Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 25.10.15

До 80-річчя з дня народження Бориса Олійника. “Очима добра”

4129009_largeВ Українській недільній школі імені Павла Поповича відбувся урок поезії «Очима добра», присвячений 80-річчю з дня народження видатного українського поета, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України, громадського діяча Бориса Ілліча Олійника.

Борис Ілліч Олійник. Усього три слова. Але ж які! За ними — ціла епоха! Доля йому щедро насипала: щастя і радості, перемог і поразок… А найщедріше — таланту, мудрості та розуму. Мав і має високі посади і відповідальність за долі інших, почесні звання і нагороди, займався і займається громадською та політичною роботою. Але скільки б цікавих фактів із його біографії ми зараз не згадали, все одно Борис Олійник найперше Поет з великої літери та класик сучасної української літератури. Борис Ілліч — світоч нашої поезії.

Тому зрозуміло, чому саме він очолив у 2010 році Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Йому випало на цій посаді керувати святкуванням 50-річчя з дня заснування найпрестижнішої та найпочеснішої державної нагороди в галузі літератури і мистецтва. Ще в процесі підготовки Борис Ілліч розповідав нам про плани щодо урочистостей та сподівання щодо майбутнього премії взагалі. Свято відбулося, пройшовши на державному рівні, та як і планувалося, побачило світ фундаментальне видання «З верховин півстоліття», в якому на чотирьохсот сторінках вміщено розповіді про авторів-лауреатів та їхні твори.

У слові до читача Борис Ілліч написав: «Шевченківську премію сьогодні можна сприймати по-різному. Хтось вважає її реліктом радянських часів, коли влада намагалася, з одного боку, ідеологічно використати творчу спадщину Великого Кобзаря, з другого — віднайти прийнятний алгоритм відзначення талановитих митців. І справді: якщо відкинути ідеологічні нашарування, можна назвати десятки, якщо не сотні удостоєних Шевченківської премії за п’ять десятиліть творчих здобутків, що не поступаються найкращим світовим зразкам».

За роки існування нагороди нею було відзначено понад шістсот (!) митців в галузі літератури і мистецтва. Колектив Національного культурного центру України в Москві пишається тим, що його очолює лауреат Шевченківської премії Володимир Мельниченко, а в наших стінах з концертами, художніми виставками, творчими зустрічами, презентаціями виступали Анатолій Авдієвський, Юрій Барабаш, Іван Драч, Микола Жулинський, Лідія Забіляста, Лариса Кадочникова, Валентина Коротя-Ковальська, Віктор Ковтун, Богдан Козак, Ніна Матвієнко, Марія Миколайчук, Петро Мідянка, Павло Мовчан, Михайло Наєнко, Василь Нечепа, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Галина Пагутяк, Анатолій Паламаренко, Петро Перебийніс, Володимир Петрів, Євген Савчук, Роллан Сергієнко, Марія Стеф’юк, Богдан Ступка, Василь Стус, Андрій Чебикін. Бували ще й творчі колективи-лауреати. Що й говорити, без перебільшення, вражаючий перелік.

Свого часу Борис Ілліч неодноразово бував у Національному культурному центрі України в Москві. Тут за його участю проходила презентація репринтного видання першої збірки Максима Рильського «На білих островах», він зустрічався з учнями Української недільної школи, був у нас почесним гостем на святі Святого Миколая. І на згадку про наші зустрічі подарував із дарчим написом книгу «Очима добра», в якій було зібрано його вірші так чи інакше пов’язані з дітьми.

Узагалі Бориса Ілліча з Москвою багато що пов’язує. І ніколи він того не цурався, бо це його життя, яке не виправиш, не перепишеш наново.

Тоді, у 90-х роках, відбувалося багато доленосних подій. І не тільки для країни, а в першу чергу для людей, що у ній живуть. Борис Ілліч побував в усіх (!) гарячих точках, кожного разу ризикуючи власним життям. І минулося. На щастя.

Кілька років тому Борис Олійник приїздив до Москви на вручення йому «Срібного витязя» на Першому Слов’янському літературному форумі, що відбувався у рамках XIX кінофоруму «Золотий витязь».

Урочисте нагородження проходило у Будинку руського зарубіжжя ім. О. Солженіцина, де у невеличкій залі було зібрано, без перебільшення, діамантовий літературний фонд слов’янського світу. Отримавши нагороду, Борис Ілліч сказав такі слова: «Я глибоко схвильований цією подією. Але для мене найвищою нагородою є те, що стою поруч з Валерієм Ганічевим, Валентином Распутіним та Миколою Бурляєвим. І низько кланяюсь Добрице Чосичу. Нарешті, випивши чашу неправильно зрозумілого суверенітету, ми прийшли до розуміння, що суверенітет – право кожного народу, але не треба відриватись від інших. Поодинці нас можуть поглинути. І не доведи, Господи, до братовбивчої війни. Щоб ви мені були здорові».

Під час нашої зустрічі я запитала тоді у Бориса Ілліча наскільки важливими і давніми є його зв’язки із Культурним центром. і він відповів:

— Кожного разу, коли буваю в Москві, завжди зупиняюсь у Центрі, з великим задоволенням спілкуюсь з Володимиром Мельниченком і беру участь у культурних заходах Центру. На жаль, це відбувається не так часто, як хотілося б. Я знаю Володимира Юхимовича вже досить давно, а тому можу стверджувати, що це людина слова. Дай Бог йому здоров’я. Культурна програма, на відміну від інших Центрів, тут досить серйозна, бо керівництво ставиться до роботи не формально, а з душею і розумінням того, що необхідно московським українцям, аби не втрачати зв’язки з Україною. Тут і виставки, і концерти, і літературні презентації. До того ж, успішно працює Українська недільна школа.

А на питання, чим для нього є Національна премія України імені Тараса Шевченка, відповів:

— Це найвища відзнака серед усіх, що я маю. У 1975 році я був наймолодшим лауреатом Державної премії СРСР, якою нагороджували тут, у Москві. Потім отримував Державну міжнародні премії імені Сковороди та «Дружба», до 70-річчя – звання Героя України. За радянських часів, коли були Тичина, Сосюра, Бажан, Рильський, нагород не вимагали. Можливо, тому що при таких людях було незручно? А зараз це просто жах.

Він вірить у те, що людині щось дається «зверху», але на тому спекулювати дарованим Богом довго не можна. Треба йти шляхом самовдосконалення. Треба працювати. Тому і працює. Все своє життя:

— Я сам журналіст, працював в газеті, журналі. А вірші – то хобі. Тому можу об’єктивно оцінити не лише іншого, але й себе. Бачу і знаю свої слабкі місця. Як правило, поети вважають себе геніальними. І в цьому є присмак графоманії. Якщо навіть геніальний поет вважає, що він неперевершений, тоді амбіції переходять через верх і можуть зупинити його у зростанні.

Віктор Мироненко пригадав, як років зо три тому, спілкуючись із Борисом Іллічем, він йому сказав: «Якби ви за все життя написали би всього одного вірша про матір, ви би все одного стали видатним поетом не лише України, але й усього світу». І прочитав цей славнозвісний вірш, покладений композитором Ігорем Покладом на музику:

Посіяла людям літа

свої, літечка житом,

Прибрала планету,

послала стежкам споришу…

 

Почитали поезію Бориса Олійника й учні Української недільної школи. Даринка Калашникова ― «Ялинку», Микола Ніколенко ― «Став я вітром, став я лютим, став я нордом», Мирослав Бєлов ― «Наша мати ― сивая горлиця…».

І завершили читанням поезії «Про хоробрість».

У  колгоспі  зітхають  корови  печально,  
Бо  я  дядька  везу  в  лікарню.
Він  лежить  на  гарбі,  як  святий  із  Почаєва,
Сивий-сивий  і  мудро  безхмарний.

Поперек  йому  біль  пропікає  та  ломить,
А  він  ще  й  шелестить  губами:
-  Ти  давай  через  ліс,  щоб  поменше  знайомих,
Бо  невдобно  -  лежу,  як  барин.

І  мені  зрозуміла  тривога  дядькова,
І  ніяковість  зрозуміла:
Він  уперше  в  житті  не  править  конякою,
А  лежить  на  гарбі  без  діла.

І  од  того  лице  його  полум’ям  дише,
І  зривається  з  уст  трійчатим:
-  Це  ж  сказитися  можна,  туди  його  в  дишло,  -
Цілі  дні  без  роботи  качатись!

Потім  тихо,  сховавши  в  зіницях  болі,
Нахваляється  дядько  на  завтра,
Що  оце  хоч  книжок  начитається  вволю
Про  любов  та  про  космонавтів…

Шкандибає  гарба  по  бруківці  райцентру,
Пропускаючи  авта  коректно.
І  стоїть  край  дороги  забута  церква,
Як  невдалий  макет  ракети.

А  ми  їдем  двадцятим  сторіччям
конякою,
І  мій  дядько  глаголить  істину:
-  Це  ж  подумать,  яким  треба  бути  одчаякою,
Щоб  рішитись  в  ракету  сісти?!

І  лежить  він  на  возі,  важкий  і  нароблений,
І  сіда  йому  сонце  на  лоба.
І  незвісно,  кому  треба  більше  хоробрості:
Космонавту  чи  хліборобу?

У подібних питаннях ― весь Борис Олійник. Це його життєва філософія, його мудрість, його життєвий досвід, його пам’ять.

Довгії літа, Вам, Борисе Іллічу. І будьте Ви нам здорові!

Ассоль ОВСЯННИКОВА-МЕЛЕНТЬЄВА.

Фото Ганни ПЄШКОВОЇ.