Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 19.03.14

До 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка

О. Бодянський

О. Бодянський

Найдовше перебування в Москві Тараса Григоровича Шевченка випало на березень 1858 року, точніше — з 10 до 26 березня. Поет тоді жив у Михайла Семеновича Щепкіна і разом із ним «споглядав Москву», познайомився з багатьма представниками «московської вчено-літературної знаменитості».

Ми продовжуємо друкувати цикл статей про перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року.

 

Стаття 5 

Володимир Мельниченко,

генеральний директор Національного культурного

центру України в Москві,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Тарас Шевченко в Москві

(березень 1858 року)

Тарас Шевченко:

«Поїхали ми з Михайлом Семеновичем у місто»

18 березня 1858 року Шевченко й Щепкін уперше після поетової хвороби разом виїхали з дому. В щоденнику Тараса Григоровича читаємо:

«В первом часу поехали мы с Михайлом Семёновичем в город. Заехали к Максимовичу. Застали его в хлопотах около Русской беседы. Хозяйки его не застали дома. Она была в церкви. Говеет. Вскоре явилася она, и мрачная обитель учёного просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего, это

 

чистый, нетронутый тип моей землячки1. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро. И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой “Весенний вечер”2, а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок».

Ключові слова у цьому запису: «И грустно, и завидно». В сім’ї 54-річного Михайла Максимовича, який був на десять років старший за поета, але мав молоду, вродливу, чисту й душевну дружину, згорьований і змарнілий в засланні Шевченко з усією гіркотою відчув, які справжні земні радощі обійшли його стороною.

Тарас Григорович усе життя страждав від самоти, яку могла заповнити лише вірна дружина. Згадаймо Шевченкові поетичні рядки: «Одну сльозу з очей карих — І… пан над панами!..» Недавній епізод із Катериною Піуновою в Нижньому Новгороді свідчив не стільки про чергове розчарування поета в коханні, скільки підтверджував його жагуче людське бажання кохати та бути коханим і мати власну сім’ю. Ось чому глибокий, пронизливий сум і тепла, щемлива заздрість огорнули його після знайомства з сім’єю Максимовичів, з «привабливою для Шевченка парою» (Іван Драч).

_____________________

1 Йшлося про Марію Василівну Максимович (Товбич), з якою Михайло Олександрович одружився в 1853 році в Україні. Вона була дочкою небагатого поміщика Золотоніського повіту. Разом з Михайлом Максимовичем, якого запросили в Москву редагувати журнал «Русская беседа», приїхала в місто в 1857 році й, почувши про Шевченка, який знаходився в Нижньому Новгороді, передала йому привіт через чоловіка. В листі до поета Максимович писав: «Кланяється тобі і моя жінка Маруся». Шевченко проникся теплом до Марії Василівни ще заочно.

2 Так назвав Шевченко вірш «Садок вишневий коло хати…» (1847 рік). Переїхавши з чоловіком у 1859 році з Москви в Україну, на хутір Михайлову гору, Марія Максимович завезла туди й автограф поета, дальша доля якого невідома.

Тепле й захоплене ставлення до «щирої землячки» відчувається й у щоденниковому записі від 21 березня: «Вечер провёл у своей милой землячки М.В. Максимович. И несмотря на Страстную пятницу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаровательная певица!»[1].

Знову ж таки, скільки в цих словах притишеної туги за домашнім вогнищем і жіночим теплом. А ще більше — за рідною Батьківщиною, за Україною, за Дніпром…

Як відомо, поетове знайомство з Марією Максимович мало продовження. 15 листопада 1858 року Михайло Максимович, який знову приїхав на певний час у Москву, писав Шевченкові: «Жінка зосталась там на Михайловій Горі на хазяйстві. Вона тобі кланяється сердечне, і я з нею кланяюсь тобі, як і всі, кого довелось бачити в Києві».

Шевченко відізвався вже 22 листопада, надіславши теплого листа до дружини Максимовича, який наводжу повністю:

«І вельми шанобная і любая моя пані Мар’є Васильєвно!

Спасибі вам, моє серце єдинеє, за ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі похожаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте, та й мене, сірому одинокого, на чужині не забуваєте. Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє.

Якби ще ви згадали про те, що я просив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого діла, то це було б так. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемось. Бачите, як просто і гарно. Зробіть же так, моє серце єдинеє, а я вам тепер шлю замість парчового очіпка мій невеличкий “Сон”, а літом привезу величенну поему, як зробите по моєму прошенію, а як же ні, то й ні.

СОН

На панщині пшеницю жала,

Втомилася, не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку за снопом.

Розповила, нагодувала,

Попестила і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван,

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий,

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою-таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть

Та йдучи колоски збирають,

Як тая доленька чужая…

І усміхнулася небога.

Прокинулась, нема нічого,

На сина глянула, взяла

Його тихенько сповила,

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.

 

Не здивуйте, який удався. Не забудьте ж, моя голубко сизая, моєї великої просьби і мене, искреннего вашого Т. Шевченка».

Пересилаючи Шевченків лист до Марії Василівни, Максимович навчав її:

«Дома нашёл я письмо от Тараса, который прилагает и тебе письмецо со стихами, которые при сем посылаю. Вот какой любезный ответ на твое приветанье, которое написал и в моем к нему письме. Пришли ко мне ответец к нему, в котором подякуй ему за его гарный “Сон”, который даст Бог, а таки збудется; подякуй за его память и ласку к тебе, и пообещай, що ты будешь ему шукать и выглядать ему дружыны, як червоной калины, абы только прибував на берега Днепровськии»[2].

Марія Василівна виконала всі настанови чоловіка в листі до Шевченка від 21 грудня 1858 року:

«Дякую Вам дуже за Ваш дорогий привіт ко мне, я очень обрадовалась, когда получила Ваше письмецо и, прочитавши, узнала, что Вы, слава Богу, здоровы; спасибі Вам за гарний Ваш “Сон” і за Вашу память обо мне… Вы до нас приезжайте, і тоді побачите самі, яка Вам дівчина приглянеться: у нас все гарні; Ви думали, що я і забула, чого Ви мене просили, а я зовсім і не забула, думаю, якби мені Бог поміг Вам найти гарну квіточку для нашого любимого і гарного українця… Ще раз дякую за дуже гарний “Сон” і за пам’ять Вашу; прощайте, наш добрий і любимий земляче, желаю Вам ще раз от щирого сердца своего всего лучшего в мире; и прошу не забывать любящей Вас землячки Вашей Маруси Максимович».

Уже сподіваючись побувати на Михайловій горі й нарешті одружитися за допомоги Марії Василівни, Шевченко писав їй 25 березня 1859 року: «Якби-то так сталося, дуже добре було б. Аж страх обісіло вже мені бурлакувати».

Дуже важливий момент у житті ще молодого, сорокап’ятирічного Шевченка! Він таки сподівався створити сім’ю й бути щасливим! В Україні! Але Марію Максимович просив:

«Передайте моїй будущій молодій княгині оцю невеличку і не весільну пісеньку:

Якби мені черевики,

То пішла б я на музи́ки

Горенько моє!

Черевиків немає,

А музика грає, грає,

Жалю завдає!

Ой піду я боса полем,

Пошукаю свою долю:

Доленько моя!

Глянь на мене, чорнобриву,

Моя доле неправдива,

Безталанна я!

Дівчаточка на музи́ках

У червоних черевиках —

                             Я світом нужý…

Без розкоші, без любові

Зношу свої чорні брови —

У наймах зношу!..»

Сумний вірш, написаний ще на засланні у другій половині 1848 року…

Невеселим вийшов і наступний лист до Марії Василівни від 10 травня 1859 року, хоча йшлося про ту ж надію одружитися:

«Воистину Христос воскресе!

Мій любий, мій єдиний друже! Спасибі вам, моє серденько, за ваше щиреє, ласкавеє письмо[3]. В той самий день, як я получив його, заходився клопотать о паспорті, та й досі ще не знаю, чи дадуть мені його, чи ні[4]. Перше в столицю не пускали, а тепер з ції смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть згнущатись надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать. Утікти хіба нищечком до вас та, одружившися, у вас і заховаться. Здається, що я так і зроблю. До 15 мая ждатиму паспорта, а там що буде, то нехай те й буде[5]. А поки що буде, посилаю вам свій портрет, тілько, будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються, подумають, що я гайдамацький батько, та ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушника дбала та щоб на своєму огороді гарбузів не сажала. Так що ж, позичить, як на своєму не посадить. О! бодай такої сусіди одцурались!

Оставайтеся здорові, мій любий, мій єдиний друже! В маї або в іюні побачимось, а поки що де набачите, що гарбузи посажені, то так з коренем і виривайте.

Искренний ваш Т. Шевченко».

У зв’язку з цим наведу невідому згадку про Шевченка в листі Кулішевої дружини Олександри Михайлівни до Максимовича, відправленого з Петербурга до Москви 30 квітня 1858 року: «Потеряв надежду ехать на Михайлову гору с Шевченком, я решилась обратиться к Вам… Не располагаете ли Вы сами ехать в нынешнее лето в Малороссию?»[6]

Тарас Григорович виїхав з Петербурга в Україну 25 травня 1859 року. До села Прохорівки прибув 13 червня на човні-дубівці з селянами придніпровського села Козинців. Гостював поет понад тиждень, намалювавши прекрасні портрети Михайла Максимовича (19 червня) та його дружини (22 червня). Михайло Чалий, посилаючись на самого Максимовича, писав, що Шевченко «приходил только ночевать к нему, а остальное время проводил в поле и в других местах, где рисовал, беседовал с крестьянами… в разговорах с женою его кощунствовал, что весьма часто делал и в больших компаниях».

Востаннє Тарас Григорович написав Максимовичам 9 жовтня 1859 року:

«Мої любії, мої единые друзі, чи ви ще й досі, на Михайловій горі гуляючи, дивитесь на задніпрянські гори? Благо вам, мої единые друзі! Я вже другий місяць як гнию в петербургскому болоті та тілько сьогодня урвав швидкий час, щоб написать вам хоч тілько те, що я живий і здоровий…

Не забувайте щирого Вашого друга Т. Шевченка».

У той же час — 9 жовтня — Максимович писав Шевченкові з Михайлової гори:

«Коханий земляче, Тарас Григорович!

…Шлем к Вам наши приветы с Михайловой Горы; а с тем вместе посылаю Вам вышитую для Вас украинскую сорочку, позабытую Вами сороку и платок и обещанный Вам 3-й том летописи Величковой. От всех души желаем Вам здоровья, светлого духа и художественного, творческого вдохновения на берегах Невских. Не забывайте нас и хоть изредка отзывайтесь к нам сюда, на берега Днепровские, где в окрестностях Михайловой Горы оставили Вы о себе живейшие и самые сердечные воспоминания…

Еще раз желаю Вам здоровья и поэтического воодушевления и, обнимая Вас мысленно, остаюсь навсегда душевно преданный Вам

М. Максимович».

На початку наступного року — 24 січня — Шевченко попросив Андрія Козачковського переслати три примірника «Кобзаря» на ім’я Михайла Максимовича, за що той подякував у листі від 25 березня 1860 року. Тоді ж він сповістив Шевченка про народження у сім’ї Максимовичів сина Олексія…

Востаннє родина Максимовичів написала Шевченкові 14 грудня 1860 року: «А мы с Марусею моею немало тужим… всякий раз, как вспоминаем Вас, а это случается нередко… Отзовитесь, пожалуйста, к нам и дайте о себе нам знать: как Вы поживаете и сподиваться ли нам Вас на Украйну в следующее лето?..»

До наступного літа Шевченко не дожив. Навесні 1861 року в Україну прибула домовина з його прахом…

Утім, повернемося до Москви. Де жив Михайло Максимович, який приїхав з України? «Адрес-календарь жителей Москвы» за 1857 рік дає відповідь, що в Дев’ятинському провулку1 М’ясницької дільниці, в будинку Гофмана, недалеко від церкви Успіння Пресвятої Богородиці на Покровській вулиці (знесена в 1936 році). Перевіряємо інформацію за маловідомим «Алфавитным указателем к плану Мясницкой части». Справді, будинок надвірного радника Льва Гофмана знаходився в Дев’ятинському провулку, що виходив на Покровську вулицю. Прямуючи до Максимовича, Шевченко і Щепкін проїжджали по Маросєйці — вулиці, назва якої пов’язана з Україною.

Мабуть, що церква, яку згадує Шевченко в щоденнику і яку відвідувала під час його першого приїзду Марія Максимович, і була церквою Успіння Пресвятої Богородиці. Цю церкву на Покровці, яку не міг не бачити Шевченко, було побудовано наприкінці ХVІІ століття. Василь Баженов ставив її в один ряд з храмом Василя Блаженного. За переказом Наполеон, вражений церквою, вигукнув: «О, російський Нотр-Дам!»; імператор наказав врятувати храм від пожежі. Михайло Достоєвський надзвичайно високо цінував архітектуру цієї церкви. Академік Дмитро Лихачов якось зізнався, що саме церква Успіння на Покровці, побачена ним у молодості, визначила його шлях у науці, спону-

________________________________

1 Тепер — Дев’яткін провулок у Басманному районі Москви.

кала зайнятися дослідженням стародавньої російської історії. Втім, храм Успіння на Покровці був, скоріше за все, витвором… українського Майстра. Ось що пише про це москвознавець Лев Колодний: «Колокольня его возвышалась пятью шатрами! А всего над трапезной и храмом колосилось восемнадцать глав, созвездие куполов, излучающих сияние божественной красоты. Кто творец шедевра? Неизвестно. Подобные хра- мы строили на Украине, возможно, оттуда приехал, как едут сейчас на заработки, неизвестный гений, малороссиянин-украинец» (виділено мною. — В.М.). Додам лише, що український архітектор міг приїхати в Москву не «на заробітки», а разом із однією з офіційних делегацій від гетьмана Івана Мазепи, які зупинялися в Малоросійському постоялому дворі на Покровці.

Листуючись пізніше з Максимовичем, Шевченко продовжував захоплюватися його дружиною: «Коли б така у мене була жінка — повінчався б да й умер». Саме Марію Василівну поет просив ще в Москві допомогти йому одружитися. 22 листопада 1858 року нагадував їй у листі: «Вельми і вельми шанобная і любая моя пані Мар’є Васильєвно!.. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині». В цих рядках якась особливо гірка жартівливість, а ще більше — приреченої пророчості, бо ж так і сталося…

Куди попрямували друзі після зустрічі з Максимовичами? Тарас Григорович відповів на це питання: «Расставшись с милою, очаровательною землячкой, заехали мы в школу живописи, к моему старому приятелю А.Н. Мокрицкому. Старый приятель не узнал меня. Немудрено, мы с ним с 1842 года не видались».

«Школа живопису» — так Шевченко назвав Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства, що з 1844 року було розташоване на М’ясницькій, в будинку Юшкова (тепер — № 21). Вдалося встановити, що Аполлон Миколайович Мокрицький жив у будинку училища, де викладачі мали квартири. З 1865 року навчальний заклад отримав права вищого й називався Училищем малярства, скульптури й архітектури. Будинок Юшкова зберігся, і в ньому тепер знаходиться Російська академія малярства, скульптури й архітектури.

Читаємо далі в щоденнику: «Потом заехали в книжный магазин Н.Щепкина, где мне Якушкин1 подарил портрет знаменитого Николая Новикова»2. Микола Михайлович Щепкін (1820—1886) відомий російський видавець і громадський діяч, другий син артиста. Користувався пошаною серед московської інтелігенції як чесна і порядна людина. Книгарня Миколи Щепкіна була одним із центрів поширення нелегальних закордонних видань Герцена і Огарьова в Росії. Політична поліція, яка стежила за Миколою Щепкіним, доповідала: «Во время ярмарки в Нижнем Новгороде и в продолжение зимы, один из сыновей Щепкина уезжал из Москвы и, как говорят, развозил несколько тысяч экземпляров запрещённых сочинений…» Незадовго до знайомства з Шевченком — влітку 1857 року — Микола Щепкін разом з дружиною відвідав Олександра Герцена в Лондоні, мабуть, йшлося між ними й про відкриття книгарні в Москві. Книгарня Миколи Щепкіна і Кузьми Солдатьонкова була відкрита у вересні 1857 року і розташовувалася в М’ясницькій дільниці на Великій Луб’янці в будинку Михайла Сисаліна (не зберігся); тепер на тому місці знаходиться будинок № 11 з меморіальною дошкою, яка розповідає, що тут з квітня 1918 року по грудень 1920 року працював голова Всеросійської надзвичайної комісії Фелікс Дзержинський.

_______________________

1 Якушкін Євген Іванович (1826—1905) — російський етнограф, правник, молодший син декабриста Івана Якушкіна.

2 Новиков Микола Іванович (1744—1818) — російський просвітитель, письменник і видавець.

В книгарні Миколи Щепкіна продавалися, передусім, книги видавництва «К.Солдатьонков і М.Щепкін», заснованого ним у Москві в 1856 році разом з купцем-меценатом, колекціонером Кузьмою Солдатьонковим, який стоїть у часі першим у когорті таких будівничих російської культури як брати Сабашникови, Мамонтов і Морозов, Щукіни і Третьякови.

Шевченко познайомився з Солдатьонковим якраз у книгарні Миколи Щепкіна. Тоді в колекції купця-мецената, який почав збирати галерею російського малярства ще до Петра Третьякова (з 1852 року), була картина Карла Брюллова «Вірсавія», з якої у 1860 році Шевченко виконав однойменний офорт. При цьому він користувався фотографією з картини, подарованою Солдатьонковим. Поет у свою чергу подарував колекціонеру «Кобзар» і через художника Василя Раєва передав йому офорт «Притча про виноградаря» з дарчим написом: «Кузьме Терентьевичу Солдатёнкову. Т.Шевченко. 1858. Ноябрь 10». В колекції Солдатьонкова наряду з творами П.О. Федотова, В.Г. Перова, І.І. Левітана, Ф.О. Васильєва були акварелі Шевченка «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки», «Марія» й «Циганка-ворожка».

У видавництві «К.Солдатьонков і М.Щепкін» на час приїзду Шевченка в Москву в світ вийшло кілька книг, зокрема вірші Олександра Кольцова, Олександра Полежаєва, твори Тимофія Грановського. Ці книги знаходилися в особистій бібліотеці Шевченка, описаній після його смерті Данилом Каменецьким.

З книгарні Шевченко і Щепкін повернулися додому: «Потом приехали домой и сели обедать». Михайло Семенович був гостинним господарем, за столом збиралося чимало людей, точилися цікаві розмови на теми мистецтва, спалахували дискусії, лунав сміх… Гулянок Щепкін не любив, іноді дозволяв собі келих шампанського, скажімо, з нагоди зустрічі з Шевченком, але п’янства не терпів. Якось на початку 1858 року він отримав інформацію про те, що Тарас Григорович у Нижньому Новгороді ніби-то гульнув із друзями. В листі Щепкіна до поета від 6 лютого читаємо: «Не вытерплю! Скажу! Ти, кажуть, друже, кутнув трохи? Никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не щадишь ты и себя, и друзей твоих.

Погано, дуже погано. Не набрасывай этого на свою натуру и характер. Я этого не допускаю: человек этим и отличается от животных, у него есть воля… Не взыщи за мои грубые слова. Дружба строга, а ты сам произвёл меня в друзья, и потому пеняй на себя».

Справді, так жорстко й, водночас, із любов’ю міг осмикнути Шевченка лише близький друг. І Тарас Григорович оправдувався: «Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня!.. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий єдиний».

В сім’ї Щепкіна за скромним, але хлібосольним столом у пошані були чай і кава. Онука Щепкіна, актриса Малого театру з 1877 по 1903 роки Олександра Щепкіна-Черневська згадувала: «Вот я вижу нашу террасу, одним боком выходящую на улицу. Пьют послеобеденный кофе, но тут же стоят и бокалы с шампанским — характерные, старинные бокальчики с узким дном; из них у меня сохранились два — бокалы, к чьему хрусталю прикасались уста Гоголя, Белинского, Герцена, Шевченко и многих-многих других незабвенных людей…»

Приємно, що в Будинку-музеї М.С. Щепкіна до цього часу зберігають традицію «Щепкінських чаювань». Мені довелося особисто переконатися в цьому, коли вони були включені до програми «Щепкінських читань», в яких я брав участь з доповіддю «Шевченко і Щепкін».

Пообідавши, поет зробив у перший день після домашнього запертя, тобто 18 березня, ще один дуже важливий для нього візит — до Осипа Бодянського, який не забував його в засланні. Про те, як сильно й щиро Шевченко прагнув зустрітися з другом, свідчить лист Максимовича до Бодянського від 13 березня, написаний після відвідин ним поета. У Шевченковому щоденнику за 12 березня читаємо: «…Посетил меня почтеннейший Михайло Александрович Максимович. Молодеет старичина, женился, отпустил усы да и в ус себе не дует». Нема жодного сумніву, що Тарас Григорович запитав у Максимовича про Бодянського, адже той писав Осипу Максимовичу: «Тарас — у М.С. Щепкина уже другий день; вчера был я у него; он за нездоровьем не может ещё нигде быть дня два-три, а между тем жаждет Вас увидеть. Отведайте его поскорее, возлюбленный земляче!» (виділено мною. — В.М.).

Бодянський не зміг цього зробити, бо хворів, і Шевченко сам відвідав його: «Вечером был у О.М. Бодянского. Наговорились досыта о славянах вообще и о земляках в особенности, и тем заключил свой первый выход из квартиры».

Коли Шевченко прийшов до Бодянського, той зрадів невимовно, почав гарячково метушитися, роздягав гостя і тягнув його в кабінет, з порога розпитував про заслання й водночас сам щось розповідав, виправдовувався, що не зайшов до Щепкіна, бо прихворів: «Я і Осип, і осúп». Він незграбно тупцяв навколо Тараса Григоровича, не даючи йому оговтатися, наступав на ноги, говорив якісь дурниці й мудрі речі і дуже нагадував персонажа з вірша, про нього написаного:

Воззри теперь на бегемота,

На дальний типографский двор.

Ему Глаголица — охота,

И по древлянски он остёр.

Разнообразное сложенье

Являет в членах мудрый зверь.

Пойми его телосложенье

И остроумие измерь.

Нарешті Бодянський трохи вгамувався і звернув увагу на те, що Щевченко стоїть перед портретом просвітителя Миколи Новикова і розповідає, як йому сьогодні такий саме портрет подарував Євген Якушкін. Нарешті вони сіли за стіл, і Шевченко попросив розповісти про новини в слов’янському світі, в історичній науці та в його університетському житті[7]…

Важливо було встановити, де жив у той час професор Московського університету Бодянський. Виявилося, що в в Газетному провулку[8], на його початку в будинку Ігнатьєва (не зберігся). Скажімо, в «Книге адресов жителей Москвы» за 1855 рік читаємо: «Бодянский Иосиф Макс., Ст. Сов., (Испр. долж.)[9], Твер. ч., в Газетн. пер., д. Игнатьева». Отже: Бодянський Йосип Максимович, статський радник, (займає посаду), Тверська дільниця, в Газетному провулку, будинок Ігнатьєва. В «Книге адресов жителей Москвы» за 1858 рік, коли Шевченко відвідав Бодянського, ця адреса підтверджується. В той час будинок належав статській радниці Софії Ігнатьєвій. Недалеко від будинку Бодянського знаходилася церква Успіння Божої Матері, в якій у квітні 1861 року Бодянський організував панахиду на сороковини після смерті Шевченка.

До речі, настав час визначити місце нашого відомого співвітчизника в українському та російському історичному контексті. Буквально через рік після смерті Бодянського Михайло Драгоманов зробив це по-своєму: «Все-таки, будучи з природи далеко не посліднім чоловіком і в Москві, і на Україні, він не став в ряду перших ні там, ні там». Звісно, що так, якщо говорити про справді перший ряд українців, у якому стоять Тарас Шевченко і Микола Гоголь. Але, так би мо­вити, в другому ряді видатних українців, які жили й працювали в Росії «на славу нашої преславної України», де твердо числяться Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Максимович, наш герой — Осип Бодянський — має посісти належне йому місце. Звичайно, не в алфавітному порядку, бо ж тоді він опиниться першим, але саме в цьому ряді.

Впродовж сімнадцяти років, з яких десять випало на Шевченкове заслання, поет зустрічався з Бодянським всього декілька разів, їх особисте спілкування не перевищило декількох днів, а, може, й годин, та й листування не було, так би мовити, системним, принаймні відомими є лише шість листів Шевченка і два — Бодянського. З точки зору пересічної людини — це дуже мало, але ж йдеться про Генія, котрий обрав Осипа Максимовича в друзі: «друже мій єдиний»; «друже мій добрий», «мій добрий друже», «мій друже, Богу милый»… Йдеться про Генія, котрому Господь визначив іншу — надлюдську — шкалу насиченості та вартості життя. Тож пам’ятаймо, що в березні 1858 року, опинившись у Москві, Тарас Шевченко в перший же день після домашнього перебування у Щепкіна в зв’язку з хворобою — 18 березня — відвідав саме Бодянського, щоб «наговоритися досхочу про слов’ян взагалі і про земляків особливо».

(Далі буде).


[1] Поетова захопленість Марією Максимович стала відомою в московському товаристві. Зокрема, Віра Аксакова писала вже 26 березня: «Говорят, Максимовичка особенно мила между хохлов, и Шевченко от неё в восхищении».

[2] Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, ф. 32, № 8, арк. 1 зв.

[3] Цей лист Марії Максимович невідомий.

[4] Прохання видати йому документ на проїзд до Київської, Чернігівської та Полтавської губерній терміном на п’ять місяців «для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры» Шевченко подав до ради Академії художеств 5 травня 1859 року.

[5] Начальник ІІІ відділу В. А. Долгоруков сповістив міністра імператорського двору В. Ф. Адлерберґа про дозвіл Шевченкові виїхати в Україну 24 травня 1859 року. Одночасно було віддано розпорядження про встановлення над Шевченком в Україні суворого поліційного нагляду.

[6] Російський державний архів літератури і мистецтва, ф. 314, оп. 1, од. зб. 29, арк. 1.

[7] Докладніше див. Мельниченко В. Ю. «На славу нашої преславної України. Тарас Шевченко і Осип Бодянський». — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2008. С. 376—391.

[8] Назва провулку з’явилася в 1780-х роках і пов’язана з тим, що в ньому знаходилася друкарня Московського університету, в якій друкувалася в 1756—1811 роках газета «Московские ведомости». Вона продавалася тут же, в «газетній лавці», а поскільки доставки газети додому в той час не було, то передплатники забирали тут свій примірник.

[9] «Исправлять должность» — займати посаду.

12 лютого 1844 р. О.Бодянський вмістив у «Прибавлениях к № 19му Московских ведомостей» публікацію про поетичний збірник Т.Шевченка «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки»

12 лютого 1844 р. О.Бодянський вмістив у «Прибавлениях к № 19му Московских ведомостей» публікацію про поетичний збірник Т.Шевченка «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки»

М. Максимович

М. Максимович

М. Максимович

М. Максимович