. Але це не сторінка, а ціла епоха. Недарма Дмитро Яворницький присвятив історії запорізьких козаків тритомну працю. «Так ось вона, Січ! – захоплено писав у “Тарасі Бульбі” Микола Гоголь, – ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді та міцні, як леви, козаки! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну».
Шевченко писав:
Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю…
– Хто такий мандрівний кобзар в історії українського народу?
– Кобзар – це сама душа народу – пісенна і нескорена, живий носій його історії. У «Тарасі Бульбі» Гоголь писав, що саме бандурист скаже про запорізьких козаків своє густе, могутнє слово, від чого і рознесеться про них слава по всьому світові. У Шевченка про кобзаря сказано:
Грає кобзар, виспівує –
Аж лихо сміється…
– Які слова Шевченка і сьогодні наповнені пророчим трагізмом?
– Весь «Кобзар». Але як іронічно-пророчо звучать тепер, наприклад, такі рядки Шевченка:
Того ж батька, такі ж діти, –
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз’єднаться!
– Якось Ви сказали: «От якби він прийшов, хто би йому сподобався і що би йому не сподобалося…»
– От якби Шевченко справді прийшов і поглянув навколо. Що би він сказав про тих, хто не любить його, й, особливо про тих, хто клянеться ним? Правда, цікаво?
– Які Шевченкові рядки й сьогодні кличуть людей до найвищого покаяння?
– За кого ж ти розіп’явся,
Христе, сине божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини… чи, може,
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось…
– Які рядки з «Кобзаря» часто згадуєте сьогодні?
– І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
– Ви грали Шевченка освіченим європейцем.
– Він і був європейцем! Подивіться його автопортрети: елегантний, витончений, натхненний – поет і художник!
– А як же «поховайте і вставайте»?
– В ім’я чого «вставайте»? Хіба тільки для того, щоб пустити «вражу, злу кров»? Леонід Вишеславський, до речі, переклав російською: «схороните, и возьмите в свои руки волю…» Мова йде, в першу чергу, про духовне повстання проти рабства та кайданів:
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде.
– Який із автопортретів Шевченка подобається Вам найбільше?
– Автопортрет часів Аральської експедиції. Змарнілий, з бородою, лисий. Але очі там такі глибокі, бездонні, в них стільки невловимого, загадкового!
– Шевченко і сьогодні закликає до вивчення українцями рідної мови?
– Це звучить так:
І всі мови
Слав’янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать…
– Українці мають обов’язково знати й російську мову?
– Почуйте Шевченка: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».
Взагалі, чим більше мов знаєш, тим краще. Але кожний українець має пам’ятати Шевченкові максими: «Свою Україну любіть…», «Я так її, я так люблю, мою Україну…», «Молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я нашої України…» Амінь! Це Шевченко так написав після останньої фрази…
– Кожен українець плекає в своєму серці Шевченка?
– У Дмитра Павличка є гарні рядки:
Я був звичайною людиною,
В очах мав сонце, в серці – жаль;
Моєю правдою єдиною
Була Шевченкова печаль.
– Шевченко був митцем з украй трагічною долею…
– Мабуть, найтрагічнішою! Яким болем наповнені його листи із заслання: «Тяжко! Аж сльози капають, як згадаю, так тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! І заказали писать їх, а що найгірше… рисовать!» Уяви собі, щоб у 34 роки писати такі рядки:
Та не дай, господи, нікому,
Як мені тепер, старому,
У неволі пропадати,
Марне літа коротати.
– Як Ви ставитесь до тих, хто пише антишевченківські опуси?
– Як можна ставитись до абсолютно посередніх авторів, які заробляють на життя облаюванням генія?
– Як, на Ваш погляд, Шевченко ставився до Москви?
– Треба читати не лише його поезію, але й прозу, в першу чергу щоденник, який Шевченко вів у Москві у березні 1858 року. Там є такі слова: «Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться». День знайомства в Москві з Сергієм Аксаковим Шевченко назвав «радостнейшим из радостных дней». А, від’їжджаючи, записав, що «оставил гостеприимную Москву».
– Дружба з московським артистом Михайлом Щепкіним була важливою для поета?
– Шевченко писав: «Я счастлив, имея такого искреннего друга… Великий артист и великий человек! И, с гордостью говорю, самый нежный, самый искренний мой друг! Я бесконечно счастлив!»
Розумні люди сьогодні пропонують встановити в Москві пам’ятник Тарасу Шевченку і Михайлу Щепкіну. Прекрасна ідея! Якби ж її втілити до двохсотріччя з дня народження нашого Кобзаря! Стояв би в Москві пам’ятник двом геніальним українцям.
– Що, на Ваш погляд, було особливо цікавим у дружбі Шевченка і Щепкіна?
– Щепкін, який був старшим за Шевченка на чверть століття, багато в чому ставився до поета, як батько. Коли Тарас Григорович поїхав з Москви в Петербург, Михайло Семенович писав йому: «Теперь два слова старика: за дело и за дело! Не давай овладевать собою бездействию». А Шевченко відповідав: «Друже мій єдиний! Як той щирий віл, запрягся я в роботу».
– Як Ви ставитеся до Щепкіна?
– Це був потрясаючий актор, який уперше створив російську школу правдивої і театральної гри. Він учив акторів усіма силами примушувати себе думати так, як думав і почував той, кого вони повинні представляти.
– Шевченко написав у Москві портрет Щепкіна.
– Кращий портрет Щепкіна! Так думаю не тільки я, але й відомі щепкінознавці, художники.
– Пам’ятаєте, як ми відвідали могилу Щепкіна?
– То був пам’ятний день. Здається, на початку 2007 року…30
– Неперевершені слова про любов до України.
– Тарас Шевченко:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога
За неї душу погублю.
Іван Франко у циклі «Україна», вірш «Моя любов»:
А полюбивши, чи ж би зміг
Я божую її подобу
Згубити з серця, мимо всіх
Терпінь і горя аж до гробу?
– А з нинішніх поетів?
– У Павла Гірника є вірш із чотирьох пронизливих рядків:
У зимну днину, в лиху годину
Летіли гуси над білим ставом.
А ватаг крикнув, що Україна,
І серце стало.
– Що відрізняло Шевченка від Пушкіна?
– Про це добре писав Іван Дзюба, який зазначав, що російському генію високою мірою було властиве «державницьке» самопочуття і мислення, проте ускладнене демократичним і гуманістичним моральним ідеалом, широким діапазоном «вселюдської» сприйнятливості, відкритості й порозумілості: «В громадянському вимірі Пушкін залишається людиною імперії з усіма емоціями національного самолюбства, але і з великодушною приязню до світу…»
Шевченко був антиімперським поетом у своїй суті, він сприймав історичну несправедливість царизму у вселюдському масштабі:
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
– З цього випливають й інші відмінності?
– Так. У фільмі Станіслава Клименка «Тарас Шевченко. Заповіт» я говорив од імені Ведучого: «Шевченко не міг, як Пушкін, сказати “Ай да Шевченко, ай да молодєц”. Навпаки, він писав:
Молю ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило».
– До речі, роль Ведучого у згаданому серіалі, на мій погляд, відкрила Вам унікальну можливість вкласти й свою душу в розповідь про нього.
– Ведучий, фактично розламуючи кордони простору й часу, веде глядача тернистими Тарасовими шляхами. Не претендуючи на повне розкриття таїнства поетичної творчості, – бо то сам Бог промовляв до людей устами Тараса Шевченка, – автори кіно серіалу і я разом з ними, зробили все можливе, щоб розповідь про життєве й творче діяння Шевченка вивела глядача на висоти борінь людського духу, його вічних поривань до правди, справедливості, мудрості й краси.
– Колись Ви розповідали цікаву історію про те, як Шевченко нарешті наведе порядок у країні.
– Кажуть, що 9 березня 1861 року в день свого народження Тарас Григорович, який жив у мансарді, сказав: «Я спущуся вниз і наведу порядок». Очевидно, він мав на увазі свою майстерню. Та наступного дня поет помер, і люди в майбутньому сприйняли ці слова так, що Шевченко… з небес спуститься і наведе порядок в своїй Україні…
– Найцікавіша, на Ваш погляд, сторінка російської історії.
– Історія того, як сам народ вивів Росію у «смутні часи», що супроводжувалися розоренням країни та розпадом державної влади. Не випадково пам’ятник Кузьмі Мініну і Дмитру Пожарському був першим пам’ятником у Москві.
Між іншим, автор Іван Мартос – з України, і він виліпив національних героїв Росії зі своїх синів.
– Найтрагічніша, на Ваш погляд, постать в історії.
– Мабуть, Богдан Хмельницький. Бо ні в кого не було такого дійсно трагічного розриву між ідеальним задумом і реальним його втіленням.
– На Ваш погляд, чи були в Європі люди, які достойно оцінили постать Богдана Хмельницького?
– Проспер Меріме у ХІХ столітті написав книгу про українських козаків та їх гетьмана. Ще до того, як з’явилася праця Михайла Костомарова «Богдан Хмельницький», Меріме вважав гетьмана мудрим державником та досвідченим політиком, самовідданим Запорозькому козацтву. За словами французького письменника, Хмельницький мав одну достойну мету – створити незалежну державу на чолі з ним самим.
– Найстрашніша історична постать.
– Гітлер, Пол-Пот і Сталін.
– Сьогодні у Сталіна багато захисників…
– Я б їм нагадав вірш Анни Ахматової «Защитникам Сталина»:
Это те, что кричали: «Варавву
Отпустите нам для праздника», те,
Что велели Сократу отраву
Пить в тюремной глухой тесноте.
Им бы этот же выпить напиток
В их невинно клевещущий рот,
Этим милым любителям пыток,
Знатокам в производстве сирот.
– Хто з російських діячів культури був, на Ваш погляд, особливо непримиримим до Леніна та більшовиків?
– Іван Бунін. Одноліток Леніна і запеклий ворог усього радянського:
…Уж нет возврата
К тому, чем жили мы когда-то.
Потерь не счесть, не позабыть.
Пощечин от солдат Пилата
Ничем не смыть – и не простить.
Как не простить ни мук, ни крови,
Ни содроганий на кресте
Всех убиенных во Христе,
Как не принять грядущей нови
В ее отвратной наготе.
Геніальні рядки!
– Найвідоміша постать у світовій історії.
– Ісус Христос.
– Знакові слова про Росію.
– Умом Россию не понять
Аршином общим не измерить:
У ней особенная стать –
В Россию можно только верить.
– Ви вірите в Росію?
– Це питання задавали в фільмі «1814» моєму герою, директору Царськосельського ліцею Василя Малиновського. Він відповів, що вірить, але не в Росію чиновників. Втім, це стосується і моєї рідної України.
– Що є рушійною силою прогресу?
– Сумнів. Як казав Бог у вірші Івана Драча: я завжди сумніваюся, сину мій…
– Прогрес – це накопичення найкращого в житті?
– Прогрес – це життя. Завжди у чогось є фінал, а щось буде народжуватися.
– Героям нашого часу не притаманні гамлетівські сумніви, що роз’їдають душу і волю?
– Час Гамлетів минув, прийшов час Гільденстернів і Розенкранців.
– Кому довіряти, перед ким схилятися, на кого молитися?
– Молітеся Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь…
– У нашому суспільстві все добре з історичною пам’яттю?
– Ого! Яка коротка у нас пам’ять!
– Перед ким залишаємося в неоплатному боргу?
– Перед тими, хто не повернувся з бою та перед ветеранами Вітчизняної війни, які назавжди йдуть від нас, так і не отримавши вповні вселюдської вдячності, яку вони заслужили. У Бориса Олійника:
Я вклонюся вам по-синівськи доземно,
солдати.
Я молюся на ваші святі перемоги і втрати.
Тільки ж ви не сурміть
ув останній похід.
Тільки ж вічно живіть.
– Чого не вистачає нашому суспільству, аби дійсно стати цивілізованим?
– Треба жити за моральними законами і законами держави. І в цьому – Свобода.
– З якими словами треба йти по життю?
– Ліни Костенко:
Не допускай такої мислі,
Що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.
– Іван Дзюба сказав про два останні рядки: «Ці слова годні стати девізом і людини, і народу…»
– Мені дуже приємно бути суголосним з Іваном Дзюбою. Ти знаєш, як я його поважаю!
– Як зробити так, щоб у суспільстві було більше добрих людей, узагалі більше добра?
– Той, хто хоче, щоб до нього ставилися по-доброму, найперше сам повинен по-доброму ставитися до людей.
– Чи збереглася в українському народі та історична енергія, що гарантує йому достойне майбутнє?
– Збереглася! Вона – в історичному генотипі. Наш народ пережив величезні труднощі, що могли навіки звалити його з ніг, розтерти на порох. Але вистояв. Народ з таким генотипом заслуговує на велике майбутнє.
– Як оцінюєте нинішню національну політику української держави?
– Я не політик. Але національна політика, як і культурна, потребують стратегічного осмислення і щоденної копіткої уваги. Щоденність має випливати із правильної перспективи.
– Хто, на Вашу думку, є українцем?
– Той, хто любить Україну та її мову, історію, культуру, хто навіки пов’язав своє життя з нею, хто працює, як говорив Шевченко, «на славу нашої преславної України». З цього споконвіку складався національний характер.
– Зараз усе більше акцентуються загальнолюдські цінності.
– Засвоюючи їх, ми не повинні втрачати цінності національні.
– Який історичний досвід особливо важливо вивчати?
– Свій! Утім, не забуваючи про чужий:
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
– Ви відчуваєте себе невід’ємною частиною українського народу?
– Не люблю пафосу. Невід’ємність – у підсвідомості. Але мені до душі відповідь Пушкіна на питання про те, де поет служить: «Я числюсь по России».
– Ви, народний артист України, знаєте свій народ?
– Вірю в нього!
– Ви пишаєтесь українцями?
– Пишаюсь!
– Вам буває соромно за українців?
– Буває.
– Ви людина світу?
– Саме так! Я живу скрізь, але мої корені тут, в Україні. Я чимало поїздив-подивився, де живуть мої колишні співвітчизники-емігранти за кордоном, і мені стало сумно. Вони тримаються окремо, не входять у суспільство – хоч у Франції, хоч в Америці. У них свій якийсь колгосп. А я не хочу відчувати себе колгоспником. Так, я спокійно почуваюся і в Америці, і в Росії, але ніколи не забуваю, що мої корені тут, в Україні. Якщо мої корені підрізати – не знаю, що буде. Я можу засохнути без Батьківщини.
– Як ставитесь до того, що канув у Лету Радянській Союз?
– Рано чи пізно всі імперії розпадаються.
– Найзнаменніший момент в сучасній історії України.
– Оголошення Акту незалежності України 24 серпня 1991 року.
– Найзнаменніший момент у давній історії України.
– Запровадження християнства київським князем Володимиром.
– Які символічні кольори могли б представити Україну всьому світу?
– Ті, що на державному прапорі: золотий колір пшениці і блакитний колір неба.
– Як оцінюєте місце і роль української культури в сучасному світі?
– Думаю, що у культури великого народу – велике майбутнє.
– Чи приречене пострадянське культурне життя на Україні на чималу частку національного егоїзму?
– Не бачу в цьому нічого поганого.
– Що ми зараз переживаємо в культурі: розквіт, розпад чи щось третє?
– Багато втрат і складностей, але, думаю, все-таки попереду – розквіт.
– Яка ідея могла б об’єднати українську націю?
– Той, хто знає це, виведе народ до кращого життя.
– Чи хтось усе-таки виведе?
– Болісне питання…
Ти – моя нене, ти ж – моя дитина,
Вітчизно-матір, доне-Україна.
Як дати раду з рідною, з тобою?
Найлегше – впасти в прірву з головою,
Найтяжче – вести, вивести із прірви,
Провести через урвища і вирви,
Через важкі й пекельні тарапати,
Але не датись і тебе не дати.
Це – сучасний Іван Драч. Буде тяжко та є надія і віра.
– Що, на Вашу думку, є найголовнішим у менталітеті українського народу?
– Доброта і працелюбність.
– Кого б Ви могли назвати совістю сучасної української нації?
– Тараса Шевченка: давно, вчора, сьогодні і довіку.
– Де знаходиться Ваш партійний квиток колишнього члена КПРС?
– Удома в шухляді.
– Як вступили до КПРС?
– Сергій Данченко попросив. Очевидно, це було важливо для політичного зміцнення трупи в очах влади. Я не міг відмовити. Дивовижний був чоловік. Якби не він, я б у партію не пішов. А йому, комуністу, довіряв.
– Чи є у Вас зараз бажання вступити в якусь партію?
– Немає. Відмовлявся багато разів. Казав, що вже числюся в партії мистецтва. Питали: «Коли створена?» Відповідав: «Чотири тисячі років тому».
– А бажання стати президентом України?
– Немає.
– А депутатом Верховної Ради?
– У жодному випадку! Хочу залишитись душею і тілом виключно на території мистецтва. До того ж, на мій погляд, Лесь Курбас дуже правильно зауважив, що політика залежить від державних мужів майже настільки ж, наскільки погода від астрономів.
– Чому не хочете стати політиком?
– Може, тому, що політик думає одне, говорить інше, робить третє, а виходить четверте…
– Чого не вистачає сучасній політиці?
– Моральності. Завжди не вистачало. То революційна мораль, то ринкова… Не вистачає людської, біблійної…
– Тому до цього часу політика фактично здійснюється з позиції сили?
– Мудрий політик завше сильніший за сильного…
– Понад сто років тому Іван Франко схвалював тих, хто мав відвагу «безпощадно бичувати безхарактерність та шахрайство, якого допускаються на народних інтересах тіснозорі або егоїстичні політики»…
– Гарно сказано – тіснозорі політики…
– Політики передбачають розвиток подій?
– Частіше просто реагують на них.
– Масштаб сучасних світових політиків у порівнянні з колишніми виріс чи навпаки?
– Не знаю.
– Культура повинна бути поза політикою?
– Повинна. Але політики часто використовують культуру.
– Який висновок зробили зі своєї роботи в уряді?
– Що будь-який уряд – Тимчасовий.
– Що вище: держава чи сім’я?
– Сім’я.
– Лев Толстой назвав марнославство характерною рисою та хворобою ХІХ століття. Що можна сказати з цього приводу про ХХ століття?
– Та теж саме.
– Як би Ви охарактеризували ХХ століття?
– Це сторіччя найвищого злету в мистецтві, науці та найбільшого падіння в моралі.
– Чим здивувало, потішило, засмутило перше десятиліття ХХІ століття?
– Здивувало і потішило фантастичною, швидкісною інформатизацією, всепроникаючою комп’ютеризацією. Тим і засмутило. В Інтернеті розчиняється, зникає конкретна жива людина.
– Але світова, глобальна тенденція – це комп’ютеризація й новітні технології…
– Мова йде не про заперечення сучасних технологій, а про те, чим їх наповнювати.
– Наприкінці жовтня 2011 року в російському Калінінграді народився семимільярдний житель Землі. Кажуть, що наприкінці цього століття нас буде вже десять мільярдів, або й більше. Скільки витримає Земля?
– Людей чи гріхів людських? Один Бог знає.
– Що турбує Вас у сучасному світі?
– Загальна, всезростаюча байдужість до окремої людини та її гіркої долі. Падіння громадського співчуття до вбитих і постраждалих у нинішніх війнах та військових зіткненнях, терористичних актах, загиблих у жахливих катастрофах та стихійних лихах. Говорячи словами Володимира Висоцького, «земля почорніла від горя». Здавалося б, зараз у нас відомо про це більше, ніж у радянські часи. Говорять і пишуть про співпереживання, співчуття. Показують та доводять це на фактах. І все ж, насправді, реакція одних людей на страждання інших виражена в словах англійського публіциста і філософа Вільяма Хезліта: «Ледь помітний біль у мізинці вкидає нас у більшу тривогу, ніж знищення мільйонів таких, як ми». Суспільство, так би мовити, розлюднюється.
– Люди загалом не стали кращими за два останні тисячоліття?
– Можу відповісти словами Шевченка: «Тойді повісили Христа, й тепер не втік би син Марії…»
Більше того, по-моєму, людина змінилася на гірше. Тому, що їй нехіть учитися. Як інакше трактувати небажання скористатися досвідом попередніх поколінь? Тому помилки повторюються. Одні й ті ж самі – такий собі перпетуум мобіле – вічний двигун, що дає підстави кожному поколінню здійснювати своє право «на власну любов і війну». Я не думаю, що це справедливо, але так виходить.
– Яку найголовнішу проблему повинно вирішити людство?
– Навчитися, нарешті, вирішувати всі проблеми тільки шляхом суспільної згоди та реформ.
– Забути про революції?
– Микола Бердяєв говорив, що в революції здійснюється суд над злими силами, що творять неправду, але ті, хто судить, самі творять зло.
– На що людство повинно сподіватись?
– На здоровий глузд.
– Яке питання Ви задали б самі собі?
– Де взяв Ступка сили, щоб відповісти на таку силу-силенну питань?
– Як оцінюєте книгу, в якій справді відповідаєте більш як на тисячу питань?
– Супер!
– І все-таки Ваші відповіді
– не є вичерпною розповіддю про Богдана Ступку.
– Справжній чоловік має залишатися загадковим.
– Бути чи не бути?
– Бути!
Насамкінець від автора
Закінчую свою багатоденну й багатонічну роботу, розуміючи, що вона, як і труди майбутніх Ступчиних біографів, не може бути повністю завершена, бо Майстер нескінченний і невичерпний. Але комусь треба було починати. Щасливий, що випало мені.
Безмежно вдячний Богові, що послав світлу і довгу дружбу з Богданом Ступкою. Вже тільки цього, здається, достатньо, аби засвідчити своє позитивне перебування на Землі.
У книзі називаю Майстра на «Ви», бо в науковій біографії така дистанція необхідна. Та насамкінець хочу звернутися до нього, як і було між нами: «Царство Тобі небесне, мій геніальний друже!»
Ти все життя в своїх ролях озвучував і дарував нам своє чисте, богочутливе серце, і всі книги про Тебе я закінчував словами з «Молитви» Тараса Шевченка:
А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої
І чистоту їх соблюди.
