Чистий серцем (пам’яті Богдана Ступки) – 2012: тростина та крила (Стаття шоста)

Театральний гурток Львівської школи № 28. Вистава за п’єсою В. Розова «В добрий час». Б. Ступка (ліворуч) і В. Окпиш

Наприкінці 2011 року, коли я попросив Богдана Сильвестровича прочитати «Крила» Івана Драча, він познайомив мене з відеозаписом його прочитання поезії «Крила»… Ліни Костенко, зробленим навесні, вже після складної операції:

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари…

……………………..

Людина нібито не літає…

А крила має. А крила має!

Залишилося незабутнє враження: крупні плани Ступки з очима, в яких, здається, можна прочитати кожний рядок дивовижної поетеси навіть без озвучення. Та велике слово у вустах великого артиста на наших очах завжди народжує чудо – ми бачимо, відчуваємо, як Ступчина душа, говорячи Шевченковими словами, «огненно заговорила», як «слово пламенем взялось» і розтоплює людське серце.

Саме коли слухав «Крила» Ліни Костенко й Івана Драча у виконанні Ступки, який ходив тоді з вкрай необхідною та все-таки красивою, вишуканою тростиною, народилася назва глави книги-біографії – «Тростина та крила». Богдан Сильвестрович не заперечував…

Першого січня 2012 року Ступка зателефонував аж після обіду, сказав, що Новий рік він зустрічав з усією сім’єю вдома. Це було звично й приємно чути. На питання, що йому подарували, відповів: «Шкарпетки зимові чорні й білі, запонки…» – «Що з внуками робили?» – «Дурачились».

Ступка завжди святкує Новий рік удома:

— Зараз себе почуваю як дон Карлеоне, коли збирається вся родина. Наймолодший онук Богданчик бігає по дому (в нього завжди багато справ), онучка Устя наспівує, старший Дмитро щось цікаве (вже дорослий хлопець) розповідає, а я сиджу, дивлюсь на дружину, невістку й сина – посміхаюся і мовчу. Мені так приємно бути разом з найріднішими  людьми. Маленькі діти, що хочуть, те й витворяють, нехай навіть і по голові ходять, а я, як глава клану Ступок, тільки посміхаюся… Мені подобається, коли в домі стоїть жива ялинка чи сосна, щоб хвоєю пахло…

З 3 січня Богдан Сильвестрович не виходив з дому – хворів. Мабуть, застудився. П’ятого навіть зробили крапельницю.

Шостого січня Богдан Сильвестрович виїжджав до поліклініки на вулицю Верхню, де йому зробили необхідні аналізи. Ввечері він зателефонував: «Завтра приходь. Подивись виставу “Одруження” Миколи Гоголя. В перекладі Остапа Вишні. Будуть у нас свої колядки…»

Сьомого січня зранку по телефону: «Христос народився!» – «Славімо його!» – «Рік минув. Зійшла Звізда. Знов приходить Коляда. Хай малий Ісус щодня вас усіх охороня! Хай любов’ю і здоров’ям огортає на добро вам!»

Увечері – вистава «Одруження» у постановці й сценографії Валентина Козьменко-Делінде за участю Дмитра Ступки. Присутня на виставі Лариса Ступка говорила мені, що Дмитрик дуже схожий на діда часів «Білого птаха з чорною ознакою»… Сам Богдан Сильвестрович перед спектаклем і після нього внука не хвалив, але, відчувши й почувши моє щире захоплення, тепло посміхнувся. І в його обличчі побачив я щасливого Дмитрика. Згадалися давні Ступчині слова, коли внуку було менше десяти років: «Ми такі подібні з ним…»

Наприкінці вистави зал піднявся в єдиному пориві, артисти кілька разів виходили на поклон, а затим… заспівали різдвяні колядки. Глядачі були в захопленні!

Коли опісля ми зайшли в кабінет художнього керівника, по телебаченню показували «Тараса Бульбу»…

У день мого від’їзду до Москви – 9 січня – Ступка запросив мене до ресторану «Фелліні». Замовив карпачо з телятини, рибу дорадо, затим – яблучний штрудель з морозивом і  зелений чай. Усерйоз образився, коли я спробував оплатити наш обід. Коли виходили, Ступка звично й щедро роздавав чайові – офіціантові, гардеробнику, швейцарові. Втім, і без цього у «Фелліні» весь персонал його боготворить. Не думаю, що всі вони заядлі театрали, просто їм припав до душі цей не лише знаменитий, але й доброзичливий, усміхнений чоловік.

Ми провели в бесіді дві прекрасні години. Найбільше мене порадувало те, що Богдан Сильвестрович збирався в Москву наприкінці січня – його шкільному другові Всеволоду Окпишу виповнювалося 70 років. Я пам’ятаю, що в січні 2002 року Ступка приїжджав і на 60-річний ювілей Окпиша. Богдан Сильвестрович попросив, щоб я зробив їх парний портрет. «Той, що в книзі “Богдан Ступка”?» – «Здається… Подивись, там Ассоль (співавтор книги «Богдан Ступка», виданої в Москві 2011 року, Ассоль Овсянникова. – В. М.) робила знімки на Арбаті у вересні… Хочу подарувати Всеволоду на пам’ять…»

Богдан Сильвестрович передав мені унікальну фотографію більш як півстолітньої давності (її вперше вміщено в його біографії): старшокласники Богдан і Всеволод у виставі драмгуртка Львівської школи № 28 за п’єсою «В добрий час» Віктора Розова. Ступка вже не пам’ятає її змісту, сказав лише, що він грав юнака, який приїхав із Сибіру, а Окпиш – міського  хлопця. Зате пригадав ім’я керівника шкільного драматичного гуртка – Ганна Михайлівна, яка викладала російську літературу, правда, в інших класах. На задньому плані фото привертає увагу картина зі Спаською вежею Кремля та Мавзолеєм В. І. Леніна. Запитав у Ступки, чи вона була спеціальним елементом «декорації» до вистави. Він відповів: «Ні, вона завжди там висіла». Та й дійсно – то все було радянською офіційною декорацією.

Якщо вдуматися, ця хвилююча фотографія є найпершим візуальним свідченням акторської біографії Богдана Ступки! На ній майбутньому Майстру – 17 років! А Всеволод Окпиш до цього часу жартує, що «з корифеєм українського театру грав на одній сцені, в одній виставі».

Після мого повернення до Москви спілкувався з Богданом Сильвестровичем три дні поспіль, принаймні, двічі на день, але 13 січня в першій половині (за московським часом) додзвонитися до нього не міг. Мій телефонний дзвінок після обіду застав його в дорозі – Богдана Сильвестровича везли на «Швидкій» з дому до Феофанії, точніше, вже привезли. Він устиг тоді лише сказати: «Здається, у мене інфаркт був… Зараз я вже виходжу… Кладуть в реанімацію… Потім поговоримо…» Саме так – «виходжу» й «поговоримо». Спокійно, ніби нічого й не сталося… Вже годину потому Андрій Сердюк зателефонував і підтвердив – обширний інфаркт, а ще через пару годин Андрій повідомив, що актор знаходиться на операційному столі – йому роблять стентування. О 18.15 (за московським часом) операція закінчилася успішно. Виявилося, що інфаркт Ступка переніс за 5–7 днів до того, тобто 6–8 січня.

Богдан Сильвестрович не хотів викликати «Швидку», коли йому стало зле, але на цьому настояла Лариса. І я згадав, як багато років тому Ступка відповів на моє запитання, чи часто він звертається до лікарів: «Відкладаю візит, скільки можу». Так було й цього разу. Слава Богу, що поруч, як і завжди, була дружина Лариса.

Вперше поговорити з Богданом Сильвестровичем вдалося ввечері 15 січня. Його голос був приглушений, але спокійний: «Інфаркт міокарда». – «Знаю. Все вже йде на поправку». – «Йде на поправку, але причепилося й ніяк не відчепиться…» – «Я працюю над книгою, як домовилися… Мені сказали, щоб довго не розмовляв з Вами. На добраніч». – «На добраніч. Дай, Боже! Дай, Боже!»

Наступного дня вранці, судячи з голосу, Богдану Сильвестровичу було значно краще. Справді, він сказав, що вже сідає в ліжку… І ще: «Якби не потрапив сюди вчасно, був би фінал…» Передав Ступці вітання від Окпиша, а він знову попросив мене все-таки зробити велику фотографію з однокласником і передати йому на день народження, бо приїхати, на жаль, не зможе…

Голос Богдана Сильвестровича оживав, як тільки він починав говорити про близькі йому справи, про театр, його майбутнє, Камерну сцену.

У розмові 24 січня він повідомив, що відкриття Камерної сцени імені Сергія Данченка відбудеться 17 березня в день 75-річчя Сергія Володимировича виставою «Увертюра до побачення» за новелою Івана Франка «Сойчине крило». Потім урочистість перенесли з суботи на понеділок 19 березня.

Двадцять шостого січня Ступка повідомив, що його вже перевели з реанімації в палату: «Знаєш, хто мене тут перший провідав? Федоряченко!» Коли зателефонував Данилу Даниловичу, той розповів, що Богдан Сильвестрович жартома запропонував «замочити» цей візит, але Федоряченко нагадав, що Лариса їм не простить… Утім, Ступка мені пізніше зауважив: «Та Лариси ж тоді не було…»

Двадцять сьомого січня – радісний день! Богдан Ступка був удостоєний премії Національної академії кінематографічних мистецтв і наук Росії «Золотий орел» за «Кращу чоловічу роль другого плану» в фільмі Олега Погодіна «Дім». Артист уже двічі отримував у Москві «Золотого орла»: у 2004 році за роль генерала Сєрова у фільмі Павла Чухрая «Водій для Віри» та у 2010 році за роль Тараса Бульби в однойменному фільмі Володимира Бортка.

Ввечері 30 січня Богдан Сильвестрович з гіркотою в голосі зачитав мені по телефону інформацію з київської газети «Сегодня» (за 29 січня) про церемонію вручення «Золотого орла». Якийсь Алекс, очевидно, захлинаючись від екстазу газетної причетності до московських зірок, сповіщав, що Федір Бондарчук, отримуючи нагороду, зворушливо мовив: «Мама, спасибо тебе за те уроки. Это твой приз!» А потім на сцену вийшла мама Євгена Миронова і повідомила: «Женя попал в пробку, так что я тут за него». Втім, на думку підлесливого Алекса, «самым ярким гостем церемонии стал актер Евгений Стычкин, не побоявшийся мороза и заявившийся в… юбке – шотландском килте».

Про Ступку – ні згадки. Як назвати подібних українських писак? Комедіанти, блазні… Та ні, це щедро для них. «Раби, подножки, грязь Москви»? Чи свині? Наприкінці 50-х років минулого століття, коли Ступка працював в астрономічній обсерваторії при Львівському університеті, мудрий професор Ейґенсон говорив: «Люди відрізняються від свиней тим, що вони іноді піднімають очі до зірок»… У Драча є нищівний вірш про газетярів із «супернюхом до зарібку»: «Чи совість маєте? Хоч дрібку?»

Одержуючи за Ступку «Золотого орла», режисер фільму «Дім» Олег Погодін назвав артиста «космічною людиною». Моя  стаття про цю подію в газеті «День» наприкінці січня називалася «Космічний актор». Але свині очі вгору не піднімають… Між іншим, прочитавши статтю, Ступка зателефонував і сказав, що в нього тепер і виходу немає – треба летіти в космос: «Ось прийде лікар, зробимо укольчик і буду збиратися…»

Далі буде.