Найдовше перебування в Москві Тараса Григоровича Шевченка випало на березень 1858 року, точніше — з 10 до 26 березня. Поет тоді жив у Михайла Семеновича Щепкіна і разом із ним «споглядав Москву», познайомився з багатьма представниками «московської вчено-літературної знаменитості».

Ми продовжуємо друкувати цикл статей про перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року.

 

Стаття 3                              

Володимир Мельниченко,

генеральний директор Національного культурного

центру України в Москві,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Тарас Шевченко в Москві

(березень 1858 року)

«Нишком провідав Рєпніну»

 

Маловідомий і цікавий факт. На початку 1857 року Куліш прочитав Рєпніній ще не пропущену цензурою передмову до «Чорної ради» (майбутній епілог до російського тексту), бо вважав, що вона людина розумна й щира: «Плакала слухаючи, а потім поклонилась мені так, як мужики кланяються пану, — низенько; здивовавсь я, а далі що робить? І я їй так поклонивсь та й попрощались». Євген Нахлік слушно зауважує, що «до сліз князівну передмова зворушила тим, що в ній ішлося про Шевченка, якого ця жінка любила».

Колись кохала, довго берегла в душі його образ. Але вже рік потому виявилося, що не все так просто…

Сімнадцятого березня Тарас Григорович, який хворів у Михайла Щепкіна, записав у щоденнику: «Сегодня опять посетили меня оба медика и, слава Богу, кроме диеты и сидения в комнате, ничего не прописали». Та Шевченко на цей раз порушив заборону виходити з дому й увечері нищечком відвідав давнього друга княжну Варвару Рєпніну, бо нестримне бажання побачити її, переповнювало все поетове єство. Тим більше, що Щепкін ще восени минулого року, а потім і на початку 1858-го повідомляв Шевченка в листах: «Варвара Николаевна Репнина, которой я читал твоё письмо[1], просила меня передать тебе её душевный поклон»; «Репнина тебя целует». Зі свого боку, Шевченко просив Щепкіна: «Поцілуй… княжну Рєпніну»; «А як побачиш мого давнього друга Варвару Николаевну Репнину, то привітай її од мене, мій друже єдиний, та в письмі своїм напиши її адрес».

Це прохання, сформульоване в листі від 4–5 грудня 1857 року, свідчить, як сильно хотілося Шевченкові прискорити зустріч із Рєпніною. Щепкін відреагував відразу. Вже 11 грудня він писав: «Адрес К[2][няжны]: на Спиридоньевской улице в приходе Спиридония в доме Аксакова». Це було відносно недалеко від Щепкіна[3]. Втім, то була дорога з однієї дільниці міста — Сретенської, в іншу — Арбатську. Шевченко, хвилюючись, майже пробіг цю дорогу, на мить зупинявся лише біля храмів[4]. Його можна було зрозуміти. Тут, у Москві, жила дивовижна жінка, яка давно — ще півтора десятиліття тому — захоплювалася ним і його поезією, говорила й писала йому прекрасні теплі слова, щиро молилася за нього. Шевченко хотів її бачити, хотів спілкуватися з нею, хотів знову відчути її дружню підтримку…

З Рєпніною Шевченко не бачився дуже давно. Востаннє Варвара Миколаївна писала йому рівно десять років тому, 19 березня 1848 року напередодні Пасхи: «Да воскреснет Христос в душе Вашей, мой добрый Тарас Григорьевич, да освятит он душу Вашу, да просияет в Вас благодать святая! Я Вам желаю так много хорошего, лучшего. — Прошу Бога, чтобы Он привёл меня увидеть Вас ещё в сей жизни…»

Бог їм дав можливість зустрітися. Та зустріч вийшла холодною.

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло.

Зникла колишня щирість і безпосередність, відчувалася взаємна відчуженість. На це звернув увагу ще Олександр Кониський: «Десятилітнє заслання лежало між ними непереходимою розпругою!» Богдан Лепкий свого часу потрактував цю зустріч, як «сумовиту». Він писав, що княжна не сподівалася побачити такого знедоленого Шевченка. Правда, з неволі поет посилав їй свій словесний портрет, як солдата лисого й опущеного, але Варвара Рєпніна, судячи з усього, в душі зберегла Шевченка таким, яким востаннє бачила, — молодим, повним енергії, темпераменту, з палкими очима, з чолом високим, круглим, красивим. «Тепер явився їй передчасний старець, з довгими, сивими вусами, з лисою головою, з морщинами під утомленими очима. Душею лишався поет таким, як був і перше, вічно молодим, скорим до ласки й гніву, чутливим на добро й красу, на горе й кривду, але його тілесний образ перемінився до непізнання».

Російський журналіст Микола Ашешов[5], який у розпалі громадянської війни видав у Петербурзі цікаву брошуру про Тараса Шевченка, писав: «…Побачення було холодним: десять років заслання, а, можливо, й нові суспільні настрої розділили ці дві душі, колись рідні…»

Наприкінці 20-х років минулого століття Сергій Єфремов написав: «Перший візит у Москві був — їй, може, з хвилюванням, згадками про минуле незабутнє. Але час і ріжні інтереси вже простяглися між ними минулим і цією давно сподіваною хвилиною й одбилися — розчаруванням». Ще один лапідарний коментар до цієї зустрічі з академічних «Примечаний» до видання «Дневника» Шевченка в 1931 році: «Встреча Шевченка с Репниной во время его проезда через Москву в 1858 году не оживила их отношений, загубленных длинным рядом лет каторжной жизни Шевченка»[6]. За словами Павла Зайцева, «зустріч старих друзів відбулася не в тій атмосфері, яку кожний із них, мабуть, уявляв собі на думку про таку можливість: вони не зуміли знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів».

Якби зострілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: «Снилося дурній».

Маємо також можливість прочитати художню трактовку зустрічі Шевченка з Рєпніною в романі про Шевченка відомого польського перекладача і літературознавця Єжи Єнджеєвича «Українські ночі, або Родовід генія»:

«У Шевченка було велике бажання зустрітися з княжною Варварою. Її терпляче і саможертовне почуття викликало вдячність і найвищу повагу. Скільки ж то літ вони не бачилися?

Схвильовано переступив він поріг невеликого палацику, розташованого в центрі Москви. Княжна, попереджена про його візит, чекала в салоні. Серце її стукотіло, як молоток.

Привітавшись і придивившись одне до одного, обоє відчули дивне розчарування.

Чоловік, який стояв перед княжною в шанобливій позі, дуже мало мав спільного з тим поетом, чий образ вона берегла в пам’яті. Це був старий чоловік з великою посивілою бородою, з чорною пов’язкою на лобі, з прищами на лиці, з глибоко запалими очима, виснажений, блідий і несло від нього якимось поганим тютюном.

Княжна розгубилася. Відчула себе так, ніби хтось заподіяв кривду або невдало пожартував. Вона забула, що Шевченко повертається з довгої страшної неволі. Почала йому читати мораль і повчати, як остання ханжа.

Шевченко дивився на неї з болем і здивуванням. Розмова тривала недовго. Прозвучала як фальшивий акорд. Аж коли Шевченко вийшов, княжна опам’яталась і кинулась до дверей. Хотіла наздогнати його, перепросити, цілувати йому руки…»

Навряд чи Рєпніна читала Шевченкові мораль і, тим більше, маловірогідно, що в неї з’явилося бажання цілувати йому руки. Навряд. Повна байдужість до цього чужого чоловіка, яку вона сама собі не могла пояснити, охопила княжну. Попереду був ще цілий тиждень, щоб огорнути теплом поета, проте вона не знайшла в собі сили зголоситися до нього й не зробила кроку назустріч під час другої зустрічі 24 березня, коли Шевченко з Щепкіним заїхали до неї додому наступного після Пасхи дня. Уявіть собі ситуацію. Шевченко, змучений засланням і хворобою, з 11 березня живе у Щепкіна в Москві, про що Рєпніна напевне знає. З її боку — жодного милосердного поруху. Нарешті, ледь звівшись на ноги, поет 17 березня нетерпляче навіщає «давно не баченого друга мого, княжну Варвару Миколаївну Рєпніну». Сумний результат цієї зустрічі нам відомий. Але у Великодній понеділок Тарас Григорович, ще сподіваючись на чудо, наполягає перед Щепкіним на візиті до Рєпніної — свято все-таки велике. Після цього в щоденнику занотував одну лише фразу: «От Аксаковых заехали к Репниной». Наскільки сухою та непривітною була зустріч із боку Рєпніної, щоб Шевченко обмежився цими дерев’яними словами! Тоді як, траплялося, після візитів у Москві він записував: «Возвратилися восвояси, дивяся бывшему». З Рєпніною в Москві Шевченко розійшовся боляче вражений і незаслужено ображений.

Більше того, вже ніколи їх особисті стосунки й листування не поновилися. Між ними розверзлася прірва. Хоча Шевченко не хотів цього, просив Щепкіна у листі від 13 листопада 1858 року: «Поклонись В. Н. Репниной…» Лише через чверть століття в листі до Федора Лазаревського Рєпніна зізналася: «По возвращении из ссылки я его (Шевченко) видела два раза, и он на меня сделал грустное впечатление; я виню себя, что не переписывалась с ним, когда он был в Петербурге». В 1887 році знову підтвердила в журналі «Русский архив» (№ 6): «Я видела Шевченка два раза в проезде его через Москву в Петербург и, к сожалению моему, переписка наша не возобновилась». Напевне, змучений засланням і хворобою бородатий поет видався їй тільки «совершенной изнанкой бывшего Шевченка», як сам він висловився в листопаді 1849 року в листі до княжни…

Але ж справді глибокі, душевні, співчутливі стосунки не залежать від зовнішнього вигляду та стану здоров’я приятеля чи друга…

Після зустрічі з Рєпніною в щоденнику Шевченка з’явився іронічно-гіркий запис: «Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?»[7]

…Сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

Утім, як відомо, ще в Яготині Варвара Рєпніна намагалася тримати Шевченка в атмосфері моральних прописів, а Іван Дзюба влучно зауважив, що почуття княжни «в щоденних стосунках набирало характеру ригористичного морального опікунства».

Рєпніна — розумна жінка! — сама це відчувала. В 1844 році вона зізнавалася Шевченкові: «…Я Вам надоела, как горькая редька и что роль совести Вашей, которую я себе присвоила, Вам казалась непозволенным завоеванием или просто присваиванием». У цьому вся драма їх стосунків.

Бо відразу після процитованих слів Рєпніна все-таки наполягала на своєму:

«И сколько раз святая истина, которую я никак не могу согласиться назвать суровою, хотя б и была очень строгою, сколько раз она рвалась из души моей на уста, желая, надеясь иногда, что будет доступна душе Вашей, что будет принята как лучшее доказательство сестриной попечительности, что несмотря на орудие, напоминающее Вам о цели жизни нашей и о надеждах вечных, орудие слабое и грешное, Вы бы с молитвою в сердце и с сильною волею принялись за перевоспитание свое, — улучшив, освятив с помощию благодати Господней все прекрасное, все святое, все высокое, дарованное Вам столь щедро, и искоренив пагубный порок, который клонит Вас к долу!»

Утім, починаючи з Михайла Чалого, довго вважалося, що Рєпніна «своїми високоморальними і глибоко релігійними посланнями намагалася спрямувати його на істинну путь, з якої його часто зводили полтавські та чернігівські гульвіси». Насправді ці напучування завжди викликали у Шевченка внутрішній протест, тим більше після тяжких років заслання. У Марієтти Шагінян читаємо: «Когда, после ссылки, он снова встретился с княжной в Москве и над ним, еще, в сущности, не старым, тяжкий опыт десяти лет прошел, как буря над лесом, превратив его в больного, облысевшего старика, а ее, уже старуху[8], “счастливо переменил”, округлил и омолодил, Шевченко коротко записал в своем дневнике 17 марта 1858 года:

“Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?”

Молитвы и подавленные страсти; мировоззрение, выросшее на отказе, нетерпимое к себе и другим, но овеянное дымкой большой поэзии действительно прекрасной и доброй души, — таков был новый друг Шевченко, встреченный им в Яготине и тотчас же страстно его полюбивший. Между этим другом и воздухом беспечной Мосевки была целая пропасть. Яготин и Мосевка исключали друг друга, тут была антипатия глубже человеческой, — антагонизм двух эпох, двух разных мировоззрений».

Якщо не розглядатимемо ці два світогляди виключно в класовому розумінні, то можна сказати, що Шагінян досить точно вказала на давні витоки холодної московської зустрічі Шевченка й Рєпніної.

Вони завжди жили в різних світах, що виявилося вже під час їхніх перших зустрічей, овіяних, щоправда, романтичною закоханістю Рєпніної. Проте страшне десятирічне заслання, в якому на перших порах Рєпніна навіть намагалася допомогти Шевченкові, врешті-решт виявилося непереборною безоднею, що розвела їх назавжди. Річ не в тому, що поет був хворим і виснаженим, а княжна — вже немолодою жінкою (не про їхнє ж весілля йшлося!), а в охолодженні, більше того, зледенінні, в тому числі соціальному, самої душі Рєпніної стосовно Шевченка.

Ніхто, крім неї, не відштовхнув у Москві поета[9]. Нагадаю, що лише через місяць після зустрічі з Рєпніною, в квітні 1858 року змученим поетом щиро захоплювалася юна Катерина Юнге (Толстая): «Кроме симпатии, которую возбуждали его горькая доля, его поэтическая натура, нельзя было не полюбить этого человека за незлобивое серце, за почти беспомощную доверчивость… Какой Шевченко милый, как я люблю его!.. Я Шевченку с каждым днём больше люблю…» Таки було за що любити беззахисного українського генія.

Яким побачила княжна Рєпніна свого давнього друга? «Зовсім потухлим», розбитим фізично й морально. Наче очима Рєпніної дивився на поета й Микита Савичев[10], котрий зустрічався з Шевченком у березні 1858 року: «Тараса Григоровича не можна було пізнати, і я, лише придивившись, упізнав його. Жовтозелений, у зморшках, худий, похнюплений, убитий фізично й морально…» Безперечно, поет, який десять років провів у засланні й хворів у Москві, перебував не в кращій фізичній формі, але морально вбитий він, очевидно, на той час уже не був, про що свідчять його щоденник і листи.

Що ж до справдішнього вигляду поета після заслання, то зберігся автопортрет, виконаний Шевченком на початку 1858 року в Нижньому Новгороді. Привертають увагу високе мудре чоло і глибокі страдницькі очі. Григорій Галаган, який зустрівся з Шевченком 25 березня, писав: «Наш поэт сильно переменился, постарел. Над его широким лбом распространилась лысина, густая борода с проседью при его глубоком взгляде даёт ему вид одного из мудрых наших дедов-паличников, к которым часто приходят за советом». Тридцятого березня 1858 року, тобто відразу після повернення до Петербурга, Шевченко зробив першу фотографію з натури — «в шапці і кожусі». Додамо — з бородою: «відростив бороду, справжнісіньке помело…» Михайло Щепкін ще в січні 1858 року в листі до Шевченка з Москви в Нижній Новгород писав: «Цілую тебе в бороду». Катерина Юнге, яка п’ятнадцятирічною бачила Шевченка відразу після приїзду в Петербург, згадувала: «Увійшов він, з довгою бородою, з добродушною усмішкою…»

Хоча Шевченко й не був у захваті від згаданої фотографії, але через два роки написав із неї автопортрет. На нас дивиться згорьований, але мудрий і добродушний Кобзар з глибоким поглядом над широким чолом і бісиками в очах… Володимир Яцюк, який досліджував цей сюжет, зауважив: «На офортному зображенні дано іншу психологічну характеристику образу портретованого… бачимо майже повну протилежність: цілковита суворість, щемна туга, що межує з гнівом, таїна вольового спалаху очей».

Гарно писав Олександр Афанасьєв-Чужбинський, що Тарас Григорович постарів, змінилося обличчя, але в його очах те саме тихе світло думки і почуття, якого не можна було забути навіть після довгої розлуки[11].

А як виглядала Варвара Рєпніна? Є портрет художниці Глафіри Псьол[12], виконаний у 1839 році, коли Варварі Миколаївні виповнилося тридцять літ, тобто за чотири роки до її знайомства з поетом. Але зберігся й пізніший акварельний портрет Варвари Рєпніної, створений саме в 1858 році, коли Шевченко зустрічався з нею в Москві. Він знаходиться у Державному музеї О. С. Пушкіна в Москві. Його автором був художник і літограф європейського масштабу Леопольд Фішер, який тонко відчував техніку акварельного малярства. Він створив блискучий зразок реалістичного салонного портрету, не прагнучи до скільки-небудь глибокого психологічного розкриття особистості, вміло й добросовісно передав у насиченій кольоровій гамі з використанням яскравих тонів іконографічну схожість. Якраз це й дало змогу науковому консультанту Державного музею ім. О. С. Пушкіна Н. Нечаєвій припустити, що на акварелі зображено саме Варвару Рєпніну. Справді, модель Фішера разюче схожа зі згаданим портретом Глафіри Псьол. Так само фотографія Рєпніної кінця ХІХ століття підтверджує цю схожість. На користь версії Нечаєвої свідчить і те, що портрет походить з родини Рєпніних.

«Шанованому мною цінителю Шевченка…»

 

Окремо хочу сказати про архівні документи з Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, що пов’язані зі спробами Михайла Чалого під час підготовки біографії Шевченка та й після виходу його книжки «Жизнь и произведения Тараса Шевченко» (1882) дізнатися якомога більше про Кобзаря від Варвари Рєпніної. Чалий навіть склав для неї питальник, на який княжна відповіла далеко не повністю, вкрай скупо та сухо. Скажімо, Чалий запитував, із ким встиг познайомитися Шевченко до від’їзду в Петербург, а Рєпніна коротко написала: «Совершенно не знаю». Ще питання: «Зачем он уезжал в Петербург?» ― «Не знаю». Або: «…Кто такой господин пригласивший Тараса на обед и не сей ли господин донес на него?» ― «Не знаю». Чалий запитував, хто така генеральша, на балу в якої Шевченко танцював з нею українську «метелицю». Певно, Рєпніна не могла не знати, що йдеться про вже згадану Тетяну Волховську, але відповіла: «Неизвестно». Втім, уже в наступному питанні про те, хто володів Мойсівкою, чітко вказала: «Татьяна Густафовна Вольховская». Було й таке питання: «Кто из знакомых Тарасу Григорьевичу помещиков отличался особенно дурным обращением с крестьянами?» Рєпніна відповіла: «Не знаю»[13]. Хоча нам уже відомо про її співчутливу реакцію на переживання Шевченка з приводу пихатості й жорстокості Платона Лукашевича.

Так само стриманою й лапідарною була Рєпніна й у невеличких спогадах про Шевченка, опублікованих в «Русском Архиве» (1887, № 6).

Але, але… В 1881–1883 роках Рєпніна написала з Москви кілька теплих, доброзичливих листів Чалому про Шевченка. Скажімо, 10 січня 1881 року:

«Милостивый государь

Многоуважаемый Михаил Корнеевич

В память Шевченки протягиваю вам руку ― но увы, не руку помощи, потому что не имею ни одного письма его у себя. Когда он был арестован… в 1847 году на берегу  его любимого Днепра[14], мне дали знать из Киева, что в Яготине будет флигель-адъютант, чтобы освидетельствовать мои бумаги, то, хотя в письмах Шевченко ничего не было предосудительного, я не хотела подвергать их хладному разбирательству и не желала также их уничтожить, и я их отдала на сохранение доброму знакомому, который к удивлению моему и забыл про них!!

У меня находится портрет Шевченки, сделанный им самим, снимок с его рисунка, Хаты[15], в которой он родился, и печатанная маленькая поэма “Тризна” на великорусском языке, посвященная мне ― со многими пропусками по милости цензуры[16]… В скором времени я пришлю вам портрет, Хату и печатную “Тризну” и если вы не возвратите их к моей смерти (мне 73-й год), то пусть они остануться вашим достоянием, как уважаемому мною ценителю Шевченка.

Крайне сожалею, что не могу удовлетворить ваше желание пополнить рукописями и текстами предпринятую вами биографию Шевченки…»[17]

Із цього щирого листа постає зовсім інша Рєпніна, відмінна від тієї, з якою Шевченко зустрічався в березні 1858 року. Минуло майже чверть століття після тієї прикро-холодної московської зустрічі й двадцять років після Шевченкової смерті. Княжна все частіше думала про Вічність (хоча прожила ще десять років). Вона, мабуть, усвідомила вповні, що в її довгому житті не було нічого кращого, світлішого й яскравішого, ніж зустріч із геніальним Шевченком. Очевидно, вона відчувала певну провину перед ним… А головне, Рєпніна берегла пам’ять про поета, й листи до Чалого справді в цьому переконують. У листопаді 1882 року Рєпніна весь лист присвятила необхідності відновлення, зміцнення та спорудження нового хреста на Шевченковій могилі: «Коли Бог даст поправить могилу и водрузить гранитный крест»[18]. У наступному листі від 5 січня 1883 року вона знову зверталася до цієї болючої теми й повідомляла, що готова «дать 500 руб. на поправку могилы Шевченко»[19].

Значить, княжна добре знала про неважний стан могили Шевченка, що хвилював тоді багатьох українських патріотів. Скажімо, в тому ж 1883 році Борис Грінченко писав своїй дружині: «Тяжко, бо передо мною стоїть могила нашого народного поета, мученика ідеї, сина народа. Там над Дніпром, стоїть вона, боки її пообвалювалися, хрест… підгнив і впав. І не можна оправити могилу, не можна нового хреста поставити ― поліціянти, маючи наказ “свыше”, не дають і підходити до могили»[20].

У згаданому листі Рєпніної від 5 січня 1883 року є два важливих моменти. По-перше, стає ясно, що Чалий повернув Рєпніній уже згадані Шевченкові раритети: «Благодарю вас за присылку портрета Шевченка и его Хаты, со временем и то, и другое возвратится к вам…» А ще Рєпніна пообіцяла Чалому: «Как скоро вы приступите к второму изданию биографии Шевченки, я вышлю вам его письма из ссылки»[21]. Уже в листі від 22 березня 1883 року вона повідомила, що вислала Чалому копії «писем Шевченки из ссылки»[22]. У наступному листі 2 серпня 1883 року Рєпніна писала: «Я надеюсь, что вы, Милостивый Государь, получили письма Шевченка и что вы были довольны, прочитав их; после смерти моей вы получите оригиналы и портрет Тараса…» Рєпніна знову турбувалася про впорядкування могили Шевченка і повідомляла, що зі свого боку через свого племінника передала для цього «невеличку суму»[23].

Листи Рєпніної до Чалого зовсім по-іншому малюють ставлення княжни на схилі літ її до свого давнього великого друга. В них вона ніби відмолює свої гріхи перед ним…

Є ще один пронизливий момент, який стосується пізнішого часу. Микола Стороженко писав із Москви до Володимира Антоновича в грудні 1889 року, що він отримав листа з України, в якому йшлося про тяжке становище сім’ї рідної Шевченкової племінниці Ірини: «Когда кн. Репнина сообщила мне это письмо, то я начал между своими знакомыми сбор пожертвований…»

Душа Рєпніної пам’ятала Шевченка завжди… Наприкінці життя княжна жила досить скромно на гроші, які висилали їй родичі. Кажуть, що значну частину їх вона віддавала біднякам.

Варвара Миколаївна померла наприкінці 1891 року, тобто пережила Шевченка на три десятиліття. Була похована на кладовищі Алексєєвського монастиря в Москві. Заснований у другій половині XIV століття, жіночий монастир уперше згадувався в літописах 1472 року. На Остоженці він проіснував майже два століття і пережив чимало нещасть ― пожежі й навіть землетрус, від якого тріснули його стіни, а в 1451 році монастир пограбували татари.

Після пожежі, певно в 1547 році, цар Іван Грозний перевів обитель в урочище Чортольє (тепер — вул. Волхонка) на місце нинішнього храму Христа Спасителя. Історична драма зі стражденним монастирем на цьому не закінчилися. Він був розорений поляками в Смутні часи й відбудований до 1625 року. Через чотири роки монастир знову постраждав від пожежі й знову підвівся з попелу в 1634-му. В обитель, що знаходилася неподалік Кремля, частенько навідувалися царі. Скажімо, перший цар із династії Романових бував у ньому 8 разів і 1629 року подарував срібну лампаду на честь народження спадкоємця престолу Олексія Михайловича. Сам Олексій Михайлович бував тут за три десятиліття 25 разів. Але знову трапилася біда ― Алексєєвський монастир згорів у 1737 році й знову був відбудований. Під час нашестя Наполеона його пограбували, він постраждав у всемосковській пожежі, але знову швидко постав із попелу.

Тяжкі випробування випали на долю монастиря, коли цар Микола І повелів на його місці побудувати храм Христа Спасителя. Унікальний кам’яний храм преподобного Олексія розібрали, а цвинтар, який утворився за три століття… Історик і москвознавець, Шевченковий знайомий Іван Забєлін (1820‒1909) писав: «Когда в 1836 г. определено было на месте монастыря построить храм Христа Спасителя, то в 1838 г. при разборке монастырских храмов и при земляных работах для устройства фундамента новому храму были открыты разновременные монастырские кладбища…»

Алексєєвський монастир перевели тоді в окраїнне московське Красне село (район сучасної Верхньої Красносельської вулиці) до Хрестовоздвиженської церкви, в якій у 1841 році було освячено лише вівтав на честь преподобного Олексія, а в 1853-му нарешті споруджено і кам’яний храм його імені.

Неподалік від цього храму, який зберігся донині, й було поховано Варвару Рєпніну. В той час настоятелькою Алексєєвського монастиря вже два десятиліття була матушка Антонія (Троїліна). На монастирському цвинтарі знаходилися могили Шевченкового знайомого ― скульптора Миколи Рамазанова, письменника й археолога Олександра Вельтмана, публіциста Михайла Каткова, художника Іларіона Прянішнікова та ін. Кладовище було невеликим, але вважалося одним із кращих, зразкових у Москві та Росії. У 30-х роках ХХ століття радянська влада закрила монастир, його стіни та вежі були знесені в зв’язку з реконструкцією Верхньої Красносельської вулиці, деякі церкви перебудовані або поглинуті новими будівлями. Цвинтар було зрівняно з землею…

Тривалий час на місці колишнього цвинтаря функціонував дитячий парк Красносельського району, взимку влаштовувався каток. Потім, під час будівництва третього транспортного кільця, парк ліквідували, місцевість заасфальтували. Нині через колишній цвинтар Алексєєвського монастиря пролягає швидкісна ділянка третього кільця (вулиця Гаврикова ― від Русаковської естакади в бік Ризького вокзалу), якою з вітерцем проносяться автомобілі, й водії навіть не припускають, що мчаться по кістках…[24]

Нещодавно в Москві вийшла книга «Мистика московских кладбищ», в якій ця справді містична історія, як і взагалі Варвара Рєпніна, навіть не згадуються. Втім, і в сучасних засобах інформації практично немає інформації про поховання княжни, в кращому випадку йдеться про те, що на цвинтарі Алексєєвського монастиря були поховані представники роду Волконських. Навіть у книзі І. Токмакова «Историческое и археологическое описание Московского Алексеевского девичьего монастыря» (1896) прізвище Варвари Рєпніної не згадувалося серед «фамилий лиц, погребенных в Московском Алексеевском монастыре». Зате в третьому томі «Московского некрополя», виданому в Петербурзі 1908 року, читаємо:

«Репнина, княжна Варвара Николаевна, р. 19 июля 1808 † 27 ноября 1891; против Г. И. Дунин-Борковской[25] (Алексеевский монастырь)».

Окрім підтвердження місця поховання Рєпніної, ця важлива фіксація містить у собі інформацію, про яку ще не писали. Очевидно, що Варвара Миколаївна заповіла поховати себе поруч із Глафірою Псьол (Дунін-Борковською), котра була далекою родичкою княжни та її вихованкою: жила в сім’ї Рєпніних з трьох років і до виходу заміж у 1845 році за поміщика Петра Дуніна-Борковського, а після того, як овдовіла, поселилася в Москві у Рєпніної. Княжна, яка була на п’ятнадцять років старшою за Глафіру Іванівну, пережила її на п’ять літ.

Я був у храмі преподобного Олексія людини Божої на самому початку грудня 2012 року, й мені розповіли, що всі зібрані на місці колишнього цвинтаря кістки в майбутньому поховають під одним великим хрестом…

Під похмурим небом лежав мокрий сніг, ноги тонули в брудній каші, а на вході до пустого подвір’я за церквою, де мали бути могили, висів замок…

Стоячи біля Алексєєвського храму міг лише подумки прочитати в пам’ять про Варвару Рєпніну:

Отче Алексие, Божий человече,

Тихо серце молит на исходе дня,

Кроткий, терпеливый, устремленный в вечность,

Помолись пред Богом, Отче, за меня.

……………………………………………….

Станем на молебен у твоей иконы,

Пропоем акафист вместе неспеша,

Теплая молитва, частые поклоны,

Сердце нам согреют, воспарит душа.

(Далі буде).