Віктор Ковтун: «Моє щастя в тому, що я зміг побудувати своє життя так, як сам того хотів»

Народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Почесний академік (дійсний член) РАХ, живописець, Почесний громадянин Харківської області та м. Чугуєва (батьківщини І. Є. Рєпіна), голова Харківського відділення Спілки художників України, президент Міжнародного благодійного фонду ім. І. Ю. Рєпіна, академік кількох академій (України, Росії, Білорусі), керівник персональної творчої майстерні сюжетно-тематичної картини в Харківській державній академії дизайну і мистецтв, автор наукових та навчально-методичних праць. Цей перелік доповнюють багаточисленні нагороди, відзнаки і почесні звання.

Спілкуючись із представниками духовної та мистецької еліти України, завжди хочеться розкрити їх душевні якості, дізнатись, чим вони живуть поза роботою, чим наснажуються, що їм болить, чим розраджують серце. Не став виключенням і Віктор Іванович. У спілкуванні він виявився людиною відкритою, відвертою та щирою. Тому бесіда і залишила приємний післясмак.

За ті три роки, що ми знайомі, Віктор Іванович бував у Культурному центрі в Москві неодноразово. І з приводу презентації художнього альбому «Українське образотворче мистецтво. Початок ХХІ століття», і з приводу власної персональної виставки. Кілька приїздів не були пов’язані з Культурним центром, але жодного разу він не приїжджав із пустими руками. За цей час він подарував Центру портрети Лесі Українки, Івана Франка, Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Богдана Ступки, парний портрет Михайла Щепкіна і Тараса Шевченка, картину «Седнів. Козацька церква».

І цього разу у нас був надзвичайно поважний привід для зустрічі. Днями до Національного культурного центру України в Москві з Харкова привезли погруддя Тараса Шевченка. Його автор — художник Олександр Капшук, але натхненником виступив знову ж таки Віктор Ковтун.

— Вікторе Івановичу, коли Вам спало на думку зробити такий красивий подарунок Культурному центру?

— Ця ідея виникла на відкритті моєї персональної виставки у виставковій залі Центру, що асоціюється з духовним храмом. І майже водночас з Володимиром Мельниченком прийшли до думки, що тут має бути постійно присутнім наш Кобзар. Володимир Юхимович запитав, чи не міг би я допомогти у створенні достойної скульптури для такої урочистої зали. І от маємо результат.

— За що Вам безмежно вдячні. А ще особлива подяка за портрет Михайла Грушевського, 150-ту річницю з дня народження якого будемо святкувати за кілька років.

— От і будемо вважати, що мій подарунок Центру започаткував підготовку до славного ювілею.

— Вікторе Івановичу, всі Ваші нагороди і звання навіть важко перерахувати. Зрозуміло, кожна з них вартує уваги, але все одно є серед них найцінніші…

— У житті кожного є особливі віхи. Для мене доленосним став 1997 рік, коли я отримав звання професора Харківського художнього промислового інституту. Наступним етапом був 2002 рік, коли отримав звання «Народний художник України». Але хто б що не казав, найвищою, найпрестижнішою, найкращою мистецькою державною нагородою є Шевченківська. За моїми власними спостереженнями, лауреатами, як правило, стають представники центральної України і трохи Львівщини. Майже ніколи її, чомусь, не отримують представники Криму, півдня України, Слобожанщини. Чи вважають, що там немає українського мистецтва? Моя ж серія робіт, за яку я отримав найвищу нагороду, так і називалася «Мій край — Слобожанщина». Слобожанщина — це теж Україна, а Харків —  величезний культурний центр зі своїми традиціями.

— І як Вам після цієї нагороди живеться?

— Пречудово!

— Звання лауреата допомагає вирішувати якісь питання?

— Хоч є звання, хоч немає, все одно щоденно стикаєшся з необхідністю комусь щось доводити. А перебуваючи за кордоном, переконуюсь знову і знову, наскільки різне ставлення до мистецтва в Україні та за її межами. Один усього приклад. Я пропонував видати серію «Мій край — Слобожанщина» в Україні. Але влада на це — тихше води, нижче трави. А коли поїхав до Китаю, де у Національній галереї Шанхаю відкривалася моя персональна виставка, тільки-но завів мову про видання альбому, моя мрія відразу стала реальністю.

— Як Ви гадаєте, це вияв державної політики, чи все ж таки мають місце ще якісь складові такого відношення?

— Складно сказати, але, мабуть, усього є. А були колись зовсім інші часи. Памʼятаю, як Олег Олексійович Дьомін, будучи Послом України в Російській Федерації, разом із керівництвом Харківської області за три місяці організував «Харківські зустрічі в Санкт-Петербурзі» та величезну виставку «Дві столиці — одна доля», на якій було представлено 350 робіт. Тоді до Санкт-Петербурга одним літаком вилетіло понад 100 чоловік української делегації! Валентина Матвієнко тоді сказала: «Перший тост вип’ємо за митницю».

— Якби Ви складали список великих українців, хто до нього увійшов би?

— Першим був би Михайло Грушевський. Із митців — Ілля Рєпін. До речі, на Слобожанщині поновлена премія його імені, що об’єднує художників України, Росії та Білорусії й підтримує реалістичне мистецтво. У Харківській області за цей час відбулося чотирнадцять міжнародних рєпінських пленерів, відремонтовані приміщення, де Ілля Юхимович ще хлопчиком брав перші свої уроки малювання.

Він — великий російський художник із українським корінням, наша легенда. Іллю Рєпіна поставив би другим у ряді великих українців.

Харків — це і театральне місто також. Тому ряд великих українців продовжив  би Лесем Курбасом та Олександром Довженком.

— Ви часто буваєте в рідному селі?

— Намагаюся часто. Ми зі старшим братом Сергієм народилися в Мізині навпроти стоянки первісної людини. Саме там, у райцентрі Короп разом із братом протягом останніх чотирьох років провели шість пленерів братів Ковтунів. Цього року з нагоди 90-річчя Коропського району на Миколаївському ярмарку мене земляки обрали почесним громадянином Коропа.

— Брат також має відношення до мистецтва?

—              Він гвардії-полковник. Має нагороди: «Червону Зірку», «За відвагу», «За бойові заслуги». Зараз він — директор дуже серйозної галереї в Києві «Раритет Арт», член НСХУ з 2012 року. Дай, Боже, йому здоров’я.

— Ваші місця дуже красиві й відомі…

— Колись мистецтвознавець Ольга Денисенко, яка багато років пише про мою творчість і яка, мабуть, єдина в Україні,  знає про Рєпіна все, сказала про мою батьківщину так: він народився там, де півень кричить на три держави.

— Батько-мати живі?

— Батьків, на жаль, вже нема. І коли мова заходить про голодомор, завжди згадую історію своєї сім’ї. Мій дідусь на Криськівському спиртовому заводі був конюхом і в 1933 році виніс трохи вівса, аби нагодувати родину. Поки дійшов додому, хтось уже про те доповів куди треба, і його засадили рівно на п’ять років.

—    Чула, що Ви мрієте зробити музей…

—    Так, у нашій рідній хаті.

—    І які там будуть експонати?

—               У мами Шури було тільки три класи освіти, але від природи був дар вишивати. Пам’ятаю зимові вечори, коли до нас приходили сусіди і всі разом вишивали. У мене збереглися всі їхні роботи. Ось вони і стануть основою музею.

― Чи були в житті доленосні зустрічі?

— Звісно, були. І цей перелік буде задовгим. Однією з них була зустріч з Борисом Олійником. Назавжди запам’ятав 1997 рік, коли в Українському фонді культури на День злуки 22 січня Борис Ілліч запропонував мені зробити персональну виставку (остання на той час була в 1995-му). Тоді  тільки-но головою адміністрації Президента призначили Євгена Петровича Кушнарьова, якого, на жаль, уже немає. Це був мій великий друг, людина, яка розуміла мистецтво. Багато говорили про мене добрих слів, і Борис Ілліч мудро-мудро тоді сказав: «Свій некролог ніколи не прочитаєш» та продовжив: «Я свою статтю про цю виставку назву “Якщо хочеш побачити справжню Україну — дивись картини Віктора Ковтуна”». Тоді він напророкував і Шевченківську премію: «Працюй і не звертай ні на кого уваги. Будемо йти до Шевченківської премії».

Доленосними були зустрічі з уже згаданим Олегом Дьоміним та Олегом Тараном, коли вони були обрані депутатами Верховної Ради від Харківського округу. Це був липень місяць. Приїжджають вони до мене у майстерню і говорять: «Президентом обрали твого земляка (Леоніда Кучму. — А. О.). Новогород-Сіверський напишеш?» І ми вручили цю картину 9 серпня на день народження Леоніда Даниловича.

Доленосним було знайомство з Володимиром Мельниченком. У травні 2003 року в Культурному центрі України в Москві відбулася виставка «Слов’янське братерство», на якій було представлено чотири моїх роботи. Тоді ж Володимир Юхимович сказав: «Звання “народного” вже є, наступну виставку відкриємо в ранзі Шевченківського лауреата». Це було вісім років тому.

— Напророкував Володимир Юхимович…

— Це правда. І я дуже радий нашим теплим стосункам. Кожного разу, коли приїжджаю до Москви, відчуваю себе в Культурному центрі, як вдома. І завжди дивуюсь роботі, яка тут проводиться. Як правило, такого штибу приміщення культури потребують фінансової підтримки, а тут без жодної копійки допомоги з боку держави створено оазу культури та духовності. І хоча теж буває не солодко, але ніколи не плачуться. Те, що Володимир Мельниченко сьогодні робить у російській столиці, заслуговує не тільки на всіляку повагу. А його письменницька діяльність взагалі вражає.

Серед тих, хто вплинув на мою долю, назву ще викладача в Харківському художньому училищі Віктора Івановича Лапіна та директора училища Григорія Семенович Коробова.

Велику роль у моєму житті відіграв і ректор Художньо-промислового інституту Євген Павлович Єгоров, залишивши мене свого часу на викладацькій роботі. Роблю все можливе для зберігання пам’яті про великих класиків станкового живопису, харків’ян, народного художника України, професора Адольфа Марковича Константинопольського та Олександра Анатолійовича Хмельницького.

Доленосною людиною став і останній перший секретар Харківського обкому партії Анатолій Костянтинович М’ялиця. Сьогодні він — Герой України, генеральний директор Харківського авіаційного державного підприємства, доктор наук, професор. Родом з Новгород-Сіверська. Мій земляк. Чотирнадцятого вересня 2013 року з нагоди 70-річчя визволення Новгород-Сіверського від німецько-фашистських загарбників, на Дні міста Анатолія М’ялицю обрали почесним громадянином Новгорода-Сіверського.

— У Москві Ви виставлялись лише в Українському центрі?

— Не тільки. Беру участь у виставках, що проходять і в Манежі, і в Центральному будинку художника, але то не персональні виставки. Хоча вже протягом кількох років стоїть підготовлена персональна виставка, сподіваюся, що відбудеться вона врешті-решт в ЦБХ. Харківська та Московська область — побратими, тому обов’язково зробимо таку велику державну справу.

— Не можу оминути й політичного питання. Як ви сприймаєте незалежність України, чим вона є для держави?

— Скільки разів Україна хотіла бути незалежною, але весь час щось заважало. І ось двадцять років тому нарешті сталося. Чи щось втратили? На жаль, втратили. Дуже непросто відновлювати розірвані по живому культурні зв’язки. Але, на щастя, особисті стосунки ніколи не розривалися. Я багато років викладаю в Державній академії дизайну і мистецтв та одинадцять років керую власною майстернею сюжетно-тематичної картини, про яку мріяв Ілля Рєпін. Єдине, про що жалкую, що канули в Лету виставки дипломних робіт художніх вузів (в СРСР їх було сімнадцять), що  проходили в найпрестижніших виставкових залах у Тбілісі, Києві, Москві, Санкт-Петербурзі. Я намагаюся скрізь бувати і тримати, як то кажуть, руку на пульсі.

— Багато студентів виховуєте?

— У мене на трьох курсах зараз дванадцять студентів. Половина з них  — китайці.

— А чи згодні зі ствердженням про те, що покоління ровесників незалежності для нас втрачене?

— Зовсім не згоден. Я постійно спілкуюся з талановитою молоддю і переконливо свідчу — у нас чудове покоління.

— Маєте власну методу викладання?

— Намагаюся надавати студентам якомога більше можливостей для творчого вияву.

— Як Ви ставитесь до твердження, що таланту треба допомагати, а бездарність проб’ється сама?

— У радянські часи, в принципі, творчий шлях будь-кого можна було прорахувати. Навчання у вузі, гарантована робота, державні замовлення, членство у Спілці. Та й фінансові витрати були «земними»: і платня за майстерні, і вартість матеріалів тощо. А як в сучасних ринкових умовах бути молодому митцеві? Зрозуміло, що треба допомагати. Тому і створюються всілякі фонду. На щастя, деякі дійсно надають реальну допомогу.

Життя не стоїть на місці, все давно змінилося, але плакати нема чого. Назад вороття немає. Знову ж таки, ми живемо у незалежній державі, а від чого кожен із нас залежить, це дуже індивідуально.

— Чи є у Вас перед очима приклади унікального прояву мецентатства?

— Один із найяскравіших — Віктор Карцев — голова правління Міжнародного фонду «Наукове партнерство», голова правління Міжнародного фонду «Культурне надбання», академік Російської академії природничих наук, академік Петровської академії наук і мистецтв, доктор хімічних наук. Він ніколи в житті не займався живописом, хоча його двоюрідний брат — Василь Нестеренко — перша величина в Російській академії художеств у релістичному мистецтві. Після автомобільної катастрофи років вісім тому, під час коми Віктору наснилося, що він повинен зайнятися саме мистецтвом. У нього надзвичайне чуття на прекрасне, чому навчити неможливо. Це чуття або є, або немає. За останні п’ять років він зібрав понад 6000 робіт! А скільки ним зроблено саме для студентів!

У нього величезна творча база в Чорногорії, де проходять творчі змагання серед студентів Рєпінки та Суріковки. Працюють п’ять академіків Російської академії художеств Зураба Церетелі. І як би не ставились до Харкова, але перші місця на першій олімпіаді з живопису посіли роботи моїх учнів. Настя Качина за диплом «Проводи Чугуєвського полка на турецьку війну» була прийнята до Національної спілки художників України. От вам і втрачене покоління.

Харківська школа завжди вирізнялася та вирізняється поміж інших художніх шкіл — наші вихованці вміють і намалювати, і написати. На жаль, зараз ці вміння майже нікому не потрібні, бо все заступив комп’ютер. Але живий мазок є живим мазком. Його нічим не заміниш. Хочеться, щоб і на державному рівні це нарешті зрозуміли.

— Знову «винен» менталітет?

— Можливо. Ми весь час ступаємо на одні й ті ж граблі. Українці такі від діда-прадіда. І нічого не зміниться, але у мене є багато однодумців, які й допомагають мені, і підтримують. Ми займаємося  доброю справою. Сьогодні в Харкові найбільше молодіжне об’єднання у Спілці художників — 150 молодих талановитих випускників з вищою художньою освітою.

— Наскільки я знаю, приміщення Харківської державної академії дизайну і мистецтв є пам’яткою архітектури.

— Так. І це засвідчено табличкою, на якій написано: «Художественное училище 1912 год». Мені воно нагадує теремок українського модерну. І в тому, що у нас є таке приміщення, заслуга Іллі Рєпіна. Знову повертаюся до нього. Востаннє він був у Чугуєві у 1914 році напередодні Першої імперіалістичної війни, на день свого 70-річчя.

— Ви бували в багатьох країнах. Де ще не були, але дуже хотіли б?

— Великих мрій немає, бо за тиждень, де б не був, уже хочу повернутись на Україну до рідного Харкова. Ось у Москві хочу зробити величезну виставку. Було у мене дві виставки у Німеччині в Нюрнберзі — місті-побратимі Харкова. Запрошень дуже багато, але просто для галочки мені щось робити не хочеться. В ідеалі це повинен бути захід міждержавного рівня, щоб можна було залучити студентів, аби вони мали можливість попрацювати, показати себе та рівень своєї підготовки.

— Ваші картини називають картинами настрою…

— А я багато років тому назвав мистецтвознавців (искусствоведов) «искусствовредами». М’яко кажучи, вони на мене образились.

— А як Ви ставитесь до масового мистецтва?

— Один художник якось сказав: «Як мені хочеться пригнати великі вантажівки, все це завантажити і греблю загатити». Я з ним стовідсотково згоден.

— Інколи чуємо, що академічна освіта губить талант…

— Неправда. Я із цим не згоден. Хоча, зрозуміло, є речі, яким не навчить жоден заклад. Наприклад, відчуттю кольору. Якщо воно не всотано з молоком матері, жоден академік буде безпорадним. А от розвиває це відчуття саме навчання. До речі, успішним вважається такий художній навчальний заклад, серед випускників якого є хоча б кілька видатних митців, а якщо на рік хоча б один хороший диплом, це просто вдача.

— У вас при виборі професії були варіанти?

— Жодного. Рідний брат весь час служив в армії, а я все життя малював.

— А в роду були художники?

— Ні. Навпаки, всі військові.

—    Дочка також не пішла Вашим шляхом. А взагалі малює?

— Прекрасно малює, і до того настільки тонкі та старанні речі робить. Але маленькою займалася з репетиторами мовами, а я не наполягав, щоб вона стала художником. Тому Ганнуся зробила власний вибір, і я цим задоволений.

Завершує навчання в Нюрнберзькому університеті, а перед тим отримала освіту в Національному харківському університеті імені Каразіна. Вивчала іноземні мови.

— А в Нюрнберзі яка спеціальність?

— Політологія та соціологія. Ганнуся побачила вже всю Європу.

— Наскільки художник сьогодні повинен бути освіченою людиною? Що він повинен знати та чим володіти?

— Я сьогодні не знаю таких митців, що займаються виключно чистим мистецтвом. Щоб вижити, сьогодні треба і викладати, і писати, і, і, і… Якщо хтось і хоче жити лише з власної творчості, повинен бути геніальним менеджером. Чисте мистецтво — надзвичайно дороге. На скільки за останні десять років збільшилась вартість фарб! Купуємо виключно закордонні, бо в Україні, на жаль, не тільки фарб не виробляють, але й олівця не роблять. Пригадую 1989 рік, коли в Чернігові хотіли створити художній фонд матеріалів. Галасу було багато, але гроші вкрали і вкотре залишились ні з чим. Навіть багетів не виробляють, хоча скільки лісів в Україні.

— Ви щаслива людина?

— Так.

—   А що вкладаєте в це поняття?

—              Моє щастя в тому, що я зміг побудувати своє життя так, як сам того хотів. По-перше, займаюся тим, чим мріяв з дитинства. Чого б мені це не вартувало. По-друге, у мене чудова родина. У мене брат, дві сестри, мама, кохана дружина, чудова донечка. Студенти у мене красиві та розумні. Працює фонд мого імені, що реально допоманає молодим і талановитим.

—              Куди б повели в Харкові того, хто вперше приїхав до Вашого рідного міста?

— У нас прекрасні театри, площа Свободи (колишня Дзержинського), до речі, найбільша площа в Європі та четверта — у світі. Показав би приміщення Придніпровської залізниці — найбільшу адміністративну будівлю у світі на 1916 рік. Провів би вулицею Сумською (колишня Маяковського) тощо. Обов’язково показав би Художній музей та зал Іллі Рєпіна. Та й до рідної академії зайшли б, звісно.

— Дозвольте провести невелике бліц-опитування. Улюблена книга…

— Олександр Довженко «Зачарована Десна». Люблю Михайла Булгакова, Марину Цвєтаєву. Читаю за настроєм.

— Улюблений фільм.

— «Дзеркало» Андрія Тарновського, «Земля» Олександра Довженка і фільми з Богданом Ступкою радянських часів.

— Улюблений предмет у школі.

— Російська мова та література, бо викладала надзвичайна вчителька — Броня Йосипівна Фірсова. І досі памʼятаю формулювання деяких граматичних правил.

— Театр.

— Харківський державний академічний російський драматичний театр імені Олександра Пушкіна. Двадцять п’ять років відновлювали його після пожежі. Але сьогодні це один із кращих театрів України за насиченістю репертуару.

— Улюблена українська народна пісня.

— «Ой, чий то кінь стоїть».

— Самі співаєте?

— Ні, тільки слухаю. У мене сестри Тамара і Наталя чудово співають.

Ассоль Овсянникова-Мелентьєва. Фото автора.