Наукова i лiтературно-публiцистична Опубліковано 28.08.12

Чистий серцем (пам’яті Богдана Ступки)

34303990А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої

І чистоту їх соблюди.

Тарас Шевченко

 

У московському видавництві готується до виходу в світ (українською мовою!) книга «Богдан Ступка. Біографія», написана генеральним директором Національного культурного центру України  Москві, доктором історичних наук, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимиром Мельниченком. Щире тепло і безумовна довіра до нього, які Ступка проніс через три десятиліття їхньої дружби, висловлені в передмові до книги, котру Богдан Сильвестрович написав власноручно. Ключові слова в ній: «Якщо читачі  хочуть познайомитися з історією мого життя і моєї творчості – цій книзі вони можуть довіряти».

Ми починаємо публікацію уривків із останніх глав Ступчиної біографії, що написані автором фактично в щоденниковій формі й містять животрепетний матеріал із життя Майстра, безпосередні свідоцтва про тяжкі для нього 2011–2012 роки. Книга закінчена за життя Богдана Ступки. Після його відходу у Вічність 22 липня 2012 року автор не змінив у ній жодного слова.

2011 рік: муки та радощі

Ювілейний для Богдана Ступки 2011 рік розпочався, здається, світло та спокійно й обіцяв стати роком радощів. 5 січня провів з артистом багато часу – від обіду до півночі. Довго працювали з текстом книги «Богдан Ступка», що готувалася до видавництва в Москві до його 70-річчя, й особливо ретельно Богдан Сильвестрович переглядав свої відповіді на питання, зібрані в окремий розділ – їх налічувалося близько вісімсот.

Усе це відбувалося в унікальній атмосфері Ступчиного кабінету – веселій і діловій: заходили артисти, режисери, працівники театру, відвідувачі. І з усіма художній керівник був уважним, щирим, усміхненим. Здавалося, що Ступка лише жартує, розсипає дотепи й «травить» анекдоти, бо розкотистий сміх, точніше регіт, час від часу здригав шибки у вікнах. Але я зацікавлено пильнував, як вирішуються конкретні питання, з якими приходили до нього люди. Ступка робив усе від нього залежне! Вислуховував, відповідав, підтримував, допомагав, розв’язував питання, телефонував, підписував і… відмовив. Один раз. Умотивовано й толерантно.

Коли нарешті залишилися наодинці, Богдан Сильвестрович якийсь час читав мені вголос афоризми з книги «Зуд мудрости» Михайла Туровського, що лежала на столі, заваленому папками та журналами. Наприклад: «Эволюция: самоуважение перешло в самовлюбленность». Або: «Конец света может быть и не скоро, но как нам надоели репетиции»… Затим Ступка запросив мене до своєї «царської ложі» на спектакль «Едіт Піаф. Життя в кредит».

Невдовзі після пам’ятного для мене 5 січня, Ступка потрапив спочатку до Феофанії, а потім у тяжкому стані вилетів до Мюнхена, де йому зробили складну операцію. Остап Ступка говорив: «Січень був важким для нас усіх, але ми його пережили. Батько – людина настрою. Були й песимістичні нотки. Але він ніколи не  буде скаржитися, хоча все може бути видно по очах». Поруч із Богданом Сильвестровичем були сім’я, найперше – дружина Лариса Семенівна.

Після Мюнхена Богдан Сильвестрович зо два тижні перебував у Феофанії. 14 лютого зустрівся з ним у лікарні, й Майстер дав остаточний дозвіл на публікацію в книзі про нього розділу «800 відповідей Богдана Ступки».

Невдовзі Богдан Сильвестрович поїхав до Кончі-Заспи. Зателефонував йому з Москви в той момент, коли він з усією родиною сидів за столом:

― Що там за гамір?

― Так, тут Лариса, Остап, Дмитрик, Богданчик, Устя, Іра… Вечеряємо…

Як я зрадів! Ступка говорив, як завжди, бадьорим, знайомим і рідним голосом… Він сидів у компанії з найближчими людьми, і відчувалося, був щасливим!

Чомусь заговорили про соціальні проблеми, про малозабезпечених людей, про газ, про ціни. Ступка розмову підбив словами про тих, хто вміє з усього мати вигоду: «З павутиння мотузки плетуть, а з повітря гроші роблять».

Ще один дзвінок також припав на побутову подію. У неділю 20 березня втрапив Ступку вже за іншим столом – у ресторані. Вперше після операції! Він відпочивав з родиною та близькими товаришами. Перший серед них – Андрій Сердюк. Давній друг, дивовижної душі людина, що все життя безоплатно допомагає іншим, нині – Президент Академії медичних наук України. Сиділи вони в «Да Вінчі» – улюбленому ресторані Ступки. І це мене дуже потішило.

На дзвінок 2 квітня Богдан Сильвестрович відповів: «Передзвони через п’ятнадцять хвилин. Я в кадрі». Саме в той момент він давав інтерв’ю телебаченню про народного артиста України Володимира Нечепоренка. А ще тиждень потому – ввечері 9 квітня – мій дзвінок «знайшов» Ступку в театральній ложі художнього керівника: він дивився спектакль «Соло-мія».

Особливо сильно порадувала розмова зі Ступкою на початку травня: Богдан Сильвестрович розповів, що до свого ювілею планує зіграти роль Фірса в чеховському спектаклі «Вишневий сад». Участь у ньому візьмуть Остап і Дмитро Ступки… Поставить виставу московський режисер Вадим Дубровицький…

— Я забронював роль Фірса. Давно мрію. Думаю, за віком і фізичним станом пора. До того ж, цікавий поворот придумали: Фірса не забули, він сам вирішив не їхати, не кидати старий будинок. На ньому тримається «Вишневий сад». Не буде його, не буде й саду… Якщо нормально піде, 21 жовтня зіграємо в Києві перед глядачами. Але я тепер не загадую. Як буде, так і буде.

Ніби відчував, що не збудеться!

У травні Богдан Сильвестрович полетів до Мюнхена. Нібито все було гаразд: «Провели спеціальне обстеження – здоровий».

На початку наступного місяця (6 червня) я був у Києві, й Ступка відразу запросив пообідати в ресторані «Фелліні». Він замовив прекрасне чилійське вино, був у доброму гуморі, фонтанував творчими планами. Розповів, як планує в жовтні провести в театрі, так би мовити, офіційне відзначення свого 70-річчя. Родзинка полягала в тому, що на сцені повинен знаходитися джазовий колектив:

— Адже мій перший, самостійний виступ на сцені був у львівському джаз-клубі – мімом і конферансьє. Я ж був стилягою, носив штани «дудочки» і накручував «кок». Дружинники таких ловили, розпорювали «дудочки» й давали кулаком під дих. Мода тоді була протестом проти консерватизму та застою.

П’ятнадцятого червня Ступка приїхав до Москви з сином Остапом, онуком Дмитром і невісткою Іриною. На вокзалі, та що там – уже у вагоні – його зустріла знімальна група ОРТ, яка на той час робила великий документальний фільм до 70-річчя Богдана Сильвестровича (у ювілейний день він вийшов в ефір під назвою «Богдан Ступка. Тот еще перец». – В. М.). Йшов рясний літній, але досить холодний, дощ. З машини, яка привезла Ступчину родину з вокзалу до Національного культурного центру України, вийшли у доброму настрої. Тут же, при вході, всі разом сфотографувалися. Богдан Сильвестрович був у червоній футболці, світлому піджаку, в улюбленому своєму капелюсі й з чорною парасолькою. Виглядав прекрасно!

Того дня учасники театрального проекту вистави «Вишневий сад» зібралися в Центрі на перше організаційне засідання з режисером Вадимом Дубровицьким і артистами Юрієм Стояновим, Олексієм Серєбряковим, Ганною Дубровською та іншими учасникам проекту.

Шістнадцятого червня Ступка провів на Мосфільмі – озвучував свою роль у фільмі «Одного разу в Ростові» режисера Костянтина Худякова, а ввечері поїхав до Києва. Тиждень потому – 22 червня – він знову приїхав до Москви. В моєму кабінеті показував Роману Балаяну пластичний малюнок ролі Фірса. Режисер відреагував професійно, і два майстри «витанцьовували» ходу Фірса, демонстрували один одному, як той поправляє складки у Раневської чи знімає пилинки з одягу Гаєва. В книзі «Богдан Ступка», що вийшла в Москві два місяці потому, є фотографія, яка наочно свідчить про мою розповідь.

Через день – 24 червня – до Ступки в Культурний центр прийшов Михайло Швидкой. Сказав журналістам, які чатували на нього:

— Богдан Ступка – обличчя України. Це не значить, що на Україні не було великих художників, письменників, композиторів, які складають її світову славу, але якщо говорити про сучасників, то це – Богдан Ступка. Він – великий національний артист. Для українського театру сама присутність Ступки в сценічному просторі останні 50 років – це велике благо…

У червні 2011-го ми багато говорили зі Ступкою на різні теми, зокрема запам’яталися його слова:

― Зараз у мене споглядацький період у житті. В кіно в такому стані зніматися можна: сидиш, наприклад, у кріслі й стукаєш кулаком по столу, зображуючи якогось великого начальника. І все це – крупним планом. У театрі так не вийде.

У театрі справді так і не вийшло. Проте і «споглядацького періоду», принаймні в Москві, не було! Він працював буквально зранку до вечора! Про московських журналістів, які проривалися до нього, навіть говорити не буду. В ті дні в Москві знімали документальні фільми про Ступку три телекомпанії, з них дві – московські: міждержавна телерадіокомпанія «Мир» і телекомпанія «Останкіно» (ОРТ). Вони брали інтерв’ю у Богдана Сильвестровича, його сина Остапа, внука Дмитра, невістки Ірини.

Знімальна група київського Нового каналу збирала інтерв’ю про Ступку у Михайла Швидкого, Сергія Гармаша, Тіграна Кеосаяна… 24 червня вони працювали в Театрі «Современник» до самого вечора, бо ми застали всіх телевізійників, коли приїхали з Богданом Сильвестровичем на виставу «З наступаючим…»

Його гостинно зустріла художній керівник театру, народна артистка СРСР Галина Волчек, яка захоплено говорила про Ступку:

— Таких потужних акторів, як Богдан Сильвестрович, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Я отримую насолоду від будь-якого спілкування з ним: під час особистої зустрічі, коли бачу його на екрані чи на сцені. У будь-якому – акторському чи людському вияві – він для мене –Особистість з великої літери.

Коли бачу Богдана Ступку, завжди виникає бажання запросити його до «Современника», але добре розумію, що він на це не зможе відгукнутись, оскільки у нього Театр, він – Ступка, який має дуже багато обов’язків.

Яку б роль могла запропонувати? Та будь-яку! Він у будь-якій ролі був  би надзвичайним.

Я його обожнюю!

Того вечора після спектаклю в «Современнике» Ступка приїхав у Культурний центр з художнім керівником Театру ім. Євг. Вахтангова Римасом Тумінасом. Вони довго й тепло говорили про різні театральні й життєві справи, і Ступка запропонував Тумінасу поставити на франківській сцені «Пер Гюнта» Ібсена, який залишився своєрідним заповітом від Сергія Данченка…

Часто в наших розмовах я продовжував задавати Богдану Сильвестровичу різноманітні питання. Тоді, влітку 2011 року, був у нас і такий діалог:

Краща, на Ваш погляд, книга про Ван Гога (улюблений художник артиста).

Це просто. «Жага життя» Ірвінга Стоуна.

Чому просто?

Ніхто краще від американського письменника про життя Ван Гога, та й не тільки його, не написав.

Що саме Вам особливо подобається?

Дивовижний сплав історичної правди, блискучого аналізу творчості та захоплюючого художнього викладу біографічного матеріалу.

Ще яка книга Стоуна варта, на Ваш погляд, уваги?

Усі. Скажімо, «Муки та радощі» про Мікеланджело.

Можна так назвати одну з глав книги про Вас?

Це було б дуже точно, особливо стосовно цього року мого життя. Втім, така назва годиться для книги про життя будь-якого Митця. Так би мовити, на  віки…

Я так і назвав одну з глав книги-біографії – «2011 рік: муки та радощі».

Далі буде.

Володимир Мельниченко,

генеральний директор

Національного культурного

центру України в Москві,

доктор історичних наук

 

 

Фото Віктора Гіржова

Слово Просвіти. – 2012. – № 35. – С. 10.