Якщо охопити зором історію будинку № 9, то в ній можна виділити чотири основних будівельних періоди.
Перший — будівництво первісної двоповерхової споруди на червоній лінії Арбату, тобто лінії забудови, в східній частині двору (1800–1802). З цього часу починається відлік історії будинку, який вже перейшов двохсотрічний рубіж.
Другий — зведення нових житлових і нежилих будівель, розширення їх у глибину земельної ділянки (1813–1824). В Центральному архіві науково-технічної документації Москви знайдено унікальні документи, які дають можливість розповісти про цей давній період забудови й упорядкування земельної ділянки, що належала тоді «надвірній радниці» Варварі Афанасіївні Мальшиній. Очевидно, йдеться про те, що вона була дружиною надвірного радника, який, скорше за все, помер. У Росії надвірний радник — це громадянський чин VІІ класу. Особи, які його мали, частіше за все обіймали посади столоначальників, тобто найнижчої структурної частини державних центральних і місцевих закладів. Отже, найперше Варварі Мальшиній – цій енергійній і діяльній росіянці ми завдячуємо цивілізованим освоєнням райського куточку старовинного Арбату.
Земельна ділянка Мальшиної простягалася від Арбатської вулиці (так називалася тоді вулиця Арбат) до району нинішнього Малого Афанасьєвського провулка, де межувала з домоволодіннями надвірної радниці Попової, міщанина Івана Лазарева та якоїсь Зімбулатової. З боку нинішнього Великого Афанасьєвського провулка до Варвари Мальшиної прилягала тоді земельна ділянка графа Шереметєва. З боку нинішньої Арбатської площі й Гоголівського бульвару розміщувалося домоволодіння купця Сабурова. Між іншим, сусіди Мальшиної ніби спеціально підібрані для того, аби продемонструвати нащадкам, що вже в першій чверті ХІХ століття Арбатська вулиця була різнородною за становою приналежністю домовласників — дворянин із титулом графа, надвірний радник, купець, міщанин.
Документи свідчать, що в наполеонівській пожежі 1812 року на згаданій ділянці згоріли двоповерховий будинок, що стояв на місці нинішнього будинку № 9, і будівлі в глибині двору. Незначна частина їх була відбудована чи відремонтована вже до літа 1813 року. Проте роботи не припинялися, а у вересні 1818 року розпочалася серйозна добудова й перебудова основного будинку та інших споруд. Влітку 1822 року було зведено, але не оздоблено триповерховий цегляний будинок і два двоповерхових житлових будинки, повністю були завершені цегляні одноповерховий житловий і нежилий будинки в глибині двору. Ще два роки потому основний будинок на Арбатській вулиці, що був повернутий порталом до нинішнього Великого Афанасьєвського провулка, йменувався в документах чотириповерховим, а двоповерховий — триповерховим, але, судячи з усього, в них обладнали підвали, зробивши їх жилими. До того ж третій поверх був мезоніном.
Завершивши будівництво, Варвара Мальшина у 1826 році добилася ще й звільнення своєї квартири від постою солдатів і офіцерів. До речі, домовласники платили за це чималі гроші, зате мали право гордо написати на воротах чи навіть вирізьбити на камені:
«Звільнений від постою».
Наступна зустріч із Варварою Мальшиною, як свідчать архівні документи, датується початком 1838 року. Виявляється, що ділова й, мабуть, вродлива жінка вже мала інше прізвище! В «Плане и фасаде, выданном от комиссии для
строений в Москве, 1838 года, генваря 26 дня» засвідчено, що земельна ділянка № 599 (цей номер залишиться за нею й надалі) по вулиці Арбатській Пречистенської дільниці 5 кварталу належить «коллежской советнице Варваре Афанасьевне Крекшиной, бывшей Мальшиной». Таким чином, із новим чоловіком Варвара Афанасіївна виросла на один чин, бо в Росії колезький радник був цивільним чином 6-го класу й міг обіймати середні керівні посади (начальник відділення, діловод у центральних закладах).
На плані, який зберігся в архіві, бачимо той же основний будинок із мезоніном, повернутий фасадом на захід. Праворуч від входу й ліворуч в задній частині будинку були добудовані два затишних ґанки. В кутку двору (з боку нинішнього Малого Афанасьєвського провулка), як і раніше, розташовувалася підсобна будівля, скоріше за все, сарай. Неподалік, перпендикулярно до нього — дерев’яна одноповерхова споруда, очевидно, для прислуги.
Звертає на себе увагу те, що будинок первісно зводили цегляним (тоді це було рідкістю для Москви), що всіляко підтримувалося місцевою владою. Існували навіть «Правила для неодмінного виконання», затверджені в 30-х роках ХІХ століття, де зокрема зазначалося: «Крыльца в больших домах должны быть каменные и галереи не дозволяются иначе, как каменные…» В «Правилах» передбачалося осадження нового будинку: «Каменное строение… вновь оконченное в одно лето, не дозволять штукатурить ни внутри, ни снаружи тем же годом». Вони містили й протипожежні вимоги: «Деревянные этажи на каменных этажах не должны обшиваться тесом, а должны быть штукатурены…» І ще одна — естетична настанова: «Окраска крыш должна быть… красной или зеленой краской». Як же чудово виглядали такі будинки з висоти пташиного польоту!
На звороті плану земельної ділянки домовласниці Варвари Мальшиної-Крекшиної надруковані «Правила, кои наблюдать должен каждый владелец дома». Пройшло понад 160 років, але й тепер вони викликають значний інтерес:
«По комиссии строений.
1. Никакие постройки, ни на улицу, ни во дворе без дозволения Комиссии не могут быть произведены; равно перекрытие крыш, исправление оных, перемена колод в окнах, в фасадах на улицу, прорубка дверей на улицу и устройство крылец.
2. На соседний двор не дозволяется окон выводить иначе, как по постановлению мнения Государственного Совета 1835 года Февраля 4 дня, где все правила ясно изображены.
3. Ретирады (відхоже місце, убиральня, туалет)не должны быть построены к границам соседа, а должны быть построены с узаконенными разрывами; выгребы нечистоты из ретирад не могут быть с улицы.
4. Брандмауры (точна назва — брандмауер — протипожежна глуха вогнестійка стіна, що розділяє суміжні будівлі або частини однієї будівлі) должны быть без окон и дверей. А поставленные в строениях для разрывов должны быть выше крыш и без всяких отверстий, и брандмаур тоньше быть не может, как 2,5 кирпича…
По градской думе.
Владелец дома, по приобретении оного в свою собственность на законных основаниях, обязан представить удостоверительный на то акт в Градскую Думу, для внесения в Градскую обывательскую книгу, заплатя по Высочайше утвержденному в 13 день Апреля 1823 года положению о Городских доходах и расходах следующие по цене дома в доход города деньги, получить лист на Гражданство; на основании сего же положения платить ежегодно в городские доходы процентные деньги с той суммы, в какую сей дом оценен, внося сии деньги в два срока: за первую половину года с Генваря по Июль, за последнюю с Июля по Генварь месяц, в Частный дом к Гласному, от Городской Думы для сего определенному; и по уплате сих денег получает от него печатную Квитанцию. За просрочку же платежа оных взыщется пеня, а в случае дальнейшей в плате же медленности, поставится в доме экзекуция (виконання судового чи адміністративного вироку, в даному випадку — вилучення частини майна).
По квартирной экспедиции, при градской думе состоящей.
Не освобожденный от постоя взносом единовременной суммы дом, или вновь прибавившееся строение, вводится в постойную повинность и со дня отделки оного взыскиваются квартирные деньги, по числу оказавшихся в нем покоев, за каждый покой (житлове приміщення, кімната) до взноса единовременной суммы, сколько по табели полагается в частях города. Мера покоя составляет 16 квадратных сажень (міра довжини, що дорівнювала 2,134 м) поэтажнаго строения, не исключая сеней, коридоров, кладовых и прочих в жилом корпусе имеющихся помещений; за неплатеж квартирных денег поставится в дом экзекуция.
По полиции.
Обязан владелец: по получении от Комиссии Строений дозволения, на постройки всякого рода, предъявлять, до начала оных, выданное ему дозволение в Частном доме. Строения как наружные, так и надворные, содержать в наилучшей чистоте, красить по наруже чрез 3 или 4 года, желоба и водосточные трубы прочищать, дабы вода с крыши стекала свободно под тротуар. Мостовую мостить из булыжного камня, а тротуары из дикого камня, или белого мячковского с тумбами, по указанию чиновников, на сие определенных; кирпичных же тротуаров без разрешения Комиссии не делать, и чтобы на тротуарах не было ступеней, сходов и других затруднений для пешеходцев; мостовую, тротуар и двор содержать в наивозможной чистоте, для чего с мостовых и тротуаров зимою снег, а в прочее время года грязь и всякую нечистоту сметать ежедневно, тот час с рассветом, со двора сваживать на показанные места всякую нечистоту, делающую вред здоровью живущих; от огня иметь возможную осторожность. Квартиры отдавать в наймы по условиям, у маклера явленным, или с записью в маклерскую книгу на законных основаниях. О всех происшествиях в доме давать сведения, как равно о приезжающих и отъезжающих. Вольно-наемных иметь по билетам Конторы Адресов. За неисполнение же сего владелец дома подвергается установленному штрафу».
В архіві знайдено документи про земельну ділянку № 599 і забудову на ній, датовані серпнем 1857 року:
«Описание существующих строений. Под № 1, каменное 4-х этажное жилое. № 2, каменное 3-х этажное жилое. № 3, каменное 2-х этажное жилое, с подвалом. № 4, каменное 2-х этажное с антресолями жилое. № 5, каменное 2-х этажное, нижний этаж нежилой, а верхний жилой. № 6, каменный портал. № 7, каменное одноэтажное нежилое. Под № 8, каменное одноэтажное жилое. № 9, каменный вход в подвал. № 10, деревянное двухэтажное нежилое. № 11, деревянное одноэтажное нежилое. № 12 деревянное одноэтажное в каменных столбах нежилое. Кровли на сих строениях крыты железом. № 13, деревянное одноэтажное нежилое. Кровля крыта тесом.
В строении № 4 и 5, по фасаду показанные окна под литерами: а, б, в, г, д, е, и, ж, фальшивые».
Знаменний момент! На знайденому в архіві кресленні будинку, що знаходився на нинішньому місці Культурного центру України в Москві, глуха стіна на Арбатську вулицю декорована фальшивими вікнами. Цього вже настійно вимагала естетика вулиці, що давно об’єднала навколо себе будинки, повернувши їх обличчям до себе.
Згадані документи дозволяли домовласникові побудувати дерев’яну одноповерхову нежилу будівлю з покриттям даху залізом і наказували відремонтувати п’ять старих споруд. Крім того, було звелено побудувати цегляні брандмауери. Взагалі вражає ґрунтовність і капітальність забудови ділянки № 599, що в більшості своїй містила кам’яниці з залізними дахами, до того ж вони весь час удосконалювалися.
На той час, коли Тарас Шевченко востаннє побував у Москві, тобто на початку другої половини ХІХ століття, Варвара Крекшина, якій перевалило далеко за 70 років, уже генерал-майорша, мала власний будинок на Тверському бульварі. Земельна ділянка № 599 належала тоді знову жінці — штаб-ротмістрші Пуколовій Єлизаветі Дмитрівні.
Землеволодіння № 636/599
В 70-х роках ХІХ століття земельне володіння, на якому знаходився нинішній будинок № 9, переживало третій етап забудови. Це було зведення за проектом архітектора Д. Гущина окремого триповерхового будинку в західній частині двору по червоній лінії Арбату (1872–1873). Після цього земельна ділянка отримала новий номер — 636 і позначалася в документах за № 636/599.
Отже, на ділянці під № 636/599 Пречистенської частини, як свідчать архівні документи, в 1874 році були розташовані такі будинки й споруди:
— цегляний (мурований) двоповерховий житловий будинок з пристосованим для житла підвалом;
— цегляний двоповерховий житловий будинок з антресолями, мезоніном і жилим підвалом;
— цегляний триповерховий житловий будинок;
— цегляний двоповерховий будинок у дворі;
— цегляний триповерховий житловий будинок з підвалом;
— цегляна одноповерхова нежила будівля з підвалом;
— цегляна будівля для спуску в підвал.
Тобто всього п’ять житлових цегляних будинки і дві службові, також цегляні будівлі. Слід пам’ятати, що на той час Москва ще була переважно дерев’яним містом, принаймні за межею Садової знаходилися суціль дерев’яні будівлі. Чимало їх залишилося й на Арбаті, проте місцева влада вже заборонила будувати їх у цьому районі; саме з центру місто ставало цегляним. Таку перебудову пришвидшували часті пожежі. Адже на місці згорілого дерев’яного будинку на Арбаті треба було зводити лише цегляний. Відомий московський міський голова Микола Алексєєв, приїхавши одного разу на пожежу в Афанасьєвському провулку, сказав: «Ну слава богу, ще на один дерев’яний будинок у Москві стало менше!» По суті земельна ділянка № 636/599 знаменувала нове, цегляне будівництво в Москві з первісної забудови на початку ХІХ століття, й особливо виразно виявилося в 70-х роках.
Саме на цей час у будинку № 9 мешкали два цікавих жильці, які заслуговують на нашу увагу. У 1874 році 26-річний революціонер-народник Іполит Микитович Мишкін, який жив у флігелі будинку, виношував плани видання нелегальної літератури. Саме тут він організував першу в Москві підпільну друкарню, що випускала народницьку літературу масовими на ті часи тиражами.
Іполит Мишкін змалечку зазнав злиднів і нужди, його батько був миколаївським солдатом, а затим унтер офіцером, а мати — кріпачкою. Не з книжок, а з власного досвіду Мишкін пізнав, що, кажучи його словами, «одні вічно трудяться, вічно страждають, вічно знемагають під непосильним тягарем, а інші, володіючи чудовим даром перетворювати народну кров у шампанське і народну плоть — в шовки та бархати, ведуть вічно бездіяльне, розгульне, п’яне, розпутне, панське життя». Доля склалася так, що привела слухача Петербурзького училища військового відомства, стенографа Мишкіна в той район Москви, де жили переважно пани.
Спочатку він намагався видавати демократичну літературу легально, але після знищення цензурою однієї з книг, Мишкін вирішив налагодити випуск нелегальних видань. Познайомившись у 1874 році з народником Порфирієм Войнаральським — одним із організаторів «ходіння в народ» — Мишкін починає набір забороненої літератури в друкарні на Тверському бульварі, а на початку травня 1874 року організовує добре законспіровану друкарню й у будинку № 9 на Арбаті. Ззовні вона нічим не виділялася, випускала й звичайну літературу, а надруковані аркуші з революційним змістом негайно виносилися з приміщення. Це допомогло підпільно випускати народницькі видання протягом майже півтора місяця. Документи свідчать, що чималі партії нелегальної літератури були відправлені з Арбату в Петербург, Пензу, Саратов та інші міста.
Революційною друкарнею Мишкіна зацікавився сам Олександр ІІ. У відсутності Мишкіна 6 і 9 червня в друкарні було проведено два обшуки, а 8 червня Московське жандармське управління оголосило повсюдний розшук Іполита Мишкіна. Кажуть, що він саме підходив до будинку № 9, коли його попередили про несподіваний візит поліції в друкарню…
І. Мишкін вимушений був виїхати за кордон. Сучасник, який бачив його там, писав: «Мишкін залишав враження людини надзвичайно енергійної й живої. Рухи його були швидкі, він говорив поквапливо, його невеликі чорні очі блищали. При першому ж знайомстві з ним впадала в очі його незвичайна прямота… це була основна риса його характеру».
Невдовзі Мишкін повернувся в Росію з тим, щоб… звільнити Миколу Чернишевського, який перебував на засланні в Східному Сибіру. Після провалу цієї героїчної спроби був заарештований. Очевидець розповідав про Мишкіна-в’язня: «Душевна краса Мишкіна була красою суворого гніву, нещадного передусім до себе, а затим і до інших. Революційний настрій має свою релігію і своїх фанатиків. Мишкін був одним із найяскравіших сектантів революційного настрою…»
Іполита Мишкіна було розстріляно 1885 року в Шліссельбурзькій фортеці.
На початку 70-х років ХІХ століття в будинку № 9 жив також видатний учений в галузі електротехніки Володимир Миколайович Чиколєв (1845—1898), який, хоч і помер молодим, справедливо називав себе «дідусем російської електротехніки». В «Радянському енциклопедичному словнику», виданому незадовго до краху СРСР, про нього було вміщено два коротких речення: «Створив ряд моделей дугових ламп з диференціальним регулятором. Заклав основи теорії прожекторного освітлення». Втім, і цим сказано немало. Нині Чиколєва незаслужено призабуто.
Володимир Миколайович народився в селі Піски Смоленської губернії, рано залишився без батьків і був відданий на виховання в Олександрівський сирітський кадетський корпус у Москві, що знаходився на Арбатській площі. Блискуче закінчив його і в 1863 році поступив на фізико-математичний факультет Московського університету, після його закінчення в 1867 році став асистентом кафедри фізики Петровсько-Разумовської академії. Наступного року Чиколєв переїхав у Смоленську губернію до родичів, щоб підготуватися до екзамену в магістратуру. Там він познайомився з сиротою Альбертиною Ейсмонд. Молоді покохали одне одного й одружилися в 1869 році. Невдовзі 25-річний Володимир Чиколєв з дружиною повернувся до Москви, де працював у різних наукових лабораторіях, передусім у Технічному товаристві. Його дочка згадувала: «Сімейне життя моїх батьків було виключно щасливим. Вони все життя глибоко кохали і цінували одне одного. Матеріально моєму батькові не таланило в житті. Жоден із його винаходів — навіть лампа — не приніс йому жодної вигоди. Так батько мій прожив усе життя бідною людиною».
Якась частина цього щасливого й бідного життя минула в стінах будинку № 9, що його Чиколєв прославив своїми науковими відкриттями та організаторським талантом (невдовзі він переїхав у Петербург, де й помер). Володимир Миколайович був одним із організаторів Московської промислової виставки 1872 року, одним із засновників знаменитого Політехнічного музею в Москві, електротехнічного відділу Російського технічного товариства, засновником і першим редактором досі існуючого журналу «Электричество» — одного з перших електротехнічних журналів у всьому світі.
У 1879 році з’явилася сконструйована Чиколєвим диференціальна електрична лампа, в якій було усунено ряд недоліків кращих на той час регуляторів Фуко і Серена. Він розробив оригінальний спосіб оптичного дріблення світла, при якому воно від джерела передавалося в інші приміщення, наприклад, у цехи заводу. Близько 20 років Чиколєв обіймав посаду старшого електротехніка Головного артилерійського управління, багато зробив для ефективного використання прожекторів на полі бою.
У переможному 1945 році журнал «Электричество» назвав Чиколєва «одним із перших російських воєнних електротехніків… талановитим конструктором, крупним популяризатором електротехніки другої половини минулого століття…» Володимир Миколайович став одним із перших російських воєнних світлотехніків, який не лише розробляв практичні питання застосування електричного освітлення в армії, але й зробив теоретичні узагальнення в цій галузі. У 1880 році Чиколєв висунув порівняльно-історичний метод вивчення технічних явищ. «Історія, — писав він, — має служити прикладом і уроком для майбутнього, а тому, приступаючи до викладання короткого нарису історії електротехнічного освітлення, я вважаю за потрібне попередити, що триматимуся викладення не лише фактів, але й тієї обстановки, тих обставин, тих пружин, що викликали або супроводжували різні явища цієї історії. Одним словом, моя історія буде не тільки фактичною, але, так би мовити, й політичною».
В. Чиколєв був автором понад 20 монографій, курсів лекцій і довідників із електротехніки, багатьох наукових статей. Він виявив себе талановитим популяризатором новітніх наукових досягнень у галузі електротехніки.
Лев Толстой і Антон Чехов у будинку № 9
В арбатознавчій літературі визнано, що у вересні 1879 року Лев Толстой зупинявся у своєї племінниці, княгині Єлизавети Валер’янівни Оболенської, яка жила в будинку № 9. Коли в 1882 році Толстой поселився в Хамовниках, неподалік Арбату, він неодноразово бував у Оболенської, дочки його сестри Марії Толстої. Ліза Оболенська іноді згадувалася в листах Льва Миколайовича. Скажімо, коли їй було всього чотири роки, Толстой писав у червні 1856 року з Ясної Поляни сестрі Марії Миколаївні, яка мала трьох малих дітей — Варю, Миколу й Лізу: «Вареньке скажи от меня Уаааа! А Николеньке скажи Уииии! А преступнице скажи — Уууу-а!» В 1864–1866 роках племінниці подовгу гостювали в Ясній Поляні, і Толстой писав про них: «Чудные, милые девочки». Наступного року: «…Я хвалю племянниц не оттого, что у меня швейцарская хорошая погода, а оттого, что они прелестны…» У лютому 1878 року, коли Лізі Оболенській було вже 26 років, Толстой повідомляв Софію Андріївну з Москви в Ясну Поляну, що зустрічався з нею та її мамою, своєю сестрою: «Теперь провел конец вечера… с Машенькой, Лизанькой…»
Теплі вечори проводив Лев Миколайович і в будинку № 9 у племінниці, тим більше, що добре ставився до її чоловіка. У 1888 році той несподівано помер, і Толстой писав: «У нас на днях была скоропостижная смерть Оболенского — мужа племянницы… Человек был очень хороший — простой, добрый. Теперь вдова с 7-ю детьми осталась — бедная, долгов много…»
Лев Миколайович не втрачав зв’язків із Лізанькою, вона неодноразово гостювала в Ясній Поляні. В щоденниках дружини Толстого Софії Андріївни залишився запис про приїзд Оболенської у вересні 1897 року:
«Вчера вечером приехала Лиза Оболенская, и мы ходили с ней сегодня далеко гулять — что за красота была!.. Мы с Лизой все останавливались и любовались даже вслух. Закат был чудесный, светлый и чистый… Дорогой я, вопрошаемая Лизой, ей рассказывала о всей истории моей привязанности к Сергею Ивановичу (Танєєву), о ревности Левочки, о том, что я теперь к нему испытываю…»
Як бачимо, Софія Андріївна довіряла Лізі Оболенській, і та знала про сімейні негаразди Толстих. Ось ще один щоденниковий запис, тепер уже в Москві, в 1898 році:
«18 февраля. Именины Льва Николаевича… Л. Н. не признает празднеств вообще, тем более именины… Обедали семейно… пришли племянницы Льва Николаевича — Лиза Оболенская и Варя Нагорнова…» (дочка Марії Толстої).
Коли наприкінці 1901 року Толстой лікувався в Криму, в Гаспрі, Софія Андріївна записала: «Рядом с Львом Николаевичем внизу пока спит Лиза Оболенская (его племянница), и он охотно принимает ее услуги…» Затим у лютому 1902 року: «Лиза Оболенская не уезжает, остается ухаживать за Львом Николаевичем, и меня это тронуло».
Влітку 1909 року Толстой писав дружині про те, що до нього приходила донька Єлизавети Оболенської — Наташа… Один зі своїх останніх листів, вже після того, як залишив Ясну Поляну, Толстой надіслав наприкінці жовтня 1910 року з Шамордіно своїй сестрі Марії Толстій і племінниці Єлизаветі Оболенській:
«Милые друзья, Машенька и Лизанька. Не удивитесь и не осудите нас — меня за то, что мы уезжаем, не простившись хорошенько с вами… Целую вас, милые друзья, и так радостно люблю вас».
Із цим толстовським напуттям Єлизавета Валер’янівна прожила ще чверть століття, вона померла у 1935 році, перейшовши, як і її великий дядько, 80-річний рубіж.
…В оповіданні «Страшная ночь», дія якого розгортається в ніч під Різдво 1883 року, чеховський герой Іван Панихідін розповідав: «Переулки, по которым я проходил, почему-то не были освещены, и мне приходилось пробираться почти ощупью. Жил я в Москве, у Успения-на-Могильцах… стало быть, в одной из самых глухих местностей Арбата». Написано це рукою 24-річного Чехова й свідчить про те, що він знав Арбат. Більше того, молодий Антон Павлович Чехов неодноразово бував у будинку № 9! (До речі, цієї інформації немає навіть у цікавій книзі Ніни Молєвої «Литературные тропы Москвы», що вийшла у світ у 1997 році.) Річ у тому, що в будинку розміщалася редакція журналу «Сверчок», в якому протягом 1886 року Чехов надрукував шість своїх оповідань. То був один із найплідніших у його житті років — понад сто оповідань і фейлетонів, до того ж значна частина з них належить до шедеврів світової новелістики. Цей рік і показав, що майже дві третини оповідань Чехова вже тяжіли до «області серйозу», з «сміхотворних» лише одиниці нагадували колишнього безтурботного, веселого Антошку Чехонте, а в інших обов’язково було «трохи болю». В цьому контексті виділяється оповідання «Шуточка», яке, незважаючи на, здавалося б, легковажну назву пронизливо передає прекрасне, хвилююче й тривожне передчуття закоханості.
У будинок № 9 Чехов приходив і до видавців братів Вернерів, які в ньому жили. У 1887 році Вернери випустили у світ книгу Чехова «Невинные речи», обкладинку якої малював його брат Микола Чехов, художник, співробітник багатьох гумористичних журналів.
У стінах арбатського будинку № 9 вельми символічно звучать слова Чехова про те, що Україна дорога й близька його серцю, що він любить її літературу, музику і дивовижну пісню, наповнену чарівною мелодією. А. Чехов зізнавався, що любить український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко.
Бував у будинку № 9 і Володимир Гіляровський, прадід якого, за сімейною легендою, був козаком Запорозької Січі.
Ось як Володимир Олексійович сам про це розповідав:
«У Вернеров мы оба (Гіляровський і Чехов) работали в издаваемом ими журнале “Сверчок”.
Чехов посоветовал и мне собрать и издать свои очерки и рассказы, которых за последние два года благодаря моему увлечению беллетристикой накопилось порядочно.
— Кто же мне издаст?
— А Собачий Воротник.
Так Чехов называл младшего Вернера, щеголя, носившего пальто с воротником из какого-то серого меха.
Но “Собачий ворітник” отказался издать мою книгу, а предложил издать ее в кредит. И я напечатал “Трущобные люди”.
В іншому місяці Гіляровський писав:
«Собрал я пятнадцать рассказов, разбросанних в разных изданиях за эти годы: вышло больше десяти листов; дал заглавие “Трущобные люди” и напечатал в типографии братьев Вернер, на Арбате, книжку в двести сорок страниц. Это была первая моя книга!»
Із цим виданням пов’язана драматична історія.
Річ у тому, що весь наклад книги було… спалено! Коли її надрукували, але ще не зброшурували, щасливий Гіляровський отримав один примірник, а другий, як водиться, надіслали цензору. Той відразу заборонив випуск книги, її було негайно заарештовано і вилучено з друкарні. Після доповіді в Головне управління у справах преси вийшло розпорядження про спалення всього тиражу книги. Це і було зроблено.
Зберігся один примірник, який Гіляровський подарував дружині, та ще один — в архівах цензурного відомства. Не допомогла навіть поїздка Гіляровського в Петербург у цензурний комітет. Шостого грудня 1887 року він записав у щоденнику: «Книжку “Трущобные люди” отпечатал у Вернеров 1800 экземпляров. Ее запретили. Ездил в Петербург… ничего не вышло. Я видел в Главном управлении Адикаевского (керуючий справами) — говорит, что моя книжка заставляет слишком задумываться, производит удручающее впечатление и обвиняет общество в том, что оно создает трущобы и их обитателей».
Цікаво, що те ж саме сказав Гіляровському і Чехов:
«— Ну, конечно, нецензурно. Хоть ты мне бы показал, что печатать хочешь… Можно было бы что-нибуть сделать. А то уж одно название — “Трущобные люди” — напугало цензуру. Это допустимо было в шестидесятых годах, когда цензоры либеральничали в угоду времени. Ну и дальше заглавия: “Человек и собака”, “Обреченные”, “Каторга”, “Последний удар”… Да разве это теперь возможно?
— Вы подумайте, Антон Павлович, — у жены это любимое слово было, — вы подумайте, как же не напечатать книгу, когда все помещенные в ней очерки были раньше напечатаны?
— В отдельности могли проскочить и заглавия и очерки, а когда все вместе собрано, действительно получается впечатление беспросветное… Все гибнет. И как гибнет! Мрачно все…
И тут же Чехов утешил нас:
— Ну, да скоро доживем мы до того времени, когда эту книгу Гиляя напечатают. И увидим ее большой успех… А это будет… будет… Идет к тому…»
Наступного разу книгу було видано аж у 1957 році Держлітвидавом, тобто через сімдесят років після її спалення.
Будинок № 9 на межі століть
У 1897–1898 роках відбулася четверта серйозна перебудова на місці нинішнього будинку № 9. Було перенесено фасадну стіну східного корпусу, що раніше мав уже згадані фальшиві вікна, на нову, затверджену червону лінію Арбату; сам будинок було капітально перебудовано, виріс ще на один поверх, а також розширився за рахунок кам’яної жилої прибудови; два будинки, що виходили на Арбат, було об’єднано одним фасадом. Весь цей корпус об’єднали із спорудженим раніше будинком переходом із прорізною аркою на першому поверсі.
Цю перебудову здійснив уже військовий інженер-капітан Йосип Бургардт, який, разом із військовим інженером-капітаном Йосипом Гвоздецьким перед цим придбав будинок № 9 на земельній ділянці 636/599. До речі, Московська міська управа викупила у Бургардта й Гвоздецького 5 квадратних саженів землі «для розширення вулиці Арбату» (Бургардт вимагав по 200 крб. за один квадратний сажень, хоча в районі Арбату ціна землі на той час становила 25–35 крб. Проте власті заплатили йому лише за половину землі по 45 крб. 50 коп. за сажень. Отже, запросивши непомірну ціну — 1 тис. крб. — інженер отримав насправді 111 крб. 93 коп., тобто вдев’ятеро менше).
Фасад будинку з боку Арбату нарешті здобув декоративне вбрання, витримане в характерних для другої половини ХІХ століття еклектичних формах. Прямокутні вікна першого поверху і вікна третього поверху, що завершувалися пологими арками, мали складні профільовані обрамлення, напівциркульні вікна другого поверху — багаті архівольти, доповнені гірляндами. Під вікнами другого і третього поверхів виконано фільонки. Простінки між вікнами першого поверху були рустованими, на другому поверсі — декоровані іонічними напівколонами, а на третьому — ошатними лопатками. Вінчаючий і міжповерхові карнизи також мали складний малюнок. В Центральному історичному архіві Москви зберігається опис володіння Бургардта й Гвоздецького за 1900 рік, що складалося з двох будинків — основного й сусіднього з тильного боку. Тому ми маємо виняткову можливість розповісти про мешканців будинку № 9 на самому рубежі століть.
На першому поверсі розміщувалися:
булочна й кондитерська почесного громадянина Дмитра Філіппова; пункт прийому матерій для фарбування пана Цукермана та його квартира; молочарня селянина Чикіна; квартира управляючого будинком; квартира пані Чайковської; приміщення для кучера, який возив домовласника (кучерська).
На другому поверсі було розташовано:
квартири панів Корнєва, Соколова, Флор і квартира та гігієнічна лабораторія пані Петрової.
На третьому поверсі знаходилися: квартира домовласника пана Бургардта; квартири панів Преображенського, Дьяконова, Алізар’яна;
Мезонін був зайнятий конторою цементного заводу «Росія».
У підвальному поверсі знаходилися:
приміщення, що належали Філіппову, а також купцеві Макарову, який тримав тут склад вина; двірницька; квартира слюсара Васильєва й приміщення для швейцара.
Хід у підвал ішов із окремої прибудови.
У сусідньому двоповерховому цегляному будинку в дворі на першому поверсі розміщувалася пекарня Філіппова. Приміщення було розділено на дві половини сіньми. Так само розділялося й приміщення на другому поверсі, де знаходилися спальні робітників пекарні. Приміщення в підвальному поверсі також належало пекарні.
Документи дають можливість простежити, що довгий час, принаймні з 1874 року, домовласником на земельній ділянці № 599 — нинішній території Культурного центру — був спадковий дворянин Олександр Іванович Ромейко. В Центральному історичному архіві Москви вдалося з’ясувати, що він народився 9 червня 1865 року в Ржевському повіті Тверської губернії. Його батьки — Іван Олександрович і Васса Андріївна — на їх прохання 1857 року були переведені з тверського дворянства в шосту частину дворянської родовідної книги московського дворянства (це стало можливим у зв’язку з наявністю у них нерухомої власності в Москві). У 1874 році до московського дворянства було переведено п’ятеро їхніх дітей. Олександр Іванович був старшим сином Ромейків, вочевидь на той час і було оформлено власність на ділянку № 599. У Олександра Івановича Ромейка і його дружини Олени Миколаївни народилося четверо дітей — син Олександр та дочки Марія, Олена і Софія. На початку ХХ століття Олександр Іванович Ромейко в основному жив у Тверській губернії, наприкінці 1915 року захворів на рак шлунку. Йому зробили операцію в Москві, але 5 березня 1916 року він помер. Панахида відбулася в храмі Миколи Явленого на Арбаті.
Наприкінці ХІХ століття та й пізніше нумерація будинків у Москві ще не прижилася. Зокрема про це свідчить такий епізод. У лютому 1898 року Бургардт власноручно письмово повідомляв Московську міську управу про придбання ним «будинку… в Москві на Арбатській вулиці під № 9…». Написавши цей номер, інженер-капітан, очевидно, замислився й перекреслив його, поставивши збоку більш ходове й відоме позначення — № 636/599… Отже, будинки часто називалися за прізвищами їх домовласників; будинок № 9 був пов’язаний із прізвищем Ромейка. Водночас, документи розповідають, що з початку 70-х років на земельній ділянці № 636/599 знаходився й будинок, який належав дружині дійсного статського радника (цивільний чин 5-го класу) Карінській Анастасії Степанівні. До того ж, як ми вже знаємо, наприкінці ХІХ століття два будинки під № 9 придбали військові інженери-капітани Бургардт і Гвоздецький. Утім, у листопаді 1900 року Ромейко знову викупив у них ці будинки.
У Центральному архіві науково-технічної документації Москви збереглися документи про те, що в грудні 1908 року Ромейко звернувся в Московську міську управу з письмовим проханням про знесення кількох цегляних і дерев’яних нежилих будівель на ділянці № 636 з метою «побудови п’ятиповерхового з підвальною частиною цегляного будинку». Вже в січні 1909 року Московська міська управа повідомила, що «перешкод для будівництва немає». Документи цього ж архіву свідчать, що плани Олександра Ромейка були з якихось причин порушені, й він відмовився від своїх будівельних намірів. Принаймні, зберігся документ, у якому зазначається, що справу було закрито «у зв’язку з неявкою домовласника О. І. Ромейка для підписання зобов’язання, потрібного для видання дозволу на ведення будівельних робіт у його володінні в Пречистенській частині, ділянка 2, під № 636…».
Проте документи Центрального історичного архіву Москви свідчать, що в 1909 році задум Ромейка було таки здійснено, і будинок, у якому знаходилася пекарня Філіппова (в дворі за основним будинком), був побудований наново, він став п’ятиповерховим цегляним будинком із нежилим підвалом, проїзними воротами і двоповерховою цегляною прибудовою для сіней. У цьому будинку, крім пекарні Філіппова, знаходилися також квартири, які здавалися в оренду.
В основному будинку № 9, як свідчить адресно-довідкова книга «Вся Москва» в 10-х роках ХХ століття, крім квартир, знаходилася редакція стоматологічного журналу «Аша», магазин стоматологічного приладдя, а в квартирі 36 та ін. приймали пацієнтів лікарі різних спеціальностей…
В описах володіння № 636/599 за 1909–1912 роки воно закріплене за Олександром Ромейком. «Вся Москва» за 1912 рік називає будинок № 9 «домом Ромейка» й дає його телефон (34–44) за цією адресою. З тієї ж книги видно, що в будинку проживала також Олена Ромейко, яка після смерті Олександра Ромейка, стала домовласницею. «Вся Москва» за 1915 рік коротко інформувала: «Ромейко Ел. Ник. п. двор. 636/599». Є й повніша інформація про неї: «Ел. Ник. двор. Арбат 9, соб. Чл. Приют. О-ва попеч. о неимущ. и нужд. в защите детях. Дмвл.». Отже, спадкова дворянка, домовласниця, член товариства, що опікувалося неімущими й нужденними дітьми. В 1915 році ці рядки про Олену Ромейко вміщувалися поряд із інформацією про Олександра Ромейка. Але після його смерті в 1916 році це ім’я з адресно-довідкової книги «Вся Москва» зникло. Таким чином, земельна ділянка, на якій тепер знаходиться Культурний центр України в Москві, зустріла Жовтневу революцію під рукою спадкової дворянки Олени Ромейко.
Радянські бувальщини будинку № 9
В архіві зберігся документ, який розповідає про незвичайний момент в історії будинку № 9. Ішлося в ньому про те, що влітку 1922 року стеля булочної на першому поверсі (наступниця знаменитої булочної Івана Філіппова) протекла… «від неакуратного користування туалетом у квартирі № 14». В злощасній квартирі, що розташовувалася над булочною, тоді знаходився… гуртожиток робітфаку (робітничого факультету). Знаковий епізод, який яскраво свідчить, що на Арбат прийшли нові господарі з новою культурою, точніше, з очевидним браком культури. Згадався знову професор Преображенський із «Собачого серця» Михайла Булгакова, який говорив: «Если я, ходя в уборную, начну, извините меня за выражение, мочиться мимо унитаза и то же самое будут делать Зина и Дарья Петровна, в уборной получится разруха. Следовательно, разруха сидит не в клозетах, а в головах!»
Ці слова в нашому випадку лунають особливо вбивчо, бо мовлено їх приблизно тоді, коли сталася клозетна теча в будинку № 9 й зовсім недалеко від нього — на Пречистенці, в другому під’їзді калабуховського дому…
Як відомо, булочника Івана Філіппова знали в Росії. В Москві найвідомішою була його булочна на Тверській, 10, у пекарні якої випікалися «філіпповські» сайки й калачі.
Крім того, Дмитро Філіппов мав ще багато булочних, розкиданих по місту. Всього їх було 16, і їх названо в довідковій книзі «Вся Москва», скажімо, за 1912 рік, із адресами й телефонами. Філіпповські булочні розташовувалися на Тверській, Сретенці, Соляній, М’ясницькій, Великій Бутирській, в Охотному ряду, в Петровському парку… Там же читаємо: «Арбат, д. Ромейко. Тлф. 23–40».
Сам Дмитро Іванович жив у власному будинку на Тверській, 36, але частенько бував на Арбаті, 9. Немає сумніву в тому, що в 1909 році він доклав своїх зусиль до перебудови на території землеволодіння № 636/599 двоповерхового будинку на п’ятиповерховий з метою розширення пекарні та покращення роботи булочної в будинку № 9…
На окрему увагу заслуговує та частина будинку праворуч від арки, в якій тепер знаходиться пивний ресторан і кафе швидкої їжі «Прайм». У період непу тут розміщалося знамените кафе «Арбатський підвал», якому хоч і далеко за масштабом і чином до неперевершеної «Праги», проте скандальну славу з нею воно шумно поділяло. Літературне свідчення про це залишив Микола Зарудін. Очевидець подій, письменник однією фразою схарактеризував той час: «Нэп багровел, наливал складки затылка, трескал шампанское с рябчиками, спал на простынях с царскими вензелями». Зарудін «по свіжих слідах» жорстко написав: «Когда исчезала последняя нечисть из «Праги» и знаменитого арбатского подвала, — особенно скандального в те дни, — с цоканьем последних ночных извозчиков воцарялась (на Арбаті) уже совсем иная жизнь». Про непівське нічне життя Зарудін писав на прикладі «Праги», але все це в основному стосувалося й «Арбатського підвалу»:
«Нэповская “Прага” орала цыганами… Начиналась особая, плотно прикрытая портьерами жизнь. Туда проходили позже, опытно кидая швейцарам пальто и шляпы, и кто может разгадать, сколько концов всяческих драм и падений поднялось по лестнице в яркий свет, в визг цыганского пения, в шум и звон, в туманный дым папирос…
Наступала глухая ночь. Когда смолкал трамвайный звон, и когда в переулках под старинным газовым светом гулко исчезали последние шаги, “Прага” выкидывала накипь свою прямо на тротуар… Кого-то били. Заливались резкие трели свистков, вырастали из-под земли какие-то наглые, быстро втиравшиеся в толпу, кого-то держали, выворачивая руки, и злобно рычали на него — в изжеванной и вытертой шинели, кричавшего: “Эх, попался бы мне в восемнадцатом году!” — целая орда красных и потных, с модно обтянутыми задами, в почти клоунских штанах, треугольником вниз… И такие же, науськивая и грозя, высовывались из ресторанных дверей вслед за швейцарами, крепко держащим окровавленного человека, с желтым измученным лицом.
Потом медленно расходилась толпа. Совсем глухой ночью, тявкая гудками, подъезжали сюда такси — с Тверской, с Неглинной, с Петровских линий, — высаживали полупьяных женщин в мехах настоящие мясомордые моржи, лапали их при всем честном народе, спотыкаясь, подымались по лестнице, чтобы, уже окончательно осовев, на зеленом арбатском рассвете до одури торговаться с частными шоферами, дежурившими всегда тут же на площади. Увозили всю эту дрянь, тогда отовсюду высунувшуюся и разжиревшую, машины, имевшие грубое и символическое отличие: канареечно-яркие полосы по краям кузова».
Усе це відбувалося за два кроки від будинку № 9, а з його підвалу в той самий час викидало таке ж людське шумовання, яке поступово розсмоктувалося з передранкового Арбату. Проте в «Арбатському підвалі» пиячила не лише «нечисть», тут збиралася частенько справжня московська богема, в тому числі відомі поети. Принаймні, тут бували Сергій Єсенін, Володимир Маяковський, Андрій Бєлий, Василь Каменський, Борис Пастернак… Не доводиться сумніватися в тому, що разом із ними приходили й чимало відомих людей із їхнього найближчого оточення.
…Щасливо збереглася фотографія, зроблена 7 листопада 1934 року, коли відзначалася 17-та річниця Великого Жовтня. На ній дуже боре видно будинок № 9 (тоді триповерховий) і прорізну арку в ньому. Легко переконатися, що й сьогодні фасад і арка залишаються практично такими ж. Угорі на даху будинок прикрашений червоними прапорцями, а на першому поверсі — транспарантами зі звичними партійно-радянськими гаслами, біля входу до будинку № 9 стоїть стенд із портретом Клима Ворошилова, життя якого, до речі, було пов’язане з Україною. Нижче на стенді — римська цифра ХVІІ — сімнадцять років Радянській владі. Ця цифра набуває містичного характеру. Передусім, вона нагадує ще й про ХVІІ з’їзд ВКП(б), який відбувся в січні – лютому того ж 1934 року. Цей з’їзд констатував, що в СРСР було побудовано підвалини соціалістичної економіки, ленінська політика індустріалізації країни і колективізації сільського господарства здобули рішучу перемогу. «З’їзд переможців» врешті-решт закінчився тим, що майже всі його делегати, а також 98 із 139 членів і кандидатів у члени ЦК партії, було знищено. Чимало з них проживали на Старому Арбаті.
Є ще нюанс, пов’язаний з цією цифрою. 1934 рік поділив ХХ століття на дві рівні частини по сімнадцять років. Першу половину Старий Арбат залишався справді Старим Арбатом, а наступних 17 років якраз вистачило на те, щоб знищити його вигляд і дух. Наступила доба, кажучи словами Марієнгофа, «неосвіченого абсолютизму». Всі церкви Миколи Чудотворця на Арбаті вже було знесено, а замість них на свято поставили символи нової релігії, скажімо, перед самим будинком № 9 — велике панно з зображенням Леніна у повний зріст, а трохи далі — навпроти — рівновелике зображення Сталіна. Згадується Михайло Пришвін, який саме на початку 30-х років записав у щоденнику: «…Вот теперь, когда к Ленину присоединили Сталина в огромном числе и самых крупных размерах, то почему-то стало их обоих жалко».
Все починалося з книгарні
З 30-х років минулого століття в будинку № 9 працював магазин «Українська книга». Про той час Іван Шишов писав: «За сталінщини українське національне життя в Москві було зведене нанівець, але повністю не знищене. Люди жили й діяли, так би мовити, в підпіллі. Останнім вогником, а вірніше — каганцем — блимала “Українська книга” на Старому Арбаті… очевидно для того, аби виловлювати “свідомих українців”, як виловлюють крокодили антилоп, коли ті приходять із спекотної савани до водопою вгамувати спрагу».
У книгарні бував Михайло Булгаков! Про це свідчить запис Олени Булгакової в щоденнику 25 червня 1937 року: «М. А. купил на Арбате украинский словарь». А де ж його можна було придбати, як не в магазині «Українська книга» в будинку № 9?
В роки Великої Вітчизняної війни в цій книгарні виступали перед бійцями Олександр Довженко, Андрій Малишко, Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра та ін. В післявоєнні роки тут побували Ліна Костенко, Борис Олійник, Микола Вінграновський та багато інших українських поетів і цікавих людей. В книгарні організовувалися зустрічі, до яких доклали зусиль Іван Карабутенко, Микола Котенко… Не раз відвідувачі Культурного центру згадували добрим словом той книжковий магазин. Олександр Голобородько розповідав, як багато важило для нього та його друзів з українського роду зайти в книгарню, вибрати потрібну книгу, поспілкуватися між собою в атмосфері духовної України. Ця сторінка історії будинку № 9 вимагає окремого дослідження.
На початку століття в Культурному центрі працював книжковий закуток в півтора десятка квадратних метрів. Спочатку ми збільшили приміщення книгарні до 27 м2, а в серпні 2005 року своїми силами відкрили повномасштабний магазин «Українська книга» в новому великому приміщенні (75 м2).
У радянські часи магазин «Українська книга» став історичним приводом постановки питання про створення Культурного центру. Річ у тому, що всередині 80-х років минулого століття Виконавчий комітет Московської міської ради народних депутатів вирішив передати в оренду Московському об’єднанню Держкомінтуриста СРСР всі приміщення першого поверху будинку № 9, включаючи магазин «Українська книга», для розміщення ресторану «Арбатський підвальчик».
Цікаво, що на захист української книгарні стали відомі російські та українські діячі культури, які звернулися з колективним листом до Московського міського комітету КПРС:
«В МГК КПСС
Совет по украинской литературе Союза писателей СССР, многочисленные читатели, пользующиеся услугами магазина “Украинская книга” по ул. Арбат, с тревогой узнали о том, что существует проект решения Мосгорисполкома о передаче в аренду Московскому объединению Госкоминтуриста СССР строений по ул. Арбат, которым, в частности, предусматривается упразднение этого популярного, вот уже на протяжении почти полувека являющегося полпредом украинской советской культуры, книжного магазина по ул. Арбат и преобразование занимаемого им помещения в ресторан “Арбатский подвальчик”.
Местонахождение этого магазина — своеобразного культурного очага Украинской ССР — оправдано исторически: как известно, именно здесь по Арбату, следовали к Кремлю посланцы Богдана Хмельницького… именно здесь Москва прощалась с Т. Г. Шевченко; да и за годы существования магазина он, по сути, стал мемориальным — здесь побывали многие крупнейшие деятели советской многонациональной культуры, неизменно дававшие самую высокую оценку его работе по укреплению дружбы народов, пропаганде политической, научной и технической мысли. Республиканская и московская пресса не раз рассказывала своим читателям о магазине “Украинская книга” на Арбате…
Учитывая все это, можно считать, что магазин “Украинская книга” на Арбате выполняет важную идеологическую функцию, является одной из культурно-исторических достопримечательностей Арбата, причем культурно-пропагандистская ценность несравненно выше проектируемого к созданию на его месте ресторан. Относиться же в решении вопросов реконструкции к этому магазину как просто к “помещению”, к обычной торговой точке — значит пренебрегать исторически сложившейся культурной ценностью, символизирующей дружбу народов, проявлять известную бестактность и близорукость.
Считаем целесообразным внести в проект реконструкции соответствующие поправки с тем, чтобы магазин “Украинская книга” остался на прежнем месте, а в перспективе он мог бы стать составной частью комплексного украинского культурного очага на Арбате.
М. Алексеев Герой Социалистического Труда, гл. редактор журнала «Москва», председатель Совета по украинской литературе СП СССР
И. Козловский Герой Социалистического Труда, народный артист СССР
Е. Исаев Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии, секретарь правления СП СССР
Н. Котенко переводчик, поэт
В. Сафонов писатель, лауреат Государственной премии СССР».
Цю плідну ідею було підтримано творчими спілками України, але, розуміючи вирішальний тоді голос московського брата, в серпні 1985 року секретар правління Спілки письменників СРСР Михайло Алексєєв звернувся до заступника Голови Ради Міністрів України Марії Орлик із мудрим і дипломатичним листом, у якому, зокрема, зазначалося:
«Совет по украинской литературе Союза писателей СССР просит положительно решить назревший вопрос о создании в Москве культурного центра УССР, поддержать соответствующие ходатайства творческих союзов республики.
Появление такого учреждения в столице нашей многонациональной Родины будет реальным вкладом в дело укрепления дружбы и братства советских народов. Удовлетворяя специфические культурные запросы проживающих в Москве сотен тысяч украинцев, Центр мог бы служить действенным средством приобщения к багатой сокровищнице культуры украинского народа москвичей и гостей столицы, светоносным очагом интернационального воспитания людей разных национальностей.
Все члены нашего Совета готовы принять практическое участие в работе по организации Центра».
Як говорив у ті часи Михайло Горбачов, процес пішов. Особливо хотілося б відзначити обопільну далекоглядність українських і російських-московських органів, які займалися цим питанням.
За ініціативи Кабінету Міністрів України Уряд Москви у вересні 1992 року прийняв постанову, згідно з якою Постійному представництву України в Російській Федерації було передано в оренду будинок по вул. Арбат 9, будівля 1 «для розміщення Культурного центру». В цьому документі підкреслювалася потреба «збереження магазину «Українська книга». У квітні 1994 року Уряд Москви визначив, що й земельна ділянка надана Культурному центру України в Москві «з умовою оренди для здійснення статутних видів діяльності».
14 травня 1993 року було прийнято історичну для будинку № 9 постанову Кабінету Міністрів України «Про створення Культурного центру України у м. Москві».
Будівництво (реконструкція) будинку № 9 велося з травня 1994 до липня 1998 року за рахунок коштів, виділених з державного бюджету. Культурний центр України в Москві відкрився 27 листопада 1998 року. В цьому ж році Прем’єр-міністр України підписав розпорядження про викуп у власність держави будинку Культурного центру України в Москві. Впродовж кількох років це було зроблено. Свідоцтво про державну реєстрацію права власності України на будинок № 9 оформлено в лютому 2002 року.
Наприкінці 2002 — початку 2003 року Культурний центр України в Москві, що перебував в управлінні Міністерства культури і мистецтв України, було передано Державному управлінню справами Президента України. За Міністерством культури і мистецтв України залишається організаційно-методичне забезпечення заходів із популяризації культурних надбань українського народу, пропаганда української культури і духовності.
У 2010 році Культурному центру України в Москві надано статус Національного.
