Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 19.03.15

«Свою Україну любіть, любіть її… »

1518 березня у Національному культурному центрі України в Москві відбулися урочистий вечір та святковий концерт, присвячені 201-річниці з дня народження Тараса Шевченка. У вщерть наповненій залі Центру цього вечора зібралися численні шанувальники Кобзаревого слова, української пісні, представники української громади Москви, наукової і творчої інтелігенції. Гості прийшли з сім’ями, маленькими дітьми. Шевченко об’єднав усіх – від мала до велика. Та й чи могло бути інакше, адже творча спадщина Тараса Григоровича, зокрема, його віковічний «Кобзар» для багатьох українців є настільною книгою. Кожне покоління знаходить в Шевченковому слові свою любов, свою ненависть, свою силу й віру, відчуття родини, нації.  За Шевченком, нація – це спільнота мертвих, живих і ненароджених. Доки ми живі і  пам’ятаємо про покоління, які відійшли, наш прямий обов’язок  – передати основні коди нашої духовності наступним поколінням.

 

Вечір в Українському домі на Арбаті відкрив генеральний директор Національного культурного центру України в Москві, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко.  У своєму звернені до гостей Центру з-поміж іншого він сказав про таке: «Вісімнадцятого березня 1858 р. Тарас Шевченко, який уже тиждень гостював у Михайла Щепкіна по дорозі з заслання в Петербург через Москву, записав у Щоденнику: «Кончил переписывание или процеживание своей поэзии за 1847 год».

Йшлося про обробку поезій, створених одразу перед засланням і в його роки, зібраних у «Малій книжці», й переписування їх у «Більшу книжку». Шевченко розпочав цю роботу 21 лютого в Нижньому Новгороді й закінчив у Москві.

Так от 18 березня 1858 р. Тарас Григорович переписав без змін вірш «Мені однаково, чи буду…» з апокаліптичним провіщенням української будущини:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині ―

Однаковісінько мені.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

Видатний шевченкознавець Іван Дзюба висновує: «Це, мабуть, найтрагічніший зі сповідних віршів Шевченка. Тут сльози ніби запечені кривавим болем. Тут усе перегукується з переяславським “Заповітом” — як його заперечне продовження». В Москві Тарас Григорович переписував цей вірш, зціпивши зуби…

Болючими були і пронизливі рядки вірша «Понад полем іде…» з циклу «В казематі», який Шевченко переписав із виправленнями того самого дня — 18 березня:

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе — гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!

Косаря уночі

Зострічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.

. . . . . . . . . . . . .

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить

І не пом’яне.

Згодом поет дописав у «Більшій книжці» олівцем назву твору — «Косар».

Що й говорити, «Косар» геніально передав образ неминучої та безжалісної смерті. І ось тут — увага! Переписуючи цей вірш, поет поміняв його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Чи ми ще зійдемося знову?..»: тепер перед ним стояв вірш «В неволі тяжко, хоча й волі…», що закінчувався так:

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа любить.

Під текстом вірша «Чи ми ще зійдемося знову?» поет поставив дату занесення всього циклу «В казематі» до «Більшої книжки»: «Москва. 1858. Марта 18».

Після закінчення московського «проціджування поезії» цикл «В казематі» вінчали вогненні рядки:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Такий порядок розміщення віршів Шевченко визначив, перебуваючи в помешканні Щепкіна.

Це не було випадковістю. Саме в Москві поет зробив особливий смисловий наголос на скрижальних рядках, які навіки стали його заповітом усім українцям».

Далі зі словами вітання виступив Тимчасово повірений у справах України в Російській Федерації Руслан Михайлович Німчинський, який від імені Української Всесвітньої Координаційної Ради вручив ювілейну медаль «200 років з дня  народження Т. Г. Шевченка» голові загальноросійської національно-культурної організації «Український Конгрес Росії» Любові Петрівні Дяченко та  генеральному директору Національного культурного центру України в Москві Володимирові Мельниченку.

Традиційний Шевченківський вечір Культурний центр вирішив зробити цього разу своїми силами та з допомогою талановитих друзів і прихильників. У святковій концертній програмі взяли участь колективи, які розпочали своє творче життя у стінах Центру, тривалий час виступають на сцені Українського дому, мають сформоване коло своїх шанувальників. Серед них – лауреат міжнародних конкурсів Українська народна хорова капела Москви (художній керівник ‒ начальник відділу інформації і діаспори Національного культурного центру України в Москві, заслужений працівник культури Росії та України  Вікторія Скопенко), Український музично-драматичний  театр-антреприза «Еней» (художній керівник  – лауреат міжнародних конкурсів Микола Решетняк, арт-директор Лариса Білан). А ще – викладач хореографії Української недільної школи імені Павла Поповича, артистка театру  «Еней» Анна Пєшкова, вихованка школи Любава Метелешко.

З приємними музичними подарунками гостям вечора виступили лауреат міжнародних конкурсів Сергій Джемелінський, член Спілки композиторів Москви та спілки композиторів Франції, лауреат І премії конкурсу сучасної музики «Композитор XXI століття», головний концертмейстер театру «Гелікон-Опера» Сергій Чечотко, лауреат міжнародних конкурсів Олена Лошманова, заслужений артист України Ігор Артамонов.

У ході вечора прозвучала низка музичних композицій на слова Тараса Шевченка. На початку -  «Реве та стогне Дніпр широкий», яка вже давно стала народною, входить до репертуару багатьох співаків та музичних колективів світу. Далі – «Минають дні, минають ночі», «Нащо мені чорні брови», «Стоїть гора високая» та ін. Гості вечора мали чудову нагоду переглянути уривок з вистави «Думи Тараса» театру «Еней», послухати поезію Шевченка.

Завершальним настановчим акордом прозвучав «Заповіт» Тараса Шевченка у виконанні Богдана Ступки (у запису), твір, який зал зустрів стоячи в молитовній тиші.

Текст: Олена Марченко.

Фото: Ассоль Овсянникова.