Найдовше перебування в Москві Тараса Григоровича Шевченка випало на березень 1858 року, точніше — з 10 до 26 березня. Поет тоді жив у Михайла Семеновича Щепкіна і разом із ним «споглядав Москву», познайомився з багатьма представниками «московської вчено-літературної знаменитості».
Ми продовжуємо друкувати цикл статей про перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року.
Стаття 4
Володимир Мельниченко,
генеральний директор Національного культурного
центру України в Москві,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
Тарас Шевченко в Москві
(березень 1858 року)
Тарас Шевченко: «Закінчив переписування своєї поезії»
Найперше, що записав поет у щоденнику 18 березня:
«Кончил переписывание или процеживание своей поэзии за 1847 год. Жаль, что не с кем толково прочитать. Михайло Семёнович в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянский тоже. Нужно будет подождать Кулиша. Он хотя и жестко, но иногда скажет правду; зато ему не говори правды, если хочешь сохранить с ним добрые отношения».
У цих словах, за великим рахунком, увесь Куліш і вся його драма стосунків із Шевченком.
Тарас Григорович, добре знаючи, що Бодянський, Максимович і Щепкін захоплено і беззастережно сприймають його поезію, все-таки хотів почути критичне слово гострого й прискіпливого Пантелеймона Олександровича. Але й непростий Кулішевий характер Шевченко зафіксував навічно…
На мою думку, драма Пантелеймона Куліша була в тому, що Тарас Шевченко, котрого він повчально напучував із часу їхнього знайомства, дуже швидко і вже назавжди став для Пантелеймона Олександровича недосяжним у своїй геніальності, тоді як той із «аристократичністю Кулішевою» не хотів, не міг, не вмів із цим змиритися. Шевченко, звичайно, й не помислив, щоб сказати цю правду Кулішу, але той її знав. Отже, про збереження добрих стосунків не могло бути й мови. Але що характерно. Впродовж усього життя Куліш нерідко міняв свої погляди на протилежні, скажімо, в оцінці Богдана Хмельницького, та Шевченковий геній він відкрито не заперечував. Іван Дзюба пише, що «його геній він визнавав, лише намагаючись “спрямовувати” його в своєму розумінні»[1]. Втім, Куліш не змінив і своє нутряне, заздрісне, а пізніше й злісне ставлення до Шевченка, що частенько випліскувалося назовні.
Незважаючи на запевнення Пантелеймона Олександровича в «Жизни Куліша» про рівновагу його «серця і розуму» та про те, що його ідеалом є холодна й мовчазна енергія, необорима навіть лихом, насправді сердечний неспокій в оцінці Шевченкової постаті, траплялося, переважував осмислені, розумні оцінки, та й з мовчазністю щодо великого Кобзаря нічого не вийшло — час від часу Куліш енергійно й холодно хулив і ганив Шевченка до кінця свого життя.
Отже, впевнений, що в наш ідеологізований час треба не лише зачудовуватися Кулішевим захопленням надприродним Шевченковим «сяйвом духу», але й пам’ятати, що, за його словами, своїм осердним віршем «Чигрине, Чигрине…» Шевченко «доводил нас… до сумасшествия…».
Треба нарешті чесно зафіксувати невигойну Кулішеву заздрість, а, головне, відверто сказати не про «творчу змагальність» (яка змагальність з генієм, що десять років знаходився на засланні, а ще три з половиною десятиліття за земного життя Куліша — в Царстві Небесному, куди Пантелеймон Олександрович неодноразово звертався, «вповаючи, що Тарас громадським присудом сидить собі на небі»)[2], а про безпорадні спроби принизити генія до рівня свого. Високого Кулішевого рівня, та далеко не Шевченкового.
Певно, що серед великих українців не було іншої такої вкрай самозакоханої постаті, як Пантелеймон Куліш. І цим він кардинально відрізнявся від Тараса Шевченка.
Так само, в нашій історії, здається, немає іншої такої вкрай суперечливої видатної постаті, про яку ні в радянські часи, ні в нинішній Україні вчені спромоглися б нарешті сказати всю виважену правду.
Тому приєднуюся до вже висловленої раніше позиції Юрія Барабаша — «усе це може і повинно бути предметом уважного дослідження». На мій погляд, йдеться про створення системної, комплексної, синтетичної наукової праці, бажано, на академічному рівні, бажано колективної. В ній маємо позбутися вже звичного нинішнього конформізму, зінтегрованого з ідеологічною боязню дістати наліпку сучасного «гонителя» видатного українця[3].
Утім, повертаюся до «проціджування» Шевченком своєї поезії.
Редагування й переробку віршів, написаних у роки заслання і зібраних у «Малій книжці», Шевченко почав ще в Нижньому Новгороді. 21 лютого 1858 року записав у щоденнику: «Начал переписывать свою поэзию для печати, писанную с 1847 года по 1858 год. Не знаю, много ли выберется из этой половы доброго зерна».
Того дня він переписав з незначними виправленнями з «Малої книжки» на першу сторінку «Більшої книжки» вірш «Думи мої, думи мої…»
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
4 березня поет зафіксував початок переписування поеми «Відьма», а 6 березня відзначив: «Переписал и слегка поправил “Лилею” и “Русалку”.
Как-то примут земляки мои мою невольническую музу?»
14 березня, вже в Москві, незважаючи на недугу, Шевченко переписав у «Більшу книжку» вірш «Іржавець» з багатьма виправленнями, деякими переробками. Більше того, він докорінно змінив текст (рядки 60-64), який у «Малій книжці» містив пропуски, позначені крапками. Йшлося про лютії кари, які завдавала Україні петровська Росія «по шведчині»:
…Отак її воєводи
Петрові собаки
Рвали, гризли… І здалека
Запорожці чули,
Як дзвонили у Глухові
З гармати ревнули.
Як погнали на болото
Город будовати.
До «Більшої книжки» Шевченко переписав також вірш «Полякам» («Ще як були ми козаками»). Поставив дату: «14 марта».
Отак-то, ляше, друже-брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
Після цього Шевченко створив нову редакцію поеми «Чернець», знявши присвяту «П.Кулішу». 15 березня поет переписав вірші «Ой стрічечка до стрічечки…», «Один у другого питаєм…» та «Самому чудно. А де ж дітись?..», а 16 березня — вірш «А.О. Козачковському»:
А іноді так буває,
Що й сльози не стане;
І благав би я о смерті…
Так ти, і Украйна,
І Дніпро крутоберегий
І надія, брате,
Не даєте мені Бога
О смерті благати.
Неважко уявити, якими болісними були ці рядки для поета в Москві, з якої він мав поїхати не в сонячну Україну, а в холодний Петербург…
Болючими були й пронизливі рядки вірша «Понад полем іде…» з циклу «В казематі», названого пізніше «Косар» (датований 19-30 травня 1847 року), який Шевченко переписав із виправленнями 18 березня:
Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря уночі
Зострічають сичі.
Тне косар, не спочиває
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси.
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить.
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить
І не пом’яне.
Що й говорити, «Косар» геніально передав образ неминучої й безжалісної смерті. І ось тут — увага! Переписуючи цей вірш, поет поміняв його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Чи ми ще зійдемося знову?..»: тепер перед ним стояв вірш «В неволі тяжко, хоча й волі…», що закінчувався так:
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
Під текстом вірша «Чи ми ще зійдемося знову?» поет поставив дату занесення всього циклу «В казематі» до «Більшої книжки»: «Москва. 1858. Марта 18».
Після закінчення московського «проціджування поезії» цикл «В казематі» вінчали вогнéнні рядки:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Такий порядок розміщення віршів Шевченко визначив, перебуваючи в помешканні Щепкіна.
Це не було випадковістю. Саме в Москві поет зробив особливий смисловий наголос на скрижальних рядках, які навіки стали його заповітом усім українцям.
(Далі буде).
