Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 19.10.15

«Сузір’я “Осінь”» Вікторії Калашникової

415 жовтня у Національному культурному центрі України в Москві в рамках засідання молодіжної літературної студії «Когорта» відбувся творчий вечір поетеси, журналіста, дипломанта ХХІІІ міжнародного фестивалю «Булат» Вікторії Калашникової.

Лірична фантазія під назвою «Сузір’я “Осінь”» – це сплетіння акторської гри з поетичною майстерністю, спроба відкрити сутність природи, проникнути в таємницю одиничних чуттєвих явищ:

“Каблучка вишневого кольору…

Світанок, кав’ярня та радіо.

Європа – наступна стадія.

Жінка – маленька магія.

 

Якщо в двадцять п’ятому квіти,

а в п’ятому келих червоного,

шукай за лаштунками блискавку,

шукай у душі симфонію.

 

Готелі отримують пошту

І байдуже, що електронною,

вона надішле повідомлення:

«У п’ятому келих! Червоного!»

 

Ми балансуємо вродою,

щоб дихати насолодою.

Не ображайте жінку підозрою!

Жінка кохає прозою!”

Поетичний погляд Вікторії Калашникової, споглядаючи дійсність, тонко відчуває у ній життя і всезагальний зв’язок:

“Латати каміння,

Літати в кімнаті.

Зажмуритись, тихо! Спати!

Зібрати волосся, коли довелося

з минулим у піжмурки грати.

Приборкати дії і фарбою вії.

Зірватися з місця і з глузду.

Окреслити наміри.

Вигнути спину.

Червоне намисто на шию…

Залежно від звичаю, настрою, відчаю…

Потупити очі… нехай…

Мелодії осені, сильної й босої

Листами від мене

Ковтай…”

Закохана в життя, поезію, з тонким відчуттям слова і ніжною душею, водночас смілива та емоційна – такою постала поетеса перед гостями Центру. Майже кожен текст Вікторії  - своєрідна медитація, потік свідомості, сповнений яскравими відчуттями діалектичної складності,  суперечливості й багатогранності життєвих явищ:

“Без застібок, без дрібниць, мій охоронець, мій привид,

мій час, мій неспокій. Примара річок повноводних,

богинь та чорниць. Дві краплі дощу,

смужка блискавки, декілька кроків.

 

Нам складно не знати примари вітрів,

Почувши від Бога дві треті НЕрими.

Не чути птахів, недобачити снів,

зануритись в обрій і бути незлими.

 

Дві треті вогню на дві треті заліза,

щоб  шурхіт непевності вбити ураз.

Дозволено не нервувати валізу.

Дозволено не говорити про нас.

 

Хто я?! Що я маю для неба!?

Що має те небо до слів й перифраз!?

Дозволено не говорити про себе.

Купатись у річці і бавити час.

 

Кому дорікати? Навіщо? На себе?

Їх двоє в мені:

Чоловік й світ прикрас.

Їх двоє в мені,

І це все, що

Не треба…

Їх двоє в мені,

Урозріз

І враз”.

Текст і фото: Олена Марченко.