Чистий серцем (пам’яті Богдана Ступки) – 2012: тростина та крила (Стаття сьома)

Дев’ятнадцятого березня – в день Богдана! – Богдан Ступка вперше за більш як два місяці прийшов у рідний театр. Але ж і привід який був – відкриття Камерної сцени, на яке в Театрі ім. Івана Франка очікували… майже чверть століття. Богдан Сильвестрович був у розкішному смокінгу та витонченому метелику – статечний, зосереджений. Трохи блідий, але рум’янець почав з’являтися відразу, як тільки він, вийшовши з машини біля службового входу, почав сипати анекдотами…

Як і годиться, відкриття проходило урочисто й на високому рівні, бо тільки за участю державних мужів все ж таки вдалося втілити у життя мрію Данченка й Ступки.

На вході гостей та глядачів зустрічав духовий оркестр. Аякже! Серед гостей – прем’єр-міністр Микола Азаров, радник Президента України Ганна Герман, міністр культури Михайло Кулиняк, заступник міністра культури Тимофій Кохан та багато шанованих у державі митців, які, безумовно, не змогли оминути таку чудову святкову нагоду.

Розпочалося все з освячення сцени, аби працювалося «з Богом». І першим, хто привітав публіку, був художній керівник Театру, народний артист України, Герой України Богдан Ступка.

— Я дуже вибачаюсь, але не буду підніматися на сцену. Думаю, що ви мене всі бачите й чуєте. Сьогодні велика подія для нашого Театру, для франківців, для глядача не тільки київського, але й українського та всесвітнього, бо переконаний, що до цього залу приходитимуть глядачі з усього світу.

Нарешті наш довгобуд, який тривав двадцять три роки, закінчено. Були різні сили – і позитивні, й негативні, які є в кожному діянні і в кожній праці. Хтось цього хотів, хтось не хотів, хтось мріяв мати вічне будівництво «комунізму», розраховуючи на свіжу копійку (самі це прекрасно розумієте). Але попри все і всіх, у нас сьогодні свято. Ця сцена – наше дитя. Особливо переживав за будівництво протягом останніх десяти років, коли був міністром культури, а потім художнім керівником театру. Я був не таким, як то кажуть, чиновницьким чиновником, бо багато чого не знав, а тому мені чимало не вдалося зробити на посаді міністра. Проте Камерна сцена не давала спокою, переживав, шукав шляхи розв’язання проблеми, і ось позаминулого року прийшов до Миколи Яновича Азарова. Він мене дуже гарно прийняв, вислухав і відразу зрозумів: викликав міністра фінансів Федора Ярошенка: «У листопаді 2011 року хочу бути на Малій сцені Театру Франка».

Миколо Яновичу, я дуже вибачаюся, що ми не зробили відкриття цієї сцени в листопаді. До того часу будівництво було вже практично закінчено, але цю подію хотіли приурочити до 75-річчя видатного українського режисера Сергія Володимировича Данченка, що виповнилося 17 березня. Камерну сцену ми назвали його іменем.

Дозвольте мені від імені присутніх у цьому залі, від імені представників української театральної культури та всієї інтелігенції подякувати Миколі Азарову за те, що він зробив такий чудесний, прекрасний подарунок всім нам. Дозвольте Вам вклонитися, Миколо Яновичу.

Звичайно, будинок є будинок, сцена є сцена, але якщо на цій сцені не буде якихось чудесних, цікавих і духовних речей, то вона так і залишиться порожньою. Обіцяю, що будемо її духовно насичувати. У нас у планах Василь Стефаник, Федір Достоєвський, Антон Чехов, Леся Українка… Сьогодні ви побачите виставу «Увертюра до побачення», поставлену заслуженим діячем мистецтв України Андрієм Приходьком за новелою Івана Франка «Сойчине крило». Це дуже цікавий режисер, учень видатного російського режисера Петра Фоменка.

Репертуар на глядача чекає великий і змістовний. На цій сцені будемо робити експерименти. Якщо вони навіть здадуться вам занадто складними, не лякайтесь, бо експерименти є двигуном економіки, творчості й взагалі нашого життя. Дякую.

Справді, Камерна сцена на 170 місць (при наявності «Театру в фойє») надасть можливість не тільки додатково «завантажити» творчою й цікавою роботою всіх акторів багаточисленної франківської трупи, але й дозволить продовжувати творчі та сміливі експерименти.

Далі ведучий урочистостей народний артист України Олексій Богданович надав слово прем’єр-міністру України Миколі Азарову, який вручив почесні грамоти Кабінету міністрів України працівникам театру та подячні грамоти прем’єр-міністра тим, хто допомагав завершити будівництво Камерної сцени.

Потім глядачі переглянули виставу «Увертюра до побачення» за участю народного артиста України Остапа Ступки та актриси Наталії Корпан. Богдан Сильвестрович рівно й велично сидів у першому ряді між Ганною Герман і Михайлом Кулиняком і здавався незворушним… Але ж я знаю, як переживає він, коли на сцені Остап Богданович.

Наступного дня Ступка запросив мене в театр, і я чекав його біля службового входу. Він підʼїхав імпозантний, обвіяний дорогими парфумами, у зовсім іншому, ніж учора, вбранні: елегантне, трохи нижче колін, сіре пальто з благородної тканини, у світло-голубих, явно молодіжних, джинсах, модному кашне й фантастичному капелюсі в тон саме цього виходу Ступки в світ.

Згадав я тоді його розповіді про безкінечні перевдягання Бодика в Куликові, коли він малим вискакував із хати на вулицю, щоб мавпувати перехожих, і задумливе мамине запитання: «Що з тебе буде? Любиш перевдягатися, наче дівка…» Та чи й питала вона насправді? Може то була мудра риторика, і Марія Григорівна здогадувалася, чи навіть знала, що син виросте красивим, поважним, порядним чоловіком, як вона й хотіла. Хіба не про те саме мріяв Сильвестр Дмитрович, коли вчив Бодю красиво вдягатися й  ґречно поводитися з капелюхом.

Щодо парфумів, то через кілька хвилин, як ми зайшли в Ступчин кабінет, туди заглянула в справі жінка з якогось театрального цеху: «Богдане Сильвестровичу, я за Вашими парфумами почула, що Ви вже в театрі…» Що за парфуми? «Егоїст» знаменитої французької марки «Шанель». Для зацікавленого читача даю повну назву: «Platinum. Egoiste. Chanel. Paris. Eau de toilette».

Двадцять п’ятого березня – 45 років шлюбу Богдана Сильвестровича з Ларисою Семенівною. Ні він, ні я не знали, як називається ця весільна річниця. Ступка заявив: «Мені відомі лише срібне та золоте весілля. Перше було давно, а до золотого ще дожити треба». Дізнався, що 45 літ – це сапфірове весілля. «Треба сапфір купувати, – гмикнув Богдан Сильвестрович. – Чи сережки, чи кольє?»

Сказав, що того дня виповнилося 70 років його давньому львівському товаришеві Юрію Брилинському, який позавчора виступав у нього на Камерній сцені з моновиставою «Давня мелодія» за новелами Василя Стефаника, а вчора там пройшла премʼєра інсценізації оповідання Федора Достоєвського «Сон смішної людини», яку зробив франківець Петро Панчук. Зала нової сцени була заповненою вщерть.

Двадцять дев’ятого березня Богдан Сильвестрович був у театрі, в тому числі на репетиції вистави «Перехресні стежки».

Тридцять першого березня з величезною гіркотою сказав про стан свого здоров’я: «Я кволий і хворий, Володєнька…» Та він працював, читав. Скажімо, 1 квітня Ступка сказав мені про збірник статей «Сила м’якого знака», опублікованих у газеті «День», виданий під редакцією головного редактора газети Лариси Івшиної: «Дуже цікаво. Зовсім не те, чому нас учили».

Ввечері 7 квітня зателефонував Ступці й запитав, як справи. «Сиджу розстроєний», – відповів він. «Що трапилося?» – сполошився я.  «Київське “Динамо” програло донецькому “Шахтарю”. Два – нуль…» І почав у подробицях розповідати про турнірну таблицю й про те, як багато втратили кияни, бо могли відірватися та стати одноосібним лідером. Я нагадав Богдану Сильвестровичу, що колись на питання про улюблену футбольну команду він відповів мені, що раніше це було «Динамо» (Київ), а тепер – «Шахтар» (Донецьк). «Але ж я казав, що зберігаю давню віру в динамівців, – справедливо зауважив Ступка. – Коли грають ці дві команди, вболіваю за “Динамо”».

З понеділка – 9 квітня – Ступка був у Феофанії. Телефонуючи йому кілька разів на день, не завжди потрапляв у зручний для нього час, але Богдан Сильвестрович однозначно реагував толерантно. Памʼятаю, 12 квітня відразу запитав: «Я Вас не розбудив?» А він: «Нє, нє, я тільки засинаю…» Іншого разу делікатно сказав: «Та ні, я лише трошки дрімаю…» Або: «Та я так, у напівдрімоті…»

Шістнадцятого квітня – Міжнародний день голосу. Звичайно, мало кому відомий. Зателефонував Богдану Сильвестровичу й привітав. Він каже: «І тебе також!» – «А чи знаєте, з яким днем я Вас вітаю?» – «Сьогодні обливаний понеділок. Знаєш, як у Ліни Костенко? “Дощ полив, і день такий полив’яний…”» Коли сказав про Міжнародний день голосу, він відреагував: «Та ти що?!» Взагалі цей день було започатковано для привернення уваги людей до фізіологічного стану їхнього голосу, роз’яснення шкідливих для нього звичок, правил його гігієни. Втім, саме це, насамперед, і стосується людей культури – вокалістів, солістів, лекторів, артистів.

Запитав у Ступки:

— Голос – це вкрай важливо?

— Насамперед голос! Театр – це актор і голос!

— Голос має бути заворожуючим, енергетичним?

— Голос має звучати з глибини душі, наповнюватися нею.

Четвертого травня відвідав Ступку у Феофанії. Поки ми розмовляли, Ступці зателефонувала Лариса Кадирова, яка побувала на генеральній репетиції спектаклю «Перехресні стежки». Захоплено говорила про гру Петра Панчука. Богдан Сильвестрович підтвердив, що Панчук дуже хороший артист, похвалив його в спектаклі «Сон смішної людини» на Камерній сцені. Нагадав і про те, що він сам грав роль Стальчука у фільмі Олега Бійми «Пастка» (1993) за «Перехресними стежками». Запросив мене на прем’єру вистави 6 травня.

Затим Ступка говорив із Марією Матіос. Жартували. Скажімо, Ступка заявив, що ми в палаті з дівчатами веселимося, а Матіос запитала, чи є у нас стид… Богдан Сильвестрович відповів: «Я той стид поклав у ліжко й вкрив ковдрою». – «О, цю відповідь я десь використаю…»

Зауважив Богдану Сильвестровичу, що йому поспіль зателефонували дві видатні, талановиті жінки України. Він одразу відізвався: «Дуже талановиті! Красиві й талановиті, як Україна».

Працювали більше години. Обговорили художнє оформлення обкладинки книги-біографії, яку читач тримає в руках. Вирішили, що слово «Біографія» на ній буде написано Ступчиною рукою. Саме він запропонував світлину, котру хотів би бачити на обкладинці. Вона й прикрашає книгу: Ступка у символічному віці Христа – тридцять три роки… Таким він зіграв шекспірівського Річарда ІІІ в однойменній виставі Сергія Данченка та Валеру у фільмі Михайла Ульянова «Найостанніший день»…

Далі буде.

Володимир Мельниченко,
генеральний директор Національного
культурного центру України в Москві,
доктор історичних наук,
лауреат Національної
премії України ім. Т. Г. Шевченка

Фото Ассоль Овсянникової.