Культурно-мистецька Опубліковано 06.03.13

Святкування 199-річчя з дня народження Тараса Шевченка

OLYMPUS DIGITAL CAMERA05 березня в Національному культурному центрі України в Москві в присутності Надзвичайного і Повноважного Посла України в Російській Федерації Володимира Юрійовича Єльченка та представників Посольства відбулися урочистий вечір і святковий концерт, присвячені 199-й річниці з дня народження Тараса Григоровича Шевченка.

Урочисту частину розпочав Надзвичайний і Повноважний Посол, який привітав усіх присутніх із такою знаменною датою і відзначив, що українська держава вдячна всім, хто сприяє збереженню пам’яті Тараса Шевченка, та повідомив, що днями в Україні відбулася презентація перших двох томів шеститомної Шевченківської енциклопедії, випуск якої приурочено до 200-річчя Кобзаря. Крім того, за доручення Президентів України та Росії ведеться спільна підготовка плану заходів до ювілею Шевченка. Неможливо переоцінити значення спільного святкування цієї знаменної дати, яка, безперечно, стане знаковою подією українсько-російського діалогу і сприятиме подальшому зміцненню дружби і взаєморозуміння між нашими країнами та народами. Сьогодні ім’я Шевченка здатне згуртувати нас навколо тих корисних справ, які можна чинити на благо України, на користь тих, кого доля занесла далеко за її межі, але хто серцем і душею залишається в Україні.
З доповіддю «Про спорудження в Москві пам’ятника Тарасу Шевченку і Михайлу Щепкіну» виступив генеральний директор Національного культурного центру України в Москві, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко.
«Що може стати справді гідним вшануванням у Москві пам’яті Тараса Шевченка у зв’язку з його 200-річним ювілеєм?
Нагадаю, що в 1961 році, до 100-річчя з дня смерті Кобзаря, вулиця Дорогомилівська на правому березі Москви-ріки була перейменована в набережну Тараса Шевченка, а до 150-річчя з дня його народження на цій набережній, у сквері перед будинком готелю “Україна”, було відкрито в 1964 році величний пам’ятник Кобзарю.
Тож у наступному 2014 році, на мій погляд, лише спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку і Михайлу Щепкіну буде співставним за масштабом і значущістю з попередніми ювілеями.
Чому саме про цей пам’ятник іде мова? Річ у тому, що найдовше Тарас Григорович був у Москві в березні 1858 року, й жив він тоді у Михайла Семеновича. В Москві їхня дружба започаткувалася й переросла в братні стосунки. Чи й треба переконувати в тому, що Шевченко в Москві найтепліше виглядатиме поруч зі своїм другом Щепкіним: “Вот это, что называется друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга”…
Упродовж багатьох десятиліть у Москві неправильно вказувалася адреса Щепкінового помешкання, яку змушені були приймати й в Україні. Сам Шевченко в щоденнику називав адресу: “Нашел его (Щепкіна. — В. М.) у старого Пимена в доме Щепотьевой и у него поселился…: Хоча цю адресу багато років ставили під сумнів або хибно трактували, нам вдалося напевне й остаточно встановити й науково обгрунтувати, де знаходився будинок, у якому мешкав Щепкін і гостював Шевченко.
У Центральному архіві науково-технічної документації Москви знайшовся документ про володіння № 411 у Сретенській частині міста: “Щепотьевой, поручицы, жены канцеляриста”. Здобуто й більш вагоміші докази Шевченкової правоти. Скажімо, знайдено в Центральному історичному архіві Москви відомість про сповіді парафіян церкви Старого Пимена навесні 1857 року, в якій записано і Щепкінову сім’ю: “Дом Щепотьевой. Артист Московских Императорских театров Михаил Семёнович Щепкин. Жена его Елена Дмитриевна. Дочь их девица Вера”.
Будинок уже давно знесено, а знаходився він на розі Воротниковського й Старопименовського провулків біля сучасного будинку № 12/6.
Саме тут ми пропонуємо до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка спорудити пам’ятник друзям, які, на мій погляд, обидва дорогі Москві й Києву, російському й українському народам. Здається, сам Господь залишив перед цим будинком зáтишний зелений шматочок землі, що не виходить за червону лінію провулків. Якщо навіть і не тут, то в дворі за будинком місця для пам’ятника більше, ніж достатньо.
Так говорили ми чотири роки тому, коли вперше була висловлена ідея спорудження пам’ятника в книзі «Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”», і наполягали впродовж усього минулого року. Проте тяганина з вирішенням цього питання вже незворотно забрала дорогоцінний час, і тепер, у цейтноті, передбачаючи нові неминучі труднощі з виділенням ділянки саме в названому місці, тобто в центрі Москви, пропонуємо московській владі вибрати будь-яке прийнятне для неї місце для спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку та Михайлу Щепкіну.
Ще по дорозі з заслання, в серпні 1857 року Шевченко радів надією: “Я в Москві побачуся з старим Щепкіним…” І, дякуючи Богові, побачився! Більше того, жив з 11 до 26 березня 1858 року в Щепкіновій оселі, «споглядаючи Москву».
Тоді поет познайомився в місті з багатьма цікавими людьми, в тому числі з «московською вчено-літературною знаменитістю», й захоплювався: “И что это за очаровательная знаменитость!.. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми”. Зустрічі та знайомства в Москві були, безсумнівно, важливими та знаковими для духовного космосу поета, який після десятирічного заслання повертався до повноцінного життя, з насолодою вдихав інтелектуальне повітря Першопрестольної. Московський березень 1858 року був для Шевченка щасливим! Він став яскравою, концентрованою антитезою до тих сотень і тисяч стражденних днів, які поет провів у засланні: “Нудьга, крий Мати Божа, яка нудьга сидіть склавши руки, і так сидіть дні, місяці і годи. О Господи, сохрани всякого чоловіка од такої живої смерті!”
Щепкін ставився до Тараса Григоровича, як батько: “Михайло Семенович ухаживает за мною, как за капризным больным ребенком” (різниця у віці — 26 років). Ніколи раніше і ніколи пізніше, так би мовити, духовне і культурне дозвілля та представницькі візити поета не були настільки впорядковані і керовані, настільки продумані і протежовані ззовні, як у період його перебування у Щепкіна. Тільки щепкінські зв’язки мали фактично системний характер і охоплювали кращих представників еліти російського суспільства, незалежно від їхніх ідеологічних пристрастей та політичних поглядів.
Досить сказати, що в московському щоденнику Шевченка названо понад 30 прізвищ. Із них 8 — це давні знайомі Тараса Григоровича, з якими він зустрічався в Москві, в тому числі Бодянський, Максимович, Мокрицький, Рєпніна, Щепкін… Крім того, Шевченко назвав у щоденнику чимало людей, з якими він уперше познайомився в Москві, серед них Аксакови, Афанасьєв, Бабст, Волконський, Забєлін, Кетчер, Корш, Крузе, Марія Максимович, Мін, Станкевич, Хомяков, Погодін, Чичерін, Шумський… А ще залишилися незгаданими Бартенєв, Галаган, Єлагіна…
Поглянемо на ці московські зустрічі й знайомства очима Шевченка, відчуємо їх його серцем. Адже він пережив у засланні страшні, гіркі, болючі відчуття покинутості й страху, що його забули, не почують більше. Згадаймо пронизливі рядки:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне
Неначе й не було мене…
Тут, у Москві, поет уперше після заслання повною мірою, зі щемливою радістю відчув, що його не забули і його творчість високо шанують. Тож, від’їжджаючи з міста, Шевченко записав однозначно: “…Оставил я гостеприимную Москву. В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии”.
Тарас Григорович добре розумів, кому він завдячує своїм щасливим перебуванням у місті: “И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М. С. Щепкину”.
Отже, спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку і Михайлу Щепкіну було б унікальним, особливим виявом пошани російської держави до геніального Кобзаря і найдостойнішим відзначенням у Москві його 200-річного ювілею.
Якщо пам’ятник Шевченку й Щепкіну не стоятиме через рік у Москві, то, на мій погляд, це буде великим соромом для всіх, уже причетних до цієї важливої справи. Добре розуміючи, що така печальна перспектива вже майорить на передювілейному горизонті, пропоную через рік, у крайньому випадку (!), хоча б офіційно й урочисто закласти камінь в основу нового пам’ятника. Це стане запорукою зведення його в майбутньому.
Питання такої ваги можна вирішити лише на міждержавному рівні. Закликаємо Президентів України і Росії зробити це!»
В урочистому концерті взяли участь солісти Національної заслуженої капели бандуристів ім. Г. Майбороди під керівництвом народного артиста України, професора Віктора Скоромного. В Національному культурному центрі України в Москві була виконана літературно-музична композиція «Бандуристе, орле сизий…», в якій прозвучали пісні на слова Тараса Шевченка «Реве та стогне, Дніпр широкий…», «Як давно те минуло» (соліст М. Воловоденко), «Думи мої, думи…», «Заповіт»; українські народні пісні «Бандуристе, орле сизий…» (соліст М. Воловоденко), «Гей, літа орел» (соліст М. Пер’ян), «Ревуть, стогнуть гори-хвилі» (соліст – засл. арт. України Р. Шевченко), «Встає хмара з-за лиману» (соліст О. Савчук), «Ой, не пугай, пугаченьку», «Козак од’їжджає», «Їхав козак на війноньку», «За Сибіром сонце сходить», «Ой на горі та женці жнуть», «Їхав козак на Дунай» (соліст М. Куценко), «Розпрягайте, хлопці, коней» (соліст О. Савчук); твори Я. Степового («Ой три шляхи широкії»), К. Стеценка («Серенада») – соліст М. Куценко, Д. Попічука (соліст – засл. арт. України Ю. Гвоздь) та інші.
У концерті прозвучала стародавня бандура (С. Захарець), торбан (М. Плекан) та ансамбль троїстих музик.
Справжньою прикрасою композиції стали й твори Тараса Григоровича у виконанні ведучої концерту Раїси Чорногуз «Перебендя», «Гайдамаки», «Думка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Якби мені, мамо, намисто», «Гамалія», «Сон», а також вірш Івана Драча «На похорон Тараса Шевченка».
Того вечора Український дім на Арбаті ще раз підтвердив, що він є справді Шевченковим домом, у якому Великого Кобзаря пам’ятають, шанують та роблять усе для увіковічення його пам’яті.
Ассоль ОВСЯННИКОВА-МЕЛЕНТЬЄВА. Фото автора.
 OLYMPUS DIGITAL CAMERA OLYMPUS DIGITAL CAMERA