Найдовше перебування в Москві Тараса Григоровича Шевченка випало на березень 1858 року, точніше — з 10 до 26 березня. Поет тоді жив у Михайла Семеновича Щепкіна і разом із ним «споглядав Москву», познайомився з багатьма представниками «московської вчено-літературної знаменитості».

Ми продовжуємо друкувати цикл статей про перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року.

 

Стаття 6                              

Володимир Мельниченко,

генеральний директор Національного культурного

центру України в Москві,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Тарас Шевченко в Москві

(березень 1858 року)

Тарас Шевченко:

«Пустилися ми Москву споглядати»

О десятій годині ранку 19 березня Шевченко і Щепкін знову вийшли з дому разом. Було тепло, тихо й хмарно. Михайло Семенович рукою показав напрям їх екскурсії… Як згадував історик і фольклорист Олександр Афанасьєв, поетовий знайомий Михайло Семенович «невідступно супроводжував Шевченка по Москві». Тетяна Щепкіна-Куперник, яка збирала відомості про те, як артист опікував поета, писала: «Щепкин вызвался показать ему Москву. В то время “великим постом” спектаклей в театрах не было, и он был свободен. С утра они выходили из дома. Две характерные фигуры: маленький, круглый, светло улыбающийся Щепкин, которого почти все прохожие узнавали и приветствовали (даже извозчики, величавшие его по имени-отчеству), кто поклоном, кто улыбкой, и суровый, с густыми бровями Шевченко в смушковой шапке и смазных сапогах». Незважаючи на болото й грязюку під ногами, в той день вони, за словами Шевченка, «обходили пешком по крайней мере четверть Москвы». Побували в Кремлі, оглянули, правда здалеку, будівництво храма Христа Спасителя.

«Из Кремля прошли мы на Большую Дмитровку, зашли к Елене Константиновне Станкевич, моей старой знакомой; напилися чаю, отдохнули и пошли в книжный магазин Н.М. Щепкина. Из магазина возвратилися опять к Станкевич, где я встретил еще одну мою старую знакомую Олимпиаду Ивановну Миницкую».

Те, що гості у Станкевичів лише «напилися чаю», зовсім не говорить, що господиня була недосить гостинною. Навпаки! Олена Костянтинівна виявила традиційне московське шанування гостей чаєм.

Шевченко сам вказав на те, що Станкевичі жили тоді на Великій Дмитрівці. Отже, 19 березня Шевченко й Щепкін прийшли пішки з Воротниковського провулку до Кремля, затим — на Велику Дмитрівку, де попили чаю, після цього звідси через Кузнецький міст добралися на Велику Луб’янку, в книгарню, а потім знову повернулися до Станкевичів. Оскільки це було, мабуть, близько четвертої години, то за обідом вони напевне знову пили чай. Аякже: «Чай не пить, так на свете не жить» — говорили москвичі. Чи мав Шевченко з цього нові життєво-побутові враження? Певно, що так. Він часто пив чаї в трактирах і в гостях, але смак сімейного московського чаювання за самоваром по-справжному відчув у Щепкіна і Станкевичів.

З Оленою Костянтинівною Станкевич (дівоче прізвище — Бодиско; 1824—1904) — дружиною російського письменника Олександра Станкевича, племінницею декабристів М. і Б. Бодисків та двоюрідною сестрою відомого історика-медієвіста, глави московських західників Тимофія Грановського поет познайомився ще в 1844 році в Україні, коли їй було двадцять років. Двадцять першого липня того року Олена Бодиско написала Шевченкові з Ніжина сумбурного листа, в якому захоплювалася поемою «Тризна». В ньому йшлося про «прекрасний талант малоросійської поезії» і «дивовижні творіння» Шевченка.

У листі містилося також побажання писати саме українською мовою: «…Вам много вдохновения только на национальном языке, а нам всем через это много часов истинного удовольствия пребудет, милостивый государь». Отже, вже тоді Бодиско сприймала Шевченка як національного поета, і певно, що патріотичний настрій, викликаний його поезією, був досить характерним для того кола людей, які оточували Тараса Григоровича в Україні.

Судячи з усього, самого Станкевича не було вдома, але Олена Костянтинівна виявила себе справді гостинною господинею, про що переконливо свідчить другий візит того ж дня Шевченка та Щепкіна на обід. Борис Чичерін — друг сім’ї Станкевичів — писав про неї: «Жена Станкевича, Елена Константиновна, совершенно к нему приходилась. Она вся жила в нём, разделяя, как умная и вполне образованная женщина, все его возвышенные интересы, а вместе избавляя его от всяких домашних хлопот, окружая его самою нежною заботливостью, стараясь устроить его жизнь возможно удобно, спокойно и приятно. Пылкая, страстная, энергическая, часто нетерпимая относительно тех, кто приходился ей не по душе, она расточала на близких ей людей все сокровища любвеобильного сердца».

Молодий Федір Корш, син Євгена Корша, називав Олену Станкевич «всеобщей тётушкой». Цікаво свідчить про неї у своєму щоденнику друг сім’ї Станкевичів історик Іван Забєлін. Олена Костянтинівна морально підтримувала вченого: «Ведь мы вас считаем, как родного. У неё выступили слезы на глазах. Это было сказано с искренним чувством…» Олена Станкевич брала уроки історії у Забєліна. За його словами, жінка обурювалася «высокомерием знати и всею гадостью, в которой выразилось истое русское крепостничество».

Олімпіада Міницька, яку зустрів у Станкевичів Шевченко, була близька їм і належала до родини, пов’язаної з літературно-громадськими колами Москви. Іван Міницький був членом гуртка Тимофія Грановського і багаторічним кореспондентом Тургенєва. Вірогідно, що Шевченко познайомився з Міницькою в 40-х роках ХІХ століття, можливо, навіть у родині Станкевичів, адже Щепкін вже тоді міг привести поета до них.

Про залишок дня 19 березня Шевченко написав коротко: «Пообедали у Станкевич и в 6 часов вечера благополучно пешком же возвратилися восвояси, дивяся бывшему». Немає сумніву, що Тарас Григорович залишився задоволеним цим днем, протягом якого він через тринадцять років знову побачив Кремль, а ще радів теплому й гостинному прийому в домі Станкевичів. Інакше не написав би так: «Возвратилися дивяся бывшему».

Отже, Щепкін 19 березня протягом восьми годин показував Шевченкові Москву і москвичів, пройшов із ним по московській грязюці кілька кілометрів, що було неабияким фізичним навантаженням для сімдесятирічного артиста. Не випадково зранку наступного дня — 20 березня — він почував себе недобре, і Тарас Григорович відзначив у щоденнику: «Мой неразлучный спутник и чичероне[1] Михайло Семёнович сегодня ставил себе банки, и я один от 10 до 4 часов месил московскую грязь»[2]. Та Щепкін не збирався довго залишати дорогого гостя наодинці: ввечері він знову взяв його під своє безпосереднє покровительство. Певно, жалкуючи, що за два вчорашні візити до Станкевичів йому не вдалося познайомити Шевченка з господарем, бо його не заставали вдома, Щепкін увечері 20 березня знову повів його на Велику Дмитрівку: «Вечером Михайло Семёнович был готов на новые подвиги, и мы отправились к Станкевичам. Весело, нецеремонно поболтали о Малороссии, о днях минувших, и на расставаньи В. А. (треба — А. В. — В. М.) Станкевич подарил мне экземпляр стихотворений Тютчева».

Олександр Володимирович Станкевич (1821–1912) — брат Миколи Станкевича, біограф і видавець літературної спадщини Тимофія Грановського[3], друкувався в «Современнике», «Вестнике Европы», інших виданнях. У 50–60-х роках у Олександра Станкевича збиралися прогресивні московські інтелектуали М. Кетчер, Є. Корш, Б. Чичерін, І. Забєлін та ін., тобто ті люди, з якими Щепкін прагнув познайомити Шевченка. Олександр Станкевич писав: «Тесный кружок друзей собирался часто вместе… В этом кружке образованных и одушевлённых живыми интересами людей нередко появлялись значительнейшие и даровитейшие из наших литераторов и артистов. Частым гостем бывал в нём М. С. Щепкин».

Сестра Олександра Станкевича Олександра Володимирівна згадувала, як Микола Михайлович випадково потрапив у Воронезьку губернію, де й познайомився з усією сім’єю Станкевичів: «Михаил Семёнович дал сыну своему письмо к А. В. Станкевичу, с которым был знаком, случайно встретившись с ним в Одессе. Из рассказов А. В. Станкевича мы знали много подробностей о жизни Щепкина, с которым они часто и много беседовали вдвоём и купались в море».

Коли в другій половині 40-х років сім’я Станкевичів жила у Воронежі, Щепкін передавав їм вітання через Миколу Михайловича: «Поклонись от меня Александру Владимировичу и всем Станкевичам, которых знаю и не знаю». В серпні 1848 року Михайло Семенович просив сина в листі в Одесу: «Поклонись Александру и Иосифу Станкевичам», а наприкінці 1849 року Станкевичі приїхали в Москву, поріднившись із Щепкіними: Микола Михайлович Щепкін одружився з Олександрою Володимирівною Станкевич.

…Того березневого вечора у Станкевича говорили, як і скрізь, де з’являвся Шевченко, про Малоросію, а ще про «дні минулі». В цьому побіжному поетовому запису вчувається свідчення того, що Шевченко таки приходив у родину Станкевичів в 40-х роках. Якщо це так, то поет побував у Великому Афанасьєвському провулку, де тоді в будинку № 8 жили Станкевичі. Це — за два кроки від будинку, де нині знаходиться Культурний центр України в Москві.

Що ж до подарунку від Станкевичів, то за п’ять місяців до того Шевченко записав у свій щоденник: «…Я с наслаждением прочитал трёхкуплетное стихотворение Ф. Тютчева:

Эти бедные селенья,

Эта скудная природа —

Край родной долготерпенья

Край ты Русского народа!

Не поймёт и не заметит

Гордый взор иноплеменный,

Что скользит и тайно светит

В наготе твоей смиренной.

Удручённый ношей крестной,

Всю тебя земля родная,

В рабском виде Царь Небесный

Исходил, благословляя».

Тарас Шевченко сприйняв цей вірш в унісон із кращими російськими цінителями поезії. Скажімо, з приводу нього Іван Панаєв писав Івану Тургенєву в  1857 році: «Неправда ли, это вещь, глубоко захватывающая за сердце?.. Вот какие стихотворения печатать приятно».

Який збіг оцінок тютчевського вірша!

Щодо ранку 20 березня, то, відзначивши в щоденнику, що Щепкін прихворів, Шевченко записав: «Поутру велел я кучеру вымазать себе сапоги добрым дёгтем. Вооружился и по Тверской отправился в Кремль».

Коли зранку гість Щепкіна вийшов із Воротниковського провулка на Садово-Тріумфальну вулицю й повернув ліворуч до Тверської[4], термометр Реомюра[5] показував + 3,2°. Було хмарно, відчутно дув південно-західний вітер. Тарас Григорович не міг не зупинитися біля грандіозних Тріумфальних воріт, зведених у післяпожежній Москві на честь перемоги над Наполеоном; будівництво було закінчено в 1834 році. Притишив ходу на Страсній (нині Пушкінській) площі, щоб уважніше розглянути нещодавно реконструйований (1849—1855 роки) Страсний монастир і його нову дзвіницю. Шевченко зупинився біля будинку московського генерал-губернатора, що стояв осібно й вивищувався над сусідніми будівлями. Внизу на Тверській перед ним відкрилася вражаюча картина —Охотний ряд з безліччю лавок, прилавків, торгових рядів, складів, лабазів, комор, льохів, харчевень, трактирів, з людським мурашником. А над усім цим вивищувалася церква Параскеви Пятниці — покровительки торгівлі та торговців, і м’ясники набожно хрестилися на неї. В московському народі говорили: «Без ряда Охотного не съешь куска плотного». Тарас Григорович мало не повернув у бік Охотного ряду, протесхаменувся й поспішив до Кремля, де вчора зі Щепкіним не встиг подивитися на все, що хотів.

«Полюбовавшися старым красавцем Кремлём, прошёл я к юному некрасавцу Спасу с целию посмотреть скульптурные работы. Но меня и на двор не пустили. “Не приказано”, — сказал сторож. Я ему не противоречил и возвратился в Кремль. Полюбовавшись ещё раз стариком, вышел я на Ильинку и потом на Покровку».

Храм Христа Спасителя тоді вже майже двадцять років будувався за проектом архітектора Костянтина Тона[6] в так званому російсько-візантійському стилі. Пам’ятаймо, що він зводився як храм-пам’ятник, присвячений Вітчизняній війні 1812 року. Він вражав своєю висотою (понад 100 метрів)[7], грандіозними масштабами та багатством не лише внутрішнього убрання й начиння, якого Шевченко не бачив, але й зовнішньою пишнотою. Раніше не ставили запитання, чи бачив Шевченко будівництво храму в перші свої приїзди до Москви. На мій погляд, скоріше так, ніж ні. Відомо, що в 1839–1853 роках клали цегляні стіни, бані, облицьовували ззовні. На час екскурсії поета до храму в 1858 році вже було встановлено металічні частини даху й бань та побудовано риштування всередині — йшли штукатурні й лицювальні роботи внутрішніх стін і підлоги.

Скульптурні роботи на зовнішніх стінах храму велися з 1846 до 1863 року, і на момент московського перебування Шевченка були в розпалі. Їх виконували відомі майстри Петро Клодт, Олександр Логановський, Микола Рамазанов. Професор Олександр Логановський уславився скульптурою «Парень, играющий в свайку» (1836), якій Пушкін присвятив вірш «Юноша, полный красы…». До речі, Микола Осипов, повідомляючи навесні 1856 року Шевченка про замовлення Логановському оздоблення храму Христа Спасителя, назвав скульптора «бездарним» і навіть писав, що той, «на щастя помер, не закінчивши роботи». Проте, відповідаючи Осипову, Шевченко не підтримав це огудження, а Рамазанова назвав «достойнейшим художником»: «О, как бы мне хотелось взглянуть на эти колоссальные работы!» Таким чином, саме інтерес до творчої роботи російських скульпторів привів поета на будівництво храму.

Тепер — кілька слів про маловідоме. Тим більше, в Україні. На території московського Донського монастиря можна побачити кілька великих оригінальних фрагментів скульптурних творів Олександра Логановського й Миколи Рамазанова, що були встановлені за шевченківських часів на храмі Христа Спасителя. Тобто, можна, подібно до Шевченка, відвідати святе монастирське місце «с целью посмотреть скульптурные работы».

Отже, Шевченко не сприйняв архітектуру і естетику храму Христа Спасителя: «Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной».

Нещадна й влучна характеристика. Пам’ятаймо, що храм Христа Спасителя будувався як храм-пам’ятник, присвячений Вітчизняній війні 1812 року і вражав своєю висотою (понад 100 метрів), грандіозними масштабами та багатством не лише внутрішнього убрання й начиння, якого Шевченко не бачив, але й зовнішньою пишнотою. Раніше не задавалися питанням, чи бачив Шевченко будівництво храму в перші свої приїзди до Москви. На мій погляд, скоріше так, ніж ні. Відомо, що в 1839—1853 роках велася кладка цегляних стін, бань, здійснювалося зовнішнє облицювання. На час екскурсії поета до храму в 1858 році вже було встановлено металічні частини даху й бань та побудовано риштування всередині — йшли штукатурні й облицювальні роботи внутрішніх стін і підлоги. Скульптурні роботи на зовнішніх стінах храму велися з 1846 по 1863 роки, і на момент московського перебування Шевченка знаходилися в розпалі. Їх виконували відомі майстри Петро Клодт, Олександр Логановський, Микола Рамазанов. Останнього Шевченко знав з часу навчання в Академії мистецтв.

Шевченкові не сподобалася показна величезність й офіційно-ритуальна велич храму Христа Спасителя, що пригнічувала старовинну білокам’яну навколишню Москву. Здалося, що гладка купчиха, в дорогому й пишному вбранні, вся в яскравих прикрасах недоречно стала на місці колишнього Алексєєвського монастиря з його набожними мешканцями. Особливо дратувала головна баня, що нагадувала йому золотий повойник на голові купчихи — пов’язку, яку здавна зодягали жінки під платок. Відштовхувала Шевченка відверта показушність, сказати б, імперська претензійність споруди, що не поєднувалася в його сприйнятті з Божим храмом.

Сучасна московська оцінка історичного призначення храму Христа Спасителя лише підтверджує далекоглядність і прозорливість Шевченка. Ось вона: «В формах, размерах, композиции прослеживается стремление превратить храм Христа Спасителя в главный храм Москвы и даже России. Ряд особенностей храма Христа Спасителя, уподобляющих его церкви святой Софии в Константинополе, свидетельствует о том, что он принимает на себя и роль главного храма православного мира, символизируя тем самым историческое предназначение России, афористически зафиксированное в формуле “Москва — Третий Рим”… Столь же последовательно представлена в храме Христа Спасителя система признаков, заставляющая видеть в нём ещё один великий христианский символ — Новый Иерусалим»[8].

Великий українець інтуїтивно відчув і рішуче відторгнув уособлену в храмі світову державно-імперську ідею. Тим більше, що її гострий стрижень насамперед боляче ранив Україну. До того ж у Шевченковій оцінці тодішнього будівництва храму сплелися воєдино невдоволення роботами Тона та поетова відраза до російських царів — Миколи І, за якого почалося зведення храму і Олександра ІІ, в його царювання вже третій рік активно велося будівництво.

Між іншим, у червні 2005 року під покровом храму Христа Спасителя було відкрито пам’ятник Олександру ІІ, за якого було прийнято сумнозвісні Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), спрямовані проти української мови й культури. В офіційній думці, що сформувалася вже після смерті Шевченка, Олександр ІІ називався «добрим царем», «царем-реформатором», «царем-визволителем». А Шевченко мав про нього зовсім іншу думку. В 1858 році у вірші «Я не нездужаю нівроку…» поет уперше висловив своє ставлення до майбутнього «визволення селян» і «селянської реформи», до Олександра ІІ, а заразом й до «муровання» храмів. Не виключено, що йому згадався недавно бачений храм Христа Спасителя в Москві…

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду Божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’янóго,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

Що й казати, Тарас Григорович був тонким цінителем і не любив творіння Костянтина Тона — офіційного зодчого російських храмів. Втім, Шевченкова нещадна й влучна характеристика храму Христа Спасителя повністю суголосна з авторитетними оцінками відомих російських знавців. Скажімо, автор книги «Старая Москва» В. Нікольський вважав: «Ярким образцом тоновского стиля служит московский храм Спасителя (1839–1881). Это русифицированный Исаакиевский собор, гораздо более холодный и мёртвый, чем его петербургский образец. Ни Византии, ни древней Руси здесь нет и следов». Уже згаданий путівник Гейніке визначав смак архітектора Тона образливим епітетом «малорозвинутий». Москвознавець Ю. Шамурін вважав, що «храм Христа навсегда останется памятником времени, ставившего себе грандиозные задачи, но отмеченного печатью безвкусия»[9]. Взагалі російська ліберальна громадськість сприймала творіння лейб-архітектора Тона в багнети. Зате сучасна російська офіційна література підносить Костянтина Тона: «Имя Тона превратилось в нарицательное. В сознании современников Тон стал синонимом зодчего, в мастерской которого “разыгрывается процесс всемирной истории”, суть которого отождествляется с возрождением народности… Новый поворот в искусстве, связанный с именем Тона, был поворотом к народности и национальности»[10].

В унісон із офіціозом завзято захищає нині Тона та його творіння відомий москвознавець Лев Колодний, якому свого часу пощастило піднятися на вершину храму Христа Спасителя разом із Юрієм Лужковим. Утім, абсолютно даремно стверджує він сьогодні, що «Костянтин Тон користувався в середовищі професіоналів незаперечним авторитетом». Це було зовсім не так. У запалі оспівування Тона москвознавець Колодний не забув і про невдячного вихованця Петербурзької Академії художеств Шевченка, який посмів «метнуть стрелу в голову нового кафедрального собора». Колодний напучує: «Сравнивать Храм надо не с купчихой, а со строем богатырей в золочённых шлемах, или с крепостью из пяти башен».

Смішно, але Шевченка й досі намагаються повчати, як треба було йому думати про московські штуки…

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Великий поет і художник був абсолютно вільним у своїх уподобаннях і оцінках, як у Москві, так і в Києві. Скажімо, за словами Михайла Чалого, «єдина на той час скульптурна прикраса нашого Києва — пам’ятник св. Володимира, твір барона Клодта, нашому вимогливому художнику дуже не подобалась». Так само суворо ставився Шевченко до будівлі Інституту шляхетних дівчат архітектора Вікентія Беретті на Інститутській вулиці в Києві: «Казармы, да ещё казармы самые неуклюжие, а местность — самая восхитительная, и так бесчеловечно обезображена…»

Тараса Григоровича не пустили на територію будівництва храму, бо вона охоронялася, і він покірно пішов геть. Куди? Знову в Кремль! Впродовж двох днів він уже втретє відвідував «старого красеня Кремля»… У цьому немає нічого незвичайного, так робили чимало гостей Москви. В ті часи багато з них шукали в кремлівських соборах духовного притулку й захисту, тут відчувалася жива серцевина російської держави. Проте напевне можна сказати, що Шевченко не шукав для себе духовної опори в Успенському соборі, його зацікавленість Кремлем не мала релігійного забарвлення. Він був естетом, художником, його радували вишукані й доцільні архітектурні форми. В цей приїзд він докладно познайомився з Кремлем. Знову, як і в 1844—1845 роках, побував на Соборній та Іванівській площах, очевидно, заходив у Благовіщенський, Успенський, Архангельський собори, розглядав дзвіницю Івана Великого. Тоді була можливість піднятися на самий верх її й оглянути Москву з висоти пташиного польоту.

В щоденнику Шевченко виокремив збудований за його відсутності Великий Кремлівський палац: «Казармовидный дворец его (Кремль. — В.М.) много обезобразил, но он всё-таки оригинально прекрасен»[11]. Шевченко ніби серцем відчував, що кожне креслення казармуватого палацу розглядав і затверджував ненависний Микола І. Цікаво, що Шевченкові характеристики головних московських творінь Костянтина Тона збігаються з оцінками відомого російського мистецтвознавця та критика Володимира Стасова.

Після відвідин Кремля Шевченко вийшов через Красну площу на Ільїнську вулицю. Розпогодилося, хмари розійшлися, відчутно потеплішало (о другій годині було близько 8°), і Тарас Григорович, знявши шапку, витер чоло й потилицю. Він уже трохи стомився, проте вирішив рухатися далі. Ніяк не міг обминути пам’ятник Козьмі Мініну і Дмитру Пожарському роботи українського скульптора Івана Мартоса, який виліпив національних героїв Росії зі своїх синів. До речі, це перший пам’ятник у всій Москві, поставлений ще в 1818 році.

Пройшовши Ільїнку, що славилася грандіозним Гостинним двором, який приснився Тарасові Григоровичу ще на засланні 7 липня 1857 року, поет вийшов на Маросєйку, якою розпочиналася вулиця Покровка. Саме на Маросєйці в ХVІІ-ХVІІІ століттях знаходився Малоросійський постоялий двір, де зупинялася свита офіційних представників гетьманів України та інші малоросійські гості Москви. Скорочена назва постоялого двору — Маросєйка — дала ім’я вулиці (у 1954—1990 роках — вулиця Богдана Хмельницького). Недалеко від постоялого двору в кінці ХVІІІ століття було зведено церкву Трійці, що в Хохловці. Взагалі в цьому районі склалася в середині ХVІІ століття слобода вихідців із України — Хохловка, пам’ять про яку збереглася в сучасних назвах Хохловської площі та Хохловського провулка. Тут же в Колпачному провулку, що між Покровкою і Хохловським провулком зупинявся гетьман Іван Мазепа.

На Покровці Шевченко звернувся за допомогою до будочника: «Расспросил у будочника дорогу к почтамту поплёлся тихонько к Мокрицкому. Отдохнул у него, полюбовался єскизами незабвенного друга моего, покойного Штернберга...» Таким чином, 20 березня поет вдруге відвідав Мокрицького.

Того дня — 20 березня — Шевченко зустрівся ще й з Микитою Савичевим, у якого забрав «Літопис» Самійла Величка, вже давно переданий для поета Осипом Бодянським. Потім Тарас Григорович «зашел в харчевню[12], напился чаю с кренделями». О четвертій годині дня він повернувся додому. Ввечері Тарас Григорович знову був готовий «на нові подвиги», про що я вже розповів.

(Далі буде).