Чистий серцем (пам’яті Богдана Ступки) – 2011: муки та радощі (частина п’ята)

Через пару годин після повернення до Києва Богдан Сильвестрович уже був у Феофанії, а 22 листопада розпочався новий курс лікування. Коли поцікавився його самопочуттям, Ступка відповів: «Прийняв на груди крапельницю, грамів двісті. Все нормально». У ту ж мить запитав, чи… започатковано будівництво пам’ятників народним кумирам – Табакову та Ступці на Красній площі, навпроти ГУМу, де їм були вручені премії.

Далі я попросив дозволу на кілька хвилин розмови по книзі. Найперше поставив два питання, які випадково пропустив під час наших московських бесід. Перше: «Ступка – це епоха?» Богдан Сильвестрович відповів миттєво: «Боже сохрани!» Друге питання: «А Данченко?» Задумавшись на півсекунди, сказав упевнено: «Епоха!» І додав: «Данченко змінив історію українського театру, розпочав її новий етап».

Двадцять сьомого листопада, в неділю, почав розмову зі Ступкою з питання: «Як Ви себе почуваєте?» – «Почуваю, як каже Голда», – відповів Богдан Сильвестрович. Саме так – «як каже», а не «як казала». Голда ніколи не залишала Тев’є…

Був упевнений, що Ступка відпочиває в Кончі-Заспі, але він працював у театрі. На моє здивування зауважив, що зранку була репетиція «Попелюшки», яку ставлять до новорічних свят і шкільних канікул. Особливо радісно було почути, що в театрі готують спектаклі за Чеховим («Жона є жона») і Франком («Перехресні стежки»). Нагадав артисту, що того дня – 27-го – минуло рівно три місяці з часу його 70-річчя. «Так і життя пролітає», – зітхнув з явним… оптимізмом Майстер.

Грудень 2011 року виявився обнадійливим! Досить сказати, що впродовж 6–8 грудня взагалі не міг додзвонитися до Ступки, він був настільки зайнятий на роботі (!), що навіть вимикав телефон. Здається, вперше за півроку я не говорив з ним щодня. Коли ввечері 8-го все-таки вдалося вийти на зв’язок, Богдан Сильвестрович пояснив: «У нас атестація проходить…» Я нагадав, що ми домовилися про розповідь на диктофон щодо життя його батьків – Марії Григорівни й Сильвестра Дмитровича – в Куликові ще до їх знайомства й одруження. Ступка відповів: «Я з понеділка лягаю в Феофанію. Там у мене буде більше часу… Тоді й розкажу…» Жодних сумнівів в одужанні мого великого друга, здається, не залишалося.

Наступного дня Богдан Сильвестрович розповів, що 6 грудня Посол Російської Федерації в Україні Михайло Зурабов вручив йому нарешті російський орден. На врученні в Театрі ім. І. Франка був Олег Табаков. Саме того дня мхатівці показували на франківській сцені «Чайку», що вже давно є візитівкою театру. Вистава Ступці не сподобалася: «Я в житті на сцені всяке бачив, а такого ще не бачив… Навіщо робити з Чехова посміховисько?!» Художній керівник поспішав у той вечір на перегляд вистави франківців «Бульвар злочинів» Еріка-Еммануеля Шмітта, бо, на його думку, вона була затягнута. «Що так і справді довго йде?» – «Ох і довго, довго, треба скорочувати. Піду подивлюся, що можна зробити…» Богдан Сильвестрович однаково вимогливий і до своїх, і до чужих. Але мене вразив тоді крик його душі, зболеної довготривалим каліченням чеховської драматургії, тим більше на великих сценах.

Тринадцятого і чотирнадцятого грудня Богдану Сильвестровичу провели обстеження у Феофанії, було констатовано деяку стабілізацію в розвитку хвороби. Тринадцятого грудня сказав дослівно: «Сьогодні проходив обстеження. Лікарі мовчать. Але ніби там не прогресує й не регресує». Настрій був неважний. Чотирнадцятого грудня після мого дзвінка: «Я на обстеженні, Володя». – «Тримаєтесь?» – «Ну а що робити?» П’ятнадцятого грудня почався новий курс лікування. Після обіду зателефонував йому й запитав, чи може він записати на диктофон розповідь про молодих маму й батька. «Ні, зараз не зможу, бо займаюсь цією холєрою, давай зробимо це в суботу чи неділю». – «Якою холєрою?» – «Та лікують же знову…» Справді, Богдан Сильвестрович приїхав додому на суботу й неділю. Ввечері прочитав деякі фрагменти з його тексту, записаного на диктофон ще 9 вересня. Богдан Сильвестрович слухав уважно й резюмував, що розшифровка адекватна: «Супер!» Мені так тепло на душі стало.

22 грудня приїхав до Києва на засідання Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка і побачив Ступку бадьорим, усміхненим і життєрадісним. На засіданні Богдана Сильвестровича не було, бо в театрі приймали новий спектакль «Попелюшка». Опісля прийшов до театру разом із Богданом Козаком і Олегом Вергелісом. Художній керівник ще був у залі з артистами – красивий, статечний.

Розповідав:

— У цьому році ми підготували прем’єру мюзиклу «Попелюшка». Оригінальну музику на сюжет відомого кіносценарію Євгена Шварца написано подружжям композиторів Вікторією Васалатій і Юрієм Кондратюком. Прем’єру будуть грати тільки молоді актори. Я так і сказав: «Нехай вийдуть молоді франківці. Треба надати їм шанс. Зимові канікули довгі й усім вистачить часу пограти на сцені». Ще для малечі покажемо вистави минулого сезону, які дуже тепло сприймаються глядачами: 1 січня – «Новорічну Одіссею», а 6 січня – «Бременських музикантів».

Зайшли до Ступчиного кабінету, говорили, зокрема, про те, що на Шевченківську премію не представлено жодної театральної вистави і фільму. Ступка вбачав у тому відсутність системного підходу до виявлення й аналізу прем’єрних вистав у масштабі всієї України. Він не сумнівався, що нові шедеври на театрі з’явилися, але залишилися не відзначеними у всеукраїнському театральному просторі. З цим не можна було не погодитися.

Коли залишилися вдвох, я передав Богдану Сильвестровичу листа від Бориса Поюровського, якого Майстер глибоко поважає, й до думки котрого прислуховується.

«Дорогой Богдан, рад возможности передать привет и наилучшие пожелания… Поздравляю с выходом в свет замечательной книги, которую сделали В. Е. Мельниченко и А. А. Овсянникова!

Знаю, что в Киеве достойно отметили Ваш юбилей и присвоили почетное звание Героя Украины…»

Прочитавши листа, Ступка повів мене показувати Камерну сцену, яку збирався відкривати в січні – лютому 2012-го. Він ще думав тоді, яким саме спектаклем…

— Нам треба зробити підлогу в залі похилою, аби публіці було комфортно дивитися вистави. Зараз головне завдання – репертуар, який повинен складатися мінімум з шести нових постановок. Бо на Камерній сцені необхідно грати мінімум шість нових вистав. Якщо все буде добре, можливо, у лютому проведемо новосілля. Чекали на цю подію довгі 23 роки! Є у нас різні плани: «Не говоріть, панове, про любов», в основі якої поезії Марії Матіос, Лариси Петрової, Олени Теліги; «Натусь» Володимира Винниченка; «Я – спадкоємець» Едуардо де Філіппо. Можливо, «замахнемся» на чеховську «Чайку». Хочу, щоб на Камерній сцені звучали новели Василя Стефаника.

У залі Камерної сцени ми домовилися, що раз на квартал франківці будуть показувати свої вистави в Національному культурному центрі України в Москві. У зв’язку з тим, що наша сцена для великих спектаклів не пристосована, відкриття Камерної франківської сцени в Києві стало справжнім театральним святом і в українській Москві.

Ввечері 25 грудня розпитав Ступку про дитинство його мами й нагадав йому, що моя також народилася у 1912 році, в грудні. «Твоя мама була молодшою від моєї». – «На цілих чотири місяці… Вона померла на 77-му році життя…» – «А моя прожила 95 років…» – «Дай Бог і Вам прожити стільки ж…» – «О-о-о!» – «А чому не успадкувати такий приклад?» – «Якби Господь почув твої слова…»

Двадцять шостого грудня – Ступка завершив третій курс лікування. Гарну передноворічну новину приніс день 27 грудня, коли засоби масової інформації повідомили, що Богдану Ступці передано в довічне користування будиночок у Кончі-Заспі. Привітав артиста, сказав, що цей крок робить честь керівництву держави. Подумалося, що мої десятирічної давнини нагадування в пресі про дарунок Генріху Сенкевичу маєтку від Польщі з нагоди 25-річчя його літературної діяльності таки не були безпідставними. Хоча наш український жест у бік артиста світової ваги виглядає вимучено-запізнілим, а тому не таким шляхетно-щирим.

Двадцять дев’ятого грудня разом із Богданом Ступкою відзначили день народження Андрія Сердюка в ресторані «Липський». З нами були Георгій Пивоваров і Леонід Школьник, які багато допомагали Богдану Сильвестровичу впродовж нелегкого для нього року! Ступці в ресторані сподобалося. Пили його улюблене червоне чилійське вино, і страву він замовив, яку любить – баранячі реберця. З холодних закусок посмакував домашньою ковбасою і малосольними огірочками. З явним задоволенням випив каву. Багато палив, за що отримав зауваження від Президента Академії медичних наук Андрія Сердюка. Зачарував увесь обслуговуючий персонал – від швейцара і гардеробника до офіціантів. За своєю звичкою усім роздавав «на чай». З анекдотів, які розказував, запам’ятався один:

— Президенти Медвєдєв і Янукович йдуть поруч по червоній доріжці вздовж виструнченого почесного караулу, а президент Лукашенко, спостерігаючи за ними по телевізору, говорить засмучено: «Ніяк не можу зрозуміти, хто з них великорос, а хто малорос!»

Після ресторану кілька годин провів із артистом у театрі наодинці. Знову й знову розпитував його про маму й батька, про життя у Львові…

У той вечір я попросив Богдана Сильвестровича прочитати його любиму новорічну баладу «Крила» Івана Драча в якій Новий рік, розносячи людям подарунки, несподівано виділив дядькові Кирилу… крила.

Не чули, як Ступка читав Драчеві «Крила»? Жаль! Відчуваєш, як у тебе виростають обнадійливі крила й хотілося жити і творити…

Володимир Мельниченко,
генеральний директор Національного
культурного центру України в Москві,
доктор історичних наук,
лауреат Національної
премії України ім. Т. Г. Шевченка