У Національному культурному центрі України в Москві презентували книгу Володимира Мельниченка «Богдан Ступка. Біографія».
Цих двох майстрів об’єднувала більш як тридцятирічна дружба. Їх об’єднували спільні інтереси. Їх об’єднували подібні погляди на життя, світосприйняття, світобачення тощо. Тому так легко і так важко було пропускати крізь власне серце Володимиру Юхимовичу все, що написано в новій книзі. Вона вже п’ята за рахунком, присвячена Богдану Сильвестровичу та його творчості. До того були «Майстер», «Богдан Ступка. Штрихи до портрету», «Театральний тандем. Феномен Данченка — Ступки», «Богдан Ступка». І всі в авторстві Володимира Мельниченка.
Чесно кажучи, розповідати про побудову книги та розкривати її зміст не хочеться. Вона варта того, аби без жодної преамбули просто взяти і прочитати.
На презентації було сказано багато справедливих і теплих слів на адресу і героя книги — Героя України, народного артиста СРСР Богдана Ступки, та її автора — доктора історичних наук, генерального директора Культурного центру України в Москві Володимира Мельниченка. Читайте самі…
У вступному слові Володимир Мельниченко сказав:
— Все, що міг сказати, я написав. Скажу лише кілька слів про те, як створювалася ця книга.
По-перше, чому саме сьогодні презентація? Рівно рік тому, 20 листопада 2011 року, Богдан Сильвестрович востаннє був у Культурному центрі України в Москві. Тоді він приїздив на нагородження премією «Кумир».
Коли ми писали попередню російськомовну книгу «Богдан Ступка», нічого більше тоді не планувалося, бо актор був здоровим і красивим. Але коли вручали її Богдану Сильвестровичу в день його 70-річчя 27 серпня 2011 року, я зрозумів, що треба щось негайно робити. Тому буквально наступного дня розпочалася робота в архівах зі збирання газетних матеріалів 60‒70-х років минулого століття, бо саме той період життя актора ніколи вповні не описувався.
Дуже поспішали, бо хотіли, аби книга встигла вийти за його життя. Вона була закінчена в день його смерті — більше я не написав жодного слова.
У травні 2011 року актор дав мені дуже багато фотографій із особистого архіву. Я вибрав найкращі, згрупував їх, а Богдан Сильвестрович їх затвердив. Коли попросив його обрати фотографію на обкладинку, він вказав пальцем саме на ту, що й прикрашає книгу. Там йому 33 роки. Тоді ж я попросив його написати власною рукою слово «біографія» для обкладинки. Несподівано він запропонував написати передмову. Я відмахнувся, мовляв, ще напишеш. Ні, каже, саме зараз це зроблю. Так з’явився у виданні автограф Майстра.
Двадцять восьмого червня ми ще раз їх усі переглянули, актор уже практично не рухався, але зробив ще з десяток серйозних зауважень до підписів.
Дві останні глави написані в форматі щоденника, бо я з ним спілкувався щодня і розумів, що кожне його слово — коштує золота.
З Богданом Ступкою було погоджено назви грав: «Львів — це коріння», «Київ — це крона», «На чолі франківців», «1200 відповідей Богдана Ступки». Нагадаю, що в попередній книзі була глава «800 відповідей». За ці два роки ми задали йому ще 400 запитань. Намагався передати його думки, документальні джерела. І в усьому найперше — Богдан Сильвестрович.
Ще хочу сказати, що книга видана Культурним центром, але гроші були зібрані друзями Богдана Сильвестровича.
І нарешті хочу подякувати Ассоль Овсянниковій за проведену величезну роботу зі збирання документальних матеріалів та редактуру видання. Дуже вдячний Тетяні Черніковій, яка обробляла та підбирала всі фотоматеріали, вміщені в книзі. І в дуже стислі строки.
Віктор Мироненко, керівник Центру українських досліджень Інституту Європи РАН, кандидат історичних наук, громадський діяч:
— Дорогі земляки, шановні пані і панове. Хочу поділитися з вами декількома думками з приводу книжки.
Книга, як на мене, з одного боку, є продовженням ґрунтовних і талановитих праць з історичної географії української Росії, а з іншого, знаменує перехід автора в зовсім іншу якість — в антологію української душі. Ця книжка постійно повинна знаходитись десь під рукою: чи біля ліжка, чи на робочому столі, щоб кожного разу рятувати нас від сучасного прогресу. Тому я сьогодні навіть не наважуся робити якісь загальні характеристики, а лише висловлю власні відчуття.
Отже, коли до мене дійшла звістка, що немає більше з нами Богдана Сильвестровича Ступки, крім усвідомлення того, що мій особистий світ український став біднішим і побожнішим, прийшла думка про те, що спорожніле місце немає кому зайняти в цьому світі, принаймні, зараз.
Потому, коли вже тут, на Старому Арбаті, Володимир Юхимович розкрив мені свій задум, подумалося, що я не пригадую великих біографій акторів. Є багато книжок про митців, але вони не є суто біографіями. Частіше за все вони є розповіддю не про актора, а про ролі, які він зіграв.
Богдан Ступка, безсумнівно, був великим актором. І він один із не багатьох, кому вдалося зіграти свою роль особисту, роль свого життя, . своє людське буття.
Схиляючись перед великим актором Ступкою, я все ж таки надаю перевагу великій людині Ступці, який особисто для мене був уособленням чоловічого, справжнього, українського. Було в глибині моєї душі занепокоєння, чи вдасться навіть такому майстру історичного аналізу і слова, яким є доктор Мельниченко, впоратись із таким важким завданням.
Дорогий Володимир Юхимович, вдалося. З чим вас і вітаю. Вам вдалося не тільки спорудити пам’ятник людині та майстру, але й відкрити нову стежку в українській історіографії.
Галина Степаненко, радник з питань культурно-гуманітарного співробітництва та інформаційної роботи Посольства України в Російській Федерації:
— Богдан Сильвестрович — надзвичайно талановитий митець, світла людина, залишив нам величезну культурну спадщину, яка має велике суспільне і моральне значення. Пізнаючи його творчість, ми пізнаємо життя і самих себе, ми можемо стати кращими, коли будемо краще знати його творчість, дивитися його фільми. Володимир Юхимович зобразив Богдана Сильвестровича справжнім, таким, яким він був.
Боляче від того, що вся Україна втратила велику, надзвичайно світлу людину, геніального митця, справжнього патріота України.
Борис Поюровський, театральний критик, театрознавець:
— По-перше, хочу сказати велике спасибі Володимиру Юхимовичу, бо знаю, що значить зробити таку книгу. Цей об’єм вартий удостоєння Книги рекордів Гінеса.
У наш неспоскійний час така людська вірність і така відданість Богдану Сильвестровичу викликають почуття найглибшої поваги.
Я дійсно знаю Богдана Ступку дуже давно. Це був 1957 чи 1958 рік. Тоді ми приїхали великою бригадою з Москви до Львова обговорювати виставу. У нас була зустріч з колективом, і в перерві до мене підійшов молодий чоловік, як зараз памʼятаю, у картатій сорочці та спокійно українською у мене запитав: «Вам дуже сподобався наш Гамлет у виконанні видатного українського актора Олександра Гая. А от я зможу зіграти Гамлета?» На моє питання, скільки йому років, він відповів, що шістнадцять. І додав: «З половиною». — «Але ж Гамлету було трохи більше». — «Але у вас у Москві грає Гамлета Михайло Козаков, йому двадцять два». — «Двадцять два не шістнадцять. Хоча все у ваших руках». Це була наша перша зустріч. А потім протягом усього його життя я бачив Ступку практично в усіх виставах.
Говорити про людину, яка пішла у сімдесят років, що вона була щаслива, важко. Але кажуть, що Богу там також потрібні хороші люди.
Богдан був видатним актором і видатною, але дуже скромною людиною. Завжди поводив себе з таким достоїнством! На рубежі століть він входив у десятку найвидатніших акторів світового театру і зробив величезний внесок, зігравши короля Ліра і Уї, Тев’є і Дон Жуана, Річарда та Автора. Я не знаю, чого б він не зміг зіграти. Він грав у п’єсах Гоголя, Пушкіна, Лесі Українки, Шекспіра, Брехта тощо. І кожен раз його роботи ставали унікальним явищем.
Його щастя було в тому, що він дуже рано зустрів свого Пігмаліона — Сергія Данченка.
Сьогодні на наше щастя крім рецензій, спогадів та мемуарів, залишаються ще й плівки. Зрозуміло, це не живий театр, але все-таки більше, ніж газетні емоції. Ця книга — також подовження життя цієї людини.
Полікарп Ткач:
— Всі, хто знав або хоча б чув про Богдана Сильвестровича, повинні бути вдячними Володимиру Мельниченку за те, що він зробив усе можливе, аби розповісти про актора майбутнім поколінням. І розповідати таким чином, що від першої сторінки першої книги до останньої сторінки сьогоднішньої книги — все правда про Ступку.
Мені випало щастя теж дуже близько знати Богдана Сильвестровича, тому що я десять років працював у Центрі. Коли приїжджав Ступка, це було свято. З ним завжди було легко й цікаво, бо він був людиною надзвичайно глибокою.
Він, без перебільшення, — совість української нації, людина, яка жила турботами мистецтва та держави. Ми сьогодні не сиділи б у цьому приміщенні, якби свого часу Богдан Ступка як міністр культури України не допустив, щоб Центр перетворили на комерційну структуру.
Йому лише до 70-річчя присвоїли звання Героя України, але він задовго до того став національним героєм. І, звичайно, українська нація повинна і має співставляти своє життя із життям цієї людини, яка жила заради людей.
Володимир Середін, заступник голови правління, генеральний директор Спілки письменників Росії:
— Велике дякую за можливість сказати кілька слів. У далекому 1974 році, працюючи в Києві в ЦК комсомолу, один із моїх колег писав нарис про невідомого мені тоді артисті зі Львова. Тоді я вперше дізнався, що є молодий талановитий актор Богдан Ступка.
Багато років потому, завдяки Володимиру Юхимовичу, відбулося кілька пам’ятник для мене зустрічей та бесід із ним. І от коли прийшла скорботна звістка, в ті дні регулярно дивився Інтернет. Повинен вам сказати, що не памʼятаю за довгі роки, аби наша сучасна Росія з таким болем, гіркотою та подякою сприймала ще когось, як цього великого Майстра.
Так, сьогодні можна сказати, що Ступка виріс та розкрився у радянський період, який дав величезну плеяду видатних художників, письменників, кінематографістів, учених і сформував сучасну культурну Україну. І по праву Ступка посідає в цьому ряду одне з перших місць.
Тепер про книгу. Коли мене запросили на цю зустріч, я зрадів. Коли подивився книгу, відразу відчув її дух. Знаючи, як може писати Володимир Юхимович, з якою відповідальністю він підходить до поставленої мети, заранше скажу, що він все зробив якнайкраще, бо він не тільки історик, відповідальний до кожного факту та події, а ще й письменник. І ось поєднання наукового та творчого начал дають синтез, який дозволяє радіти його книгами.
Віктор Гіржов, журналіст, відповідальний секретар Українського конгресу Росії, співголова РОО «Українці Москви»:
— Я хочу подякувати автору тричі: за чудовий вечір, за використання моєї фотографії на обкладинці та за нашу зустріч із Богданом Сильвестровичем.
Він був містком між двома культурами і не останнім у ряду великих українців, таких як Гоголь, Довженко, що поєднували наші дві культури.
Василь Антонів, доктор медичний наук, голова Товариства української культури «Славутич»:
— Кожен раз, коли виходить нова книжка, ми збираємося тут і святкуємо. Коли читаю книжки Володимира Юхимовича, мені здається, що я чую голоси тих, про кого він пише. І сьогодні ми читаємо про людину, яку багато хто з нас знав особисто.
Сьогодні ми повинні вклонитися Володимиру Мельниченку за те, що він створив прекрасний пам’ятник Богдану Ступці. Це книжка великого майстра про великого Майстра, патріота України.
Тетяна Ключникова, голова Громадської організації «Національно-культурне об’єднання українців “Криниця”»:
— Від усієї української громади Росії, хочу сказати, що це дійсно слова великого майстра про великого майстра. Те, як ви пишете, та душа, та величезна життєва дружба, що об’єднувала вас, вилилася у цій праці, що є достойним пам’ятником не тільки Богдану Ступці, але й вам особисто.
В ім’я Ступки Бог заклав те, ким він став для нас, для України, для Росії та всього світу. Хай він продовжує жити серед нас, і всі ті, хто буде читати цю книгу, будуть продовжувати його життя й надалі.
Ассоль Овсянникова-Мелентьєва. Фото автора.
