Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 20.08.14

Пам’яті Богдана Ступки. До дня народження Майстра

Без имени-1копирование27 серпня Герою України, народному артисту України Богдану Сильвестровичу Ступці виповнилося б 73 роки.

Ми продовжуємо друкувати главу «1200 відповідей Богдана Ступки» з книги «Богдан Ступка. Біографія» в авторстві Володимир Мельниченка, що вийшла вже після смерті Майстра.

Віра, театр і кіно

 

–       Ви людина віруюча?

–       Віруюча.

–       Хто вперше повів до церкви?

–                  Мама. Тільки-но навчився ходити – відразу до церкви. Ми особливо шанували свято Успіння Божої Матері 28 серпня. Моя мама, яку теж звали Марія, народилася, як і я, 27 серпня. Коли переступаєш поріг храму в дитинстві, все сприймається на підсвідомому рівні. У Львові ми ходили до Преображенської церкви, тому що батько співав на криласі в хорі (крім оперного театру).

–       Батько також допоміг відчути Бога?

–                  Так! І він заповів дуже важливу мудрість. Мені було років п’ятнадцять, коли батько сказав мені, що «віра – це не поклони у церкві, а Бог – у серці».

–                  Батько й мати вінчалися?

–                  Аякже!

–                  А з Ларисою Ви вінчалися?

–                  Ні. Але збираюся це зробити обов’язково.

–                  Що найперше треба просити у Бога?

–                  Пам’ятаю, що після війни хотілося попросити у Господа кусень хліба. Втім, і в канонічній молитві, прославляючи Бога, приймаючи його волю на небі й на землі, ми просимо: «Хліба нашого насущного дай нам сьогодні».

–                  Як часто буваєте у церкві?

–                  Не дуже часто.

–                  Чим може допомогти церква?

–                  У кожної людини є гріх і слабкість, а звернення до Бога, до святих угодників допомагає…

–                  Якого святого найбільше шануєте?

–                  Мені здається, в українському суспільстві особливо шанується Святий Миколай Чудотворець. І в Росії – також. Старий Арбат, де нині розташовано Національний культурний центр України в Москві, до революції 1917 року в народі навіть називався «вулицею Святого Миколая» або «Миколиною вулицею». Там стояло три церкви його імені, знищені на початку 30-х років минулого століття.

–                  Коли вперше взяли до рук Біблію?

–                  Бабуся читала, коли мені не було й шести років. А може розказувала напам’ять…

–                  Значить, бабуся врятувала від атеїзму?

–                  Принаймні, з часом я міг зрозуміти їдку фразу польського поета Станіслава Єжи Лєца: «Атеїсти кажуть про час “після народження Христа” – наша ера. Дивно».

–                  Які найголовніші слова з Біблії Ви могли б навести?

–                  У Біблії все важливо. Але нагадаю, чим закінчується Книга Еклезіястова: «Підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині! Бо Бог приведе кожну праву на суд, і все потаємне, – чи добре воно, чи лихе!»

–                  А яке значення для Вас узагалі має Біблія?

–                  Криниця мудрих думок і настанов.

–                  Життєві заповіді – це складно?

–                  Заповіді прості: не вбий, не вкради. Життя складне.

–                  Що найперше треба берегти у житті?

–                  Душу. Не можна торгувати душею. Не можна її продавати і зраджувати.

–                  Хто для Вас у житті був прикладом виконання заповідей?

–                  Мама.

–                  Якщо памятати про Біблію, що найважливіше в житті повинна придбати людина?

–                  У Книзі Приповістей Соломонових: «Купи собі і не продавай правду, мудрість, і картання та розум».

–                  Розум не заважає людині вірити в Бога?

–                  Гете говорив, що розум людини і розум божества – неспівставні.

–                  Хтось із мудрих сказав: «Перед вірою меркнуть усі досягнення розуму».

–                  Це справді так.

–                  Господь любить усіх людей?

–                  Так! Але він знає хто чого вартий.

–                  Яку біблійну мудрість хотіли б нагадати?

–                  З тієї ж Книги Приповістей Соломонових: «Хто яму копає, той у неї впаде, а хто котить каміння – на нього воно повертається».

–                  Тобто людина сама винна у своїх бідах?

–                  У «Корані» сказано, що Господь не буває ні в чому несправедливим до людей, але люди несправедливі самі до себе. Це вірно для всіх релігій.

–                  У «Тевє-Тевелі» на сцені франківців геніально показано, як співіснували різні релігії та культури в Україні.

–                  У цьому високий смисл і духовне призначення вистави.

–                  Ваше ставлення до єдиної церкви в Україні.

–                  Позитивне.

–                  Хто з великих українців глибоко вивчив Біблію?

–                  Григорій Сковорода. Тридцять своїх знаменитих пісень, об’єднаних в поетичну збірку, він красномовно назвав «Сад божественних пісень, що проріс із зерен Священного Писання».

–                  Які літературні чи поетичні твори на релігійні мотиви привертають Вашу увагу?

–                  Насамперед, поезії Тараса Шевченка: «Марія», «Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19» тощо. У Шевченковому «Подражанії 11 псалму» Христос вокресає

…Ради їх

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово…

–                  Улюблений літературний твір на біблійну тему.

–                  Поема «Мойсей» Івана Франка.

І підуть вони в безвість віків,

Повні туги і жаху,

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху…

–                  Художній твір про християнські традиції й обряди.

–                  «Літо Господнє» Івана Шмельова.

–                  Чи є поетична молитва, дорога Вашому серцю?

–                  Незадовго до смерті Шевченко написав «Молитву»:

А чистим серцем? Коло їх

Постави ангели свої

І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

–                  А молитви Миколи Гоголя наприкінці життя?

–                  Особливо вражають його передсмертні молитовні записи: «Как поступить, чтобы признательно, благодарно и вечно помнить в сердце моем полученный урок?» Незадовго до смерті попросив у Бога: «Прости меня грешного. Прости, Господи! Свяжи сатану таинственною силою неисповедимого Креста». Гоголь краще за всіх розумів, що диявол бореться з Богом саме в людському серці.

–                  Які драматичні моменти на релігійну тему з історії або літератури, на Ваш погляд, варто показати  в театрі або кіно?

–                  Рятуючись від переслідувань, апостол Петро втік до Рима, де Нерон безжалісно знищував християн. Однак, вийшовши з міста, він зустрів Христа і, приголомшений, запитав його: «Quo vadis, Domine?» («Куди йдеш, Господи?») – «Якщо ти залишаєш народ мій, я йду в Рим на нове розп’яття». Після цього Петро повернувся до міста і прийняв мученицьке розп’яття на хресті…

Дивовижний епізод, який можна поставити приголомшливо.

Або ці чотири рядки Анни Ахматової:

Магдалина билась и рыдала,

Ученик любимый каменел,

А туда, где молча Мать стояла,

Так никто взглянуть и не посмел.

–                  Чи є п’єса на релігійну тему, яка Вам подобається?

–                  П’єса бельгійського драматурга Мішеля де Гельдерода «Варавва» – про смерть та воскресіння Христа. Драма-містерія. У Франції її грали у Пасхальні дні. Автор показав Страсті Господні зі зворотнього боку, з точки зору натовпу. Тобто він знаходиться наче не на Голгофі, а біля її підніжжя, серед черні, і намагається зрозуміти, як прості люди пережили та усвідомили цей жахливий та великий день у світовій історії.

–                  Поетичний твір, який глибоко зачіпає Ваші душевні струни саме як артиста.

–       «Гамлет» Бориса Пастернака:

Гул затих. Я вышел на подмостки.

Прислонясь к дверному косяку,

Я ловлю в далеком отголоске,

Что случится на моем веку.

–                  У цьому вірші Пастернак потрясаюче передав Ісусову мольбу до Бога-Батька: «Если только можно Авва Отче, / Чашу эту мимо пронеси…»

–                  Це блискуче зробив і Борис Олійник:

…І тоскно, як олень,

поранений смертно,

Він скрикнув у небо,

позначене смерком:

– Отче!

Невже не обійде

мене

Чаша сія…

від Тебе?! –

Глухо мовчало Небо.

І Він прочитав

Із німотної сині:

– Не обійде…,

Сину…

–                  В якому музеї можна надовго залишитись наодинці з іконами древніх майстрів?

–                  У Третьяківці.

–                  Яка ікона, на Ваш погляд, відмічена воістину божественною печаттю?

–                  «Трійця» Андрія Рубльова. Початок ХV століття.

–                  Які живописні полотна на біблійну тему Вам подобаються?

–                  «Явлення Христа народу» Олександра Іванова і «Христос у пустелі» Івана Крамського.

–                  Які храми в Москві Вам запам’ятались?

–                  Першопрестольна багата красивими церквами. На це звернув увагу Тарас Шевченко, який писав, що сам у Москві «роздивлявся то церкви, то собори». Можу назвати храми, збудовані на початку XVIII століття великим українським архітектором Іваном Зарудним – Архангела Гавриїла (Меншикова вежа) та Іоанна Воїна на Якиманці.

–                  Чи бували в останній приходській церкві Миколи Гоголя?

–                  Симеона Стовпника? Бував. А ще – у храмі Миколи Чудотворця в Староваганьківському провулку, де молився Гоголь, що закарбовано на меморіальній дошці.

–                  Чи допомагає віра артисту?

–                  Віра тримає людину, в тому числі й артиста, на Божому світі.

–                  Що Вам ближче – театр чи кіно?

–                  У мене дві душі й обидві болять…

–                  Артистами народжуються?

–                  Так. Артистом, як і ідіотом, треба народитися.

–                  Чи був такий момент у житті, коли Ви сказали собі: «Я таки талановитий»?

–                  Ніколи! У мене ніколи не було фанаберії щодо таланту. Це й не потрібно. Таку біду треба від себе відганяти. Я й досі сумніваюся. Кожна нова роль, як білий аркуш. Саме сумнів є умовою творчого зростання. Якщо зупинишся, відразу вмреш. Як артист.

–                  Коли Вам виповнилося п’ятдесят років, якось сказали в одному з інтервю: «Мені здається, що я гратиму до 55. Аби з повною віддачею працювати на сцені, треба мати міцне здоровя…»

–                  Заява зроблена по молодості. Втім, ясно, що з часом коло ролей, які артист здатен зіграти, звужується. Від чогось доводиться відмовлятися. В шістдесят я відмовився грати короля Ліра… Так  що вимоги до здоров’я сцена не відміняє…

–                  Євгеній Матвєєв якось сказав, що він максималіст і в мистецтві інакше неможливо…

–                  Про це ж і йдеться. Не можна творити в півсили…

–                  Ваш творчий девіз.

–                  Дивувати, дивувати…

–                  Що важливіше для артиста: творче уявлення чи реальне знання?

–                  Добре сказав Пушкін: істинне уявлення вимагає геніального знання.

–                  Чия доля для Вас головна в театральному житті?

–                  Доля мого театру.

–                  Що складніше: бути міністром чи керувати театром?

–                  Вважаю, що керувати театром. Я не перебільшую. Річ у тому, що в театрі конкретна (!) відповідальність перед людьми. Глядач щодня ставить оцінку твоїй роботі…

У колективі більше трьохсот людей, з них дев’яносто – артисти. Треба якось лавірувати, заспокоювати всіх, щоб усім було добре. Ця не отримала роль – нещасна, та отримала, але не ту, що хотіла, – і теж нещасна. Я багато чому навчився за цей час: не висловлювати прямо всі свої думки вголос, а де треба – промовчати. Ходжу, як пугало, за лаштунками. Всі мені посміхаються. А потім чую за спиною шепіт: «Звідки це він узявся? Дивись, дивись, ось знову йде». Втім, грати краще починають – їх хоч стає чутно.

–                  Артистів у залі чутно?

–                  Це проблема ХХІ сторіччя – артистів глядачі погано чують. Дивна манера виробилася – ніби під сурдинку говорять.

–                  Як Ви співвідносите поняття «театр» і «сімя»?

–                  Хороший театр – це творча сім’я, що дарує радість. А сім’я в класичному розумінні дарує любов найближчих і дорогих людей.

–                  Яке десятиліття в минулому сторіччі було найпліднішим в історії українського театру?

–                  Я думаю, що це 20–30-ті роки з Лесем Курбасом і 70–90-ті роки з Сергієм Данченком.

–                  Коли театр у нашому житті мав найбільше значення?

–                  Театр завжди був, є і буде унікальним феноменом у суспільному житті. А в наш час – особливо.

–                  Можна уточнити з приводу «нашого часу»?

–                  Рубіж століть і тисячоліть, що співпав з двома десятиліттями незалежності України.

–                  Що набула й втратила театральна Україна протягом цих десятиліть?

–                  Надбала – нові театри й можливість ставити все найкраще зі світової драматургії. Але, на жаль, поки не виростила власних драматургів високого класу.

–                  Згаданий період вимагає і спеціального наукового дослідження?

–                  У цьому відчувається першорядна необхідність.

–                  Чи хотіли б Ви, щоб молоді театрознавці зайнялись історією Вашого театру в умовах незалежності, в тому числі в роки керівництва Богдана Ступки?

–                  Саме молоді! На них – уся надія.

–                  Чи є держави, театральне будівництво в яких Вам особливо цікаве?

–                  Всі державні підходи цікаві, чимось своєрідні, й з усіма хотілося б познайомитися. Скажімо, у Франції театри поділяють на національні, драматичні, театральні трупи і такі структурні об’єднання, що управляються режисерами театру, які відповідають за артистичний, художній проект. Існують також муніципальні театри, які мають такий самий статус, що й національні, на чолі яких стоять, між іншим, артисти, й їх покликання зовсім не в постановці спектаклів, а саме в художньому керівництві. Ця особлива система зробила значний внесок у поважне ставлення населення до професії актора, у визнання особливого статусу артиста, який володіє в очах публіки позитивним і привабливим іміджем. У Франції існує система дотацій і субсидій, а державою впроваджується політика децентралізації. Цей процес має на меті вирішення низки завдань: формування високого рівня режисерів-постановників і акторів, які згодні з часом виїхати у провінційні театральні трупи, створення умов для появи нового глядача, який би позитивно сприймав і нову місію театру. Необхідно було також сформувати і нові взаємовідносини між глядачем та режисером – те, що отримало згодом назву «культурна взаємодія». Децентралізація також була до певної міри ідеологічним рухом, який, не реалізувавшись в інших сегментах суспільного розвитку, втілився у мистецтві.

–                  У чому, на Ваш погляд, полягає відмінність українського театру від російського?

–                  Візьмемо хоча б те, що у складі російського драматичного театру немає хору, балету й оркестру. В українському все це є. У Театрі Франка творчий колектив нараховує понад 150 чоловік.

Такої сильної музично-драматичної трупи в Росії немає в жодному театрі. Кажу про це відповідально, бо їжджу Росією, буваю у різних театрах, дивлюсь вистави.

–                  Хотіли б написати книгу про театр?

–                  Хотів би, але невелику.

–                  Яку книгу про театр корисно прочитати?

–                  Кожному – свою.

–                  Якось у Пітера Брука спитали, в чому майбутнє сучасного театру. Той відповів: «Поезія і пластика». Яку відповідь дасте Ви?

–                  В цілому я його підтримую! На нашій сцені поставлені вистави, які концептуально сповідують ці принципи – хореографічні драми «Соло-мія» та «Дві квітки кольору індиго». Але, само собою, поезія і пластика – не самоціль: усе в театрі підпорядковано розкриттю людської душі.

–                  Знаю, що на Ваш погляд, актором треба народитися.

–                  Так! В акторі від Бога закладено якийсь природний магнетизм.

–                  А ремесло в акторові важливе?

–                  Звісно, треба досконало володіти своїм тілом і голосом. Це абетка.

–                  Де Вам краще проводити репетиції: в окремій кімнаті чи на сцені?

–                  Не люблю працювати в кімнаті. Люблю сцену та яму глядацького залу. Та ще й щоб у ній було темно. Лише віч-на-віч з цією темною порожнечею збуджуюсь, відволікаюсь від усього буденного. Приходить натхнення…

–                  Яка вистава є обличчям франківської сцени?

–                  Хочу, щоб візитною карткою театру залишався спектакль «Украдене щастя» Івана Франка, але в новій режисурі і з новими акторами.

–                  Що змінилося у Вашому житті, коли стали художнім керівником Театру імені Франка?

–                  Збільшилася відповідальність. За весь театр. А це все змінює… Раніше ти думав про свою роль у виставі, а тепер…

–                  Ви якось запитали у керівника вахтангівців Михайла Ульянова: «Навели порядок у господарстві?»

–                  А він відповів: «Богдан, театр – така субстанція, де проблеми ніколи не вирішуються повністю…» Втім, я думаю, що це взагалі характерно для нормального життя. Треба працювати.

–                  Які вистави Вашого театру, поставлені в ХХІ столітті, вважаєте кращими?

–                  Це непросте питання. Всі не перелічиш. За моєї участі – «Цар Едіп», «Легенда про Фауста», «Лев і Левиця»… З інших – «Соло-мія», «Кайдашева сім’я», «Едіт Піаф», «Весілля Фігаро», «Дві квітки кольору індиго» та багато інших.

–                  Як вдалося створити такий вражаючий репертуар у Театрі Франка, в якому глибоко й розумно продумано й виважено співвідношення між національною і світовою класикою, сучасними авторами, в тому числі зарубіжними, драмою і мюзиклом тощо?

–                  Це – ключове завдання художнього керівництва та його творчих колег.

–                  Ваші кращі театральні ролі в ХХІ столітті.

–                  Цар Едіп, Лев Толстой  і старий Фауст.

–                  Краща гастрольна вистава в Театрі імені Франка.

–                  «Історія коня» Георгія Товстоногова з Євгеном Лебєдєвим. «Кавказьке крейдяне коло» Роберта Стуруа. Це було ще за радянських часів.

–                  Хто з московських артистів особливо запам’ятався на Вашій сцені?

–                  У 90-ті роки минулого століття у нас виступали Армен Джигарханян, Тетяна Васильєва, Наталія Гундарева, Людмила Гурченко, Любов Поліщук, Олег Табаков…

–                  З Москви сьогодні привозять достойні вистави?

–                  «Современник», Театр Сатири, МХАТ приїжджали з прекрасними репертуарними спектаклями. Але це винятки з загального правила. Все інше – випадкові антрепризні постановки.

–                  Чим вони Вам не догодили?

–                  Та вони жахливі. Таке враження, що зроблені для глибокої периферії. Теж мені, знайшли периферію – Київ.

–                  Помітно, що москвичі люблять виступати на франківській сцені…

–                  У нас особлива аура! Знаєш чому? Просто під будинком театру, під самісінькою сценою дзюрчить живе джерело! Це щось символічне. Всім у нас затишно. Скажімо, Кості Райкіну пропонують великий зал у Жовтневому палаці, щоб більше грошей вони заробили. Та Райкін каже: «Там аура краща й здорово грається». Московські артисти обожнюють грати в нашому театрі.

–                  У  Росії Вас називають своїм: «Ступка такий же український артист, як і російський».

–                  Коли мені в Росії говорять: «Ти – наш», відповідаю: «Я український артист, який знімається в російських фільмах». Я ж тепер беру дозвіл на роботу в Москві. Як гастарбайтер. А російські телеведучі та артисти без будь-яких довідок окупували українське телебачення. Савік Шустер, Євген Кисельов, Дмитро Нагієв, Максим Галкін… Дійшло до того, що Юлія Висоцька вчить мене, як борщ варити! Ні, я завжди пам’ятаю: дім мій у Києві, а за кордоном лише граю, чи то в Росії, чи то в Польщі…

–                  Коли спектаклі випускаються до конкретної дати – ювілею артиста або письменника, – це добре чи погано?

–                  А чому ні? Не для політичної партії якоїсь ставимо…  До 200-річчя Миколи Гоголя випустили «Одруження». Невже погано? Дуже хороша вистава вийшла.

–                  Чи виникало бажання самому поставити спектакль?

–                 Виникало, але раніше, коли був вільним артистом. Скажімо, це могло б бути «Танго» Славомира Мрожека. Вважаю цього автора сучасним Чеховим. Тепер думаю про те, як привернути до Театру Франка талановитих режисерів. Я не декларую, яким цей театр повинен бути. Я його просто створюю. Але як художній керівник нічого не ставлю. І ніколи не буду ставити, тому що це зовсім інша професія. Не хочу поповнювати когорту безталанних театральних режисерів, їх і так достатньо.

–                  А бажання самому зняти кіно?

–                  Ні! У мене відсутній талант кінорежисера. Кожен має робити свою справу.

–                  Колись Ви вели свою передачу на телебаченні.

–                  На це зараз немає ні часу, ні здоров’я…

–                  Театрознавець Юрій Богдашевський справедливо писав про те, що в цій передачі вражала Ваша правдивість й доброзичливість у показі колег по сцені.

–                  Приємно, що залишилася така добра пам’ять про мої скромні телепояви…

–                  У львівській газеті за 1972 рік я зустрів інформацію про телеспектакль Львівської телестудії за Вашою участю на тему життя тодішнього колгоспного села…

–                  Не пам’ятаю… Мабуть, якась кон’юнктура була…

–                  Того року вийшла картина Михайла Ульянова «Найостанніший день»…

–                  Зйомки у Михайла Олександровича запам’яталися на все життя!

–                  У чому сутнісна різниця між театром, кіно і телебаченням?

–                  Чим більше комп’ютеризується й технічно оснащується кіно й телебачення, тим дальше відходять вони від людей. У першому й другому випадках ми лежимо на дивані, клацаючи пультом. А театр все ж таки – живе спілкування з глядачем. Ось навіть зараз ми з вами розмовляємо – і це вже театр. Коли я бачу ваші очі, чую ваш голос, а ви мій – що може бути краще?

Кіно і телебачення в цьому смислі – лише «лизання цукерки крізь шибу», коли з одного боку цукерка, а з іншого – скло.

Скільки б не було техніки, електроніки, скільки б не було телевізорів, комп’ютерів – живе спілкування найцікавіше для людей. І найдорожче. Тому люди ходять до театру. І завжди будуть ходити!

–                  Що важливіше – кожний окремий артист чи колектив у цілому?

–                  Колектив! А колектив складають яскраві індивідуальності.

–                  Як вирішуєте питання про акторів похилого віку, що практично не виходять на сцену?

–                  Нікого не звільняв.

–                  Штат трупи не гумовий…

–                  Але все-таки розтягується…

–                  Як Ви оцінюєте рівень Вашої театральної трупи?

–                  Краща в світі.

–                 А роботу молодих артистів, що служать у Театрі Франка?

–                 Вони талановиті. У них велике майбутнє. Я спостерігаю за молоддю, і якщо бачу, що у них щось виходить, страшенно радію. Але є один момент: якось все зараз інтелігентно. Наче талановито, а сплеску немає. Як у Чехова в «Чайці», пам’ятаєте: «Мило, талантливо, но после Толстого и Золя как-то не хочется читать Тригорина». Мені часто не вистачає вибуху, який обов’язково повинен бути в ролі, якоїсь родзинки.

–                 Ви випустили акторський курс у Київському університеті театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого…

–                 Готував акторів на базі нашого театру, всі дипломні вистави йшли на його сцені. Працював із задоволенням.

–                  Чо́му Ви їх учили?

–                  Принаймні, акторському ремеслу я їх не вчив, ні. Намагався пояснити, як вести себе по життю, в колективі, в театрі. Наприклад, артист з поважної причини запізнився на репетицію, трупа чекала на нього, а режисер зняв штрафника з ролі та призначив іншого виконавця. Погоджуватись тому чи відмовитись? Дилема! Я б виявив солідарність з колегою. Але міркувати з позицій досвіду та віку легко, а коли ти молодий та недосвідчений?

–                 Усі Ваші випускники залишаться на театральній сцені?

–                 Не знаю. За ці чотири роки я нікого не вигнав, хоча й не всі однаково талановиті. Нехай вчаться і проходять цінну життєву школу.

–                 Значить, не обов’язково бути артистом?

–                 Ну, звісно, ні. Можливо, коли-небудь хтось стане міністром культури, і буде наша людина нагорі.

–                  Але Ви когось залишили у своєму театрі?

–                  З двадцяти п’яти випускників я взяв сімох. Ще доберу трьох з тих же двадцяти п’яти. Вийде, що відразу десять молодих людей будуть працювати в Театрі імені Франка. Це багато.

–                  Думаєте, інші повернуться додому?

–                  З тих, хто вже приїхав до Києва, майже ніхто не хоче повертатись. У Києві завжди є якийсь заробіток – участь у зйомках, телепрограмах. У провінції цього немає. До того ж там низькі зарплати, тому жити дуже складно. Але якщо люди одержимі мистецтвом, вони продовжують працювати, не дивлячись ні на що. Театр залишається. Театр завжди буде театром, він не зникне ніколи.

–                  Молоді випускники практично не мають змоги зніматися в Україні й іноді хотіли б виїхати за кордон.

–                  А чому ви думаєте, що молодому артисту легко буде знайти роботу і стати відомим в іншій країні? Для того щоб актору – громадянину України – поїхати працювати, наприклад, до Росії, необхідно отримати дозвіл на зйомки. Якщо такого дозволу немає, значить ви там зніматися не будете.

Правда, Росія знімає багато фільмів на території України, бо у нас дешевше. Але якщо російська сторона витрачає гроші, звісно, всі головні ролі виконують російські актори, а другорядні й третьорядні розподіляють серед акторів українських. Тож треба дбати про відродження й піднесення власного, вітчизняного кінематографу.

–                  В якому він стані сьогодні?

–                  Сучасного українського кіно в принципі не існує. Звичайно, проростають обнадійливі паростки, бо талантами ми багаті. Біда в тому, що держава не в змозі забезпечити достойне фінансування цієї важливої галузі на належному рівні, а наші бізнесмени не бачать у кіномистецтві прибуткового бізнесу. Для них реальний бізнес – це виключно перепродаж. У кіномистецтві все інакше: тут треба чекати закінчення роботи над фільмом. І ще невідомо, яким він буде та які прибутки отримає.

До речі, у Польщі все інакше. Окрім того, що там бізнесмени – патріоти своєї держави, так ще й прийнято хороші закони. Спілці кінематографістів, або Інституту кінематографії, як він називається в Польщі, стабільно перераховується одна сота процента з кожного сеансу в польських кінотеатрах. І таким чином Інститут має гроші для розвитку польського кінематографа та зйомок картин. У нас, до речі, теж прийняли майже такий закон, але діє він чи ні, мені невідомо.

–                  Серед молодих є одержимі?

–                  Вони були, є і будуть. Одержимих завжди буде вистачати для безсмертя театру.

–                 Новий курс набирати будете?

–                 Ні. Категорично. Викладання вимагає багато здоров’я.

–                 А сцена вимагає менше?

–                 А сцена забирає ще більше здоров’я. Тому і намагаюсь його берегти.

–                 Чим наша акторська школа відрізняється від європейської?

–                 Вона глибша, психологічніша, душевніша, емоційніша.

–                 Досі в Москві навіть кращих артистів, вихідців з України, Києва, називають «талановитими провінціалами».

–                 Талант не буває провінційним. Він – інтернаціональний. Провінційність не в географії, а в головах деяких столичних снобів.

–                  Національність у театрі не важлива?

–                  При чому тут національність? Справжнього актора будь-якої національності можна відразу розпізнати навіть без знання мови: достойний він партнер чи так, фітюлька. Відверто кажучи, не знаю, чим  український актор відрізняється від шведського…

–                  Кажуть іноді, що український актор відзначається якоюсь підвищеною патетикою.

–                  Не думаю, що надмірний пафос – у природі українського митця. Скоріше, це у деяких артистів результат поганої школи.

–                  А Ви могли б уявити себе на сцені лондонського чи, скажімо, московського театру?

–                  На сцені лондонського театру я міг би колись зіграти «Короля Ліра», звісно, з перекладом. А московського чому б і ні? Хоч, напевно, не зміг би там довго працювати.

–                  Що Ви маєте на увазі?

–                  Я мислю по-українськи. Згадана ж патетика з’являється, на мій погляд, у акторів, які мислять по-російськи, а змушені розмовляти на сцені українською. І тоді виникає потреба замінити свою безпорадність криком, надмірними рухами, наголошенням на якихось «специфічних» національних рисах. Це називається «дражнити хохла». Що ж до особливої специфіки українського театру… Сумніваюся, що вона існує. Вважаю, що ця професія – загальнолюдська.

–                  Колись в інтервю Сергію Васильєву Ви сказали, що вважаєте доцільним створити на Україні особливий національний театр на кшталт меморіального, подібний до японського театру Но…

–                  Вважаю так і сьогодні. Такий театр мав би в репертуарі класичні українські п’єси. Ми не повинні цього зрікатися.

–                  Актор, на Ваш погляд, у наш час дрібнішає?

–                  На жаль, так. От пішов Михайло Ульянов, і такого акторського темпераменту більше немає. Мордюкова пішла, Лавров пішов, і заміни їм немає. Здавалося б, є зірочки, але ти вмикаєш телевізор і через три хвилини його вимикаєш – тобі нудно. Якось одна актриса мені каже: «Так, як Ви, Богдане Сильвестровичу, тепер не грають. Треба позначати почуття, а не переживати їх». Після цих слів у мене серце цілий день нило. Куди ж ми йдемо, якщо артист артисту таке може сказати і замінити почуття якимсь ерзацем?!

–                 Чи була вистава, про участь в якій Ви жалкуєте?

–                 Були прохідні постановки, яким все одно віддавав усю душу і серце.

–                  Чи були ролі, з якими повністю не співпадало Ваше бачення й сприйняття світу?

–                  Були. Та навіщо взагалі таке співпадіння? Моє завдання в іншому: я маю досконально вивчити будь-яку людину, виведену мною на сцену чи в кіно. Чому я повинен не погоджуватись з ним, якщо його граю?

–                  Що вкрай важливо у такому вивченні людської суті Ваших героїв?

–                  Спостережливість. Бертольд Брехт говорив, що перед тим як вивчити акторське мистецтво, треба навчитись мистецтву спостереження. Ось ти підмічаєш у ролі якісь моменти і думаєш про те, що вже бачив їх раніше – і ці ситуації, і те, як поводила себе людина. І перекладаєш такі спостереження на свою роль. Тоді вона виходить цікавою, об’ємною.

Буває, коли граєш історичну особу, то залазиш у нетрі душі, а потім раптом зупиняєшся і думаєш: «Господи, так він же вчиняв так само, як робиш ти або хтось інший у цьому житті». І тоді просто береш власні спостереження і переносиш у роль. За поведінкою, за психологією, за емоціями. І тоді може статися щось справжнє, щире, правдиве.

–                  На Ваші вистави приходили президенти України?

–                  Приходили. Леонід Кучма. Віктор Ющенко.

–                  Як ставиться до Вашого театру президент Віктор Янукович?

–                  Добре ставиться. Головне, що він розуміє важливість нашої роботи і реально допомагає театру.

–                  Що значить бути сучасним на театрі?

–                  Артист, як поет, про якого писав Іван Франко:

Ах, друже мій, поет сучасний –

Він тим сучасний, що нещасний,

Поет – значи́ть: вродився хорим,

Болить чужим і власним горем.

В його чутливість сильна, дика…

Це – в поемі «Лісова ідилія».

–                  Кого б хотіли зіграти на сцені?

–                  І в кіно, і на сцені хотів би зіграти роль без жодного слова. Але щоб за нею відчувалося ціле життя.

–                  В одному з московських інтерв’ю в листопаді 2008 року Ви сказали дослівно таке: «Поки що про династію Ступок говорити рано».

–                  Куди поспішати! Треба було придивитися до Дмитра.

–                  А зараз уже можна говорити про театральну династію Ступок?

–                  Так. Я навіть уже перефразував відому епіграму Валентина Гафта про сім’ю Міхалкова. У мене вона звучить так: «Земля, ты слышишь этот зуд? Три Ступки по тебе ползут».

–                  Кажуть, що Ваш син Остап навіть збирався змінити прізвище: «Два Ступки в одному театрі – це багато».

–                  Я йому сказав: «Остапчик, ти будеш Ступка номер один, а я – номер два».

–                  Не боїтесь звинувачень у клановості?

–                  Не боюся. Завжди приймаю в трупу дітей артистів. У нас працює син Леся Задніпровського, донька Василя Мазура…

–                  Кажуть, що природа відпочиває на дітях геніїв.

–                  Хтось сказав цю фразу, інші бездумно повторюють. Треба  ще перевірити чи правдива вона? Раптом дитина виявиться талановитішою за батька-матір? І потім: кого вважати генієм? У мене вистачає розуму ставитися до власної персони з іронією.

–                  На Ваш погляд, фортуна щось важить у житті актора?

–                  Гадаю, що так. Окрім таланту й працездатності, потрібне й везіння.

–                  А Вам везло на сцені?

–                  Ні. Я завжди виходив на кін і сам доводив, що я чогось вартий.

–                  Але ж із режисером поталанило?

–                  Данченко – це Божий дар для мене!

–                  Яку роль побажали б сину?

–                  Раніше – Хлестакова у «Ревізорі» Гоголя. Остап зіграв її блискуче. Тепер… Навіть не знаю… Втім, він мріяв зіграти Моцарта, зараз, можливо, Сальєрі… Едіпа у виставі «Цар Едіп». Є ще п’єса болгарського драматурга Стратієва «Замшевий піджак», де один актор виконує сім ролей. Це могло б бути дуже цікаво. І, звісно, складно.

–                  Остапа на роль Хлестакова запросив режисер вистави Ігор Афанасьєв. Кажуть, що саме він наполягав, аби Вашого сина взяли в Театр імені Франка.

–                  Данченко вважав, що Остап мав десь інде попрацювати й набратися розголосу, а потім уже можна було брати його в наш театр. Афанасьєв справді пішов до директора театру Гнатенка й улаштував так, що взяли, крім Остапа, й інших акторських дітей – Саню Олексенка та Юрка Розстального. Він правильно розрахував, що директору невигідно було відмовляти дітям голови профкому, секретаря парторганізації та провідного актора.

–                  Я говорив з Остапом на цю тему, він усе по-доброму пам’ятає…

–                  Пам’ятати добро – гарна риса.

–                  Були спільні з Остапом вистави?

–                  Вдвох ми грали гоголівські «Записки божевільного». Разом працювали в «Царі Едіпі», поставленому Робертом Стуруа. Виходили на сцену в «Легенді про Фауста».

–                  У Москві разом з Остапом виступали?

–                  На початку 1993-го разом грали на Малій сцені МХАТу «Записки божевільного». Тоді на виставу прийшов Іван Семенович Козловський.

–                  А в кіно?

–                  Наприклад, у фільмі Вадима Дубровицького «Іванов» за Чеховим, де Остап грає акцизного Косих, а я – поміщика Лебєдєва.

–                  Чи було, що Ви грали роль, яку потім випало грати і сину, і внуку?

–                  Свого часу грав чеховського Треплєва у Львові, потім ця роль була дипломною в Остапа в театральному інституті імені Карпенка-Карого, а пізніше її ж виконав онук в університеті імені Карпенка-Карого.

–                  Що відчули, коли вперше побачили внука Дмитра на сцені?

–                  Це була вистава «Одруження» Гоголя. Він грає там усіх слуг і Дуняшу. Справляється чудово. У нього є творчий потенціал.

–                  Яку б роль побажали для нього?

–                  Він міг би зіграти Ромео.

–                  Пройшов час, і Дмитро зіграв Ромео. Ви задоволені?

–                  Так!

–                  Якщо Дмитра запросять до московського театру – відпустите?

–                  Та куди завгодно. Я нікого не тримаю. Головне, щоб відкривалися можливості для творчої реалізації.

–                  Хотіли б вийти з онуком на сцену в одному спектаклі?

–                  Хотів би, але поки не знаю, в якому. Можливо, «Пер Гюнт» Ібсена, де він би зіграв молодого Пера Гюнта, Остап – його ж в середньому віці, а я – старого.

–                  Сергій Данченко хотів поставити «Пера Гюнта»…

–                  Я пам’ятаю, що обіцяв здійснити цей задум.

–                  Хто міг би це зробити?

–                  Наприклад, Римас Тумінас.

–                  У березні 2011 року Марк Захаров випустив спектакль «Пер Гюнт» на сцені Ленкома.

–                  Ну і добре! Молодець! Це складний і дуже глибокий твір.

–                  Сцена і сьогодні вимагає від Вас спеціальної фізичної підготовки?

–                 Безумовно!

–                  Коли-небудь займалися мімікою обличчя?

–                  Ніколи! Я мімікою не займався ніколи. Є актори та актриси, які закомплексовані на міміці. Це жах. Це кінець світу. Такий актор чи актриса справжнім партнером не можуть бути, з ними діалогу не створити, бо вони думають лише про міміку. Це тільки нарциси можуть собі таке дозволити.

–                  На якому міжнародному форумі хотіли б представити своє мистецтво?

–                  Хотілося б, щоб український театр нарешті «вискочив» на європейську і світову сцену.

–                  Колись Ви хотіли зіграти короля Ліра на сцені Лондонського шекспірівського театру «Глобус».

–                  Я навіть говорив, що після цього можна було б спокійно померти. Не всі бажання, на жаль, здійснюються. Зараз про це мріяти вже пізно. Зате вмирати явно ранувато.

–                  Які слова Шекспіра порадили б пам’ятати завжди?

–                  Насамперед, аби розбиратися в сучасному житті, треба усім пам’ятати слова, які можна використати до багатьох політиків:

Скляні купивши очі,

Вдавай, як ті політики безчесні,

Що бачиш ти, чого не можеш бачить.

Або ще важлива життєва порада:

В інших гроші позичай,

Сам позику не давай.

Або носити в собі згусток радості:

Мені ж від зір найбільша честь припала:

Твоя любов, велика і тривала.

 

–                  Кого вважаєте найкращим Ліром в історії театру?

–                  Соломона Міхоелса! А після нього, можливо, Ступка?

–                  Зрівнятися зі Ступкою й вичерпати його глибину в ролі короля Ліра нікому не  вдалося.

–                  Це не я сказав…

–                  Хто, на Ваш погляд, є кращими перекладачами Шекспіра?

–                  Російською мовою – Самуїл Маршак, Борис Пастернак. Українською – Максим Рильський.

–                  Чому, на Ваш погляд, Ступка у ролі Миколи Задорожного не був згаданий у підручнику про радянське акторське мистецтво 50–70-х років, виданому в Москві в 1982 році?

–                 Може, велике бачиться на відстані?

–                  Можна сказати, що роль короля Ліра у Вашій біографії не менш важлива, ніж роль Тевє-Тевеля?

–                  Можна.

–                  Чому ця Ваша воістину видатна робота менше відома, ніж роль Тевє-Тевеля?

–                  Не будемо забувати, що я грав Тев’є понад двадцять років, а Ліра – трохи більше трьох.

–                  Який жаль, що цей геніальний спектакль Сергія Данченка не побачили на батьківщині Шекспіра!

–                  Жаль. А найбільше жаль, що найкращу трупу у світі – я це знаю! – франківську трупу в тому світі не бачать. У цьому – драма українського театру.

–                  Чим Вам запам’ятався 150-річний ювілей Антона Павловича Чехова?

–                 Я брав участь у міжнародній конференції в Москві, на якій виступали видатні театральні діячі зі світовими іменами, в тому числі Пітер Штайн і Роберт Стуруа. Крім того, у складі великого культурного десанту на чолі з Президентом Росії Дмитром Медвєдєвим літав на батьківщину Чехова – у Таганрог. Ми побували у місцевому театрі, де, до речі, я виступав у 1962 році, будучи артистом Львівського театру Заньковецької. Тоді ми грали «Невольника» Тараса Шевченка. Відвідали будинок, де народився і жив Антон Павлович.

–                  Ви не кажете, що на прес-конференції за круглим столом Вас посадили поруч із Президентом Медвєдєвим…

–                  Так і було. Проте що це додає і що змінює?

–                  Яке місце у Вашій творчій біографії посідає драматург Чехов?

–                  Антон Павлович – це велика акторська школа. Це не всім підвладна драматургія настрою. Без Чехова, Ібсена, Франка актор багато втрачає, бо вони вимагають підключення підсвідомості, а з цього і починається мистецтво. Все інше – логіка. А логіка ніколи не була мистецтвом.

Мені доля подарувала кілька зустрічей з Чеховим. На театральній сцені я грав Треплєва в «Чайці», Войницького в «Дяді Вані» та Чебутикіна в «Трьох сестрах». У кіно – Архієрея в «Нині прославіся син людський» за чеховськими творами «Архієрей» і «Княгиня» та Цибукіна в «Господи, прости нас грішних!» за повістю «В яру», які зняв прекрасний режисер Артур Войтецький.

–                  Після ролі Архієрея Войтецький заявив, що ми ще не усвідомлюємо вповні, наскільки масштабним явищем є Богдан Ступка…

–                  Войтецького називали совістю кіностудії імені Довженка. Про нього зняла пронизливий документальний фільм актриса-франківчанка Любов Бо́гдан, яка в фільмі «Господи, прости нас грішних!» талановито зіграла роль Аксиньї.

–                  Ви не сказали про фільм «Іванов», який у 2011 році зняв режисер Вадим Дубровицький.

–                  Уже говорив! Я грав там разом із Остапом! Я – Лебєдєва, він – акцизного Косих.

–                  Що повинен уміти і знати актор, аби зіграти Чехова?

–                  По-перше, мати талант, інакше, чому б він не вчився, нічого не вийде. По-друге, потрібен розумний режисер. Більшість з режисерів сьогодні шукають нові форми, але не в них справа. Головне, щоб з душі щось лилося.

–                  На початку 80-х років минулого століття «Дядя Ваня» Сергія Данченка отримав Державну премію СРСР. А хто, на Ваш погляд, найкраще поставив цю п’єсу на початку ХХІ століття?

–                  Римас Тумінас у Театрі Вахтангова.

–                  Цікаво зробив цю виставу Лев Додін.

–                  Я чув, але не бачив.

–                  Ви хотіли б зіграти ще щось за творами Чехова?

–                  Чесно кажучи, не дуже хочеться грати і, тим більше, багато говорити про це. Втім, ніколи не говори «ніколи».

–                  Чи потрібен сьогодні на театрі та в кіно Дон Кіхот?

–                  Аякже! Як і в житті. Комусь обов’язково треба вчиняти, здавалося, безглузді, але благородні вчинки, подвиги. Щоб добро неминуче перемагало зло. Дон-кіхотство сидить у кожному з нас і це добре…

–                  Дон-кіхотство, як опозиція до існуючого стану речей?

–                  І це також!

–                  Часто буваєте на тусовках?

–                  Дуже рідко. Тим більше останнім часом.

–                  Що для Вас значить гримерка?

–                 Це артистична капличка.

–                 Колись Аркадій Райкін співав зворушливу пісеньку про те, що роки йдуть, «Но таким же, как прежде остался Добрый зритель в девятом ряду…» Глядач з часом змінюється?

–                 Як і кожний артист…

–                  Для Вас особисто важливий «добрий глядач у девятому ряду»?

–                  І він, і кожен глядач у кожному ряду й у кожному кріслі.

–                  На якого глядача в першу чергу повинен розраховувати театр?

–                  Театр повинен існувати для дітей і молоді, для людей середнього віку і старшого покоління. Тобто, для всіх. Звісно, складно зробити так, щоб усі були задоволені. Але коли в трупі близько ста драматичних артистів – все можливе.

–                  Чи завжди сьогоднішній глядач підготовлений для сприйняття складних драматичних творів?

–                  Проблема підготовленості театрального глядача існувала завжди. Про це добре писав Борис Пастернак. Пересічний лондонський глядач узагалі не ловив з півслова всі шекспірівські нюанси «Гамлета» або «Короля Ліра». Але треба пам’ятати, що мистецтво взагалі не підлягає остаточному розумінню. Та й насолода ним цього не потребує. Як і життя, воно не може обійтись без якоїсь недомовленості.

Театр – це кращий університет для глядача.

–                   Як оцінюєте дитячу аудиторію франківців?

–                  Діти є діти. Вони шумлять, радіють, що прийшли до театру. Актору треба вміти грати у різних ситуаціях. Діти безпосередні, їх можна заінтригувати і тоді навіть непосидьки будуть сидіти тихенько з відкритими ротами. Важче, коли «культпохід» проводять і, наприклад, до театру приводять роту солдат. Перед початком виходить офіцер і дає установку: «Ви будете дивитись комедію. Попереджаю, аби в залі жодного смішку я не чув!» От із такою аудиторією працювати дійсно складно. А діти навіть коли бігають по залу, то актор розуміє, що їх переповнюють емоції. Це ж для них подія – побувати на виставі, вони хочуть доторкнутися до героїв, вірять, що всі вони справжні, а Дід Мороз та Снігуронька їм щось подарують.

–                  Станіславський вважав, що художник сцени повинен сам володіти натхненням та вміти викликати його тоді, коли воно значиться на афіші вистави…

–                  Тургенєв узагалі говорив, що не треба чекати на натхнення: прийде воно – тим краще, але в будь-якому випадку ти все-таки працюй. Але це більше стосується письменства. Я згоден з Костянтином Сергійовичем… Приходиш на сьому вечора до театру, і щоб не сталося у тебе протягом дня, яким би ти не був засмученим чи збудженим, роздратованим або замореним, треба працювати. Іноді здається, що перед виставою ти пустий і голий, як барабан. Стає так страшно… Але ти повинен викликати, як говорив Станіславський, натхнення, тому що без нього на сцені краще не з’являтись.

Цікаво міркував із цього приводу Немирович-Данченко. Він говорив, що важливе значення має приготоване на репетиціях і вироблене на спектаклях зерно образу. Згадуючи його, актор входить у потрібну атмосферу. Володимир Іванович радив «входити в образ», поки гримуєшся, а перед самим виходом на сцену думати вже не про зерно, а тільки про найближчу задачу, про те, з чим вийдеш до глядачів. «Треба намагатися, – говорив він, – прийти в театр у доброму настрої. Добре грати можна тільки в доброму настрої, навіть найтрагічніші ролі».

Все це важливо, і досвід знаменитостей допомагає, однак кожен артист має свої прийоми і секрети «викликання натхнення».

–                  У шістдесятилітньому віці Станіславський писав, що хотів би уникнути двох ролей в сучасному йому мистецтві театру – стати старичком, який молодиться та прикидається ровесником молодих, і здаватися дуже досвідченим та буркотливим старим. Чого б Ви хотіли оминути в свої роки?

–                  Колись Василь Симоненко писав: коли все на світі зрозумієш, тоді запинишся і помреш. Я використовую цю сентенцію, в першу чергу, у творчій роботі. Тому обов’язково треба уникати творчої смерті задовго до фізичної. Втім, старіє лише тіло – душа не старіє. Уникнути б душевного старіння, тому що фізичне – неминуче.

–                  Режисер Анатолій Ефрос вважав, що мистецтво – штучна річ, особливо в епоху, коли стільки всього сходить з конвеєра. Публіка повинна приходити до театру, щоб побачити щось подібне до сходу або заходу сонця…

–                  Але ж він сам визнавав, що трохи перебільшує. А ще Ефрос говорив про те, що схід і захід сонця придумав Творець. Утім, мистецтво – також від Всевишнього, і це – дійсно штучний витвір.

–                  За що Ви вдячні глядачам?

–                 За підтримку. За те, що вони кожного вечора заповнюють театр і, затамувавши подих, дивляться, слухають, співчувають, а потім – аплодують. Бо суть театру – в глядачах.

–                 Настрій і турботи глядачів передаються з зали на сцену?

–                  Ще й як! Утворюється своєрідна «вольтова дуга» між сценою і залом. Глядач є нашим живим безпосереднім партнером.

–                  Ви прагнете тримати в своїй аурі кожного глядача?

–                  Я працюю для всього залу й для кожного глядача…

–                  Добре, скажу словами Сергія Тримбача: «Важко уявити аби Ступка погодився на сонливого” глядача. Вузлом завяжеться, а зал буде з ним». Це так?

–                  Це так!

–                  Глядацьким смакам треба догоджати чи навпаки – формувати їх?

–                  Глядача треба поважати. Тоді відчуваєш, що в залі постійно знаходяться однодумці, смакам яких можна довіряти, на яких можна орієнтуватися. Проте повного залу таких підготовлених глядачів ніколи не було і не буде. Завжди присутній новий глядач – молодь, люди, які вперше прийшли до театру і мають право на зустріч з одухотвореним, високим мистецтвом. Як говорив Сергій Данченко, наш театр є театром нації, театром великого стилю. Це найголовніше і для нас, і для нашого глядача.

–                  Що, на Ваш погляд, об’єднує глядачів?

–                  Потяг до духовності. Глядач приходить додому, думає про побачене в театрі і рефлектує щось на себе… Тільки духовне життя може споріднювати людей.

–                  Ваш принцип – кожного разу грати з повною віддачею…

–                  Важко щоразу приймати на себе біль свого героя, але грати в півсили… Навіщо тоді виходити на сцену та мучити себе й глядача?

–                  Чи є різниця між написаною та усною рецензією?

–                  Verba volant, skripta manent. Слова відлітають, написане залишається.

–                  Як Ви реагували в перші роки роботи на критичні рецензії в пресі?

–                  Соромно було, що про мене таке читають. Тоді мені здавалося, що все правильно пишуть. Значить, я щось не зробив. Ось буде нова роль, і я доведу! Що не верблюд… Соромно було. Ідеш Львовом, обличчя пашіє. Думаєш, що всі ту рецензію читали й осудливо дивляться саме на тебе. Насправді ніхто нічого не читав…

–                  Як ставитесь до театральних критиків?

–                  З підозрою.

–                  А хто з них все-таки викликає повагу?

–                  Вадим Гаєвський, Борис Поюровський, Сергій Васильєв, Юрій Коваленко, Олександр Саква, Ростислав Коломієць, Олег Вергеліс.

–                  Немало!

–                  Але й небагато…

–                  На Україні мало серйозних театральних критиків?

–                 Левова більшість так званих критиків висвітлюють… особисте життя акторів. Є кілька, хто пише рецензії. Всі інші – лише про скандали. Не кажу вже про наукове театрознавство.

–                  Хто з московських критиків найкраще знає український театр?

–                  Борис Поюровський!

–                  Борис Михайлович вважає, що Ви – «нащадок по прямій» багатьох артистів і драматургів зі світовими іменами.

–                  Він слів на вітер не кидає.

–                  Дружина Михайла Булгакова Олена Сергіївна розповідала, що письменник, якось прочитавши чергову газетну статейку проти нього (у романі Майстер зізнається: «Я так увлекся чтением статей о себе…»), став ходити по кімнаті, наспівуючи на мотив «Фауста»: «Він – рецензент… убий його!»

–                  Таке ставлення Булгакова до критиків можна зрозуміти: він, як відомо, збирав і власноруч вклеював в альбоми рецензії на свої твори, насамперед п’єси. Серед них, за його підрахунками, було, здається, близько трьох сотень негативних і лише три позитивних. А в «Майстрі і Маргариті» письменник створив збірний образ критика Лутунського, в якому були схрещені реальні прізвища несамовитих критиків письменника – Литовського і Орлинського.

З часом виявилося, що зібрані Булгаковим розгромні рецензії на нього згодилися… Коли деякі давні гонителі в роки відродження імені письменника спробували, хвалячи його, обілити себе, Олена Сергіївна не визнала їх…

–                  Театрознавча книга, що заслуговує на увагу.

–                  «Флейта Гамлета» Вадима Гаєвського.

–                  Чи були у Вас на театрі вистави, до яких поверталися двічі?

–                  «Украдене щастя» Івана Франка я грав у Львові, затим у Києві. «Кар’єра Артуро Уї» Бертольда Брехта. Вперше вона була поставлена на Малій сцені Валентином Козьменко-Делінде на початку 1985 року. Її швидко зняли, занадто гострою була, як на ті часи. Вдруге «Кар’єру Артуро Уї» Козьменко-Делінде поставив уже на великій сцені – восени 1999 року.

–                  Хто краще за всіх написав про спектакль «Король Лір»?

–                  Соломон Міхоелс! Є опублікований рукопис 1936 року під назвою «Моя робота над “Королем Ліром” Шекспіра». Надзвичайно цікаво читається! Це й аналіз образу, й емоції великого артиста. Міхоелс цікаво розповів про «дрібні прийоми», що народилися у нього під час роботи над роллю Ліра. І закінчив працю словами про те, що цілий ряд подібних артистичних прийомів знаходяться вже на публіці, під час вистави. Вірно сказано!  

–                  Чим особливо вирізнявся спектакль «Король Лір» Сергія Данченка?

–                  Мені здається,  Данченко вперше в історії постановок «Короля Ліра» так глибоко показав не тільки трагедію розпаду держави, розриву родинних, сімейних зв’язків, але суттєво більше – колапс усього суспільства, його самознищення внаслідок моральної деградації.

–                  На мій погляд, «Король Лір» Сергія Данченка – це одкровення, це вище від шедевру.

–                  У цій виставі Данченко справді неперевершений.

–                  В Україні є кінознавці з аналітичним талантом?

–                  Наприклад, Сергій Тримбач.

–                  Що подобається в його публікаціях?

–                  Вміння коротко й стисло сформулювати важливу оцінку, дивитися в корінь проблеми.

–                  До речі, Ви читали його післямову до Вашого ювілею в газеті «День»?

–                  Ні.

–                  Він написав, що масштаб особистості Ступки «є таким, що підносьте його до небес чи опускайте нижче плінтуса – це нічого в принципі не міняє… Він просто є. Як відповідав колись Максим Рильський на голобельну й керовану згори критику: Ви прийшли й підете, а я вже остався”».

–                  Гарно сказав Рильський…

–                  Яка з творчих нагород для Вас найдорожча?

–                  Національна премія України імені Тараса Шевченка (Київ)  і премія імені Костянтина Станіславського (Москва).

–                  За що Ви удостоєні Національної премії України імені Тараса Шевченка?

–                  За роль Тев’є-молочника у виставі «Тев’є-Тевель». Це сталося у 1993-му, коли вона вже йшла четвертий рік поспіль. Премію я одержав разом із видатним художником-постановником Данилом Лідером та виконавицею ролі Голди, народною артисткою України Наталією Лотоцькою. Тією самою, котра наприкінці 50-х років спонукала мене піти на іспити до театральної студії… Мені було дуже приємно одержати найвищу мистецьку нагороду нашої держави в такій дуже достойній компанії.

–                  Ви багато років були членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, в тому числі і в радянські часи.

–                  Це було дуже почесно. Для мене це важливо і сьогодні.

–                  Престиж Шевченківської премії зростає чи спадає?

–                  Мабуть, спадає.

–                  У чому причина?

–                  Їх декілька. Але головне, здається, що останнім часом влада втратила істинний інтерес до цієї найважливішої нагороди. Значимість премії розмита присудженням її не найкращим творам.

–                  Раніше премію отримували десять митців щорічно, тепер – усього п’ять. Це правильно?

–                  На мій погляд, справа не в кількості нагороджених (наприклад, у 2011 році було всього три премії), а в тому, щоб той, хто її отримав, набув якісно нового статусу в суспільстві. Скажімо, розмір грошової винагороди, на мою думку, повинен одразу переводити діячів культури в розряд абсолютно забезпечених людей.

–                  Хто з лауреатів 2011 року Вам симпатичний?

–                  Лідія Забіляста, Роман Горак, Василь Шкляр…

–                  Але Шкляр відмовився отримувати премію…

–                  Ну, отримає пізніше…

–                  Що для Вас значить звання народного артиста неіснуючого нині Радянського Союзу?

–                  Дуже багато значить. Це – визнання найвищого акторського класу. Це – причетність до міжнародної театральної сцени. У мене і сьогодні на театральних афішах написано «народний артист СРСР».

Це потрясаюче відчуття того, що ти, будучи народним артистом України, достойний уособлювати мистецтво інших народів – російського, білоруського, естонського, казахського тощо. По суті, це приємне право втрачено з розпадом СРСР, хоча в цьому бачу виключно політико-юридичні мотиви, бо мистецтво не має меж.

–                  Як сьогодні ставляться до звання народного артиста СРСР на Україні?

–                  Одні – добре, а інші, хто не має цього звання, погано. Але ж це наша історія, це було!

–                  Як Ви взагалі ставитесь до звань?

–                  Я б їх узагалі скасував. Крім заздрості та інших негативних виявів, вони не мають жодної користі. Замість витрат на всілякі медалі і звання краще підвищити зарплату акторам. Звання, між іншим, на пострадянському просторі залишились лише в Росії, Україні та Білорусії.

–                  Чим вони Вам не подобаються?

–                  Свого часу відомий білоруський драматург Андрій Макайонок говорив, що людина повинна отримати всі можливі нагороди і звання до 25-ти років. А потім, спостерігаючи за її роботою, все це поступово повинні у неї забирати, щоб перед Богом вона залишилася чистою. Дуже слушна думка.

–                  Самі готові до цього?

–                  На мене стільки понавісили нагород, орденів, премій, а справа ж не в цьому. Якщо ти дійсно повірив, що кожен твій крок під вантажем нагород, є великою подією в мистецтві, тоді кінець. Тобі кінець.

–                  У листопаді 2011 року Ви отримали російську премію «Кумир». Чим вона Вам особливо дорога?

–                  У визначенні лауреата цієї премії велике значення має голосування глядачів.

–                  У номінації «За високе служіння мистецтву» Ви були нагороджені з Олегом Табаковим.

–                  Достойник напарник! Ми з ним після офіційної частини гарно посиділи сім’ями.

–                  Взагалі церемонія й неофіційна частина були напрочуд теплими.

–                  Незабутнє враження…

–                  Увесь зал встав лише один раз, коли на сцену піднявся Богдан Ступка…

–                  Я вдячний московським театралам і кінолюбителям.

–                  Разом з Вами премію отримала артистка Ірина Розанова…

–                  Я знімався з нею в Білорусії. Прекрасна артистка! Тонко розуміє гумор, не ображалася на мої приколи, одним словом, своя пані.

–                  Відомо, що Альону Бабенко Ви давно вдочерили, а як оцінюєте тогорічних лауреатів «Кумира» Михайла Єфремова та Сергія Маковецького?

–                  Прекрасні актори. Сергій Маковецький цікавий у будь-якій ролі. Він – з Київщини.

–                  Як би Ви визначили міру своєї затребуваності як артиста?

–                  Раніше в театрі – більше, а в кіно – менше. Тепер – частіше в кіно, а в театрі вимушений обмежувати себе.

–                  Дорогі Вам ролі в театрі і в кіно.

–                  У театрі: Дон Жуан у «Камінному господарі» Лесі Українки, Річард ІІІ в однойменній виставі за Шекспіром, Микола Задорожний в «Украденому щасті» Франка, Тев’є в «Тев’є-Тевелі» за Шолом-Алейхемом, Поприщин в «Записках божевільного» Гоголя, Афанасій Іванович у «Старосвітській любові» Коляди за Гоголем, Лір у «Королі Лірі» Шекспіра, Артуро Уї в «Кар’єрі Артуро Уї» Брехта, Зігмунд Фрейд в «Істерії» Джонсона.

У кіно: Орест в «Білому птасі з чорною ознакою», Олександр Керенський у «Червоних дзвонах», Трохим Лисенко в «Миколі Вавилові», Остап Вишня в «Житії Остапа Вишні», Цибукін у «Господи, прости нас грішних!», Архієрей у «Нині прославіся син людський», Гірш у «Для домашнього вогнища», Сєров у «Водії для Віри», старий Блинов у «Своїх», Тарас Бульба в «Тарасі Бульбі».

–                  Ви кілька разів грали Тараса Шевченка або вели розповідь від його імені…

–                  Вперше роль Поета зіграв у 1984 році у виставі «Здавалось, одне лише слово…» Андрія Малишка в постановці Олексія Кужельного. Мова йшла не про конкретне життя, скоріше, про долю, житіє Поета. Вдруге, у 1995 році, зіграв Шевченка в спектаклі Валентина Козьменка-Делінде «Сни за Кобзарем». До речі, це була перша в історії інсценівка «Кобзаря». У кіно – в серіалі Станіслава Клименка про Шевченка виконував роль Ведучого.

–                  Хто на Вашу думку найкраще зіграв роль Тараса Шевченка в кіно?

–                  Сергій Бондарчук! Йому було трохи більше тридцяти, коли він отримав звання народного артиста СРСР за роль Тараса Шевченка. Пізніше – Іван Миколайчук у біографічному фільмі Володимира Денисенка «Сон».

–                  Ваші найкращі партнер і партнерша в театрі й кіно.

–                  У театрі – Володимир Глухий, Любов Каганова (Театр  Заньковецької), Лариса Хоролець, Лариса Кадирова (Театр Франка), Лія Ахеджакова… В кіно – Алла Демидова і Олександр Лазарев у «Дітях сонця».

–                  Це було давно, в минулому столітті. А в нинішньому?

–                  Поліна Лазова, Альона Бабенко, Сергій Гармаш, Сергій Маковецький…

–                  Чи зустрічалися актори, з якими важко було грати?

–                  Це в театрі трапляється. А в кіно – ніколи. Там кожен сам собою, тільки режисер об’єднує. Часом актори, що грають в одній сцені, навіть не зустрічаються на знімальному майданчику. Великі плани, своя техніка… А взагалі артист має бути егоїстом. Не в тому розумінні, щоб принижувати оточення  або погано до них ставитися, а егоїстом стосовно себе. Тоді буде поступ уперед.

–                  Любимі драматурги.

–                  Вільям Шекспір, Іван Франко, Антон Чехов.

–                  Найвлучніше названі драматургом персонажі.

–                  Ляпкін-Тяпкін, Він і Вона, Часник і Галушка.

–                  Кого з улюблених акторів Ви назвали б окремо?

–                  Володимир Данченко, Федір Стригун, Богдан Козак, Віталій Розстальний, Доміан Козачковський, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, Мар’ян Крушельницький, Іван Миколайчук, Іннокентій Смоктуновський, Лесь Сердюк.

–                  Ваші улюблені актриси театру і кіно.

–                  Анна Маньяні, Симона Синьоре, Марія Шелл, Бібі Андерсен, Фаїна Раневська, Варвара Любарт, Поліна Нятко.

–                  А сучасні?

–                  Ада Роговцева, Євгенія Симонова, Аліса Фрейндліх…

–                  Улюблені вистави без Вашої участі.

–                  З давніх – «Дамоклів меч» Назима Хікмета в московському Театрі Сатири, «Д-р філософії» Браніслава Нушича в Театрі Франка.

Серед сучасних вистав – «Одруження Фігаро» П’єра-Огюстена Бомарше, «Едіт Піаф. Життя в кредит» Юрія Рибчинського в Театрі  Франка.

–                  Краща, на Ваш погляд, вистава за участю сина Остапа?

–                  «Істерія», в якій він грав Сальвадора Далі, та «Весілля Фігаро», де він виконую заголовну роль.

–                  Краща, на Ваш погляд, вистава за участю внука Дмитра?

–                  «Ромео і Джульєтта» Шекспіра. Він грає Ромео.

–                  Любимий фільм без Вашої участі.

–                  «Шлях у вище товариство» з Симоною Синьорою, «Червоне і чорне» з Жераром Філіпом.

–                  Років десять тому на питання про любимих режисерів Ви назвали Сергія Данченка, Бориса Тягна, Валентина Козьменка-Делінде, Марка Нестантінера, Василя Сєчина, Володимира Оглобліна. Кого могли б додати до цього ряду сьогодні?

–                  Валерій Фокін, Володимир Бортко, Тигран Кеосаян, Павло Чухрай, Дмитро Месхієв, Олег Погодін, Костянтин Худяков, Петро Фоменко…

–                  Ви з ним знайомі?

–                  У 1996 році Фоменко питав мене, чи погоджусь з ним працювати, – він збирався в Петербурзі ставити «Бориса Годунова». Я, звісно, погодився: Фоменко – видатний режисер. Але він захворів, і все загальмувалось.

–                  Наскільки сучасний його театр сьогодні?

–                  Це один із кращих театрів Москви і Росії. В цьому його суперсучасність. Сам Фоменко говорив з притаманними йому гумором та іронією: «Я представляю сьогодні театр нафталіну. А інші – міль».

–                  Російський театрознавець Марина Давидова пише, що в «Майстерні Петра Фоменка» переконуєшся, що чудесна земля справді існує, й вона називається театр…

–                  Про Фоменка можна сказати й краще.

–                  Хто з київських режисерів особливо близький Вашому духовному баченню сучасного театру?

–                  Режисери, які працюють в штаті Театру ім. І. Франка дарма хліб не їдять…

–                  Маю на увазі режисерів, які працюють за межами Вашого театру.

–                  Насамперед, Станіслав Мойсеєв.

–                  Один з українських театрознавців назвав Василя Сєчина, з яким Ви працювали в гоголівських «Записках божевільного» та «Маячні удвох» Ежена Йонеско, «дилетантом».

–                  Це така дурніца!

–                  Вам подобаються п’єси Йонеско?

–                  Його театр абсурду мені до душі. Але в радянські часи наша, по суті абсурдна, держава забороняла твори цього великого майстра, щоб на сцені не було й натяку на справжній стан речей у світі, отже, й у найпередовішій країні. Ми майже зовсім не грали Йонеско.

Тому в 1994 році з задоволенням грав у виставі за п’єсою Йонеско «Маячня удвох» у постановці Сєчина. Грав із прекрасною актрисою Наталією Лотоцькою.

–                  Російський критик Борис Поюровський, який бачив спектакль, писав, що «режисер і актори відгадали замисел Йонеско».

–                  Саме так! І Сєчин був на висоті.

–                  Якось Ви сказали: «Якщо не грати Шекспіра, Чехова, Франка, Лесю Українку, Йонеско – можна втратити себе як особистість».

–                  Цей ряд драматургів світового рівня можна подовжити, додавши Котляревського, Шевченка, Гоголя… Йдеться про те, що саме на класиці актор може по-справжньому творчо зростати, духовно збагачуватися, відточувати свою майстерність…

–                  Як Ви сприйняли роль Городничого у виставі «Ревізор», поставлену Ігорем Афанасьєвим?

–                  Я зіграв, здається, дві вистави у Нью-Йорку та Вашингтоні. Бо так наполягав Афанасьєв. Але врешті-решт я переконав його, щоб Городничого грав Василь Мазур. Там дія відбувалася в Україні, а ревізор – із Петербурга. Звісно, говорив російською, і мені довелося переходити з однієї мови на іншу. Це виявилося доволі важко, і я не став цього приховувати в самій ролі. Городничих дуже старається, аж до поту… Було цікаво, іноді смішно…

–                  Навіть фотографія, що рекламувала Вас у США й буде вміщена в цій книзі, свідчить, що Ви внесли драматичні нотки в портрет Городничого.

–                  Сам Гоголь дає для цього підстави.

–                  Режисер – інтерпретатор тексту чи творець нової театральної реальності?

–                  Чому «чи»? І те, й інше.

–                  З ким із режисерів було цікаво працювати протягом останніх років?

–                  Скажеш про когось одного – інший образиться. Насправді, з усіма було по-своєму цікаво. Навіть у хороших режисерів не завжди фільми виходять. Від чого це залежить, не знаю. Вгадати неможливо. Буває, й сам не очікуєш, а кіно виходить вдалим. У мене так було з картинами «Білий птах з чорною ознакою», «Водій для Віри», «Свої», «Заєць над прірвою»…

–                  Чи є серед режисерів, яких Ви поважаєте, жінка?

–                 Кіра Муратова! Ми з нею до зйомок не були знайомі. На другий день роботи чую від неї: «Та чого Ви зі мною весь час погоджуєтесь?!» Відповідаю: «Мені подобаються задачі, які Ви мені ставите. А якщо мені не буде подобатись, я можу так емоційно завестись – ого-го!» – «Невже? – каже. – Ну, добре».  Обережно так каже. Потім, уже під час зйомок, Кіра Георгіївна підходить до мене і говорить задоволено: «Ну, покотилося!» Кажу: «Тут зроблю так!» Вона: «Давайте!» Я їй потім подарував велику троянду і сказав: «Я в вас закохався, Кіра». А вона: «А я – почала у вас закохуватись!» Так і розлучились. Полюбовно.

–                  На зйомках в Одесі трапилася неприємна пригода?

–                  Я погодився зніматися на Різдво і був за це покараний. Виходив із Будинку вчених вночі в ожеледицю… Далі відомо: йшов, упав, утратив свідомість, прийшов до пам’яті, гіпс… Хіба-що свідомості не втратив…

Утім, і Рената Литвинова раніше від мене, ще перед початком зйомок зламала в Москві руку. Тож уся група чекала, поки ми повернемось…

Урешті-решт з Кірою Муратовою було цікаво, прекрасно працювати!

–                  Чи готові Ви зніматися у молодих режисерів?

–                  Безперечно! Мені цікава молодь, хочу у молодих зніматися й навіть чогось навчитися.

–                  Чого чекаєте від режисера?

–                  У кожній ролі хочу перестрибнути через планку, стати іншим, змінити ходу, пластику, манеру мовлення. Все це важливо створювати разом з режисером. Для мене необхідно, щоб режисер говорив правду: що я роблю правильно, а що не так.

–                  Буває, що для Вас текст драматурга важливіший задуму режисера?

–                  Якщо говорити про Данченка в театрі або Войтецького в кіно, то я їм повністю довіряв. Узагалі, до розумного режисера завжди треба прислуховуватись. Але у випадку з експериментальною сваволею, скажімо, з Чеховим, треба і свою голову на плечах мати.

–                  Чи є бездарні режисери?

–                  Є. У кожному фільмі, у кожній виставі необхідно знати, що ти робиш. Повинна бути ідея та її втілення. Але не завжди це здійснюється. Часто ставлять поверхово. Ти ж повинен знати, що було до того, чому герой в такому стані, знати його біографію.

–                  Вам вдалося зустріти в кіно режисера, подібного до Сергія Данченка на театрі?

–                  Ми прекрасно співпрацювали з Артуром Войтецьким, але він рано помер…

–                  Хто з великих кінорежисерів серйозно вплинув на Ваше творче життя протягом останніх років?

–                  Єжи Гофман, Юрій Іллєнко, Володимир Бортко. Три найважливіші ролі: Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Тарас Бульба.

–                  Що найбільше Вас вразило на зйомках фільму «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана?

–                  Мудрість режисера: «Богдан, це не штука – вміти їздити на коні, штука – зіграти, що ти вмієш їздити».

–                  У кіно Ви неодноразово знімались на коні…

–                  Я трохи їх боюсь. Уперше сів на коня в 1971 році в «Білому птасі з чорною ознакою», і він мене скинув. Мабуть, відчув, що за наїзник на ньому сидить… Утім, коли згодом Єжи Гофман, збираючись знімати «Вогнем і мечем», зателефонував і спитав: «Богдашка, ти сидиш на коні?», я гордо відповів: «Сиджу!» Але коли справа дійшла до зйомок, я підійшов до Гофмана і чесно признався, що це для мене непосильне завдання. Втім, сів і поїхав, хоча й був каскадер.

Одного разу на зйомках до мене підійшов чоловік і каже: «Я твій кінь. Тільки цукор я не їм, краще шоколад». У фільмі є епізоди з крупними планами, де кінь довго встояти не може. Тоді на каскадера одягають збрую (його ж все одно на екрані не видно), і актор сідає йому на плечі. Каскадери, до речі, за це непогані гроші заробляють. Мені, знаєте, як було соромно на живу людину залазити? Весь червонів і пітнів. А він мені знизу: «Та що ти так переживаєш, це ж моя робота». Нічого не зробиш, кіно – це «нас возвышающий обман». Ну, я свого «коня» потім запросив до ресторану. Він сказав: «Мене вперше в житті так пригощають».

А на зйомках «Тараса Бульби» я вже годував справжніх коней – купував їм яблука та моркву. Це буди дресировані каскадерські коні. Їх спеціально тренують, аби вони не лякались пострілів, аби актор міг шпагу вийняти і кінь її не злякався. Хоча двічі мене ледь не затоптали. Моя шабля випадково вдарила коня, він стрепенувся, і я полетів з нього. Правда, відразу каскадери підскочили, тому залишився цілим.

Але найбільше запам’ятався кінь Богдана Хмельницького…

–                  Який Ваш Богдан Хмельницький?

–                  Гетьман був мудрим державцем та політиком, який про свої задуми заздалегідь не повідомляв, але вмів добиватися їх здійснення. Мій Хмельницький саме такий – мудрий, сильний, владний, рішучий і трагічний керманич. Іван Драч якось сказав: «Якби і сьогодні на гарячі голови деяких політиків знайшлась булава Богдана!»

–                  Наскільки важливо було для Вас зіграти роль Івана Мазепи?

–                  Дуже важливо! Гетьман уже навічно ввійшов в історію України. І не тільки. Він знаний у всьому світі. Разом з Юрієм Іллєнком прагнули показати Мазепу таким, яким він був насправді – значно розумнішим та мудрішим за тих, хто й досі намагається мазати його однією фарбою – чорною. Він мав багато облич, і в цьому нарешті треба розібратися, їх треба відкрити всі.

Ми завжди повинні пам’ятати, що історія Мазепи надзвичайно політизована й пов’язана з трагедією, де у кожної сторони є своя правда. Ще Кондратій Рилєєв вклав у вуста Мазепи цю думку:

Спокоен я в душе своей;

И Петр, и я – мы оба правы.

–                  Які літературні твори про Мазепу Ви наголосили б?

–                  У російській літературі – поему «Войнаровський» щойно згаданого Рилєєва та, звичайно, пушкінську «Полтаву». В українській – трилогію Богдана Лепкого.

–                  Як Ви пережили критику на адресу фільму про Мазепу?

–                  Нормально. У таких випадках я абстрагуюся й нічого не роблю, не пишу, не відповідаю. Якщо на все звертати увагу, то життя витратиться лише на з’ясування стосунків. А навіщо? Воно ж таке коротке, і так багато треба встигнути зробити. Як казав Серєбряков у п’єсі «Дядя Ваня»: «Дело надо делать, господа».

–                  «Молитва за гетьмана Мазепу» – фільм не для всіх?

–                  Почнемо з того, що вже на переглядах було мало людей. Незначний прокат в Україні й мінімум позитивних відзивів. Та що робити? На фільмах Сергія Параджанова сиділо в залі п’ятнадцять чоловік. Продюсери чекали, що розголос од «Мазепи» буде, як од «Чапаєва». Аби привабити глядача, потрібно було фільм створювати у стилі історичного бойовика. Та режисер ставив інше завдання.

Твір, поставлений Іллєнком, однозначно не міг бути фільмом «для всіх» уже тому, що навіть в українському суспільстві до Мазепи ставляться по-різному. Не кажу вже про Росію. Цей фільм не можна вирвати з політичного контексту. Він – складний, авторський, задовгий. І  стилістика фільму вимагає певних осмислень, вдумувань, а це не всім під силу.

–                  Ви колись хотіли показати багатоликість Мазепи на прикладі художніх полотен, які його зображували?

–                  Так, коли був міністром культури і мистецтв. Його малювали  багато художників. Я хотів ці картини привезти до Києва і зробити виставку до десятиріччя Незалежності. А потім зрозумів, що це – величезні гроші. Існує «Мазепа» Делакруа в Каїрському музеї, в Луврі в запасниках десь тридцять п’ять картин про Мазепу. У мене навіть був список художників, які його малювали. Вважаю, що колись, скажімо, до тридцятиріччя незалежності України таку виставку в Києві треба провести.

–                  2010 року в Чернігові видано книгу Сергія Павленка «Зображення гетьмана І. Мазепи».

–                  Це цікаво.

–                  Роль Тараса Бульби була серед тих, про які Ви мріяли?

–                  Ніколи навіть не думав його грати. Був упевнений, що цей персонаж не в моєму характері.

–                  Переконав Володимир Бортко?

–                  Та мені і самому стало цікаво. Все-таки Микола Васильович Гоголь! Бортко молодець, що поламав звичне спрощене уявлення про Бульбу, розкривши психологічні й трагічні моменти його характеру й долі. В цьому ми співпали.

–                  Були труднощі в підготовці до ролі?

–                  Довго мучився, який я Тарас Бульба. Комплексував. Коли прочитав у Гоголя, що він важить двадцять пудів, то страшенно перелякався. Так досі переляканим і ходжу. Тому вимушений був товстішати, пити пиво, але погладшати вдалося тільки на дев’ять кілограмів, не те, що де Ніро, який заради ролі погладшав на двадцять кілограмів. А потім важенна кольчуга, спека тридцять сім градусів, бої на мечах. Такий меч однією рукою не втримаєш – прийшлося біцепси накачувати… Коли похвалили, тоді й сам повірив, що зіграв непогано.

–                  Які Ваші особисті враження від ролі?

–                  Вірю людям, яким роль сподобалась.

–                  А що сказав Вам про цю роль Бортко?

–                  Хвалив.

–                  А коли б не роль Тараса, то кого б Ви обрали собі в «Тарасі Бульбі»?

–                  Янкеля! А що! Там є цимес!

–                  У «Тарасі Бульбі» знімався і Ваш син Остап.

–                  Так, у нього невелика, але цікава роль козака Вертихвоста.

–                  Він міг би зіграти й інші ролі в цьому фільмі?

–                  Він міг би зіграти і Остапа, і Андрія.

–                  Які стосунки у Вас склались з синами по фільму – Володимиром Вдовиченковим та Ігорем Петренком?

–                  Стосунки дуже добрі. Я людина бувала, досвідчена. У перший знімальний день запросив їх на вечерю, ми посиділи, поговорили, щоб ближче познайомитись. Ігоря Петренка я «всиновив» ще на «Водії для Віри» Павла Чухрая. У «Тарасі Бульбі» молодь була хороша, і знімалися ми дуже злагоджено. Взагалі Бортко зібрав сильних акторів. Михайло Боярський прекрасно зіграв. І покійні вже Лесь Сердюк, Саша Дедюшко, Боря Хмельницький. Царство їм небесне.

–                  Думали про те, що Ви з Бортком уперше здійснили мрію великих режисерів?

–                  Звичайно, я знав, що Сергій Бондарчук хотів зняти «Тараса Бульбу». Мріяв про нього й Олександр Довженко, який після консультацій з видатним істориком Дмитром Яворницьким у 1940 році закінчив сценарій фільму «Тарас Бульба». Війна перервала цей задум Олександра Петровича…

–                  Щоб там не говорили, але Богдан Ступка в ролі Тараса Бульби назавжди ввійде в історію кінематографу.

–                  Дякую.

–                  Памятні ролі інших реальних історичних фігур, зіграних Вами.

–                  Олександр Керенський у фільмі «Червоні дзвони» Сергія Бондарчука, Остап Вишня в «Житії Остапа Вишні» Ярослава Ланчака, Трохим Лисенко в «Миколі Вавилові» Олександа Прошкіна, Борис Годунов у «Кремлівських таємницях XVI століття» Бориса Бланка, Чингізхан у «Таємниці Чингізхана» Володимира Савельєва…

–                  А Володимир Семичасний у «Сірих вовках»  Ігоря Гостєва?

–                  Так, пам’ятна картина. На зйомки я приїжджав до Москви на початку 90-х років минулого століття і бачив її в ті непрості часи на власні очі. Між іншим, школа кіношних апаратних інтриг сталася у пригоді на посаді міністра, коли треба було розплітати їх павутиння в реальних умовах. Цікаво було працювати з Роланом Биковим і Львом Дуровим.

–                  У чому, на Ваш погляд, особливість зйомок у ролі Чингізхана?

–                  Там було дуже багато крупних планів.

–                  Чим запам’яталася роль Бориса Годунова?

–                  З неї розпочався мій «вождізм» у кіно.

–                  А князя Ярослава у фільмі «Олександр. Невська битва»?

–                  Це занадто маленька роль.

–                  Роль композитора Миколи Леонтовича зачепила Ваші душевні струни?

–                  Цікава роль. Адже це, мабуть, найвідоміший у світі український композитор.

–                  Здається, Вам особливо дорога роль Трохима Лисенка у фільмі «Микола Вавилов»…

–                  Так, вона мені дорога. З нею пов’язана й така передзнімальна історія. Коли я приїхав на кінопроби до Олександра Прошкіна, він дав мені прочитати сценарій фільму й попросив усі тексти Лисенка говорити своїми словами. Я став так викаблучуватися, що Прошкін здався: «Будете зніматися!» Мене пофарбували у рудий колір – прийшлося навіть у Києві на сцені так грати. Прошкін з часом став знемагати: «Богдане! Не репетируй постійно. Ти так корчиш із себе Лисенка, що потім увійдеш у кадр – і в тебе нічого не вийде». А я навіть після роботи ходив, як Лисенко – з дерев’яною валізкою, у драповому пальті та кепці. Якось навіть сів на паркан біля Сільгоспакадемії, поклав перед собою кепку, і мені туди накидали два рублі дрібними. За тих часів великі гроші: ще карбованець – і пляшка горілки!

–                  Ваш Трохим Лисенко в фільмі «Микола Вавилов» дуже переконливий.

–                  Сподіваюся, що фільм допоміг глядачам зрозуміти, чому в Радянському Союзі псевдонаука тоді взяла верх над наукою.

–                  Дехто говорив, що Ви створили прекрасний шарж на українця.

–                  Я розглядав образ не як національний тип, а як гостро соціальний. Лисенко – це вираз свого часу, це своєрідний розвиток і продовження Шарикова із «Собачого серця» Булгакова, перенесеного із 20-х років у 30–40-ві, на новий виток нашої трагічної історії. Так, роль зіграно дуже гостро, гротесково, я працював, як еквілібрист на дроті.

–                  Пройшло понад двадцять років, а цей радянський фільм не забувається й вчить, як треба знімати серйозні фільми на серйозні теми.

–                  Олександр Прошкін – прекрасний режисер!

–                  Що згадуєте про зйомки фільму «Водій для Віри»?

–                  Павло Чухрай дуже вимогливий режисер, він доводив нас до повного виснаження, добиваючись необхідного звучання сцени, але тільки-но вийшов епізод з праскою, коли мій герой та його дочка, розпечені до межі, з’ясовують стосунки, все не очікувано зсунулося та покотилося.

–                  Кажуть, що роль старого Блинова у фільмі Дмитра Месхієва «Свої» була написана для Євгена Матвєєва, але він помер…

–                  Цього мені ніхто не говорив, але цілком імовірно.

–                  А як проходили зйомки цього фільму?

–                  Спочатку зі зйомок узагалі хотів втекти. На Псковщині комарі, сирість, а тут ще – пробіжки по болотах, стрільба. Ну, думаю, Богдане, чого тобі тут робити? Ні, тікай, брате! Он, хай молоді хлопці цим займаються. А потім прийшла черга сцени, де я свого сина відпускаю за словами: «Йди, синок, Батьківщину захищай». Зіграли. І раптом Месхієв, подивившись у монітор, говорить: «Давайте поаплодуємо за прекрасно зіграну сцену», − і всі зааплодували. Тут я і подумав – може, не треба тікати, може, щось із цього й вийде.

–                  Швидко зійшлися з акторами?

–                  Вони вже разом з Месхієвим не перший фільм знімали, всі друзі. У них і жарти свої. Поки я їх розсмакував… Мені дуже сподобалась їх традиція, якої немає ні в Москві, ні в Києві. Кожен цех святкує (накриває стіл) сто метрів плівки, триста, п’ятсот тощо: спочатку режисерська група, потім – операторська, після – художники, костюмери, слюсарний цех і наприкінці – актори. Ми таку виставу зробили! З плакатами, з піснями! Звісно, мат-перемат стояв! Я навіть сам під фінал навчився… Ні, добре було! Головне – результат який!

–                  Чим, на Ваш погляд, цей фільм так захопив людей?

–                  Я думаю, річ у гостроті ситуації, в тому, як людина себе поводить у незвичних обставинах. Узагалі в драматургії чи у сценаріях береться згусток подій. Коли людина потрапляє в такий їх вир, важливо, як вона себе триматиме, що вона зробить, якою вона буде: чи грішною, чи ні, чи зуміє вижити, чи ні, чи когось продасть, чи ні.

–                  Правда, що Кшиштоф Зануссі написав для Вас роль у  фільмі «Серце на долоні»?

–                  Правда. Це історія могутнього олігарха, якому необхідна пересадка серця. Він чекає на смерть молодого хлопця, який хоче закінчити життя самогубством, але не може наважитись.

–                  А що там за конфлікт з режисером був під час зйомок?

–                  Ні, не конфлікт. Я грав польською, і мені це було важко, а Зануссі весь час на знімальному майданчику підганяв: «Шибче!» Він хотів, аби я швидше говорив. Але мій герой – олігарх, солідна людина, у нього в кишені  мільярди, у нього кожне слово на вагу золота, він нікуди не поспішає. Куди йому поспішати? Він має право говорити повільно.

Я в житті завжди з Кшиштофом хохмлю, от він і придумав собі взагалі інший образ, схожий на той, яким він мене знає. Вислухавши мою пропозицію, він сказав, що це не зовсім той герой, якого він задумував, але теж дуже цікавий. У результаті на міжнародному кінофестивалі в Римі я отримав приз за кращу чоловічу роль. Срібну статуетку Марка Аврелія.

–                  Щось не видно Марка Аврелія у Вашому кабінеті.

–                  Додому відніс. На чорний день… Драгметал усе-таки…

–                  Вам чимось цікавий сам римський імператор другого століття?

–                 Вже тим, що він був ще й філософом і закликав до морального самовдосконалення, а щастя людини розумів як життя у повній згоді з природою, ототожненою з Богом.

–                 Що запам’яталося на зйомках телегри «Форт Буайяр» у Франції?

–                 Я грав Мольфара, мудрого чоловіка, який загадує загадки. Це було літку 2004 року. Цікаві зйомки були.  Та запам’яталося зовсім інше. Сиджу якось у вежі на самому вершечку аж раптом звонить мобільний телефон. Виявляється – Михайло Бродський. Він каже: «Я хочу подивитися “Тев’є”, але прийшов у театр, а квитків нема». Я на те: «Почекай, я прилечу і постараюся зарадити». Уявіть – Біскайська затока, Атлантичний океан, Франція, форт Буайяр, вежа – і тобі дзвонять, що в Києві в Національному театрі імені Івана Франка на закриття сезону 27 червня на виставу «Тев’є-Тевель» немає жодного квитка! Це ж здорово! Бродський подивився виставу, плакав, як дитина, прийшов до мене, здоровий чолов’яга – і сльози течуть…  Так що в нас немає підстав вважати себе хуторянами…

–                  Кажуть, що в Римі Ви познайомились з Джиною Лоллобриджидою.

–                   Їй за вісімдесят, але бабця – будь здоровий. Ми разом сфотографувалися, вона як схопить мене за руку! О, думаю, сили є!

–                  Вас часто порівнюють з Робертом де Ніро. Не ображаєтесь?

–                  Ну, я не Роберт де Ніро. Я – Богдан Ступка. А порівняння не ображає. По-перше, він багатший. А по-друге, я вищий на зріст.

–                  Ще в 2001 році на Московському кінофестивалі Ви познайомились з Джеком Ніколсоном.

–                  Я підійшов до нього й сказав по-англійськи: «Ти – американський Ступка». А потім тицьнув пальцем у себе: «Я – український Ніколсон».

–                  На мою скромну думку, в своїх ролях, скажімо, в «Украденому щасті», «Тев’є-Тевелі» чи «Тарасі Бульбі» Ви перевершуєте не тільки Ніколсона.

–                  Це не я сказав…

–                  У Вас були герої, які висловлювались без натяків, погрозливо-владно?

–                  У «Сірих вовках» Семичасний говорить підлеглому генералу: «Якщо я дізнаюсь, що ти блефуєш, я тобі яйця відірву». Повірте, у вустах голови КДБ це звучало по-радянськи переконливо.

–                  Серед історичних осіб, які Ви зіграли на сцені, важливе місце посідає роль Льва Толстого. Чому Ви захотіли її зіграти?

–                  Передусім, мені запропонували, і я навіть не подумав відмовитися. Це – геніальний письменник, і мені захотілося зрозуміти, чому все-таки наприкінці життя він вирішив піти з дому? Багато хто стверджує, що він просто хотів утекти від дружини, а мені здається важливим ще й те, що на старість Толстой вирішив усамітнитися і звертатися лише до Господа Бога. Тобто ним керували не побутові причини, а сакральний смисл. Адже з віком багато що в нас змінюється, і часто минуле стає важливішим за день нинішній.

–                  Звідки черпали толстовський дух?

–                  Читав не лише його твори, а й щоденники, листи. Саме вони дають можливість відчути душу Толстого.

–                  З яким театральним чи кіногероєм пішли би у розвідку?

–                  З Миколою Задорожним, Тев’є-Тевелем, дядею Ванею. З Тарасом Бульбою.

–                  Чи мрієте про якісь ролі?

–                  І не подумаю. Буває, людина роками мріє, мріє, і ось, нарешті, приходить та сама роль. Краще б не приходила – провалишся, факт! Тому що мистецтво – це рух від свідомості до підсвідомості. Саме у підсвідомості народжуються дивовижні речі, завдяки яким роль стає геніальною. А якщо я роками мріяв про роль, її виносив, все по поличках розклав – як і що скажу, як подивлюся, то вже немає волі підсвідомості. Ця раціональність убиває образ.

–                  Іван Дзюба в передмові до моєї книги про Вас «Майстер» написав такі, як він сам зазначив, зухвалі слова: «Ні Пер Гюнт, ні Дон Кіхот, ні Шейлок не будуть “повні”, доки їх не зіграє Богдан Ступка».

–                  Я безкінечно вдячний Івану Михайловичу, якого надзвичайно шаную й ціную. Втім, він справедливо зауважив, що ці та інші ролі «виповнюватимуть» (і без мене) видатні актори. І не тільки видатні.

–                  Скажімо, в Ленкомі Пера Гюнта зіграв Антон Шагін, а в «Et Cetera» Шейлоком виступає Олександр Калягін.

–                  І слава Богу!

–                  Ви організували в Києві кінофестиваль.

–                  Міжнародний київський кінофестиваль – єдиний дорослий у столиці. Думаємо зробити його щорічним. Канський закінчується наприкінці травня, і нехай усі зірки звідти відразу їдуть до нас.

–                  Часто відмовляєтесь від пропозицій кінорежисерів?

–                  Раніше намагався відмовлятися якомога рідше. Вважав, що треба було про себе нагадувати. Поки кличуть – іти. Але останнім часом все частіше відмовляюсь. Якщо роль не відчуваю, якщо вона не лягає на душу. Роль цікава тоді, коли в ній є людська доля.

–                  А конкретно?

–                  Відмовив Андрію Кончаловському, який знімає фільм за книгою Леоніда Кучми «Україна не Росія». Він пропонував роль ведучого. Не хочу втручатися у справи політичні.

Минулого року відмовився від ролі гетьмана Скоропадського у фільмі Сергія Снєжкіна «Біла гвардія» за Михайлом Булгаковим.

–                  Чи бувало, що Ваша роль урешті-решт немилосердно скорочувалась?

–                  Останнім часом такого практично не було. Крім випадку з фільмом «1814», де я зіграв першого директора Царськосельського ліцею Василя Малиновського. На прем’єрі мене вразило, що практично вся моя роль була скорочена. Я навіть не розумів, навіщо приїхав до Москви. Мені пояснили, що, мовляв, метраж обмежений тощо. Але, мабуть, просто злякались, тому що у мого героя було багато гострих висловлювань, наприклад, він говорив своїм ліцеїстам: «Я  не  люблю  наше  государство, но в Россию я верю. Особенно в вас, а не в чиновников». Усе це було вирізано. Але зараз зробили багатосерійний варіант і все повернули. Хоч якась роль вималювалася.

–                  Ви згодні з Гремом Гріном, що успіх – це відкладений провал?

–                  Згоден у тому розумінні, що треба бути готовим і до провалу.

–                  Чи є перед виходом на сцену необхідність у ста грамах горілки або коньяку?

–                  Свідомо і давно відмовився від цього. Тобто, жодної необхідності в цьому немає.

–                  Чи бували гучні скандали у Вашій творчій біографії?

–                  Були, але не гучні. Приміром, у ті часи, коли всі актори брали на себе соцзобов’язання, я викликав артистку Ц. на змагання і сказав, що її переграю. Був скандал.

–                  Колись Ви говорили, що ледве не пішли зі скандалом з театру.

–                  Так то ж, коли на найвищому рівні боролися з пияцтвом. А мене мало не звинуватили в антидержавній діяльності, бо я виступив проти створення в театрі Товариства тверезості й відмовився до нього вступити. Боже, як на мене кричали: «Ми на передньому краю ідеологічного фронту, мусимо одностайно підтримати це!» Ну, наші позаписувалися, звичайно, щоб можна було нормально випивати. Заплати два карбованці – й пий собі спокійно. Ось тоді я ледве не перейшов до московського театру.

–                  Судячи з усього, Ви не прибічник підвищення власного рейтингу за рахунок організованих скандалів.

–                  Боже борони!

–                  На Вас писали анонімки?

–                  О-о-о, ще й як писали! Особливо в ті часи, коли був міністром, а потім став художнім керівником театру. І не тільки анонімки. Відкрито наскакували.

–                  Справедливо?

–                  Зазвичай, ні.

–                  Які претензії закидають Ваші недоброзичливці?

–                  Різні. У тому числі й безглузді, маячні. Не знаєте, так і не скажу. Це таємниці мадридського двору.

–                  Шекспір вважав щасливим того, хто, слухаючи хулу на свою адресу, вмів використати її з користю для себе…

–                  Не думаю, що Шекспір мав рацію…

–                  Яке місце у Вашому житті посідають вороги?

–                  Я просто знаю, що вони є. А як без них? Кіплінг писав:

Ти жив, не мавши ворогів?

Не вірю я в подібні речі,

Бо той, хто честю дорожив,

Не міг не знати ворожнечі.

–                  Вороги нерідко бувають у личині друзів?

–                  Згадую короткий діалог між Володимиром Семичасним і Леонідом Брежнєвим у фільмі «Сірі вовки». Генсек запитав: «Ти з ким?» Голова КДБ: «Я з тобою, Леоніде Іллічу, і ні з ким більше!» Ось воно підступництво «друзів»-ворогів.

–                  Буває так, що наші вороги нам і допомагають?

–                  Буває. Безглузда дурість ворогів очевидна для розумних людей, і вони стають на твій бік.

–                  Ви пробачаєте своїм ворогам?

–                  Навіть коли на тебе вішають усіх собак, ти повинен навчитися прощати. Гарно написав Борис Олійник:

Сину, розп’ятий на Хрестові,

На осліплих сяєвом пролийся:

Ти ж простив апостолу Петрові,

Що до третіх

тричі

відступився!

Навіть кривовірові прощаю

За твоїми приписами,

Отче.

А собі єдиного благаю:

Не прости, як на криве ізбочу!

–                  Завжди так вважали, чи життя навчило цьому?

–                  Життя навчило. Раніше я вважав, що є вчинки, за які простити не можна. А тепер міркую інакше: як вирахувати ці вчинки? Мудрі люди підказали, що у ворогів є мотив. Якось, будучи актором, прийшов до заступника директора театру й щиро поскаржився: «Неможливо стало працювати: підніжки ставлять, зводять і пишуть наклепи!» Він мені відповідає: «Жах!» Я продовжую голосніше: «Це неправильно, аморально, підло…» Він мені у тому ж тоні: «Так!» Я ще сильніше: «Гнати таких із театру!» Він уголос підтримує: «Так!» І вже спокійно додає: «Прости їм…» Ось це «прости» я запам’ятав назавжди. Бо коли ти наносиш контрудар, це вже помста, вендета, і кінця-краю цьому не буде.

–                  Мабуть, усе це на шкоду здоров’ю.

–                  Так, тому і безсонні ночі, тому і високий цукор у крові. Лікарі говорять, мовляв, їсте багато солодкого, булочки любите. Дурниці все це – я знаю, від чого у мене інколи високий цукор. Але все одно кожного разу мовчу, навіть коли дуже хочеться відповісти. Давно вже живу за принципом: собаки гавкають, караван іде. А він все-таки йде!

–                  Чого б Ви побажали своєму ворогові?

–                  Щоб він не був дурнем.

–                  Це важливо?

–                  Якщо твій ворог дурень – це безнадійно. Як говорив Соломон, «хоч нерозумного будеш товкти товкачем поміж зернами в ступі, – не відійде від нього глупота його».

–                  Але ж розумний ворог – це небезпечно…

–                  А дурний?!

–                  Кажуть, що розумному більше користі від недругів аніж дурню від друзів…

–                  От!

–                  Чи може бути ворогом людина, яку сам особисто не знаєш?

–                  Гадаю, що ні. Якщо, звичайно, вона не є ворогом твоїх родичів, друзів чи всього людства.

–                  Олександр Довженко занотував якось у щоденнику про радянську породу дурнів…

–                  Він писав, що дурень – не обов’язково Іванушка-дурачок. Дурень іноді закінчує два факультети, обіймає високі посади, має ордени, партстаж. Він часом здається ззовні ніби звичайною людиною.

Дошкульно Довженко розкрив саме безнадійну сутність дурня: «На роботі він не працює, він не робить нічого, бо робити він нічого не годен. Він може лише щось “провернути”, “двинути”, “ув’язати” тощо. Він розповсюджений, як бур’ян. Він скрізь».

–                  Ваша невістка Ірина говорить, що ніколи не чула від Вас, навіть вдома на кухні, поганого слова про інших людей: «Від нього ніколи не почуєш недоброго слова навіть про тих, хто до нього ставиться погано. Він усе переживає в собі, але ніколи не виявить неповагу або погане ставлення».

–                  Так воно й є.

–                  Досаждають лише вороги?

–                  Якби ж! Є «добрі люди» дошкульніші за ворогів. Правий був Шевченко:

Не так тії вороги,

Як добрії люди –

І окрадуть, жалкуючи,

Плачучи, осудять…

–                  Кого, на Ваш погляд, ліпше мирити – друзів чи ворогів?

–                  Хтось із давньогрецьких мудреців говорив, що коли станеш розбирати суперечку своїх друзів, то хтось із них напевне стане твоїм ворогом, а хтось із ворогів – твоїм другом…

–                  Біду легше переносити одному чи з другом?

–                  Вочевидь, що горе пережити краще, коли поруч близька, рідна людина. Та є щось вистраждано-мудре в Шевченкових рядках:

Удвох, кажуть, і плакати

Мов легше неначе;

Не потурай: легше плакать,

Як ніхто не бачить.

–                  Як ставитеся до того, що деякі артисти йдуть у політику?

–                  Посередній артист Рональд Рейган став президентом США. «Містер мускул» Шварценнегер сім років був на чолі штату Каліфорнія.

–                  Може, це, скоріше, винятки з правил?

–                  Ніколи людині не стати тією, якою вона насправді не є.

–                  Як, на Ваш погляд, театр співвідноситься з політикою?

–                  Театру слід уникати політизації, він не є безпосереднім учасником політичного процесу й подій узагалі. Його роль – показувати внутрішній світ людини. Театр ставить питання, часто дуже важливі, але він їх не вирішує, а лише спонукає людей замислюватися й робити справді моральний вибір.

–                  Чи справедливо, що режисерів, на відміну від акторів, мало хто з глядачів знають в обличчя?

–                  Станіславський казав, що режисер має вмерти в акторі. Втім, останнім часом більшість режисерів «розкручені» не менше своїх артистів.

–                  А хто більш важливий у театрі – режисер чи актор?

–                  Обоє рябоє.

–                  Як правильно: «працюю в театрі» чи «служу в театрі»?

–                 Я служу в театрі. Півстоліття.

–                 Чи є межа між театром і життям?

–                 Де вона та межа? Все так переплуталося… Можливо, хіба коли спиш, то досягаєш цілковитої органіки.

–                  Театр впливав на Вас? Змінював як людину?

–                  Поки митець живе – він повинен прагнути себе духовно вдосконалювати. А література, театр – це саме те, що збагачує, наповнює, покращує. Коли зустрічаєшся з талановитою книгою чи драматургією, то ця зустріч змінює твої погляди на життя, значить, і тебе самого.

–                  Як би назвали власний театр?

–                  Театр Богдана Ступки або «Позорішто».

–                 Чому так?

–                 По-сербськи театр – це позорішто. Там тебе виставляють на сміх, на позор.

–                  Чи збираєтесь писати мемуари?

–                  Усе можливо. Іноді відчуваю потребу зупинитися, озирнутися, поміркувати про зроблене і… незроблене.

–                  Так Ви відповідали кілька років тому, але 2010 року на гастролях у Санкт-Петербурзі зізналися, що таки пишете мемуари.

–                  Усе можливо… Втім, я сказав так насправді, щоб відчепилися…

Далі буде…