Iнформацiйно-просвiтницька та освiтня Опубліковано 12.06.13

Дон Кіхот в поезії та по життю

P1160220У Національному культурному центрі України в Москві відбулася творча зустріч із лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслуженим діячем мистецтв України, поетом, журналістом  Петром Перебийносом.

Востаннє Петро Мойсейович був у російській столиці на початку 90-х років, тому враження від усього побаченого та почутого, від зустрічей і спілкування з московськими українцями у нього залишились неперевершеними.

Природним і цілком зрозумілим було його хвилювання, він чекав на несподівані питання, готувався читати свої вірші. І в результаті те, що відбувалося у Центрі, перевищило всі найсміливіші сподівання.

Уявіть таку картину. Конференц-зал Центру. У президії – три (!) лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка – Володимир Мельниченко (генеральний директор Центру), Петро Перебийніс та Юрій Барабаш (відомий шевченкознавець та літературознавець). Усі троє – давні знайомі, між якими довгі роки зберігаються теплі стосунки, хоча й бачаться дуже рідко, та багато спільних спогадів. І про деякі варто розповісти.

Володимир Мельниченко знайомий із Петром Мойсейовичем близько тридцяти років. Ще з тих часів, коли разом працювали в апараті ЦК Компартії України (на тему апарату у Петра Перебийноса є п’єса «Коридор») та розслідували питання щодо (м’яко кажучи) негативного листа стосовно відомого сьогодні шевченкознавця Сергія Гальченка, якого звинувачували в буржуазному націоналізмі. В результаті Сергія Анастасійовича було врятовано. Ні, не від заслання, але від зламу кар’єри. До речі, тоді обидва наші герої не знали, кого врятували. Лише  десять потому Сергій Гальченко нагадав уже на той час своєму доброму  знайомому Володимиру Мельниченку про давній епізод.

Розповів Володимир Юхимович і про те, як у 1989 році Петро Перебийніс, будучи головним редактором журналу «Київ», прийняв на той час сміливе рішення – надрукувати спомини Михайла Грушевського, а згодом і його ж «Історію України-Руси», що надало змогу всім науковцям користуватися унікальними документами.

А в 1996 році, коли Володимир Мельниченко розпочав серйозно працювати над статтями про Богдана Ступку і випадково зустрів на вулиці Петра Мойсейовича, запропонував надрукувати у журналі «Київ» першу стаття про видатного українського актора, яка стала методологічною в подальшому дослідження творчості Богдана Сильвестровича. Це була стаття «Актор з богом у серці».

Усі ці випадки характеризують Петра Перебийноса як надзвичайно чесну і порядну людину, яка розуміє час і внутрішньо бореться за добро. Але він не Дон Кіхот. Ні. Він може викликати на дуель, але живе в тому світі, де дуелі себе вичерпали, а совість не є чинником, що вимірює людей. І від цього Поет страждає.

Жаль, не в моді дуелі.

Світ неначе заснув.

Тільки спини дебелі

заступають весну.

 

Тільки щоки надуті

і погорда паші.

Крізь пихаті редути

не пробитись душі.

 

Лиш поклонишся чемно

і не скажеш тепер:

«До бар’єру, нікчемо!»

Врешті, де той бар’єр?

Знайомство та спілкування з такими талановитими людьми – це справжній подарунок долі. Вони розкривають перед тобою такі неосяжні обрії, такі глибинні глибини, такі космічні безодні, що подих перехоплює від намагання осягнути неосяжне! Тільки в спілкуванні з такими Людьми-Глибами в усіх розуміннях (талану, долі, творчості, філософії, світобачення тощо) ти розумієш, наскільки дрібні та не варті уваги щоденні «проблемки», скільки ти всього ще не знаєш, не вмієш, і чого ти ніколи… не досягнеш. І наперекір усьому хочеться творити, щось писати, читати ще не прочитане, кудись їхати, щось цікаве бачити. Одним словом, ДІЯТИ.

 Із власного досвіду знаю, що насправді талановиті люди в житті зазвичай найскромніші серед усіх, як правило, вони не втрачають уміння червоніти при похвалі. Петро Мойсейович – один із таких могікан. До речі, всі три Шевченківські лауреати, присутні на зустрічі, саме такими і є – навдивовижу скромними та щирими людьми.

Після усього про себе почутого Петро Мойсейович сказав: «Ну й наслухався я! І з усією відповідальністю заявляю, що я не великий і не високий (усього 1,71 м). А якщо серйозно, давно мріяв про таку зустріч. Відчуваю величезне задоволення від того, що поруч зі мною сидить велика людина – Юрій Барабаш. Людина, яка зуміла заглянути в найглибші таємниці наших світочів.

Щиро скажу, колись я страшенно зачитувався Віссаріоном Бєлінським. Але коли прочитав його висловлювання щодо Куліша, начебто той – «один малороссийский либерал, некто Кулиш, экая свинская фамилия», а про Шевченка, що його народ не прийме, подумав, як такий великий чоловік може так помилятися? Значить, в не в усьому великий, хоча й сьогодні зачитуюся його статтями про Пушкіна та про Лермонтова.

Так от Юрій Якович – великий у всьому. Коли я працював у журналі “Київ”, ми захотіли надрукувати ранні оповідання Володимира Винниченка. Та тоді ще був розгул ідеологічного тиску! Тому ми розуміли, що просто так надрукувати їх не зможемо. Був необхідний якийсь розумний хід. Я звертався і до великих, і “менших”, і “більших” в Україні, але кожен під якимсь приводом відмовлявся. Що робити? Поїхав до Москви, зустрівся з Юрієм Яковичем, який мене відразу зрозумів та написав таку переконливу передмову, що жодна цензура не могла нічого зробити».

І Петро Мойсейович прочитав такого вірша.

Зупинився час урочий,

і задумався Тарас…

Озовися, наш пророче,

з березневості до нас!

 

засвітися біловесним

ореолом крізь дими.

Заповітом піднебесним

серед волі загрими.

 

Яничарство навісніє,

глушить мову гомінку.

Зачекались ми Месії

у терновому вінку.

 

Чайка голосом Пегаса

марно квилить на льоду.

Батьку, Господи Тарасе,

дай нам силу молоду!

 

Дай нам полум’я живого

у знеможені солва.

Хай розвіється тривога,

як пороша снігова.

 

Хай проміння веселкове

збудить серце крижане

і за вільні виднокола

холоднечу прожене.

 

Слово крицею кресала

Божу іскру добува.

Воскресає і скресає

тужна пісня вікова.

 

Дай, Тарасе, бурелому,

щоб сахнулася орда!

Зачекалась перелому,

і жадає грому, грому

наша воля молода.

 

А потім один за одним прозвучали вірші: «Прощай, білокрила журавко!», «Ловив я жар-птицю», «Біла качечка», «Картопля цвіте фіолетово», «Буде нам тепер папуга», «Соняшниковий геноцид», «Цивілізація дерев», «Вирізав з калини я сопілку», «Легенда», «Відлітає чорноброва…», «Зима. Цвіте бегонія», «Відходить поїзд мій поволі», «Зненацька в сутінках зелених», «Як вийде калина» тощо.

Під «тощо» я маю на увазі кілька віршів, які хочу процитувати. В поезії Петра Мойсейовича кожен знаходить свою тему. Хтось зачитується віршами про війну, комусь близька інтимна лірика або філософська, юним читачам, безумовно, до вподоби поезія для дітей (про це мова буде нижче).

Звучали й російські переклади, і вірш, перекладений багатьма мовами світу «Що хотів сказати дід?».

Дід яблуню садив. А я

забіг на хвильку попрощатись.

«Бувай, козаче. Набирайся розуму.

Побачимось, либонь, не скоро.

То я хотів тобі сказати…»

«Спішу, дідуню. Жде підвода

на станцію. Не гнівайтеся.

Ми ще поговоримо,

коли приїду на канікули».

Дід яблука зривав. А я

зайшов на хвилю попрощатись.

«Ну прощавай. Гляди, не зазнавайся.

Хтозна коли побачимось.

То я хотів тобі сказати…»

«Дідусю, вже мені пора.

Он бачите – машина.

Не гнівайтеся. Ми ще поговоримо,

коли приїду у відпустку».

Дід спочивав під яблунею… Я

заїхав на хвилину попрощатись.

«Прощай вже. Може, більше не побачимось.

То я хотів тобі сказати…»

«Та що ти, діду! Ми ще поговоримо.

Ось навесні я привезу вам сина.

А зараз… Ви не гнівайтесь. Літак…»

Невдовзі написала мати:

«У перших строчках сповіщаю,

що вмерли татко наш, а твій дідуньо.

Тебе все згадували при смерті.

Сказати щось хотіли дуже важне…»

Весна буяла. Я і син

прийшли до дідової яблуні.

Вона вже сохла. Сохла, а цвіла.

Наперекір біді цвіла затято.

Ну що? Ну що нам дід хотів сказати?!

Вчитайтеся в ці рядки. Прислухайтеся до своїх відчуттів.

Скрипка грає і не знає,

що за неї деревина,

безневинна як дитина,

віддала життя єдине

і коротке, наче смерть.

 

Скрипка грає, і не знає,

що убивця деревини

думав тільки про високе.

Вище, ніж усі дерева,

вище, ніж високе небо,

вище, ніж саме життя…

 

Скрипка грає і не знає

горя дерева німого.

Скрипка грає, душу має.

душу дерева і Бога.

Скрипка грає, промовляє.

Споминає.

Поминає…

 

*  *  *

 

Моя прекрасна королево,

тобі вклоняються сади.

Пливе черешня-каравела

на хвилях майської води.

 

Ранкове сонце виринає

серед весільного села.

Рука Господня коронує

тебе у сяєві чола.

 

Між нас медовою зорею

пелюстка цвіту проліта.

І вже короною твоєю

стає просвічена фата.

 

Ах, королева у коралях!

Весніє в затінку сім’я.

А поряд сльози витирає

щаслива матінка твоя.

 

*  *  *

 

І полетить моя душа

крізь перекошені сузір’я

скоріше від земного світла,

скоріше від живої думки.

І, може, хоч душа збагне

цю божевільну неосяжність,

оцю незміряну безмежність

міжгалактичної пітьми.

Бо що їй відстані!

Тут вічність

неусвідомлено підвладна

космічній швидкості душі.

…Десь біля віщої зорі

душа в дорозі озирнеться –

і їй засяє вдалині

Чумацький Шлях у вишиванці.

Край нього радо заіскриться

жаринка бронзового Сонця,

а може, навіть засиніє

здаля іскринкою Земля.

 

А далі були враження від почутого, питання та відповіді.

Юрій Барабаш: «Ви навіть не уявляєте, шановний Петре Мойсейовичу, що означає для нас, хто живе на великій добрій землі серед розумних добрих людей, але все-таки не вдома, зустріч із вами. Що означає для нас усіх послухати живе українське поетичне слово!

Мені, як людині літній, приємні ностальгійні ноти в вашій поезії, відчуття того світу, який давно минув і не повернеться, але який  залишається в душі кожного з нас, поки ми живі. І велике вам дякую за цей лейтмотив, що проходить крізь усі ваші вірші.

І при всьому тому, є у ваших віршах, принаймні у тих, що ви прочитали, і погляд у майбутнє, і думка про те, як жити далі. Наприклад, вірш про діда. Це ж питання, яке постає перед кожним із нас, бо часто живемо не дослухавши людей, не дослухавши життя, вважаючи, що ми все знаємо, все вміємо, а насправді, виявляється, що багато чого не почули, і як багато пройшло повз нашу увагу.

Дозвольте і мені пригадати наш спільний життєвий епізод. Правда, що я написав статтю про Володимира Винниченка. Написав тоді, коли в українській науці, літературознавстві та критиці його лише лаяли. Тоді широко цитували Леніна про те, що немає чого витрачати час на Винниченка. Моя стаття називалася  “Чи варто гаяти час на Винниченка?”. Я намагався довести, що цей час не прогаяний.

Памʼятаю ще знаковий епізод, який стосується Володимира Сосюри. Розмову про друк його поеми “Мазепа” та вступного слова до неї зайшла в Спілці письменників.  Признаюся, що в мене були вагання, хоча Сосюру я знав особисто ще з часів роботи у літературному відділі “Вечірнього Києва”. Я погодився, тим більше, що зрозумів хитрий хід:  під моєю передмовою до поеми буде стоятиме підпис “Москва”. А цей голос у 1987 році мав велике значення. По суті, це була моя перша серйозна праця не тільки тому, що двадцять років до того я займався  чиновницькою роботою, що не дозволяла займатися літературою, але й  тому, що це вже був час, коли з’явилася надія на щось краще. Так, ще були табу, але все-таки подих нового повітря вже відчувався. Ця стаття для мене була великою справою і, мабуть, найважливішим епізодом у моєму житті».

- Це була грандіозна смілива стаття, – відповів Петро Мойсейович, – що змусила трепетати всі наші чиновницькі кола, і ніхто не міг тоді нічого сказати.

- Ви вперше за останні двадцять із лишком років у Москві. Чим вразила російська столиця?

- На мене завжди величезне враження справляла Красна площа, бо такого Кремля немає ніде у світі. Я на нього дивлюсь, як на витвір мистецтва, як на явище, що згуртовує націю і є її справжнім символом. На жаль, сьогодні не зміг потрапити на Красну площу, бо вона була перегороджена у зв’язку з підготовкою до Дня Росії. І мені від того дуже шкода.

А от від Культурного центру у мене надзвичайні враження. Я тут вперше. Чомусь уявляв його офіціозним, але виявилося, що тут особливий дух, тут живе українство, до якого тягнуться росіяни.

- Чи відразу Ви відгукуєтесь на якісь події?

- Я ніколи не поспішаю писати. В нашій справі все має обрости художньою тканиною. Явища життя, факти повинні здобути художній еквівалент. Наприклад вірш про діда. Коли я прощався зі своїм дідом, кожного разу мав передчуття, що, може, бачимося востаннє. Якось виникла думка написати. Але це була лише думка. А де образ? Немає. Тому не писалося. Носив цей задум років десять. Дід, слава Богу, жив. Але коли він помер, раптом виник рядок «Дід яблуню садив». Відчув, що це образ. За ним з’явилися часові моменти: забіг, зайшов, заїхав… І все стало на свої місця.  

- Що, на Вашу думку, сьогодні являє собою нова літературна зміна?

- Я дуже багато працюю з молоддю. Очолюю багато конкурсів.  Зараз є прекрасна україно-німецька міжнародна премія ім. Олеся Гончара, де ми головуємо разом із Іваном Драчем. Буває, і по сто робіт подають. Я читаю все, а коли нагороджуємо переможців, про кожну дитину намагаюсь сказати справді проникливі слова, бо вони всі талановиті і я їх справді всіх люблю.

Щодо сучасної поезії моя думка така. Сьогодні у нас дуже багато різних заокеанських фондів, які беруть під своє крило українську молодь, везуть за океан і… формують своїх дітей. І ці діти вже не українці. Ми говоримо з вами про яничар, так-от, це і є сучасне яничарство. Читаю їхню поезію і розумію, що там є все, але не пахне Україною. І від того мені стає страшно.

- Чи є майбутнє у книги?

- Скажу так. Звичайно, паперовій книзі в якомусь розумінні  загрожує присутність електронних носіїв. Але я лірик і вірю, що з книжкою нічого не станеться. Пам’ятаєте, що пророчили театру у зв’язку з появою телебачення та кіно? А він все живе. Так і з книгою. Коли Тарас Григорович писав, у те письмо закладалася всі вся його енергетика. І я в цю енергетику вірю. Тому, коли беру і читаю «Кобзар», то на якусь мить теж  стаю генієм, бо читаю геніальні рядки. А спілкування з електронним носієм нівелює душу.

- Що робити з тотальною безграмотністю та брудною українською мовою?

- Нам потрібна справжня художня цензура. Підкреслю – художня. У минулі часи існувала практика закритих рецензій, і кожний письменник, який себе поважав, ніколи не міг пропустити художній брак. Ні, я не пропоную повернутися буквально до такої практики. Проте не годиться й те, що держава абсолютно відсторонилася від цієї проблеми, а саме вона повинна переживати за стан літератури.

- Яке майбутнє має Україна?

- Все буде гаразд. Мова наша невмируща, вона за свою історію знала ще й не таке. Та треба нам серйозно думати про те, як ми розмовляємо щодня, в побуті. Треба працювати над тим, щоб народ говорив нормальною українською мовою. Послухайте, як говорить російський та український мужик. Перший – чистою російською мовою, а наш – не зрозуміло якою. І не в законах справа, хоча прийняття рішення про двомовність вважаю великою помилкою нашого керівництва.

Наприкінці вечора Володимир Мельниченко від Культурного центру вручив «винуватцю» зустрічі грамоту «за видатний вклад в українську культуру та духовність».

І завершити хочу кількома рядками з віршика для дітей. Теж в авторстві Петра Мойсейовича:

Оля, Оленька, Олюня.

Чапоньки, чап-чапки.

Жовта шапочка манюня.

Ціпоньки, курчатко!

 

Це не дощик нашу Олю

Доганяє шпарко.

Це на Олю в синій льолі

З неба впала хмарка.

Сподіваюся, що ви посміхнулися. І зберігайте цей настрій як можна довше.

Ассоль Овсянникова-Мелентьєва. Фото автора.