Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 24.03.14

До 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка

Парад в Кремлі, 1838 р.

Парад в Кремлі, 1838 р.

Найдовше перебування в Москві Тараса Григоровича Шевченка випало на березень 1858 року, точніше — з 10 до 26 березня. Поет тоді жив у Михайла Семеновича Щепкіна і разом із ним «споглядав Москву», познайомився з багатьма представниками «московської вчено-літературної знаменитості».

Ми продовжуємо друкувати цикл статей про перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року.

 

Стаття 8                              

Володимир Мельниченко,

генеральний директор Національного культурного

центру України в Москві,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Тарас Шевченко в Москві

(березень 1858 року)

Тарас Шевченко:

«Світла мало, дзвону багато»

Після відвідин Сергія Аксакова 22 березня Тарас Шевченко обідав один — обід був «пісним» з нагоди останнього дня Великого посту — в Троїцькому трактирі. Про його розташування в коментарах до 5-го тому творів Шевченка говориться дещо мудрувано: «Троїцький трактир містився на правому березі річки Неглинної (захованої тепер у підземну трубу), на шляху з Кремля в район міста, що звався Занеглинням і засе-лявся в основному ремісниками». Простіше буде сказати, що Троїцький трактир, який особливо славився в 40-х роках ХІХ століття, передусім, серед купецтва, знаходився на вулиці Ільїнці, якою Шевченко вже проходив 20 березня, навпроти Біржі. Зауважимо, що це далеченько від будинку Аксакова; щоб дістатися сюди, треба було вийти чи виїхати на Тверську й по ній простувати до Красної площі, або спуститися по Тверському й Нікітському бульварах у район Арбату, а далі — по Великій Нікітській чи Воздвиженці. Можливо, Щепкін їхав у Малий театр і підвіз Шевченка ближче до Красної площі, не виключено, що поет сам прогулявся по Москві, розставшись біля будинку Аксакова зі Щепкіним, але Шевченко нічого не писав про це в щоденнику.

Досить далека й несподівана Шевченкова прогулянка до Троїцького трактиру, щоб пообідати, здається навіть загадковою. Чому в Троїцькому? Тарас Шевченко міг пообідати значно ближче й швидше. На той час у Москві було понад сто трактирів, а три найзнаменитіші — трактири Гуріна, Єгорова та «Саратов» — знаходилися в самому центрі. Але Шевченко прямує в Троїцький трактир, виходить, він хотів відвідати саме його. Може, він побував у Троїцькому ще в 40-х роках, коли слава трактиру була в зеніті? Тим більше, що трактир був відомим якраз пісними стравами, а в 1844 і 1845 роках Шевченко перебував у Москві також у дні Великого посту. Може він звернув увагу на Троїцький трактир під час прогулянки по Ільїнці 20 березня? Може, в цей приїзд у Москву Щепкін чи хто інший порадив поетові скуштувати ці пісні страви в Троїцькому? Це схоже на правду. Так я писав у книзі «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» (2007 рік). Вже після її виходу в світ, перечитував спогади Олександра Герцена про Щепкіна й раптом звернув увагу на фразу, яку той побіжно кинув, описуючи зустріч артиста в англійському порту Фокстон восени 1853 року: «Он был тот же, как я его оставил: с тем же добродушным видом, жилет и лацканы на пальто так же в пятнах, точно будто сейчас шёл из Троицкого трактира к Сергею Тимофеевичу Аксакову» (виділено мною. — В.М.). Сумнівів не залишилося! Напевне, що саме Щепкін, як тільки вони вийшли від Аксакова, настійно порадив Шевченкові поласувати пісними стравами саме в Троїцькому трактирі.

Ось, що писав про трактир московський побутописець ХІХ століття Петро Вістенгоф: «Трактиры и рестораны рассыпаны во всех концах города, но лучшие из них сосредоточены около присутственных мест, Кремлёвского сада и на Ильинке, где находится знаменитый Троицкий трактир, посещаемый всеми сословиями города и имеющий всегда огромное число посетителей. Во время великого поста люди высшего общества не стыдятся приезжать сюда обедать, потому что здесь вы найдёте лучшую рыбу, свежую икру и всё, что только можете вздумать роскошного для постного русского стола».

Для пісного столу можна було також замовити й простіші, але не менш смачні блюда — манну кашу з грибами, пиріжки з капустяних листків, зварені в маковому соку, горох, протертий через решето, всілякі каші та щі, борщ із грибами, картоплю варену, смажену, печену й у вигляді котлет під соусом, різноманітні вінегрети й киселі…

У рідкісному виданні «Юмористический очерк Москвы и Петербурга» було вміщено таку характеристику Троїцького трактиру: «Лежит в Китай-городе, на Ильинке, против Гостинного двора. Заключает в себе сорок два покоя и славится своими расстегаями, чаем и портретами полового, когда-то прослужившего пятьдесят лет в этом заведении. Главное место торговых сделок. Пироги из налимьих печёнок и стерлядь по-русски».

Мабуть, Шевченко застав у Троїцькому трактирі знаменитого полового і напевне випив чаю.

Троїцький трактир потрапив до новітнього лінгвоенциклопедичного словника «Язык старой Москвы» Володимира Єлістратова, в якому читаємо: «Один из самых знаменитых трактиров, наряду с Гурина и др. в Москве (на Ильинке). Упоминается многими авторами, например, А.Сухово-Кобылиным в “Свадьбе Кречинского”: “Я тоже, Михайло Васильевич, исполнив приказания, завернул в Троицкий…”» Нагадаю, що «Свадьба Кречинского» буда поставлена в 1855 році, й Шевченко, на якого доречно було б послатися в подібному словникові, згадує Троїцький трактир практично в цей час.

В одному з сучасних москвознавчих видань зустрів захоплену згадку про те, що в Троїцькому трактирі на Ільїнці в 1818 році снідав пруський король Фрідріх Вільгельм ІІІ, а у 80-х роках того ж століття — великий князь Микола Олександрович, майбутній російський імператор. Але хто вони в порівнянні з Шевченком…

Того ж дня — 22 березня — в поетовому щоденнику занотовано: «После постного обеда в Троицком трактире отправился я домой с намерением приготовиться к ночному кремлёвскому торжеству… В 11 часов я отправился в Кремль».

Про свої враження від нічної великодньої служби в Кремлі Шевченко записав у щоденнику:

«Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийско-староверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какое-нибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?

Цікаво, що водночас із Шевченком один із кремлівських храмів відвідав Лев Толстой, який дивився на релігійне дійство іншими очима: «…Пошёл… на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашёл в церковь. Хорошо. Христос Воскресе!»

Тож, якщо Москва щиро захоплювалася величною і незабутньою пасхальною службою в Кремлі, люди натовпами йшли в Успенський собор, де правило службу вище духовенство, рвалися на православне видовище, на пасхальний хресний хід, прагнули саме в цей день послухати соборний дзвін, то Шевченко теж пішов, але… розчарувався!

Що дратувало поета? «Света мало, звона много» та й хресний хід рухається в натовпі, ніби «вяземский пряник». Яке знання Шевченком тодішньої московської мови! Сучасник поета Петро Вістенгоф писав про пряники з міста Вязьми, як про типові купецькі ласощі. Вислів «вяземские пряники» увійшов до вже згаданого лінгвоенциклопедичного словника Володимира Єлістратова «Язык старой Москвы». Тільки знову, на жаль, без посилання на великого українського поета, який єдиний вжив його як образну й вражаючу метафору. Йшлося про пряник, від якого в роті залишається відчуття терпкості, стягування, в’язкості…

Одним словом, «отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного». Враження таке, що Шевченко сприйняв великодню відправу в Кремлі не як релігійне торжество, а, скоріше, як ритуально-соціальний фарс («японську комедію»). Має рацію Іван Дзюба, який наголошує, що православ’я офіційного гатунку, яке стало казенною, насильною релігією, слухняною служкою влади, символом облудності режиму, відштовхувало Шевченка. «Самі слова “православ’я”, “православний” він уживає не як ідентифікацію своєї віри, а здебільше з негативним емоційним забарвленням — порядком саркастичної інтерпретації офіціозної фразеології». Пам’ятатимемо також, що на ставлення поета до православ’я впливало глибоке розуміння ним тієї непривабливої ролі, яку відводив церкві царизм у своїй політиці русифікації України та інших народів.

Отже, вихлюпнулося в той день те, що давно наболіло й нуртувало в душі — глибинне відчуття поверховості, надуманості, фальші багатьох релігійних обрядів і людських учинків у православному декорі.

Для великого поета Бог не був суголосним з деякими релігійними обрядами та виявами віри, з царським духовенством, з попами… Пам’ятаєте в «Неофітах», присвячених Щепкіну?

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня —

Попи й царі…

У Шевченкового друга Бодянського було навпаки, скажімо, цар і митрополит — єдині й практично непогрішні. У вересні 1855 року він розчулено розповідав у щоденнику, як Філарет у Троїце-Сергієвій лаврі підніс цареві ікону з образом преподобного Сергія: «Государь, принимая и лобзая его, почти навзрыд плакал».

За місяць до Великодньої служби Шевченко зайшов до Преображенського собору в Нижньогородському кремлі, щоб послухати архієрейських півчих. І що? «В архиерейской службе с её обстановкою и вообще в декорации мне показалось что-то тибетское или японское. И при этой кукольной комедии читается Евангелие. Самое подлое противуречие». Або ще. 27 вересня 1857 року Шевченко зробив у щоденнику такий запис: «Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошёл в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вешну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратяся к нарисованному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное блядь».

Навряд чи випадкова «панія» заслуговувала такої нещадної оцінки та й щирість її релігійної віри ставити під сумнів, очевидно, не було жодних підстав. Але це виразне й конкретне поетове роздратування найменшим, на його погляд, лицемірством и неестетичністю, поверховістю і нещирістю в релігійному світі багато чого говорить і про його різку негативну реакцію на великодню службу в Кремлі. Марієтта Шагінян, яка напрочуд тонко й глибоко відчувала душевний стан поета, писала: «Он высмеивал всё истончённое, бесплотное, смакующее религиозный сюжет, всё чисто формальное, декоративное, всей здоровой силой своего таланта, всем верным классовым инстинктом восставая против ненавистной ему экзотики, за реализм». Цікава й глибока думка, хоч і затиснута в прокрустове ложе твердження про те, що Тарас Шевченко був реалістом (в соціалістичному розумінні слова) і нестримно йшов до «матеріалістичного світогляду».

Насправді, віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду. З цією вірою було нерозривно пов’язано все Шевченкове світосприйняття: «Для человека-материалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня». Саме тому кремлівський церковний антураж сприймався віруючим поетом, як несумісний з Євангелією. В декоративно-ляльковій, як йому здавалося, обстановці неможливо читати тексти про земне життя Ісуса Христа та його жертву в ім’я людей. Найпідліше протиріччя!

За кого ж ти розіп’явся,

Христе, сине Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини… чи, може,

Щоб ми з тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм

Неутомленниє поклони.

«Віруй! І віра врятує тебе», — це Шевченкові слова. І ще: «Милосердний Бог — моя нетлінная надія». Проте поет не ставив в один ряд Бога й богослужіння російської православної церкви, релігію та її офіційних представників. Якось записав у щоденнику в Новопетровському укріпленні з приводу того, що самовбивцю поховали без церковного обряду: «Религия христианская, как нежная мать, не отвергает даже и преступных детей своих, за всех молится и всем прощает. А представители этой кроткой, любящей религии отвергают именно тех, за которых должны бы молиться. Где же любовь, завещанная нам на кресте нашим Спасителем-Человеколюбцем?»

Іван Дзюба відзначає, що Шевченка особливо обурює заборона або витіснення поетичних і гуманних народних звичаїв, хай і «язичницьких» своїм походженням, але цілком узгідливих з християнством своєю людяністю. Поет не любив московське попівство не лише за похмурий рабський дух «візантійщини», а й за обскурантизм і тримання народу в духовній темряві та неволі. Шевченко ніколи не плутав і не поєднував релігійну ідею і богословіє з церковнослужителями[1].

(Далі буде).

 


[1] Докладніше див. Дзюба І. Тарас Шевченко. К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005. С. 631—655.

Московський трактир Б. Кустодієва

Московський трактир
Б. Кустодієв