Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 05.11.14

Життя та доля Остапа Вишні. До 125-річчя з дня народження письменника

3Тринадцятого листопада виповнюється 125 років з дня народження українського письменника, сатирика та гумориста Павла Михайловича Губенка, відомого всьому світові як Остап Вишня.

Цій даті Культурний центр України в Москві присвячує кілька заходів. Саме в день народження письменника, 13 листопада, відбудеться творча зустріч із заступником директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, дослідником і видавцем спадщини Остапа Вишні, кандидатом філологічних наук Сергієм Гальченком, а 6 листопада буде показано художній фільм «Із житія Остапа Вишні», знятого на Київській студії художніх фільмів ім. О. Довженка ТВО «Союзтелефільм» у 1991 році.

У переддень показу фільму ми пропонуємо вашій увазі уривок із книги Володимира Мельниченка, «Богдан Ступка: обличчям до історії».

*  *  *

Перший фільм з Богданом Ступкою в головній ролі, що вийшов у незалежній Україні, зняв режисер Ярослав Ланчак. Називався він «Із житія Остапа Вишні» (1991). Фільм, запущений на кіностудії Олександра Довженка ще за радянських часів, розповідав про найдраматичніший період у житті відомого українського письменника Остапа Вишні, котрого наприкінці 1933 року репресували й зіслали до Сибіру, де він провів у таборах десять років.

«Трагічним десятиліттям» назвав його автор книги про Остапа Вишню, відомий український архівіст та вчений Сергій Гальченко. Воно вражає своєю буденною нелюдяністю можновладців та духовною крицевістю кращих синів народу, що були кинуті в табори. Ім’я Вишні зіставне з українським народом. Його називали «Гоголем Жовтневої революції» не тільки тому, що обидва письменники були родом із Полтавщини, але, найперше, за його вміння сміятися крізь сльози навіть у драматичних ситуаціях, що склалися в Україні в роки тотальної колективізації, в ході якої була знищена значна частина трудового селянства — герої й читачі гумористичних «усмішок» Остапа Вишні.

Уже після того як фільм вийшов на екран, було опубліковано протокол останнього допиту письменника, під яким стояв його підпис: «Протокол читал записано правильно с моих слов Остап Вишня». Ось жахлива суть цього документу (допит проводився російською мовою):

«Вопрос. Признаете ли Вы себя виновным в предъявленном Вам обвинении?

Ответ. Да, признаю. Я являюсь членом контрреволюционной подпольной националистической организации. В беседах между собой члены организации называли ее “Объединенным Национальным Блоком”. Точно названия организации не знаю.

Вопрос. Какие цели ставила перед собой Ваша организация?

Ответ. Целью организации было свержение Советской Власти на Украине и установление Демократической Республики».

Так ні в чому не винний письменник «зізнався», що його призначили у вбивці секретаря ЦК Компартії України Павла Постишева: «Был намечен такой план: к г. Постышеву отправится делегация от писателей, и в момент приема я в него выстрелю. Я согласился».

Можна було би вразитися безглуздістю такого визнання, якби ми не знали сьогодні про методи впливу на підслідчих, що застосовувалися у тодішніх застінках. І все ж таки, все ж таки… Як це сталося в конкретному випадку з Остапом Вишнею? Як українські підлеглі Сталіна примусили цю мужню людину навести наклеп на себе?

Вочевидь, що попереднє слідство проходило не тільки з найгрубішими порушеннями законності, але й попранням елементарної людяності. Від звинувачених вибивалися зізнання знущаннями й тортурами. Однак не тільки в цьому досягли успіху заплічних справ майстри. Вони засвоювали й більш вишукані форми розлюднення в’язнів, в тому числі методами психологічного впливу. Говорячи словами Василя Гроссмана з роману «Життя й доля», тих, які продовжували завзято відстоювати своє право бути людьми, починали розхитувати та руйнувати, розколювати, обламувати, аби довести їх до того ступеню безнадійної слабкості, коли люди не хочуть уже ні справедливості, ні свободи, ні навіть спокою, а хочуть лише, щоб їх позбавили життя, що стало ненависним. В’язнів доводили до того стану, коли вони, «обезумев от муки» (Ахматова), втрачали саме бажання жити.

Ступка потрясаюче передав цю жахливу ситуацію: протягом кількох хвилин екранного часу ми бачимо спочатку ставного, впевненого в собі та своїй правоті Вишню, який жорстко та блискуче жартує на першому допиті у слідчого («Якщо радянське політичне управління знає про мене все, значить, мені нічого не загрожує»), потім — на допиті у прокурора ГПУ — пригніченого, розтерзаного, хворого… Можна сказати, що в цих кадрах Ступка розкрив історичну драму десятків тисяч не тільки українських, але всіх радянських інтелігентів, що пройшли крізь дотабірне мучеництво допитів. Усе це дозволяє відчути нестерпний фантасмагоричний жах з арештом та звинуваченням Остапа Вишні: «Приговорить к расстрелу с заменой заключением в исправтрудлагерях на десять лет, считая срок с 7/ХІІ.33 г.». Ступка не бачив смертний вирок, опублікований уже після виходу фільму, однак глядач усе може прочитати в його очах. Саме так: роль

зіграна не на рівні слів, а на рівні очей! Артист знімався без гриму, «гримуючись» лише зсередини — внутрішнім станом. Він не грав — він був Остапом Вишнею. Майстер дійсно прожив життя свого героя на екрані, й віриш, що саме таким і був Остап Вишня!

Ступка говорив:

Роль Остапа Вишні була мені дуже дорогою. Це така дивовижна постать з величезною людською гідністю, яка, не дивлячись ні на що, вистояла…

Історик українського кіно Лариса Брюховецька писала, що Ступка зіграв зіткнення оптимістичної суті єства письменника Вишні з безпросвітністю терору. А Ростислав Коломієць зробив висновок: «Фактично грає одну з потрясаючих історій українського розстріляного Відродження». Можна подивитися на цю роль і ширше: Ступка переконливо показав, як ті ж десятки тисяч інтелігентів різних національностей зберегли в сталінському ГУЛАЗі людську гідність, протиставивши нелюдським умовам та бездуховності свою волю та духовність.

Богдан Ступка вже пізніше дізнався, що Сергій Гальченко розглянув питання і про те, хто першим порушив клопотання про звільнення Остапа Вишні, про що, напевно, точно не знав ні сам Павло Михайлович, ні його родина. Микола Бажан назвав ім’я Олександра Довженка. Проте, як згадував Юрій Смолич та інші мемуаристи, звільнення письменника добивалися ще кілька осіб, насамперед і тодішній голова Спілки радянських письменників України Максим Рильський, і Юрій Яновський, і всі ті літератори, які в 1943 році були близькими до Микити Хрущова й умовили його порушити клопотання перед Сталіним щодо звільнення українських письменників. Із них першим і єдиним до смерті «вождя народів» вийшов на волю Остап Вишня.

Підготувала Ассоль Овсянникова-Мелентьєва.

ВИшня1Вишня