Чистий серцем (пам’яті Богдана Ступки) – 2011: муки та радощі (частина третя)

Уже 13 вересня він вилетів до Мюнхена. Побажав йому щасливої поїздки. «Дай, Бог, дай, Бог, щоб усе було добре», – відповів артист. А наші горе-журналісти відразу роздзвонили про поїздку в найчорніших тонах. Наступного дня в телефонній розмові вияснилося… Втім, дослівно: «Добре, що прилетів. У мене розірвався меніск», – бадьорим голосом повідомив Богдан Сильвестрович. Здалося, що це не настільки небезпечно, як думалося (так воно і було), але видати своє невігластво не посмів. Відчувши, що занімів, Ступка спроквола продовжив: «Розірвався, бо старий…» – «Це ж не Ступка старий, а меніск», – видихнув. – «Ступка не старий!» – упевнено підтвердив Богдан Сильвестрович. «А ходити можете?» – «Я вже ходжу!»

Тоді, у вересні, Ступка, як і в травні, повернувся з Мюнхена заспокоєний, адже йому дали можливість провести ювілейний вечір у театрі 7 жовтня, а затим 10 жовтня – знову до Мюнхена.

Сьомого жовтня на урочистості в Київ до Ступки прилетів і професор Альбрехт Шиллінг з дружиною. Я був свідком того, як Богдан Сильвестрович у кабінеті пригощав їх горілочкою з солоними огірочками, бо від іншої закуски гості відмовилися. Сам Ступка, який цілий день у клопотах риски в роті не мав, з явним смаком уминав якусь м’ясну страву. Шиллінг уважно спостерігав за ним, а потім сказав, що тяжко хворі… такий апетит не мають. І ще він висловив задоволення зовнішнім виглядом Богдана Сильвестровича. Яке щастя для мене було все це почути за пару годин до початку ювілейного вечора!

На превеликий жаль, як виявилося, все було не так однозначно…

Десятого жовтня Ступка вилетів до Мюнхена, а вже ввечері 12-го у телефонній розмові він сказав, що хотів би, якщо вдасться, «27 жовтня полетіти до Риму, а потім повернутися до Києва і 2 листопада приїхати до Москви». Ясно було, що навіть при найсприятливішому розвитку подій так швидко летіти будь-куди не вдасться. Але це свідчило про повне небажання Ступки скільки-небудь порушувати плани і задуми.

У Мюнхені понад тиждень якихось певних вістей не було – чекали на професора, який у той час оперував у США. Говорив з Богданом Сильвестровичем щодня, тримався він прекрасно, настрій мав оптимістичний. Поруч була Лариса Семенівна.

Двадцятого жовтня нарешті відбувся консиліум лікарів. Було вирішено, що Богдан Сильвестрович упродовж двох місяців прийматиме в Києві ліки, які привезе звідти з собою, а затим знову поїде до Мюнхена, можливо, для чергової операції. «Треба лікуватися», – твердо підсумував Ступка. Його щирий оптимізм радував і надихав. Домовилися про спільну роботу на найближчі два місяці над новою книгою-біографією.

Двадцять четвертого жовтня, в понеділок, Богдан Сильвестрович повернувся додому. Телефонна розмова перед його відбуттям з Мюнхена: «Щасливої дороги!» – «Дякую, дякую! Я вже сідаю в машину й їду в аеропорт…» Після прибуття до Києва: «З поверненням додому!» – «Дякую! Лягаю в Феофанію». – «Як себе почуваєте?» – «Ну як тобі сказати… На обезболюючих. Важко ходити…»

Серйозне лікування в Феофанії почалося 27 жовтня: «Сьогодні перший раз зробили крапельницю… Дві години… Робитимуть два дні поспіль, потім перерва… І так – два місяці…» У слухавці чувся голос Лариси. Вона була поруч… Яка це біда – знаходитися в лікарні! Яке це щастя мати таку дружину!

З Феофанією зв’язок у мене був постійний. Богдан Сильвестрович відповідав спокійним голосом і тримався прекрасно. Наші телефонні розмови були щоденними й торкалися різних питань і подій. Відчувалося, що Ступка перебуває в курсі всіх цікавих справ. Скажімо, 29 жовтня запитав про його враження від церемонії відкриття після шестирічної реставрації та реконструкції Большого театру в Москві, що відбулося напередодні. Він відповів одним, але влучним словом: «Помпезно». Справді Большой відкривали з великою помпою, тобто врочистість явно була розрахована на зовнішній ефект. Різало вухо й настійне акцентування в російських засобах інформації театральних пишнот і позолот, які повернуто з імперських часів, ніби саме це було запорукою великої слави Большого. Разом з тим його назвали «головним національним брендом», і це запозичене слово не співпадало з традиціями високої російської культури. Мало здивувало Ступку те, що врешті-решт саме в день відкриття театру нова завіса впала на робітника сцени, і його відвезли до лікарні.

Пам’ятаю, що того дня передав Богдану Сильвестровичу вітання від відомого московського театрознавця й театрального критика Бориса Поюровського, котрого Богдан Сильвестрович поважає й цінує.

Поюровський говорив:

— Такі актори, як Ступка, дійсно є національним надбанням. Я ціную не лише образи, створені ним, але й сам спосіб його існування в житті та мистецтві, що утримує артиста від спокуси присісти за режисерський столик (чим я гірший за інших?), і вдячну пам’ять не тільки по відношенню до батьків, але й до всіх, кого Богдан вважає близькими за духом людьми – від Наталії Лотоцької до Сергія Данченка, якому він багато чим зобов’язаний, до Тараса Шевченка, Вільяма Шекспіра, Івана Франка, Антона Чехова, Миколи Гоголя, Шолом-Алейхема, Амвросія Бучми, Леся Курбаса, з якими він пов’язаний спільним розумінням того, що є добро і що є зло, а тому, безумовно, є їх нащадком по прямій.

Тридцять першого жовтня Богдан Сильвестрович сказав, що 4 листопада Дмитро Медвєдєв мав вручати йому російську нагороду. Відповідний Указ «О награждении орденом Почета Ступки Б. С.» було підписано ще 25 серпня:

«За большой вклад в развитие связей между Российской Федерацией и Украиной в области культуры наградить орденом Почета Ступку Богдана Сильвестровича – художественного руководителя Национального академического драматического театра имени Ивана Франко, Украина.

Президент Российской Федерации Д. Медведев.

Москва, Кремль. 25 августа 2011 года».

А тоді я здивувався, бо щойно бачив по телевізору, як Медвєдєв уже вручав нагороди Демидовій, Аросєвій, Мацуєву, Плісецькій. «Ні, саме четвертого, мені сьогодні зателефонували з Посольства Росії в Україні». – «Чому нагороду мають вручати не разом з усіма?» – запитав я. – «Не знаю, може іносранців окремо нагороджують…» Почувши таке незвичайне слово, відразу попросив дозволу використати його в публікації, що й роблю. «Хай передають орден у Київ», – спокійно сказав Богдан Сильвестрович.

Третього листопада 2011 року закінчився перший курс лікування, і Ступка сказав, що назавтра збирається додому. «Відпустять?» – запитав я. – «А що мені тут робити?!» – рішуче відповів Богдан Сильвестрович. Ще запитав я главу Сім’ї, чи не буде він проти, якщо передам Ларисі – до її дня народження 4 листопада – пару кілограмів шоколадних цукерок безпосередньо з магазину фабрики «Красный октябрь». «Я – за!» – відповів завше закоханий у дружину чоловік. А передати просто – того дня в Москві був Остап Ступка, з яким, до речі, домовився про його розповіді для цієї книги. Бо таки неповною була б Ступчина біографія без одкровень улюбленого сина.

Наступного дня, 4 листопада, привітавши Ларису, запитав у Ступки, які слова сказав їй: «Люблю. І всьо…», – наче напівжартома відповів, але було в тому стільки пронизливої глибини й серйозності, що в мене мурашки по спині побігли.

Богдан Сильвестрович сказав, що почувається краще й хотів би 19 листопада приїхати з Ларисою в Москву, де йому мають вручити премію «Кумир». І додав жартома: «Кумир – це, мабуть, від слова “кум”. Так що чекай на кума».

Історія нашого «кумівства» така. У 1986 році, коли у мене народився молодший син, я попросив Богдана Ступку та Андрія Сердюка бути його хрещеними батьками, щоправда, в радянському обряді. З того часу й стали кумами…

У розмові наступного дня Ступка повернувся вже до наукового трактування слова «кумир» і процитував із Тлумачного словника сучасної української мови: «Статуя, якій язичники поклоняються, як божеству, ідол». А потім ще й сипонув синонімами: божок, бовван, істукан, предмет схиляння… «Хочу зачитати це на врученні», – весело заявив він. І таки зачитав!

Премія «Кумир» є недержавною, але надзвичайно престижною в Росії у галузі театру, кіно й телебачення. Заснована у 1997 році, присуджується не лише за підтримки професійного, але й суспільного голосування, тобто завойовується любов’ю публіки. З 2009 року це голосування стало проходити в Інтернеті, набувши масштаби загальнонаціональні.

У телефонній розмові 6 листопада мимохідь запитав у Богдана Сильвестровича, що він читає. Ступка з явним задоволенням відповів:

— Олега Чорногуза. «Аристократ з Вапнярки». Чудесна річ, потрясаюча! Читається легко, наче пливеш по тексту… Сідалковський десь нагадує Остапа Бендера, але насправді – цілком самостійний твір. Іронія – найтонша, таке щиро українське глузування, що підноситься до висот дошкульності й стає убивчою сатирою. Якщо зробити п’єсу, то буде просто куля… Хорошу дуже п’єсу можна зробити…

Це було так несподівано і, водночас, так очікувано від Ступки. Він читав роман, який нищівно пародіював радянський період застою, тобто часи правління Леоніда Брежнєва, написаний у «розквіті» того застою, – в 1979 році. Але художній керівник франківців не збирався вкотре висміювати на театральній сцені тодішній лад, він уздрів, що сатирична куля, випущена понад три десятиліття тому, цілить і в сучасних нероб і пристосуванців, у лжепатріотів, лжереформаторів, лженауковців, лженародних депутатів, лжепіклувальників про народну долю…

На моє питання, хто міг би написати п’єсу за твором Чорногуза, Ступка відповів: «Ну, я ще не знаю, але ідея така є». Я нагадав, що Чорногуз сам є автором кількох п’єс, і Богдан Сильвестрович відразу зреагував: «Треба буде дізнатися, може, він уже зробив п’єсу, або замовити йому».

Домовилися, що переговорю з Олегом Чорногузом. Я зробив це за кілька хвилин. Олег Федорович сказав, що вважатиме за щастя, якщо Ступка візьметься за сценічне втілення його твору. Коли після обіду 7 листопада повідомив про це Ступці, той уже був на роботі, в своєму кабінеті! Сказав: «Сидимо, складаємо репертуарний план для Малої сцени».

З того часу він щодня працював у своєму кабінеті. Ввечері 11 листопада зателефонував Ступці. Взявши слухавку, запитав мене: «Ти Чорногуза читаєш? Правда, цікаво?» Чути було, що Богдан Сильвестрович щось активно й зі смаком жує. «Обідаю», – пояснив він. – «Мабуть, з апетитом?» – «З апетитом. Да! Котлета по-київськи. З буфету». Виявилося, що з ним були ще й Данило Федоряченко та Наталка Пономаренко: «Вони п’ють, а я їм!» Голос у Ступки був бадьорий, напористий, повнокровний.

Наступного дня (в суботу) мій дзвінок знову застав Ступку на робочому місці. «Сиджу собі в кабінеті. Скільки барахла зібралося на столі! Порядок наводжу». Я ще раз поцікавився, чи збирається Богдан Сильвестрович приїжджати до Москви на вручення премії «Кумир». Він упевнено підтвердив: «Приїдемо з Ларисою вранці 19 листопада, а 20-го ввечері – додому».