Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 21.03.14

До 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка

Аксаков

С. Аксаков

Найдовше перебування в Москві Тараса Григоровича Шевченка випало на березень 1858 року, точніше — з 10 до 26 березня. Поет тоді жив у Михайла Семеновича Щепкіна і разом із ним «споглядав Москву», познайомився з багатьма представниками «московської вчено-літературної знаменитості».

Ми продовжуємо друкувати цикл статей про перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року.

 

Стаття 7                              

Володимир Мельниченко,

генеральний директор Національного культурного

центру України в Москві,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Тарас Шевченко в Москві

(березень 1858 року)

 

Тарас Шевченко:

«Поїхали з Щепкіним поклонитися Аксакову»

 

Важливою заслугою Михайла Щепкіна було те, що саме він познайомив Тараса Шевченка з Сергієм Аксаковим[1], якому артист завдячував своїм духовним зростанням. Олександра Щепкіна (Станкевич) писала в своїх спогадах про знайомство артиста з письменником: «…Близкое отношение было у М. С. Щепкина к С. Т. Аксакову, автору “Семейной хроники”; знакомство это, несомненно, имело хорошее влияние на дальнейшее развитие таланта М.С. Щепкина; в обществе С. Т. Аксакова, в семье его М. С. находил полное удовлетворение своим умственным интересам… Оба семейства были также знакомы между собою: сыновья Щепкина с детства знали сыновей С. Т. Аксакова…»

Сергій Аксаков та його сім’я знали про Шевченкову творчість і важку долю поета задовго до особистого знайомства з ним від Шевченкових друзів — Михайла Щепкіна, Михайла Максимовича та Осипа Бодянського. Проте прямі відгуки Аксакових на арешт і заслання поета невідомі: знаючи, що листи перлюструються, вони не наважувалися згадувати в них його ім’я. Навіть у 1856 році, вже після смерті Миколи І, донька Сергія Аксакова Віра, посилаючи список вірша «Не додому вночі йдучи…»[2], не називала поетового імені, але писала в захопленому тоні: «Он бедный изгнанник. Он истинный поэт, мы недавно читали большое стихотворение, вроде поэмы, исполненное поэтических красот. Он и рисует прекрасно».

У свою чергу Шевченко ще в засланні високо оцінив творчість Сергія Аксакова, про що свідчить запис у щоденнику від 13 серпня 1857 року: «Первая книжка “Русского вестника” за 1856 год попалась мне в руки. Оглавление мне понравилось. Там были выставлены имена Гоголя, Соловьева, Аксакова — имена хорошо известные в нашей литературе».

Безпосередні стосунки, спочатку заочні, між письменниками зав’язалися в грудні 1857 року, коли Сергій Тимофійович надіслав Шевченкові через Щепкіна свою книгу «Семейная хроника и воспоминания» (М., 1856, ч. 1―2) з дарчим автографом. Цей твір, як і книга «Детские годы Багрова-внука» (М., 1858) з автографом Аксакова, а також «Разные сочинения Аксакова» (М., 1858) залишилися в бібліотеці Шевченка після його смерті. Судячи з усього, Щепкін розповів Шевченкові багато хорошого про близького йому Аксакова та його сім’ю, яких дуже поважав. У спогадах Олександри Шуберт про Щепкіна зафіксовано важливе зізнання артиста: «Своим развитием, по его словам, он обязан дому Аксаковых». Очевидно, Щепкін говорив і про письменницьке чуття відомого письменника та його чуйне серце, бо Шевченко ще до особистого знайомства просив Аксакова дати критичну оцінку своєї нової російськомовної повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» і влаштувати її публікацію.

Із приводу цього поет писав Аксакову 4 січня 1858 року:

«Чтимый и многоуважаемый Сергей Тимофеевич!

Не нахожу слов сказать вам мою благодарность за ваш милый подарок, за ваше искреннее сердечное ко мне внимание. Я давно уже и несколько раз прочитал ваше изящнейшее произведение, но теперь я читаю его снова и читаю с таким высоким наслаждением, как самый нежный любовник читает письмо своей боготворимой милой. Благодарю вас, много и премного раз благодарю вас за это высокое сердечное наслаждение…[3]

Послал я вам… свою “Прогулку с удовольствием и не без морали”. Вооружитесь терпением, прочтите ее, и если найдете сию “Прогулку” годною предать тиснению, то предайте, где найдете приличным. Вторая часть “Прогулки” будет прислана вам, как только покажется в печати первая. Простите мне, многоуважаемый Сергей Тимофеевич, что я вам так невежливо навязываю мое аляповатое творение, но лучшего употребления я не мог из него сделать. А где отец враг своему даже и аляповатому чаду? Я как отец, любящий, но не ослепленный прелестью своего чада, то убедительнейше прошу вас, будьте внимательны без снисхождения, в особенности к его хохлацкому выговору».

На жаль, перший лист Аксакова до Шевченка в Нижній Новгород не зберігся, проте в щоденнику 13 січня поет записав, що отримав від Аксакова «самое любезное, самое сердечное письмо», на яке дав відповідь 16 лютого 1858 року:

 

«Чтимый и многоуважаемый

        Сергей Тимофеевич!

 

Ради всех святых простите мне мое грешное, но не умышленное молчание. Вы так сердечно дружески приняли мою далеко не мастерскую “Прогулку”, так сердечно, что я, прочитавши ваше дорогое мне письмо, в тот же день и час принялся за вторую и последнюю часть моей “Прогулки”. И только сегодня кончил. А как кончил? Не знаю. Судите вы меня, и судите искренно и милостиво. Я дебютирую этой вещью в великорусском слове[4]. Но это не извинение. Дебютант должен быть проникнут своей ролью, а иначе он шарлатан. Я не шарлатан, я ученик, жаждущий дружеского, искреннего суда и совета. Первая часть “Прогулки” мне показалась растянутою, вялою. Не знаю, какою покажется вторая. Я еще не читал ее, как прочитаю, так и пошлю вам. Нужно работать, работать много, внимательно и, даст Бог, все пойдет хорошо. Трудно мне одолеть великорусский язык, а одолеть его необходимо. Он у меня теперь, как краски на палитре, которые я мешаю без всякой системы. Мне необходим теперь труд, необходима упорная, тяжелая работа, чтобы хоть что-нибудь успеть сделать. Я десять лет потерял напрасно, нужно возвратить потерянное, а иначе будет перед Богом грешно и перед добрыми людьми стыдно[5]. Я сознаю и серцем чувствую потребность работы, но в этом узком Нижнем я не могу на один день спрятаться от невинных моих друзей. Собираюся выехать в Никольское к моему великому другу Михаилу Семеновичу. Дожидаю только товарища из Петербурга. Не знаю, получил ли Михайло Семенович мои “Неофиты” от Кулиша. Мне бы сильно хотелось, чтобы он прочитал вам это новорожденное хохлацкое дитя. На днях послал я ему три или, лучше сказать, одно в трех лицах, тоже новорожденное чадо[6]. Попросите его, пускай прочтет[7].

Кончили ли вы печатать вашу книгу? Если кончили, то ради самого Аполлона и его прекрасных бессмертных сестер пришлите мне экземпляр[8]. Я теперь читаю так, что попало, здесь даже порядочно читать невозможно. Старыми, разбитыми журналами пробавляюсь, и за то спасибо добрым людям[9].

Еще раз прошу вас, мой чтимый, мой искренний друже! Простите мне мое невольное прегрешение. Не поставьте в вину мне мое долгое молчание. Я хотя и представил вам причину моего тупого безмолвия, но никакая причина не извиняет невежливости. Еще раз простите и любите сердечно, глубоко полюбившего вас

                                                                                      Т. Шевченка».

 

На цьому тлі, дякуючи Щепкіну, відбулася 22 березня 1858 року перша зустріч Шевченка з Аксаковим. Загляньмо до поетового щоденника, в якому передано щиру радість від неї:

«Радостнейший из радостных дней. Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот — Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность! Он не здоров[10] и никого ни принимает. Поехали мы с Михайлом Семеновичем сегодня поклониться его семейству. Он узнал о нашем присутствии в своем доме и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе. Свидание наше длилось несколько минут. Но эти несколько минут сделали меня счастливым на целый день и навсегда останутся в кругу моих самых светлых воспоминаний».

Знаючи про тяжку хворобу письменника, чутливий Шевченко щиро й високо оцінив його гостинність і те, що він подарував колишньому засланцеві хвилини приязні та дружби. Крім того, Шевченко прекрасно розумів значення Сергія Аксакова для російської літератури, якраз 1858 року в Москві вийшла у світ автобіографічна книга Сергія Аксакова «Детские годы Багрова-внука», в якій автор піднявся до художнього рівня, встановленого його великим сучасником Львом Толстим в автобіографічній трилогії «Детство», «Отрочество», «Юность» (1852–1857 роки). Прослухавши на початку 1857 року «Детские годы Багрова-внука» в прочитанні автора, Толстой занотував у щоденнику: «Чтение у С. Т. Аксакова. “Детство” прелестно!» В цьому році Аксаков писав: «С Толстым мы видаемся часто и очень дружески. Я полюбил его от души; кажется, и он нас любит». Коли в 1860 році Шевченко взявся за написання автобіографії, він однозначно висловився за такий виклад фактів у ній: «Я бы желал изложить их в такой полноте, в какой покойный С. Т. Аксаков представил свои детские и юношеские годы…»

Цікаво, що Михайло Салтиков-Щедрін, який сприяв популяризації творів Шевченка серед російських читачів і в повісті «Істория одного города» засобами езопівської мови висловив обурення мстивістю Олександра ІІ щодо Шевченка, працюючи над «Губернскими очерками», визнавав на собі «решительное влияние прекрасных произведений» Аксакова. До речі, Шевченко записав у своєму щоденнику 5 вересня 1857 року: «Как хороши “Губернские очерки”… Я благоговею перед Салтыковым».

Двадцять четвертого березня Щепкін знову повіз Шевченка до Аксакова, і поет захоплено записав у щоденнику: «Еще раз виделся с Сергеем Тимофеевичем Аксаковым и с его симпатическим семейством и еще раз счастлив. Очаровательный старец! Он приглашает меня к себе в деревню на лето[11], и я, кажется, не устою против такого искушения.

Разве попечительная полиция воспрепятствует[12]».

Цього разу Сергій Тимофійович почував себе трохи краще, він сидів у кріслі, вдягнутий по-домашньому в подобу сіряка, й це надавало йому зворушливої доступності й простоти. Змучений хворобою, старий письменник дивився на поета доброзичливо й лагідно, і Тарас Григорович відчув, як його огорнуло теплою хвилею вистражданого добра й особливої покірливості долі. На очі навернулися сльози, блискавкою майнула гірка й болісна думка, що бачить благородного старця востаннє…

Ми вже ніколи не дізнаємося, про що говорили Шевченко з Аксаковим під час двох кількахвилинних зустрічей. Може, й не сказав йому старий письменник про російське суспільство те, що написав в одному з листів у середині 50-х років:

«Что же касается до нашего общественного положения, то я и все считаем его безнадёжным. Полная бесхарактерность, ограниченность, отсутствие энергии и любви к своей земле, отсутствие русского направления, какой-то европеизм без толку, самые пустые наклонности, при какой-то чувствительности и пр. и пр. представляют самую печальную перспективу».

Проте уважний і мудрий поет не міг не відчути цю внутрішню опозиційність Аксакова, його переймання російськими негараздами. Поетові боліло зовсім інше, але він щиро поважав громадянську позицію російського письменника, його відразу до фальші та лицемірства в будь-яких, у тому числі державних, виявах.

Микола Жулинський слушно зауважував: «Шевченко мав за що поважати відомого слов’янофіла, який гідно оцінював його творчість. Тарасові Григоровичу було відомо, що Сергій Аксаков, який працював цензором, згодом очолював Московський цензурний комітет, активно долучився до видання в Москві творів Г. Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша». Сергій Аксаков узагалі віддавав свої симпатії громадянському суспільству в Росії. Незадовго до зустрічі з Шевченком, у 1857 році, відповідаючи на запрошення студентів Петербурзького університету взяти участь у літературно-науковому збірнику, заявив: «Скажу прямо и откровенно, что это письмо, в котором выражено столько теплого сочувствия ко мне, как к русскому литератору и человеку, я считаю драгоценною наградою для гражданина-писателя, всегда высоко ценившего общественное мнение».

У сім’ї Аксакових Шевченко почувався розкуто, співав українські й російські пісні, зокрема, волзьку бурлацьку пісню, почуту, певне, під час подорожі Волгою, що дуже сподобалося присутнім. У Аксакових була саме та атмосфера, про яку розповідав у своїх спогадах Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «…Любив він простоту сімейного побуту, і де приймали його не пишно, але щиро, там він був надзвичайно балакучий, любив розповідати смішні пригоди…» Тарас Григорович познайомився з доньками Сергія Аксакова — Вірою та Надією. Про останню записав у щоденнику: «…С наслаждением слушал мои родные песни, петые Надеждой Сергеевной». Сам Шевченко так пояснив у щоденнику 25 березня комфортність своєї душі в цьому домі: «Все семейство Аксаковых непритворно сердечно сочувствует Малороссии и её песням и вообще её поэзии».

Це було точне поетове спостереження. В сім’ї Аксакових панувало сердечне ставлення до Малоросії. На доказ наведу запис у щоденнику Бодянського, який 12 травня 1850 року зазначав: «…Обед у С. Тим. Аксакова по воскресеньям, где непременным блюдом были всегда вареники[13] для трёх хохлов: Гоголя, М. А. Максимовича и меня, а после обеда, спустя час, другой, песни малороссийские под фортепьяно, распе- ваемые второю дочерью хозяина, Надеждой Сергеевной, голос которой очень мелодический». На початку 1855 року Пантелеймон Куліш писав Сергію Аксакову: «…27 января послал я для Надежды Сергеевны 11 голосов малороссийских песен, переписанных мною собственноручно…»

Віра Аксакова залишила у своєму щоденнику розповідь про те, як у грудні 1854 року Пантелеймон Куліш читав у них «Чорну раду»[14]: «Три вечера сряду читал нам Кулиш свой исторический малороссийский роман “Черная рада”… Роман этот чрезвычайно интересен и замечателен. Исторические события передаются живо, в полноте всех обстановок; значение козачества, Запорожья, характеры запорожцев выставлены живо и верно, язык удивительно прост, жив и передает весь дух малороссийской речи». Не менш захоплено слухали Аксакови записки Куліша про Гоголя: «Какие драгоценные отрывки нашёл Кулиш! Душа перешла через столько впечатлений при этом чтении»[15]. До речі, Сергій Аксаков, як міг, сприяв написанню Кулішем біографічної книги про Гоголя. Наприкінці 1853 року письменник ознайомився з рукописом «Опыта биографии Гоголя», списав цілий зошит своїх зауважень і «додаткових відомостей». Невдовзі Куліш спеціально приїхав у Москву для зустрічі з Аксаковим і зупинився зазвичай у Бодянського. Переглядаючи щоденник Осипа Максимовича, я знайшов цікавий запис від 1 лютого 1854 року: «Отправившись утром к С. Т. Аксакову в деревню Абрамцево, Кулиш нашёл там совершенную готовность старика помогать ему в доставлении материалов для биографии Гоголя». В березні 1854 року Куліш писав Аксакову: «Я желал бы благодарить Вас за участие, принятое Вами так благородно в труде моем, но боюсь впасть в общие места, которые могут затемнить понятие, которое Вы уж и сами, без сомнения, составили о том, что я должен чувствовать. Прошу Вас только верить, что Вы своим дружеским расположением ко мне много скрасили жизнь мою…»[16]

Двадцять шостого березня 1858 року, тобто наступного дня після відвідин Шевченком сім’ї Аксакових, Віра Сергіївна писала в листі до своєї приятельки, племінниці Сергія Аксакова Марії Карташевської: «Шевченко на всех — и на отесеньку (Сергія Аксакова. — В. М.) и братьев, произвёл приятное впечатление; он умен и прост, и если в нём есть дурные стороны, дурные минуты в его жизни, то, кажется, как будто это не смешивается с его природой». Очевидно, що тут маються на увазі чутки про «безалаберну й нетверезу» поведінку Шевченка в Нижньому Новгороді. Як розумно й точно відсікла Віра Аксакова наносне в поетовому житті від його справжньої людської природи! Які важливі спостереження й оцінки вона залишила: «Стихи его всегда чисты и нравственны. Он стихов не читал, но пел немного малороссийские песни, и Наденька, хотя не вдруг, но решилась спеть ему некоторые; что для него значат песни, вообще малороссийская поэзия, нечего и говорить… С Шевченком можно было бы о многом разговориться, и он начинал было рассказывать, но некогда было». Чверть століття потому Іван Аксаков згадував про Шевченка: «Мы имели возможность узнать его довольно близко… Мы можем свидетельствовать, что ни малейшего озлобления на нас, “москалей”, Тарас Шевченко в то время не питал, восхищался, как и все мы, и притом как своими родными, мастерскими созданиями русского литературного языка…» Зауважу, що ці слова син Аксакова не досить толерантно використав у полеміці з українською газетою «Діло» (Львів), виступаючи проти українства, зокрема, проти перекладу творів Пушкіна, Гоголя та інших письменників українською мовою.

Напередодні від’їзду з Москви Тарас Григорович не міг не відвідати Сергія Аксакова. Проте зустрівся лише з сім’єю: «…Я заехал к Сергею Тимофеевичу Аксакову с намерением проститься. Он спал, и я не имел счастия облобызать его седую прекрасную голову».

Для нас важливо, де саме жив у той час Аксаков, який частенько міняв адреси. Використаємо спочатку інформацію з листа Михайла Щепкіна до Тараса Шевченка від 6 лютого 1858 року: «Адрес Аксакова: на Тверском бульваре в доме Юсуповой близ дома оберполицмейстера»[17]. Цього було досить, щоб за Шевченкових часів надійно надіслати будь-яку кореспонденцію Аксакову. Проте хотілося б уявити точніше, де знаходився будинок, у який (тричі!) приїжджав Шевченко. Тому беремо малодоступний «Алфавитный указатель к плану Тверской части» і з розділу «Казенные, общественные и владельческие дома» дізнаємося, що будинок княгині Юсупової знаходився «на проїзді Тверського бульвару». На плані Тверської дільниці він числився під № 191. А під № 190 знаходимо: «Обер-полицмейстера, казенный дом, на проезде Тверс. бульвара». Тобто Аксаков жив на Тверському бульварі (буд. 24), ближче до Страсної площі, але це було недалеко і від Арбатської площі, тим більше — від арбатського ареалу. Від будинку № 24, який було зведено після пожежі Москви в 1812 році, нині залишився північний флігель, який охороняється державою як пам’ятник архітектури.

 

 

 

 

(Далі буде).



[1] Аксаков Сергій Тимофійович (1791–1859) — російський письменник, літературний і театральний критик, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1856). Автор книг «Семейная хроника», «Детские годы Багрова-внука», «Воспоминания» тощо. Аксаков — вихідець із старовинного дворянського роду. Батько Івана і Сергія Аксакових. Закінчив гімназію в Казані, вчився у Казанському університеті (не закінчив). До Москви приїжджав з 1811 року, остаточно переселився у 1826-му. У 1827–1832 роках (із перервою) — цензор Московського цензурного комітету, потім його голова. В 1833–1838 роках — інспектор Костянтинівського землемірного училища, перетвореного в Межовий інститут, був його першим директором. З 1839 року почалася тісна дружба письменника з Гоголем. У 1843-му придбав підмосковну садибу Абрамцеве. В Москві жив у різних куточках арбатського та приарбатського ареалів — у Газетному, Скатертному, Малому Кисловському провулках. Одна з перших адрес — Великий Афанасьєвський провулок (№ 12, зберігся). Письменник був парафіянином церкви святих Афанасія і Кирила, що й дотепер діє в цьому провулку неподалік від Національного культурного центру України в Москві. Сім’я Аксакових жила також у Сивцевому Вражку, 30 (з жовтня 1848 до травня 1849 року), у Філіпповському провулку (з 1959 до 1993 року називався провулком Аксакова), в Малому Левшинському провулку (1855–1856). Зиму 1856–1857 років Аксакови провели на Арбаті (№ 24, не зберігся). В березні 1858-го, коли Шевченко тричі побував у Сергія Аксакова, той жив на Тверському бульварі в будинку Юсупової. В енциклопедії «Москва» (1998) сказано, що «за місяць до смерті Аксаков жив у Малому Кисловському провулку, 6». Насправді, письменник переїхав сюди восени 1858 року, про що є свідчення в неопублікованому листі Михайла Максимовича з Москви в Україну до дружини від 10 жовтня того року: «Поехал… к Аксаковым, которые уже перехали на новую квартиру, очень красивую, между Никитскою и Кисловкою» (Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, ф. 32, № 2, арк. 2).

[2] Нагадаю, що цей вірш, присвячений Федору Лазаревському, написано в Косаралі 24 грудня 1848 року (на Різдво) і вперше надруковано аж у 1860-му. Таким чином, Аксакови отримували поетичні твори Шевченка в списках і поширювали їх серед близьких знайомих.

[3] Шевченкове захоплення творами російського письменника несподівано й переконливо підтвердилося два роки потому, коли поет заявив, що хотів би викласти історію свого життя так повно, як Сергій Аксаков представив свої дитячі та юнацькі роки.

[4] Ішлося про те, що Шевченко прагнув розпочати публікацію своїх російськомовних прозових творів, над якими працював на засланні.

[5] Ці слова свідчать про високу планку Шевченкової відповідальності перед своїми читачами, в тому числі російськими.

[6] Ішлося про триптих «Доля», «Муза», «Слава».

[7] На жаль, невідомо чи знайомив Щепкін Аксакова з поемою «Неофіти» та триптихом.

[8] Повість Аксакова «Детские годы Багрова-внука» на той час уже була надіслана Шевченкові до Нижнього Новгороду. Третього березня 1858 року він записав у щоденнику: «Давно ожидаемую книгу “Детство Багрова-внука” сегодня получил с самою лестною надписью сочинителя. Книга была послана из Москвы 7 февраля и пролежала до сегодня у сухого Даля. Могла бы и навсегда остаться у него, если бы сегодня случайно не зашел к нему и не увидел ее. Он извиняется рассеяностью и делами».

[9] Насправді в Нижньому Новгороді поет, як свідчить його щоденник і листування, знайомився з численними творами російської, у тому числі позацензурної, та західноєвропейської літератури.

[10] У 1845 році Сергій Аксаков почав сліпнути, він скаржився Михайлу Погодіну: «Глаза мои пришли также в весьма дурное положение, не только потому, что левым глазом я не вижу и солнца, а правым на всё гляжу сквозь сетку пятен… и клочьев, — но потому что глаза мои, особенно слепой, находятся в воспалительном состоянии».

Лікування, за словами письменника, «не оказало ни малейшей пользы, а сделало меня способным к простуде». Сергій Тимофійович часто страждав очними та головними болями. Про його стан опосередковано дізнаємося з листа Івана Аксакова до батька в травні 1846 року: «Грустно мне было читать письмо Ваше: Вы пишете, милый отесинька, что глаза Ваши приходили в худшее положение, нежели при мне: неужели хуже того дня, когда мы посылали за доктором».

У 1858 році письменник почував себе дуже погано, зокрема в червні він писав Шевченкові: «Я все ещё болен и, несмотря на некоторое улучшение, не ожидаю не только полного выздоровления, но даже и того сносно хворого состояния, в каком я находился до исхода генваря нынешнего года». За словами Івана Аксакова, батько знаходився «на одрі тяжкої хвороби». Пам’ятаймо, що Сергій Аксаков помер уже через рік після знайомства з Шевченком — у квітні 1859 року.

[11] Ідеться про підмосковну садибу Абрамцеве, де, починаючи з 1844 року, Сергій Аксаков жив улітку. Тут бували Микола Гоголь, Михайло Щепкін, Іван Тургенєв, Пантелеймон Куліш та ін.

[12] Шевченко планував відвідати Москву й побувати в Аксакова, проте встановлення за ним у Петербурзі поліційного та жандармського нагляду не дозволило це зробити. Двадцять п’ятого квітня 1858 року Шевченко писав Аксакову: «Предположение моё посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось».

Утім, і хворий письменник не зміг уже відпочити в Абрамцевому, про що писав Шевченкові в червні: «Я не попал в свою подмосковную деревню».

 

[13] Вареники полюбляв і Шевченко. В січні 1843 року писав Якову Кухаренку: «Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тільки що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі, перехрестишся, заплющишся, а він знову». Після заслання, в Петербурзі, 9 лютого 1859 року М. Я. Макаров запросив Шевченка до себе такою запискою: «Дядьку! Приходьте лишень у четвер вареників їсти»; 20 лютого Н. Б. Суханова просила Шевченка запискою «приехать завтра вечером, т. е. в субботу на вареники».

Який же українець не любить вареників! І Щепкін умів ласувати ними. Приїхавши в Спаське-Лутовиново до Івана Тургенєва, найперше запитав: «”Что, вареники будут?” — “Будут”. — “Чтобы 130 штук было, меньше не ем”».

    [14] Куліш  писав, що Бодянський познайомив його «со всесторонне чувствующим, истинно русским и истинно великорусским домом Аксаковых».

[15] Дневник Веры Сергеевны Аксаковой. — М.: Московские учебники и Картолитография, 2004. С. 21, 23.

    [16] Куліш П. Повне зібрання творів. Том ІІ. 1850–1856. Листи. — К.: Критика, 2009. С. 172–173, 235.

[17] Сам Аксаков писав у грудні 1857 року Тургенєву: «Я живу на Тверском бульваре в доме княгини Юсуповой».

Остання сторінка листа С. Аксакова до Т. Шевченка від 19 червня 1858 р.

Остання сторінка листа С. Аксакова до Т. Шевченка від 19 червня 1858 р.