Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 28.01.15

Творчий вечір і “Чаєчка”Софії Буняк

126 січня у Національному культурному центрі України в Москві в рамках засідання Товариства української культури “Славутич” відбувся творчий вечір члена Національної спілки письменників України та Спілки письменників Росії Софії Буняк.

Вітаючи гостей з подією, генеральний директор Національного культурного центру України в Москві, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко зазначив: “Про прекрасну поетесу Софію Буняк я чув давно, перед безпосереднім знайомством мені багато розповідав про неї Іван Якович Шишов, потім Євгенія Кузьмівна Дейч – це ті люди, які залишили після себе велику  творчу спадщину, значний внесок у розбудову Культурного цетру. Потім, вивчаючи історію української книгарні на Арбаті та Товариства української культури “Славутич”, знову зіткнувся з прізвищем Софії Олександрівни. У неї є вірш “На Старому Арбаті”:

На Старому Арбаті,

на Старому Арбаті,

скільки всього бýло,

скільки всього не збýлось!

І все ж таки, все ж таки,

на Старому Арбаті,

нарешті, нам доля

нелукаво всміхнулась.

Такі слова – значна духовна підтримка всього того, що ми робимо! І ми радіємо з того, що про це пишуть люди такого масштабу, як Софія Олександрівна.

Ця жінка залюблена в Україну – це в кожному слові, кожній римі, кожному вірші:

Не одною із інших, а тільки єдиною

бути тобі я хотіла б, коханий.

Щоб в душі – із молитвою,

а в житті – з Україною…

А як онука вона свого виховує! Ось, дивіться, колискова для онука Сашка:

Через оболоні мчали сиві коні,

по собі лишали слідочки червоні.

Ой, де ж ви були, коні, у чиїм загоні,

що за вами, коні, слідочки червоні?

Проіржали коні: “Ми були в полоні,

били нас киями в чужому загоні.

Ми були в полоні, та вирвались на волю,

і тепер за нами лиш вітри в погоні…”

А в степах широких козаченьки грають

і до себе коней звідусюд скликають.

Через оболоні мчали сиві коні,

а тепер за ними лиш вітри в погоні…

На мою думку, це козацька пісня, яка веде в бій! На рівні генотипу вона вкладає в онука любов до України, готовність боронити її.  В устах іншої поетеси це було б пафосно і не зрозуміло. Я Вам щиро вклоняюся за це і за Вашу “справжність”, – резюмував Володимир Юхимович і надав слово самій поетесі.

Софія Олександрівна розповіла про свій життєвий і творчий шлях, співпрацю з українською громадою Москви, давню дружбу з відомими українцями Москви, зокрема, поетом і перекладачем Іваном  Яковичем Шишовим, літературознавцем, культурологом, письменницею Євгенією Кузьмівною Дейч, заступником директора Бібліотеки української літератури м. Москви, членом Національної спілки письменників України та Спілки письменників Росії Віталієм Григоровичем Крикуненком, головою Товариства української культури “Славутич”, доктором медичних наук, професором, заслуженим діячем науки Російської Федерації Василем Федоровичем Антонівим, членом Спілки письменників Росії, спілки художників Росії, кандидатом філологічних наук Світланою Львівною Соложенкіною та багатьма іншими знаними людьми.

Далі прозвучала низка поезій у виконанні автора з книг, які виходили в різні роки, як українською, так і російською мовами, зокрема,  книг “Чаєчка” (1995), “Зірки на долонях” (2001), “Під рідним небом” (2009), а також “Чаєчка”  (2014) (в перекладі російською). Авторами перекладів стали Володимир Артюх, Світлана Соложенкіна та сама Софія Олександрівна.

До речі, близька подруга Софії Буняк, член Спілки письменників Росії, Спілки художників Росії, кандидат філологічних наук Світлана Соложенкіна була присутньою на вечорі й виступила з прекрасними теплими словами на адресу Софії Олександрівни, зачитала свою статтю, опубліковану в газеті “Московський літератор”, а також одну зі своїх поезій. З текстом статті про творчість Софії Буняк пропонуємо ознайомитися нижче.

Зі словами вдячності також виступили голова Товариства української культури “Славутич”, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки Російської Федерації Василь Антонів та голова Регіональної громадської організації “Провісник”, доктор медичних наук, академік РАПН Тарас Дудко.

Завершальним акордом пролунали пісні на слова Софії Олександрівни у виконанні Лариси Новосельцевої. Зокрема, й “Чаєчка”, яка є магістральною темою в житті і творчості поетеси:

Тужить чаєчка: “Ки-ги, ки-ги!”

(Аж крильми об землю чорну б’ється),

то зірветься голосно на крик,

то, немов з відчаю, засміється.

чи дітей своїх вона гука,

що в полях чужих десь загубились,

чи вони з дороги, може, збились,

тої, що додому поверта?

Чаєчка кигиче, не стиха,

і немає сил, той голос чути.

і не можна крик той позабути,

й не стиха годинонька лиха.

Чи з одної, чайко, ми рідні,

що пісні у нас з тобою схожі,

і такі безрадісно-сумні,

і зректися їх – ніяк не можна?

Подаємо до уваги наших читачів передмову до книги Софії Буняк під “Рідним небом”, написану автором, у якій детально розкрито основні моменти життєвого й творчого шляху поетеси

Народилася у селі Грибова, що належала колись до Кременецького повіту, а пізніше ввійшла до складу Ланівецького р-ну Волинської частини Тернопільщини. У1949 р. закінчила Ланівецьку середню школу і в цьому ж році вступила на історико-філологічний факультет Львівського педагогічного інституту. Але закінчити цей заклад мені не вдалося, так як в кінці першого курсу (ЗО квітня 1950 р.) була заарештована органами КДБ. Судило ОСО. Покарання відбувала у Новосибірській області. Після смерті Сталіна була звільнена і повернулася у рідні Ланівці. На жаль, продовжити навчання в інституті через тавро «ворог народу» не було можливості, з цієї ж причини не можна було влаштуватися, й на роботу. В пошуках роботи минув рік. На той час повернувся додому мій товариш по засланні, москвич, і запропонував мені допомогу. Ми одружилися і так я стала москвичкою. Це був 1954 рік.

У Москві, спочатку закінчила фельдшерське училище. Багато років працювала медсестрою, старшим лаборантом у 2-му Московському мед-інституті. Після закінчення Московського педагогічного інституту ім. Н. Крупської, почала працювати перекладачем слов’янських мов у НДІ проблем вищої школи. Там же, виконувала функції упорядника збірника по закордонних відрядженнях радянських вчених з питань вищої школи.

У Москві я зустріла чимало людей з долями, подібними до моєї, які належали до різних національностей, в тому числі й росіян. Серед них знаходила розуміння і співчуття. З’являлися знайомі, мене тягнуло до людей, які, як і я сама, цікавилися

літературою. Адже вірші почала писати ще в дитинстві. Тут, у Москві, я багато читала, відвідувала бібліотеки, виставки, музеї. Але, де б я не була, постійно, моя думка линула туди, в той затишний куточок Волині, Ланівеччину, у батьківський дім, до друзів.

Виникала жагуча потреба поспілкуватися з земляками, поговорити, поділитися враженнями. Нарешті я натрапила на «Українську книгу» на Старому Арбаті. І це місце стало бальзамом для душі. Таких, як я, у Москві було багато. У цей час в союзній столиці, одне за одним, почали створюватись розмаїті студентські земляцтва. Мене запрошували на свої заходи (вечори) дівчата з Прибалтики, земляцтво яких кілька років вже існувало. Прибалти полюбляли українські пісні. Іноді до Москви приїздили українські художні колективи: хор Верьовки, Закарпатський народний хор, Київський драматичний театр ім. І.Франка. Москвичі з задоволенням приходили на українські концерти. А для українців це було справжнім святом, і для тих, хто жив в Росії постійно, питання земляцтва, стало вельми актуальним питанням, їх підтримували студенти із МДУ й студенти з інших московських вузів.

Але, коли громада звернулася до міської влади з проханням про дозвіл, було сказано: «Нет необходимости: украинцы, русские, белорусы – народы-братья. Они прекрасно понимают друг друга й без землячества».

І все ж, час, минаючи, крутив по-своєму колесо історії і воно набирало нових обертів… І ось, як пише у, своїй книзі «Арбат очима українця» генеральний директор Культурного центру України в Москві, Володимир Мельниченко: «Всередині 80-х років минулого століття на дверях книжкового магазину з’явилося скромне оголошення, надруковане на машинці у якому йшлося про створення в Москві українського

товариства. В книгарні збиралися патріоти, які започаткували першу в Москві українську громадську організацію «Славутич»: Василь Антонів, Софія Буняк, Стефанія Гнідина, Тарас Дудко, Михайло Забочень, Борис Козаренко, Володимир Любань, Іван Мовчан, Олег Олійник, Анатолій Сірий, Іван Шишов».

У1992 р., у Москві, проходитиме з’їзд українців Росії на якому будуть присутні гості з України: В.Чорновіл, М. Горинь, М.Косів, М. Ратушний. Зі словом виступить і президент українського товариства «Славутич», знаменитий космонавт П.Р. Попович, зокрема він скаже: «Тут, в Росії, ми почали прокидатися давно. Ще у 60-ті роки, цього століття у Москві була невеличка група людей: Борис Козаренко, Іван Шишов, Софія Буняк, Михайло Кутинський, які пізніше, у більш сприятливі часи, стануть тим кістяком, з якого утвориться наше товариство «Славутич».

Зі «Славутичем» життя для московських українців стало і цікавішим, і жвавішим. Кого тільки не було на наших зустрічах, крім українців: і білоруси, і вірмени, і гагари, і киргизи, і прибалти, і грузини. Ну, а що до росіян, то це само собою зрозуміло.

Почала   прихворювати   мама.   Батько   помер   у  1979р.   і   вона  залишилася  одна.   На  мою  пропозицію переїхати   до   мене   відповіла:   «Не   можу,   я   там   не приживусь, бо старі дерева не пересаджують». Будучи же на пенсії сказала собі: «Я повинна доглянути свою матусю і зробити так, як їй краще. І – поїхала, у Ланівці. А там – свій   вир, свій «Славутич». Гомоніла Волинь, гомоніла     Галичина:      Україна      стала     незалежною державою. Людоньки! Правда це, чи сон?».

Там, у рідному місті, я кожен день зустрічаюсь з людьми. Кожен тиждень виходять моя стаття, чи нарис у дній   з   двох   районних   газет.   Публікуються  добірки зіршів і спогади в обласних газетах.

Через місяць, два я знову повертаюся до Москви. А з Москви – до Ланівець. Одного разу у поїзді «Москва – Львов». жінка запитата мене:

- А звідки ви їдете?

- З дому, – відповіла я.

- А куди? До кого?

- Додому.

- Як то, – запитала здивовано жінка, – я вас не зрозуміла?

- Так, так, саме так, жіночко: з дому – додому. З Москви – до Ланівець, а потім знову – до Москви. Ось так і їжджу роками, але Батьківщина в мене все таки -одна, з України я, українка.

У Ланівцях виходять мої перші книжки: збірка поезій «Чаєчка» та «Світло погаслої зірки» – про повстанського поета Левка. У солідному альманасі «Тернопільщина» добірка віршів.

У 2000 р. в Київському видавництві «Криниця» друкується невеличка повість «Одіссея Ольги Горошко», в іншому Київському видавництві «КМЦ «Поезія»», у 2001 р., – друга збірка поезій «Зірки на долонях». Але це буде тоді коли вже не буде моєї матусі і я стабільно житиму в Москві.

Живучи в Ланівцях постійно збирала матеріал про видатних людей Ланівеччини. Про художників і поетів, акторів та вчених, і тих, хто боровся за незалежність нашої многостраждальної землі.

На Ланівеччині народився і закінчив середню школу нар. худ. України Іван Марчук. В селі Кутиски народився видатний вчений астроном, академік Іван Климишин, іменем якого названа одна із планет космосу.

З Ланівеччини (с. Вербівень) – видатний вчений літературознавець, поет Григорій Штонь. Народний артист України Олександр Гринько (з мого рідного с. Грибова) актор Львівського драм, театру їм. М. Занько-

вецької. Народна артистка України Тамара Дідик -солістка Львівського акад. оперного театру - ланівчанка, цей список можна продовжити.

У цій роботі мені допомагали мої молоді побратими, члени Клубу творчої інтелігенції, який ми створювали разом: поети Довгалюк В., Лобунь І., Дячук В., і найстарший з нас Боб’юк А. Результатом цієї праці став літературно-мистецький альманах «Лан», своєрідна енциклопедія нашого району, який вийшов з друку 2002 року у Тернопільскому видавництві «Джура» і був присвячений 10-ти річчю незалежності України.

За свою роботу, я отримала нагороду: медаль «10 років незалежності України» та іменний годинник від президента України Кучми.

Збірка «Під рідним небом» не що інше як перебуте, пережите мною життя там, у рідних Ланівцях, під рідним небом. І мої сумніви і обурення, що до «методів» розбудови, які мали місце на початку становлення молодої держави. І радості. Це – моє життя у Москві, де частинкою рідного неба були, і є, для мене люди, яких, як і мене, занесла доля – сюди, але, які не забули свого коріння, не зреклися рідної мови бо «мають в серці те. що не вмирає».

Багато у збірці лірики і ніжності, яких мені все

життя так не вистачало.

Софія Буняк,

м. Київ, січень 2009 р.

Светлана Соложенкина
МЫ САМИ — МОСТЫ
София БУНЯК. “Чаечка”. Стихотворения. Перевод с украинского. — М., ИПО “У Никитских ворот”, 2014.

Эта книга, с ласково-крылатым названием “Чаечка”, не совсем обычная. Хотя бы потому, что она по счёту — и четвёртая, и первая. Четвёртая потому, что до этого у Софии Буняк, члена Союзов писателей Украины и России, уже вышло три поэтических книги (одна — в Лановцах, две — в Киеве) на украинском языке. А эта “Чаечка” — первая переводная книга! Можно сказать — дебют и визитная карточка!..
Над переводом стихов потрудились В.Артюх (основной текст), С.Соложенкина и… сама С.Буняк. Последнее особенно интересно: когда поэт переводит сам себя — это случай не частый! Впрочем, не только себя: два стихотворения в “Чаечке” — “Мать и сын” М.Корпанюк и “Любовь” И.Жиленко — С.Буняк также перевела, так как они, по видимому, особенно ей близки. По строю души. По светлой, возвышенной интонации…
Тут самое время сказать, каков же он, этот строй души, у самой С.Буняк. Какой лирический мир приоткрывается, для русского читателя, в её книге.
Я не случайно употребила это слово: “приоткрывается”, хотя можно было бы написать и “открывается”, С.Буняк — поэт целомудренно-сдержанный, муза её, как полевая русалка, любит скрываться среди золотых колосьев и цветов!..
Оно и понятно! Ведь София Буняк для всех, знавших её с детства и юности, навсегда такой и осталась — до сего дня — Соней, Сонечкой, солнечной девочкой с ясной улыбкой, выросшей среди полей и холмов живописной Волынской Украины…
Дядька Синегор, лёгкая тень мавки полевой, рушники, расшитые розами, синие васильки, снежно-белые островки берёз, запахи чебреца и полыни, грусть “карих вишен”, — сколько во всём этом неизречённой красоты, навсегда вошедшей в душу!.. Мир сказок, песен, чудесной “старины”, никогда не старой… Для кого-то, со стороны, это, может, “этнография”. Но не для Софии Буняк! Читая её, фольклорно-узорные, стихи, естественно растущие порой из народной песни, — чувствуешь: здесь “дышат почва и судьба” (по слову Б.Пастернака).
Вот хотя бы такие строчки — о дождях:

Они идут, идут,
как лирники по шляху.

Очень ёмкий образ! И “со стороны” — его не придумаешь: это — растворено в крови, впитано с молоком матери…
Лирический мир С.Буняк многоцветен, ярок. “Радугою небо перевязано”… “В саду не разнимают розы рук…” Даже народ, спешащий на электричку, течёт “разноцветною рекой…” Как хороша светла даже поздняя осень, когда

Всё окончилось давно,
И на деревьях — позолота.
Кружатся листья в болеро
И оседают на болотах.

Много нужно иметь душевной стойкости и доверия к жизни, чтобы сказать:

“Стою вся в звоне золотом
На неприкаянном распутье”.

А неприкаянное распутье в судьбе С.Буняк было. Судьба не обошла невзгодами, бедами…
Не буду останавливаться на подробностях биографии С.Буняк — она сама написала о себе, со всей прямотой и откровенностью, в предисловии к своей книге. Я же хочу подчеркнуть только одно: как ни причудливо-прихотлива и порой жестока судьба, — но закономерным оказалось органическое включение С.Буняк в московскую жизнь и культуру. Много возможностей духовного роста открылось ей здесь — и она неустанно расширяла свои горизонты, жила, по завету Н.Заболоцкого: “Душа обязана трудиться и день, и ночь, и день, и ночь”. Нет, связи с родимой Украиной не прекращались, — разве можно перерубить мечом ручей? Всё равно срастётся! Но много верных друзей приобрела она и здесь, в Москве, самых разных национальностей, нередко — с судьбами, схожими с её собственной… Произошёл в душе неразрывный сплав: украинская и русская — да и иные культуры — слились, как Днепр и Волга, и стали понятны слова английского поэта Джона Китса: “И я далеко, в человечестве…”
Мы живём в непростое постперестроечное время. Увы! От дружбы народов, кажется порой, у нас остался разве что журнал “Дружба народов”… И потому мне представляется важным замечать каждое проявление братства, духовного родства, а не разрушительной розни.
И книга стихов Софии Буняк представляется мне одним из живительных ростков, упрямо бросающим свой дерзко-зелёный вызов всем руинам и пепелищам. Как своевременно звучит это стихотворение-молитва:
Не лиши меня, Боже,
великой любови,
ради которой жив человек.
Пошли ты мне силы и веры,
и слово, которое
укрепит мою душу навек.

Пусть же парит скромная, трогательная и стойкая “Чаечка” Софии Буняк и в украинском, и в московском небе, и — не сомневаюсь! — находит себе приют, бесприютная, в читательских сердцах… Ведь жива ещё — и будет жить! — Поэзия и по ту, и по эту сторону каких бы то ни было границ…
В конце концов, путь даже пропасти то и дело разверзаются у нас под ногами, но мы ведь сами — мосты.

                                                                                (http://www.moslit.ru/nn/1414/8.htm)

Текст і фото: Марія Сіверська.