Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 18.03.14

До 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка

KulishНайдовше перебування в Москві Тараса Григоровича Шевченка випало на березень 1858 року, точніше — з 10 до 26 березня. Поет тоді жив у Михайла Семеновича Щепкіна і разом із ним «споглядав Москву», познайомився з багатьма представниками «московської вчено-літературної знаменитості».

Ми продовжуємо друкувати цикл статей про перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року.

 

                              Стаття 4                              

Володимир Мельниченко,

генеральний директор Національного культурного

центру України в Москві,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Тарас Шевченко в Москві

(березень 1858 року)

Тарас Шевченко: «Закінчив переписування своєї поезії»

 

Найперше, що записав поет у щоденнику 18 березня:

«Кончил переписывание или процеживание своей поэзии за 1847 год. Жаль, что не с кем толково прочитать. Михайло Семёнович в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянский тоже. Нужно будет подождать Кулиша. Он хотя и жестко, но иногда скажет правду; зато ему не говори правды, если хочешь сохранить с ним добрые отношения».

У цих словах, за великим рахунком, увесь Куліш і вся його драма стосунків із Шевченком.

Тарас Григорович, добре знаючи, що Бодянський, Максимович і Щепкін захоплено і беззастережно сприймають його поезію, все-таки хотів почути критичне слово гострого й прискіпливого Пантелеймона Олександровича. Але й непростий Кулішевий характер Шевченко зафіксував навічно…

На мою думку, драма Пантелеймона Куліша була в тому, що Тарас Шевченко, котрого він повчально напучував із часу їхнього знайомства, дуже швидко і вже назавжди став для Пантелеймона Олександровича недосяжним у своїй геніальності, тоді як той із «аристократичністю Кулішевою» не хотів, не міг, не вмів із цим змиритися. Шевченко, звичайно, й не помислив, щоб сказати цю правду Кулішу, але той її знав. Отже, про збереження добрих стосунків не могло бути й мови. Але що характерно. Впродовж усього життя Куліш нерідко міняв свої погляди на протилежні, скажімо, в оцінці Богдана Хмельницького, та Шевченковий геній він відкрито не заперечував. Іван Дзюба пише, що «його геній він визнавав, лише намагаючись “спрямовувати” його в своєму розумінні»[1]. Втім, Куліш не змінив і своє нутряне, заздрісне, а пізніше й злісне ставлення до Шевченка, що частенько випліскувалося назовні.

Незважаючи на запевнення Пантелеймона Олександровича в «Жизни Куліша» про рівновагу його «серця і розуму» та про те, що його ідеалом є холодна й мовчазна енергія, необорима навіть лихом, насправді сердечний неспокій в оцінці Шевченкової постаті, траплялося, переважував осмислені, розумні оцінки, та й з мовчазністю щодо великого Кобзаря нічого не вийшло — час від часу Куліш енергійно й холодно хулив і ганив Шевченка до кінця свого життя.

Отже, впевнений, що в наш ідеологізований час треба не лише зачудовуватися Кулішевим захопленням надприродним Шевченковим «сяйвом духу», але й пам’ятати, що, за його словами, своїм осердним віршем «Чигрине, Чигрине…» Шевченко «доводил нас… до сумасшествия…».

Треба нарешті чесно зафіксувати невигойну Кулішеву заздрість, а, головне, відверто сказати не про «творчу змагальність» (яка змагальність з генієм, що десять років знаходився на засланні, а ще три з половиною десятиліття за земного життя Куліша — в Царстві Небесному, куди Пантелеймон Олександрович неодноразово звертався, «вповаючи, що Тарас громадським присудом сидить собі на небі»)[2], а про безпорадні спроби принизити генія до рівня свого. Високого Кулішевого рівня, та далеко не Шевченкового.

Певно, що серед великих українців не було іншої такої вкрай самозакоханої постаті, як Пантелеймон Куліш. І цим він кардинально відрізнявся від Тараса Шевченка.

Так само, в нашій історії, здається, немає іншої такої вкрай суперечливої видатної постаті, про яку ні в радянські часи, ні в нинішній Україні вчені спромоглися б нарешті сказати всю виважену правду.

Тому приєднуюся до вже висловленої раніше позиції Юрія Барабаша — «усе це може і повинно бути предметом уважного дослідження». На мій погляд, йдеться про створення системної, комплексної, синтетичної наукової праці, бажано, на академічному рівні, бажано колективної. В ній маємо позбутися вже звичного нинішнього конформізму, зінтегрованого з ідеологічною боязню дістати наліпку сучасного «гонителя» видатного українця[3].

Утім, повертаюся до «проціджування» Шевченком своєї поезії.

Редагування й переробку віршів, написаних у роки заслання і зібраних у «Малій книжці», Шевченко почав ще в Нижньому Новгороді. 21 лютого 1858 року записав у щоденнику: «Начал переписывать свою поэзию для печати, писанную с 1847 года по 1858 год. Не знаю, много ли выберется из этой половы доброго зерна».

Того дня він переписав з незначними виправленнями з «Малої книжки» на першу сторінку «Більшої книжки» вірш «Думи мої, думи мої…»

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

4 березня поет зафіксував початок переписування поеми «Відьма», а 6 березня відзначив: «Переписал и слегка поправил “Лилею” и “Русалку”.

Как-то примут земляки мои мою невольническую музу?»

14 березня, вже в Москві, незважаючи на недугу, Шевченко переписав у «Більшу книжку» вірш «Іржавець» з багатьма виправленнями, деякими переробками. Більше того, він докорінно змінив текст (рядки 60-64), який у «Малій книжці» містив пропуски, позначені крапками. Йшлося про лютії кари, які завдавала Україні петровська Росія «по шведчині»:

…Отак її воєводи

Петрові собаки

Рвали, гризли… І здалека

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові

З гармати ревнули.

Як погнали на болото

Город будовати.

До «Більшої книжки» Шевченко переписав також вірш «Полякам» («Ще як були ми козаками»). Поставив дату: «14 марта».

Отак-то, ляше, друже-брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

Після цього Шевченко створив нову редакцію поеми «Чернець», знявши присвяту «П.Кулішу». 15 березня поет переписав вірші «Ой стрічечка до стрічечки…», «Один у другого питаєм…» та «Самому чудно. А де ж дітись?..», а 16 березня — вірш «А.О. Козачковському»:

А іноді так буває,

Що й сльози не стане;

І благав би я о смерті…

Так ти, і Украйна,

І Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не даєте мені Бога

О смерті благати.

Неважко уявити, якими болісними були ці рядки для поета в Москві, з якої він мав поїхати не в сонячну Україну, а в холодний Петербург…

Болючими були й пронизливі рядки вірша «Понад полем іде…» з циклу «В казематі», названого пізніше «Косар» (датований 19-30 травня 1847 року), який Шевченко переписав із виправленнями 18 березня:

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе — гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!

Косаря уночі

Зострічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.

Не благай, не проси,

Не клепає коси.

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить.

Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить

І не пом’яне.

Що й говорити, «Косар» геніально передав образ неминучої й безжалісної смерті. І ось тут — увага! Переписуючи цей вірш, поет поміняв його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Чи ми ще зійдемося знову?..»: тепер перед ним стояв вірш «В неволі тяжко, хоча й волі…», що закінчувався так:

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа любить.

 

Під текстом вірша «Чи ми ще зійдемося знову?» поет поставив дату занесення всього циклу «В казематі» до «Більшої книжки»: «Москва. 1858. Марта 18».

Після закінчення московського «проціджування поезії» цикл «В казематі» вінчали вогнéнні рядки:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Такий порядок розміщення віршів Шевченко визначив, перебуваючи в помешканні Щепкіна.

Це не було випадковістю. Саме в Москві поет зробив особливий смисловий наголос на скрижальних рядках, які навіки стали його заповітом усім українцям.

(Далі буде).


 [1] Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 204.

[2] Куліш, як відомо, написав вірш «З того світу» від імені покійного Шевченка.

[3] Докладніше див. Мельниченко В. Ю. Тарас Шевченко: «Друзі мої єдині». — М.: Домашняя библиотека, 2013. С. 140—175.

Лист Кулыша