Наукова i лiтературно-публiцистична Опубліковано 28.11.12

Чистий серцем (пам’яті Богдана Ступки) – 2012: тростина та крила (Стаття восьма)

Богдан Ступка. Москва, 2011 рік. Фото Ассоль Овсянникової.

Богдан Ступка. Москва, 2011 рік. Фото Ассоль Овсянникової.

Двадцять восьмого червня приїхав до Києва й відразу відправився до Ступки, який уже кілька днів лежав в урологічному відділенні Феофанії. У нього була Лариса, а потім під’їхала майже вся сім’я – Остап з Іриною й малим Богданом і Дмитро. В присутності Лариси ми погодили з ним обкладинку книги (привіз я два варіанти). Затим Богдан Сильвестрович заснув, і всі роз’їхалися, а я став чекати, поки він прокинеться. Коли Ступка відкрив очі, сказав: «О, Володя!.. Тепер будемо дивитися фотографії!» Йшлося про майже сто сорок світлин, зібраних у чотири зошити, як вони й уміщені в книзі-біографії. Чесно кажучи, думав, що Ступка, який того дня почувався погано, не стане вникати в хронологію та порядок розміщення ілюстрацій, власне в цьому плані він нічого й не збирався змінювати, адже все вже було проговорено завчасно. Та Богдан Сильвестрович коротко й пильно глянув на кожну сторінку й кожну фотографію! В результаті він зробив близько десяти правок і уточнень.

Закінчуючи переглядати кожний зошит з ілюстраціями, Ступка піднімав великий палець правої руки вгору, мовляв, «супер!». Богдану Сильвестровичу таки сподобалися ілюстрації до книги. В його зболених очах у ті хвилини жевріли радість і задоволення…

Отже, того дня – 28 червня – нашу спільну роботу над оформленням книги було фактично завершено!

Богдан Сильвестрович запитав про мою нову книгу «Богдан Ступка: обличчям до історії». Коротко розповів про її план. Спочатку – глава «Таємниці та уроки великих правителів», де йтиметься про ролі Чингізхана й Бориса Годунова, а також короля Ліра та царя Едіпа. Далі глава «Лики гетьманів» (Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Іван Брюховецький), де буде сказано й про Тараса Бульбу. Ще одна глава – «Від імені національних геніїв» (Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Лев Толстой). Нарешті – «Персонажі радянської історії» – ролі Миколи Леонтовича, Остапа Вишні, Трохима Лисенка, Володимира Семичасного, Леоніда Брежнєва. Сказав Ступці, що лише Зіґмунд Фрейд не вписується в цю концепцію. Він відповів: «Ну й що, як не вписується Фрейд? Він сам по собі!»

Домовилися зустрітися наступного дня опівдні… Та коли приїхав у Феофанію й підійшов до палати, вона була замкненою. Виявилося, що вчора ввечері Ступку перевели до реанімації.

Тридцятого червня Богдан Сильвестрович виглядав явно краще й почувався впевненіше й вільніше. Показував руку, котра ще день тому погано слухалася. Тепер він описував нею, правда поволі, пластичні й плавні рухи й говорив: «Я був би непоганим диригентом… Ще не пізно змінити професію…» Якщо позавчора Ступка нічого не їв, то тепер апетит, хвалити Бога, повертався…

Зайшла сестричка, в розмові з нею Богдан Сильвестрович з якогось приводу старанно й гарно заспівав:

Додому їду,

Везу гостинці

Для мами – хустку,

Для хати – синьку.

Він ще й перепитав мене, чи я знаю, наскільки важливою була синька для чепурності колишньої української хати…

Чи треба ще раз нагадувати, що все це відбувалося в реанімації?!

Я бачив як великий і неповторний життєлюб страждає від щоденного, нещадного, невідворотного зменшення життєвих радощів, втрати звичних і звичайних людських можливостей, яка печаль поселилася в його дивовижно-щирих і відкритих очах, як іноді вони наповнюються гіркими слізьми, здається, прихованими від оточуючих…

Наступного дня – 1 липня – вже був у Куликові.

Зі Ступкою вдалося поговорити лише ввечері 3 липня. Нарешті виплеснув свої враження від поїздки  в Куликів. «Ну, ти такий молодець, що заїхав!» – якось особливо тепло сказав Богдан Сильвестрович. І ці слова були для мене найвищою похвалою. На завершення розмови Ступка як завжди побажав: «Дай, Боже, здоров’я!»

Наступного дня з реанімації від Богдана Ступки зателефонував Андрій Сердюк, і ми мали можливість переговорити між собою. Потім, у розмові з Андрієм Михайловичем я знову захоплювався нев’янучим гумором й інтелектом Ступки, а досвідчений медик, погодившись у цьому зі мною, з величезною гіркотою констатував украй поганий стан здоров’я нашого друга.

З початку липня все менше й менше турбував Богдана Сильвестровича своїми питаннями, що стосувалися цієї книги, а в голову все частіше й частіше лізли думки про деяких його сценічних і кіногероїв – реальних і вигаданих – останніх років із нелегкими, трагічними долями – цар Едіп, полковник Тарас Бульба, гетьман Іван Мазепа, письменник Лев Толстой, генерал Сєров, робітник Петро Полєтаєв, глава сім’ї Григорій Шаманов…

Більше того, в новому столітті й тисячолітті Майстер зіграв кілька ролей у кіно та на театрі, які з історичної дистанції в кілька років стали тривожно нагадувати про себе в часи страшної Ступчиної хвороби. Найпершою була роль Чингізхана у фільмі «Таємниця Чингізхана» (2002) – артист геніально зіграв умирання великого монгола впродовж усього фільму. У 2004 році відбулася прем’єра вистави «Істерія», в якій Ступка художньо відтворив відхід у Вічність видатного вченого Зіґмунда Фрейда. Нарешті, пам’ятаєте фінальний монолог Фауста–Мефістофеля останньої ролі Майстра на франківській сцені? Це ж тоді, ще восени 2008 року, забив на сполох інтуїтивно-чутливий Олег Вергеліс: «…Трагічні тиради про смерть, про відхід – треба забороняти! В театрі з такими речами (поруч із Мефістофелем особливо) – не жартують…»

Та Богом даний артист обирав ролі, як і долю, призначені йому Господом, і не нам судити цей вибір…

Ми, дякуючи Господу, здатні лише зібрати докупи свої знання й враження про геніальну, фантастичну, неймовірну творчу роботу Богдана Ступки на театрі й у кіно та заявити, що все це було зроблено Майстром, говорячи словами Тараса Шевченка, «на славу нашої преславної України». Богдан Ступка може сказати про себе словами Бориса Пастернака:

Я весь мир заставил плакать

Над красой земли моей.

Шостого липня у Феофанії відбувся консиліум кращих спеціалістів, на якому були присутні Остап і Ірина.

Восьмого липня зранку говорив по телефону з Борисом Олійником і Лесем Танюком (у нього був день народження), й обидва великі українці з тривогою заговорили про здоров’я Богдана Ступки. Телефонувала Лариса Жоголь, розпитувала, гірко зітхала… Передав Богдану Сильвестровичу вітання.

В обід 9 липня телефон у реанімації взяла сестричка Оля: «Як було, так і є». Богдан Сильвестрович спав. Кілька годин потому та сама Оля сказала, що він приймає крапельницю й продовжує спати… Нарешті надвечір Оля передала телефон Ступці:

— У Вас така мила сестричка…

— Да…

— Я не розбудив?

— Я засинав, Володя…

Десятого липня мобільний телефон Богдана Сильвестровича брала Лариса Семенівна, а пізніше – Остап. Ступка спав…

Дванадцятого липня зранку говорив з ним самим:

— Доброго ранку!

— Доброго ранку, Володя!

— Під крапельницею?

— Так!

— Чув, що має бути лікар із Ізраїлю.

— Я знаю, чекаємо…

— Зараз працюю над розширенням і поглибленням сюжету про фільм «Молитва за гетьмана Мазепу».

— Все працюєш і працюєш… «Покой нам только снится…»

— Не буду втомлювати, зателефоную після обіду.

— О’кей.

Того дня мені вдалося поговорити зі Ступкою ще й увечері. Він відгукнувся несподівано бадьорим голосом:

— О, привіт!

— Мабуть, у Вас хороші гості?

— Невеличка компанія, але бардзо інтєлігентна! Пам’ятаєш Рогового?

У міністра економіки Анатолія Рогового ми були навесні 2001 року, коли міністр культури і мистецтв Богдан Ступка всіляко допомагав Культурному центру України в Москві.

За час хвороби у Богдана Сильвестровича побувало багато друзів, артистів, митців і просто знайомих людей. На жаль, не всі, хто міг і мав би бути, але багато… Він зустрічав гостей тепло, не скаржився, навпаки, тамуючи біль, жартував, веселив… І здавалося – хотілося, щоб з Божою допомогою все у нього буде гаразд…

Той день – 12 липня – був якимсь особливим, обнадійливим.

Та вже наступного ранку виявилося, наскільки Ступці тяжко:

— Дай, Боже, здоров’я!

— І тобі теж, дай, Боже!

— Як Ви себе почуваєте?

— Все тіло болить.

— Вибачте, що я Вас потурбував.

— Нічого, нічого…

Чотирнадцятого липня Богдан Сильвестрович, за його словами, почувався трохи краще й відразу пожартував, коли запитав, чи є хто біля нього: «Один… Адін, адін, савсєм адін!» А 15 липня телефон взяла сестричка й передала Ступці. «У Вас така добра сестричка сьогодні». – «Вони всі добрі…» Говорити йому було вкрай важко…

Знаючи кожний обертом Ступчиного голосу, якось особливо боляче відчув, що стан здоров’я його катастрофічний. Уперше за багато часу (дев’ять місяців) наважився викласти на папері страшну звістку, яку дізнався ввечері 14 жовтня 2011 року на Святу Покрову Пречистої Богородиці близько дев’ятої години вечора (за Москвою) від Юрія Кофнера, який опікувався Ступкою в Мюнхені. Він сказав, що Богдану Сильвестровичу лікарі прогнозують рік життя…

Господи, прости, що записую все це…

Ввечері 14 липня та сама сестричка підтвердила, що Богдан Сильвестрович говорити не може…

Вранці 16 липня нова чергова в реанімації відповіла: «Крапельничка крапає, а він дрімає…» Того дня по телеканалу НТН йшов фільм «Свої». Уже вкотре вразила дивовижна органічність Ступчиного героя! Скільки внутрішнього достоїнства у Старого, що не прогнувся в своєму житті ні під Радянською владою, ні під німцями… Все це не гралося – проживалося, здобувалося з глибини власної душі.

Відразу після фільму, який дивився і Ступка, зателефонував йому й почув роками звичні, найдорогоцінніші слова: «Да, кумочку!» Я висловив своє захоплення, говорив про неперевершеність ролі, про конкретні епізоди, бо дивився фільм особливо пильно, а Ступка погоджувався двічі чи тричі: «Да, Володєнька, да». В результаті він сказав: «Класна роль!» Я був щасливим!

Сімнадцятого липня телефонував артисту двічі й кожного разу він був не один – вранці з Іриною, а після обіду – з Ларисою Семенівною. Зранку 18 липня у батька знову були Остап з Іриною. Йому вночі стало гірше… Ввечері – Лариса Семенівна. Поговорити з Богданом Сильвестровичем не вдалося…

Двадцятого липня близько одинадцятої години телефон взяла чергова сестричка. «Богдан Сильвестрович спить?» – «Спить, і крапельничка у нього…» – «Не гірше йому?» – «Ну, що я вам скажу…», – зітхнула жінка. Богдана Сильвестровича відвідав Андрій Сердюк. Разом з лікарями вони згадували Миколу Яковченка, розповідали анекдоти про нього. Ступка задрімав, але на цікавому місці розкрив очі й відразу включився в розмову… Я знову телефонував, з ним була Ірина: «Бодя ще спить…»

Наступного дня – двадцять першого липня – близько одинадцятої телефон знову взяла медсестра: «Богдан Сильвестрович відпочиває…» – «Не гірше йому?» Вона промовчала… Через дві години медсестра повторила: «Відпочиває…» О третій годині відповіла Ірина: «Спить». Близько шостої говорив з Остапом. Ситуація не змінилася, поряд із Богданом Сильвестровичем була вся сім’я. Телефонувала Марія Матіос, запитувала, чи вдалося мені поговорити зі Ступкою. Не вдалося… Марія Василівна хвилювалася, говорила з таким болем…

Під ранок 22 липня приснився (вперше в житті!) Богдан Сильвестрович. Нібито йому стало краще, і він відразу необачно пішов у театр чи на зйомки. Від того уві сні стало тривожно, відразу прокинувся… В цей час о 06.30 Богдан Ступка відійшов у Вічність…

Володимир Мельниченко,
генеральний директор Національного
культурного центру України в Москві,
доктор історичних наук,
лауреат Національної
премії України ім. Т. Г. Шевченка